Коли пішов Учитель...

Країна прощається з Євгеном Марчуком

Це той випадок, коли українці мають визнати, що вони проґавили ще один дзвінок, коли їм телефонувала історія. Не часто згадують про те, що прем’єр-міністр, міністр оборони, голова СБУ, секретар РНБО Євген Кирилович Марчук був за освітою вчителем. Колись давно в іншій країні і іншому часі він навчав юнаків іноземних мов. Інакше кажучи — вчив розуміти один одного, комунікувати, а отже єднатись. Через багато десятиліть йому довелось нести іншу науку, вчити іншій мові ціле покоління свідків відродження країни — мові національного консенсусу. Цей «атестат успішності» такого навчання нам досі історія заповнює Майданами та війною. На жаль в нашому галасливому класі, де популізм часто є головним інструментом політики, а недосвідченість і навіть невігластво ознакою нового покоління керманичів, вчитель не завжди може бути почутим.

Євген Кирилович, з його широким спектром заслуг на різноманітних високих посадах, завжди виглядав енергійно і любив повторювати слова «будемо оптимістами!». Ця фраза інколи звучала дисонансом з реальними обставинами, але, коли він брався до справи, то у оточуючих, навіть в критичній ситуації, зароджувалось відчуття впевненості, що все буде так як має бути. А його «останній вихід», коли він взяв участь в роботі Трьохсторонньої контактної групи в Мінську, для багатьох здавався невиправданим. Мовляв, для чого витрачати свій дорогоцінний час, підірване в тому числі «випадковими» автокатастрофами, здоров’я на заздалегідь утопічну справу — вести діалог з оскаженілим маніяком. Та саме його рутинна робота, яка потребувала багатолітньої школи витримки, в ТКГ перетворювала щоденну статистику смертей на фронті на вагу врятованих життів військових та цивільних. Це він обеззброював своєю урівноваженою прискіпливістю опонентів за якими були головні аргументи — фізична сила та нескінченні гроші, а головне — безпринципний цинізм. Це він давав уроки того як треба будувати стосунки і цілі інституції, коли особисто писав проект закону про СБУ та створював спецслужби незалежної держави, за якими на той час ще тягнувся одіозний шлейф радянського минулого. «Кадебіст», завжди вишуканий, підтягнутий, винятково делікатний, грамотний політик, за яким пішли українські дисиденти під час виборів 1999-го року. Цей факт — підтримка головного представника спеціальних служб дисидентами, які від цих служб в СРСР потерпали — руйнував навіювані недругами стереотипи. Ця невідповідність штучно підтриманого ворогами образу «службіста», а насправді сучасного державника, нищила маніпуляції навколо його персони конкретними справами. Адже Євген Марчук — це постать поза «плюсів» і «мінусів». В стратосфері державного будівництва існує один пріоритет — країна, і головна цінність — громадянин. Він так і казав студентам Академії СБУ, що в основі піраміди будь-якої спеціальної служби є особистість. З особистістю треба працювати, «вести» її, піклуватись, виховувати, враховуючи її особливості і потреби. В масштабах державника з «амбіціями і амуніцією» (знову ж таки, його слова!) справжнього Президента — це означає піклуватись про свій народ, про українців. Так він і «вів» як міг свій клас до власного «випускного». А далі, українці, самі.

НАШ ГЕНЕРАЛ (24 СЕРПНЯ 2003 РІК)

Керівники держави, політики і громадські діячі висловили свої співчуття з приводу смерті Євгена Кириловича Марчука. Ця трагічна подія стала приводом обговорення в ЗМІ і соціальних мережах.

Свої переживання з приводу цієї втрати і думки про Школу Марчука висловили друзі і автори «Дня».

Валентин ТОРБА, «День»


«ЄВГЕН МАРЧУК БУВ ЗДАТЕН І ВИСЛУХАТИ, І ПОЧУТИ, І ПОРАДИТИ, І НАВЧИТИ»

Володимир ОГРИЗКО, екс-міністр закордонних справ України:

— Це дуже чорний, сумний день. Для мене Євген Кирилович був і залишиться Державником з великої літери, людиною, яка мала насамперед і в першу чергу державницький погляд на розвиток нашої України і яка від самого першого дня відновлення Незалежності стояв на сторожі її інтересів не формально, а реально. Він був тим українським політиком, який в першу чергу ставив перед собою національні інтереси на відміну від багатьох тих хто за цими інтересами дуже добре бачив власні кишенькові. Це Євгена Кириловича відрізняло в найкращій бік від багатьох поколінь теперішніх українських політиків, які маскують особисте під національне. У Євгена Марчука все було рівно до навпаки.

