«Армія для оборони, а не тільки для парадів»

Україна в умовах російської агресії та накопичення ворожих військ біля наших кордонів відзначає 30-річчя ЗСУ

Буквально на шостий день після всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, на якому понад 90% громадян проголосували за незалежність України (тільки після цього нашу державу почали визнавати у світі), Верховна Рада 6 грудня ухвалила закони «Про Збройні сили України» та «Про оборону України». Саме ця дата і вважаються Днем Збройних Сил України і є національним святом. В цьому році ЗСУ виповнюється 30 років. Молодий, активний вік, хоча історично наша армія має свої глибокі коріння, сягаючи далеких століть.   

Переломним моментом в історії сучасної української армії стали події 2013-2014 років, коли в умовах російської агресії довелося відроджувати ЗСУ. За ці майже вісім років війни українське воїнство суттєво змінилося. Армія продовжує відновлювати свою боєздатність і на сьогодні є однією з найсильніших в Європі. Відповідно рейтингу Global Firepower Index-2021, Збройні сили України за своєю боєздатністю займають 25-те місце серед 140 країн світу. Українська армія розвивається за стандартами НАТО, адже вступ в цю організацію – наша мета.

З нагоди 30-річчя ЗСУ у Києві, Харкові, Львові, Одесі, Краматорську відбудуться урочисті заходи. «6 грудня о 18:00 одночасно у містах Київ (Михайлівська площа), Харків (площа Свободи), Львів (площа перед пам’ятником Тарасу Шевченку), Краматорськ (площа Миру) та Одеса (Морський вокзал) відбудуться основні урочистості з нагоди відзначення 30-ї річниці Збройних сил України за участю глави держави, керівництва Міністерства оборони та Збройних сил», - ідеться у повідомленні Генерального штабу ЗСУ.

У межах святкування між цими містами буде проведено телеміст. У кожному з них відбудуться демонстраційні покази новітніх зразків озброєння та військової техніки, церемонії вручення бойових прапорів та почесних найменувань військовим частинам, нагородження військовослужбовців державними нагородами.

В Одесі пройде церемонія включення до складу Військово-морських сил ЗСУ 2 патрульних катерів типу «Айленд», у Харкові військовим частинам вручать 3 танки Т-64БВ, 10 бронетранспортерів БТР-4Е та 10 броньованих автомобілів «Козак-2М1», 34 одиниці ББКМ «Козак-2М1» урочисто передадуть військовим у Краматорську. Також у Львові, Києві й Одесі представники ЗСУ отримають у своє розпорядження 15, 13 і 12 одиниць автомобілів HMMWV відповідно. На Житомирщині Повітряним силам ЗСУ передадуть вертоліт Мі-8 та по одному літаку Л-39, Су-27 і Ан-26.

Україна святкує 30-річчя власної армії в умовах зовнішньої агресії, яка може лише посилитися. Ворог тримає біля наших кордонів велику армаду, продовжуючи погрожувати і шантажувати. А в західній пресі періодично з’являються статті з картами-схемами можливого нападу Росії на Україну. Всі ці зливи і карти з стрілочками і планами повномасштабного нападу на  нашу країну – частина гри в протистоянні Росії і Заходу. Особливо напередодні переговорів президентів США Джо Байдена та Росії Владіміра Путіна, які заплановані на 7 грудня. Останній місяць Кремль зі штанів вистрибував, аби влаштувати перемовини і торги. Задача – нав'язати свій хворобливо-імперській «порядок денний». Це яку потрібно мати наглість, щоб вимагати у Заходу гарантій на право знищувати сусідню суверенну державу, яка, бачите, не хоче більше бути колонією, та ще й прагне вступити в НАТО.

У фобії Путіна про небезпеку від Північноатлантичного альянсу біля кордонів Росії і підліт якихось ракет до її столиці можуть повірити хіба що піддані цієї країни. По-перше, навіщо Альянсу стріляти в бік РФ? Поки в Кремлі не почали «пижитися», їх взагалі не сприймали серйозно, бо крім природних копалин і бряцання зброєю, що ще вони можуть запропонувати світу? Та й сьогодні путінський режим розглядають не як суперника – технологічну, розвинену і конкурентну країну, а як розлюченого ведмедя з гранатою.

По-друге, НАТО давно (з 2004 р.) біля кордонів Росії (Литва, Латвія, Естонія), і підліт ракет (відстань і час) з тієї ж Латвії такий самий як і з України. Якщо вже керуватися фантазіями Путіна. Та ніхто досі на Росію не напав і ракетами її не атакував. Навпаки. Хто кому загрожує? Підліт російських ракет з Калінінградської області до найближчих європейських столиць, країн-членів НАТО, врази ближчий, але ніхто не влаштовує істерику, бо не бояться Москви.