В тому, що Євген Кирилович не став на чолі держави та в тому, що народ не завжди здатен розгледіти свого лідера, винні ми самі. Багато чого говорять про стандарти НАТО, а Євген Марчук ще кілька десятиліть тому зробив все, щоб Україна прямувала курсом до Альянсу. Зрештою зараз про цей курс говорять багато, але роблять дуже мало і кволо. Але і Захід наївно думав, що Росію можна зробити демократичною, що відсувало Україну на другий план.

Українці мають бути вдячні йому за те що він зміг і встиг зробити. Ми всі маємо бути вдячні йому за його фантастичний внесок в зміцнення обороноздатності України, її безпеки. У нього була щира і тепла вдача, людяність і комунікабельність. Він був здатен і вислухати, і почути, і порадити, і навчити.

«МИ ВТРАТИЛИ ВЕЛИКОГО ДІЯЧА»

Володимир ЛАНОВИЙ, екс-міністр економіки України:

— Євген Кирилович був одним із стовпів молодої української державності. Його високий інтелектуальний рівень допоміг нашому народу стати самостійним і розбудовувати свою систему влади. Є.К. був чемною і доброю людиною, людиною високої культури і моралі. Я гордий тим, що наші життєві і службові шляхи перетиналися у першому Уряді України і я міг багато чого навчитися у нього. Ми втратили великого діяча. Нехай земля йому буде пухом. Приношу співчуття його рідним.

ВТРАЧЕНІ МОЖЛИВОСТІ, ВТРАЧЕНИЙ ЧАС — ВТРАЧЕНА ЗЕМЛЯ... ГЕНСЕК НАТО ДЖОРДЖ РОБЕРТСОН І МІНІСТР ОБОРОНИ УКРАЇНИ ЄВГЕН МАРЧУК В ДОНЕЦЬКУ. 2003 РІК

«КОЛИ ЙДУТЬ ТИТАНИ, ПРО НИХ ЛИШАЄТЬСЯ ПАМ’ЯТЬ І СПРАВИ»

Михайло ГОНЧАР, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ»:

— Перша зустріч з Євгеном Марчуком була заочною. В 1994—1995 рр. вузьке коло експертів Національного інституту стратегічних досліджень розробили перший закритий доктринальний документ щодо політики стримування Росії. Це був період мєшковщини в Криму і спроби Кремля зробити Крим російським. Проект документу показали прем’єрові Марчуку. Ми отримали його відгук — згоден на 95%. Доктрина так і не була офіційно прийнята, нагорі оцінили її як надто радикальну. Євген Кирилович недовго був прем’єром. Але мєшковщині в Криму було остаточно покладено край. Секретар РНБО В. Горбулін та прем’єр-міністр Марчук були в авангарді кримського контрнаступу. Росія отримала відкоша на 20 років...

А очне знайомство з Євгеном Кириловичем відбулось вже на початку 2000-го, коли він змінив В. Горбуліна. Проблематика енергетичної безпеки була в зоні його особливої уваги. Пам’ятаю, що навіть перебуваючи в госпіталі після отриманої травми в ДТП, він запрошував Олександра Тодійчука (вже покійного) та мене для інформування про стан справ із створенням державної нафтотранспортної компанії «Укртранснафта». Слід відзначити що саме завдяки його наполегливості та державницькому підходу відбулось об’єднання активів в цілісний комплекс.

В подальшому, в 2002 році, коли було прийнято рішення РНБО про курс України на членство в НАТО, одна з перших непублічних робочих зустрічей з представниками Альянсу, які прибули до Києва, відбулась за зачиненими дверями для напрацювання «дорожньої карти» в контексті прийнятого рішення. Євген Кирилович дякував за сприяння. Та зустріч була надзвичайно важливою, оскільки гості хотіли переконатись у твердості намірів української сторони. Слово Марчука важило для них найбільше...

Вагомість фігури Є. Марчука залишиться в історії України після відновлення незалежності в 1991 році назавжди. Бо він — один з Титанів, що тримали небо над Україною тут, на землі, а тепер продовжить і в засвітах. Вічна пам’ять.

«У НАС ВЕЛИЧЕЗНИЙ ОБОВ’ЯЗОК ПЕРЕД НИМ ПРАЦЮВАТИ ДАЛІ»

Ганна ГОПКО, народний депутат України VIII скликання, громадський діяч:

— Важко говорити про втрату Євгена Кириловича. Пригадую скільки порад він давав, коли так важко було розібратися в багатьох питаннях, зокрема мирного врегулювання питання на Донбасі, міжнародній політиці. Євген Кирилович — справжній вчитель, державник, людина з унікальними знаннями, розумінням дуже складних процесів в Україні і світі. Дуже глибока, мудра і оптимістично заряджена людина не дивлячись на те, що він пройшов дуже складний шлях. Прикро, що свого часу вороги і недруги України зробили все, щоб він не став Президентом. Маючи такий сильний характер, сповідуючи державницькі підходи, маючи виняткову репрезентабельність в світі він міг бути справжнім національним лідером.

Він міг спілкуватись вільно без перекладачів з найвищими посадовими особами інших країн. Євген Кирилович завжди мав свою непохитну позицію в тому числі щодо вступу України до НАТО, яку ніколи не міняв на відміну від євроатлантичних імітаторів, які як флюгери лише декларують свої наміри.

Коли ми створили в Верховній Раді «Мінську платформу» Євген Марчук приходив до нас розповідати нюанси Мінського процесу. Він дуже глибоко, детально розбирався в трюках і намаганнях росіян зробити нам підніжку, підштовхнути Україну до так званих болісних компромісів.

Я бачила наскільки він був добрий і відкритий. А остання наша зустріч в редакції «Дня» показала мені, як він усвідомлюючи, що втратив багато здоров’я, при цьому випромінював ініціативність. Не дивлячись на проблеми з серцем, він вирушав до Мінська, потім приходив до Верховної Ради на наради в тому числі по реформі СБУ. Євген Кирилович всім цим дуже переймався. Переймався до деталей. Це вболівання за Україну було справжнім. У нас величезний обов’язок перед ним працювати далі.

В день свого 80-річча Євген Марчук зробив підбірку своїх виступів з різних в тому числі світових трибун.  А на цьому тижні, коли приїхали представники діаспори, я написала йому запит, що з ним хочуть зустрітися українці з Нью Йорку. Він мені відписав, що перебуває п’ятий день в реанімації. Уявіть собі, людина в реанімації, але при цьому живе державним життям, інтересами країни. Я вибачилась, що потурбувала в такий момент і сказала: Євгене Кириловичу, ви ж пам’ятаєте про нашу мрію. А мрія полягала в тому, що ще на його 80-річча я йому побажала, щоб наступне десятиліття стало десятиліттям України і ми зробимо все, щоб Україна стала членом НАТО. В Луцькому замку на 600-річчя З’їзду родин королівських династій ми з вами, як з людиною, яка з самого початку відновлення незалежності боролась за ПДЧ, за вступ до НАТО, станцюємо в присутності Генсеку Альянсу євроатлантичний вальс. Він розсміявся. Ця ідея йому дуже сподобалась. Нещодавно я написала йому «бережіть себе» і нагадала про наш намір станцювати цей вальс.

Зараз я відчуваю пустоту і розуміння того, що таких людей, які в питаннях будівництва держави, причинно-наслідкових зв’язків, розумінні того як росіяни намагались обіграти нас, людей такого масштабу з далекоглядним мисленням немає. Саме тому молодь має максимально вчитись на його прикладі відкинувши притаманну молодому поколінню політиків поверховість.

Відверто кажучи, я не можу прийняти зараз цю трагічну звістку. Дуже багато тем, дуже багато планів, які ми хотіли обговорити, розібрати щодо безпеки країни, державного будівництва. У нього можна було вчитися енергії, оптимізму і ініціативності. Це справжня енергетика державника. Він ніколи не зупинявся і просто жив Україною.

СТРАСБУРГ.9 ЛИСТОПАДА 1995 Р. ВІДБУЛАСЬ УРОЧИСТА ЦЕРЕМОНІЯ ВСТУПУ УКРАЇНИ ДО РЄ, В ЯКІЙ ВЗЯЛА УЧАСТЬ ДЕЛЕГАЦІЯ УКРАЇНИ НА ЧОЛІ З ПРЕМ'ЄР-МІНІСТРОМ УКРАЇНИ ЄВГЕНОМ МАРЧУКОМ / ФОТО УКРІНФОРМ

«В МАРЧУКУ БУЛА ТАКА Ж АРИСТОКРАТИЧНІСТЬ ТА МАСШТАБ ЯК У ГЕТЬМАНА СКОРОПАДСЬКОГО»

Геннадій ДРУЗЕНКО, правник, ветеран, очільник Центру конституційного моделювання:

— Я не знав Євгена Кириловича близько. Ми не були друзями. Але насмілюсь стверджувати, що щиро симпатизували один одному. Останні кілька місяців ми все домовлялись про програмне інтерв’ю про підсумки 30-річного шляху України після отримання незалежності. Але не встигли...