Тому росіяни прагнуть інформаційно і психологічно накачати цивілізовані суспільства, що війна з Україною неминуча. Звідси постійні розмови про штучність української держави, статті Путіна, Медвєдєва і Суркова, схеми подальшого вторгнення в Україну і постійні «каруселі» військових та техніки на наших кордонах. Не кажучи про атаку Кремля на Євросоюз руками лукашенківського режиму за допомогою штучної міграційної кризи. До речі, аншлюс Білорусі Росією через інструмент так званого «союзного государства» вже майже відбувся.

Путінський режим має маніакальне бажання контролювати весь пострадянський простір, втручаючись у внутрішні справи колишній республік СРСР. Підтвердженням цьому є низка конфліктів, які виникли за допомогою безпосереднього втручання та участі Кремля в ситуаціях в Молдові (Придністровський конфлікт), Грузії (Абхазія та Південна Осетія), Україні (Крим та Донбас), Вірменії та Азербайджані (Нагірний Карабах). І тому під час сесії Ради Міністрів ОБСЄ 2 грудня 2021 року 36 країн ОБСЄ підтримали ініціативу про моніторинг кордону України та РФ, адже СММ ОБСЄ сповістила про нові відмови у допуску працівникам місії на тимчасово окуповані території Донецької та Луганської областей.

Більш того, Байден вже відповів Кремлю, що не приймає ніяких «червоних ліній» Путіна. У американців своя гра. Вони мають серйозного конкурента у вигляді КНР, який став світовою потугою і прагне, зокрема, «вирішити питання» з Тайванем. Вашингтону доводиться реагувати на росіян, аби ті остаточно не лягли під китайців. Так, один з ключових майданчиків протистояння – Україна, але це не лот, як пишуть деякі прокремлівські телеграм-канали, який можна легко обміняти. Тут набагато вищі ставки, смисл і наслідки.  

Чи готується путінський режим до великої війни з Україною? Так, однак наразі мета – торги із Заходом з метою приборкати Київ. Поки у Москви нічого особливо не виходить, але напруга через нахабність Росії зберігається, ставки підвищуються і гра триває. Тому у нас немає іншого виходу, як бути готовим до будь-якого сценарію. І наш головний аргумент – це сильна українська армія. В якому вона стані?

«НАЙБІЛЬШІ ЗМІНИ ВІДБУЛИСЯ НА ПСИХОЛОГІЧНОМУ РІВНІ»

Валентин БАДРАК, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння:

- Раніше в Україні була головна вада – ми не уявляли собі, як можна сваритись з Росією. Колишній міністр оборони Кузьмук вже після ситуації з Тузлою говорив, що не може уявити собі в страшному сні ситуацію війни з Росією. Другий момент, який був нам притаманний – це традиційний пацифізм. Це поширене у нас явище гальмувало розвиток армії як військового організму. Зараз же, на мій погляд, найбільші зміни відбулися на психологічному рівні. Армія перестала бути пацифічною, вона розуміє що військо взагалі то розбудовується для війни, а не для парадів чи перевірки відповідності стандартам. І це принципова та величезна зміна, яка відбулась в Збройних Силах України. Зараз можна почути дуже амбіційні заяви від солдатів та офіцерів на кшталт «нехай тільки сунуться до нас і ми їм вріжемо!». Це і є внутрішня готовність до війни, до спротиву навіть такому ворогу, яким є Росія.

Важливим аспектом є внутрішнє життя війська. Воно також змінюється досить відчутно. Відбувається зміна генерації командирів. Сьогодні ті, хто прийшли керувати ООС – це вже генерали іншої формації, які готові за собою вести солдат. Так, і Муженко, і Хомчак так само могли вести за собою військо. Більш того, Віктор Муженко навіть демонстрував безпосередню участь в бойових діях. Але сьогоднішні генерали – це люди, які розуміють природу цією війни. Їхньому прикладу будуть слідувати не лише ближче оточення, але й кожний солдат у війську. Це вже новий формат ведення війни з боку України на рівні самого організму Збройних Сил.

Нещодавно відбулось бойове застосування безпілотника «Байрактар». Наприкінці минулого тижня з’явилась цікава інформація від командування Об’єднаних Сил про те, що українські війська застосували новітній засіб радіоелектронної боротьби і в такий спосіб знищили російський безпілотник «Орлан». Це все показники не просто готовності до ведення війни, а й застосування новітніх озброєнь. Армія починає бути сучасною реальною силою. Вишкіл українських вояків є досить вагомим. Це дозоляє говорити, що на рівні реагування на наземну операцію українські війська здатні провести будь-яку контроперацію незалежно від застосування видів наземних озброєнь.