Попри те, що мій світогляд в юності формували радянські політв’язні та борці за незалежність України, я не чув від них жодних нарікань на Марчука, який «опікувався» дисидентами в пізньому УРСР за родом служби. Як люди далекоглядні, і покійний Патріарх Володимир (Романюк) і вічний революціонер Анатоль Лупиніс радше щиро раділи, що така масштабна постать врешті-решт опинилась з ними по один бік барикад.

Згодом історична аналогія стала напрошуватись сама: гетьман Павло Скоропадський. Царський генерал, що зробив вибір на користь української держави та державності століття тому. В Марчуку була така ж аристократичність та масштаб, які неймовірно контрастували з невитравним плебейством нуворішів, яких виніс на політичний Олімп розпад Союзу.

Напевно, якщо б 1999 року Україна обрала президентом Євгена Марчука, ми б наразі набагато більше нагадували сусідню Польщу, яку привів до ЄС і НАТО не революціонер Валенса, а «комсомолець» Квасневський. Але тоді Кучма переграв «Канівську четвірку», скориставшись традиційною вразливістю українців: які удвох можуть створити трьох отаманів...

Я далекий від ідеалізації творця і першого очільника СБУ, другого секретаря РНБОУ, четвертого прем’єр-міністра та шостого Міністра оборони України (ідеалістам загалом не місце в політиці — з них часто виходять якщо не троцькі, то саванароли). Але виховані люди приносять до труни небіжчика квіти, а не нагадування про скелети з чужої шафи.

Масштаб особистості Марчука для мене самоочевидний. На жаль, титани відходять. І мене справді лякає, які пігмеї наразі заступають їхнє місце...

«МИ ВСІ ЩЕ БАГАТО РАЗІВ І БАГАТО РОКІВ ПОВЕРТАТИМЕМОСЯ ДО КОЖНОГО ЙОГО СЛОВА — ВЛУЧНОГО, КОРОТКОГО, ДУЖЕ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО»

Оксана ЮРИНЕЦЬ, політик, народний депутат Верховної Ради України VIII cкликання, науковець, громадський діяч, кандидат економічних наук: 

— Євген Кирилович Марчук був частиною епохи становлення незалежної України. Сильною Особистістю, дуже мудрим чоловіком і українцем, який вболівав за свою державу і працював на Україну, рухаючи її до НАТО. Ми всі вчилися у нього. У нас було дуже багато зустрічей у восьмому скликанні. Реально це була для нас жива історія. Це реальний державник — з великим досвідом, патріот України.

Відхід Марчука — дуже велика втрата у дуже складний період для України. Для мене Євген Кирилович — велика школа. Я думаю, що ми всі ще багато разів і багато років повертатимемося до кожного його слова — влучного, короткого, дуже інтелектуального.

Таких, як Марчук — одиниці в Україні. І вони, на жаль, відходять.

«ПАТРІОТИЗМ — НЕ СЛОВА, А ЗАКОН ДІЇ»

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук:

—  Не можу сказати, що аж так добре знав Євгена Кириловича, хоча ми були знайомі і я написав про нього дві статті для енциклопедичних видань (а відтак детально знав його біографію). Не можу сказати, що ми часто зустрічались, хоча було це неодноразово. Пам’ятаю його зацікавлене і доброзичливе ставлення до мене і моїх публікацій, взагалі його нефальшивий інтерес до історії.

Проте твердо можу сказати: Україна втратила людину, яка могла бути її президентом у дуже важкий час. У той час, що його сором’язливо називають «перехідним». Він займав досить високі державні посади, але зазвичай на короткі терміни. Та навіть і за цих умов Марчук зміг продемонструвати якості, що не до порівняння із войовничою некомпетентністю і ексцентричністю сучасної влади, що ніяк не засвоїть: глупота — матір злочину.

Євген Марчук був з іншої породи. Як міг, він намагався підносити і рятувати свою країну. Зокрема, працюючи у 2015-2019 роках в підгрупі з безпеки у Тристоронній контактній групі з врегулювання конфлікту в Донбасі. Не все залежало від нього та він дав добрий урок: якість політика насамперед в його відповідальності, а патріотизм — не слова, а закон дії.