Але в питаннях глобального переозброєння Україна, на жаль, втратила 8 років і не змогла переозброїтись стратегічно. Є лише епізоди, як-от закупівля «байрактарів», очікування катерів «москітного флоту», очікування першого дивізіону ракетних протикорабельних комплексів «Нептун». Це все, безумовно, є проблемою, суть якої полягає у тому, що військово-політичне керівництво каденції Петра Порошенка, і значною мірою каденції Володимира Зеленського, не зробило армію пріоритетом. Коли кажуть, що у нас 6% ВВП іде на безпеку і оборону, то треба завжди дивитися скільки витрачається на переозброєння. На 2022-й рік заплановано трішки більше одного мільярда доларів, при тому що чисельність української війська зросла до 261 тисячі. Наприклад, Польща, яка не воює, а лише готується до відбиття агресії, витратила з минулого року 12 млрд доларів на утримання 123 тисячне військо. Бачимо суттєву різницю. 

Якщо порахувати, то на утримання української армії іде 64% виділеного бюджету. Це перекошений і дисбалансований бюджет. Нагадаю, що ми активно критикували армію початку 2000-х років, коли 75% йшло на утримання армії, називаючи це бюджетом проїдання. Все це свідчить про те, що армія у нас фінансується не так як хотілося. Ми мусимо фінансувати нові технології і відповідне переозброєння для того, щоб можна було зрештою скоротити армію і зробити її професійною. Але це нереально з таким бюджетом.

«ПИТАННЯ НАРОЩУВАННЯ БОЙОВИХ СПРОМОЖНОСТЕЙ І ПОТЕНЦІАЛУ МАЮТЬ БУТИ ПЕРВИННИМИ»

Андрій РИЖЕНКО, капітан 1 рангу, заступник начальника штабу ВМС України (2004-2020 рр.):

- 30 років після відновлення Незалежності ситуація з українською армією не завжди була однозначною. Лише в 2014-му ми зрозуміли який напрямок для нас є найбільш загрозливим. Хоча були етапи в нашій новітній історії, коли саме східний напрямок розглядався як загрозливий, потім його викреслили.

За останні роки ми відновили сухопутні війська, тому що та військова конфігурація, яка була на 2014-й рік, фактично не передбачала на сході України ніяких підрозділів для захисту держави. Зараз ми маємо 4 оперативних командування, які здійснюють підготовку і генерацію сил. Стосовно Військово-морських сил, то треба визнати, що ми втратили близько 75% їхніх спроможностей. З 2014-го нам звичайно вдалось дещо зробити по відновленню наших ВМС, але, на жаль, небагато.

Вважаю, що питання нарощування бойових спроможностей, бойового потенціалу мають бути первинними, пріоритетними. Але вийшло так, що якраз в період 2014-го року розпочались експерименти по побудові нових кораблів потужностями вітчизняної промисловості. Проте ці експерименти вийшли не дуже вдалими. Їх не достатньо для того, щоб стримати агресію з моря. Тому морський напрямок для нас наразі є найбільш слабким в плані оборони. В той же час, на узбережжі був фактично створений корпус морської піхоти, дві бригади морської піхоти, одна артилерійська бригада, яка входить до складу командування морської піхоти. Їх основне завдання – це захист узбережжя України у разі проведення амфібійної операції як в Чорному, так і Азовському морях при взаємодії із сухопутними військами, повітряними силами. В цьому плані у нас є відповідні потужності. Морська піхота відпрацьована, має свої полігони, школу. Тому тут є чим пишатись.

Що стосується Повітряних сил, то тут особливого кількісного розвитку не було. Але якісно наш авіапарк, зенітно-ракетний комплекс були відремонтовані та модернізовані і зараз знаходяться в стратегічному резерві. Адже, як відомо, з 2015-го року повітряна техніка вже не застосовувалась в ході бойових дій.

У Генштабі ЗСУ є закриті плани як реагувати на загрози з боку Російської Федерації. А ці загрози дійсно існують. В період з 2014-го року Росія розташувала біля кордонів з Україною цілі армії, як, наприклад, 20-та армія. 4-та Кантемирівська і 2-га Таманська дивізії також знаходяться недалеко від кордонів з нашою державою. Вони треновані і постійно проходять навчання. Остання заява, яку коментував наш міністр оборони Резніков, про можливе нарощування росіянами військових до 175 тисяч, але ця цифра враховує резервістів. Тому можна сказати, що загроза для нас існує, але Україні є чим відповідати. Зараз багато чого залежить від дипломатів, адже ті цілі, які переслідує Україна, знаходяться в геополітичній площині.