СЕКРЕТ (1 БЕРЕЗНЯ 2004 РОКУ МІНІСТР ОБОРОНИ ЄВГЕН МАРЧУК У ОСТРОЗЬКОМУ ВІЙСЬКОВОМУ ЛІЦЕЇ / ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА

«ІМ’Я ДЛЯ ПІДРУЧНИКА З ІСТОРІЇ»

Віктор АНДРУСIВ, директор Київської школи державного управління імені Сергія Нижнього:

— Це велика втрата для сучасного і майбутнього українського політикуму. І справа не тільки в тому, що досвід і талант Євгена Кириловича до останнього дня служили захисту нашої держави, а й в тому, що він, безсумнівно, міг стати найкращою рольовою моделлю для українських політиків. Марчук був державником у всіх смислах цього слова. Він завжди і всьому виходив з національних інтересів України, що і робило його таким успішним і ефективним державним діячем. Це було основою його політичної філософії і завжди допомагало досягати важливих успіхів чи то в конфлікті навколо острова Тузла, чи в рамках тристоронньої контактної групи в Мінську. Я без застережень можу сказати будь-якому українському політику: не знаєш як робити, бери приклад з Марчука.

Ми втратили великого державника і здобули нове ім’я для нашого підручника з історії.

«З ЦЬОГО БОЛЮ МАЄМО ВИНЕСТИ УРОКИ»

Тетяна ВЕРГЕЛЕС, журналістка:

— Серце стискається, — нас залишив Євген Кирилович Марчук. Державний муж історичного масштабу, людина  стратегічного мислення, яких серед політичної еліти України — на пальцях однієї руки. Не просто патріот Україна, а з розумним серцем і сердечним розумом, які спрацьовують на добро України. Серце не витримало... Якби тоді давно не Кучма, а Марчук, то не звернула б держава у трясовину олігархату... Такі,  як Євген Марчук у вищих ешелонах влади — наша зброя, наш надійний захист від підступного, хамського сусіда. І сусід це знає. Тому не Марчук прийшов тоді, у переломний для держави момент, до керма, а Кучма. Тому й тепер така тривога і відчуття роздоріжжя... чи бездоріжжя.

Усвідомлення, що ми, які сотні разів зраджені, все— таки маємо Євгена Кириловича Марчука, підбадьорювало, додавало впевненості, відчуття грунту під ногами, опори...

Велика втрата... Дуже боляче. Але й з цього болю маємо винести уроки, вийти сильнішими, мудрішими

Глибокі співчуття дорогій Ларисі Олексіївні Лариса Івшина Ми з Вами, ми поруч. (FB)

«МИ ЗАВЖДИ ПОРУЧ...»

Грігол КАТАМАДЗЕ, президент Асоціації платників податків України, Надзвичайний і Повноважний посол Грузії в Україні (2000-2007рр., 2009 — 2013рр:

— За 19 днів Україна відзначатиме 30-річчя відновлення своєї Незалежності!

У процесі боротьби за неї, а потім і в становленні державності брали участь мільйони українців. Але складно собі уявити, як усе відбувалося б, якби не був свого часу на ключових позиціях країни в СБУ, Міністерстві оборони, РНБО, на чолі Уряду України або у складі Тристоронньої контактної групи Євген Кирилович Марчук.

Це одна з Найсильніших Особистостей України з властивою тільки йому величезною силою волі й витримкою, мудрістю й рішучістю, жорсткістю й інтелігентністю.

Мені пощастило спілкуватися з Євгеном Кириловичем протягом 25 років, отримувати від нього мудрі поради, наповнюватися величезною  енергетикою, якою він щедро ділився з тими, кого він приймав!

Багато що можна згадати, але зараз чомусь спадає на думку одна дуже важлива розмова, яка відбулася під час поїздки в Грузію в 2003 році. Тоді Грузія вирувала тоді «революцією троянд». Ми з Євгеном Кириловичем вийшли з давнього Храму Джварі, і його слова тоді я завжди пам’ятатиму: «В Грузії все буде добре, тільки вам треба витримати. А ми завжди поруч».

«В УСІХ СКЛАДНИХ СИТУАЦІЯХ ЄВГЕН КИРИЛОВИЧ ПОКАЗАВ СЕБЕ ЯК ДОСТОЙНИЙ ДЕРЖАВНИЙ МУЖ»

Тарас ВОЗНЯК, культуролог, політолог, головний редактор Незалежного культурологічного часопису «Ї», генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв:

— Офіцерам спецслужб колишнього Радянського Союзу було дуже складно і усвідомити, і підтримати ті зміни, які відбувалися у світі з постанням нових держав, з розпадом СРСР і так далі. І мало хто з них мав достатньо інтелектуальних сил для того, щоби не тільки прийняти ті зміни, але також допомагати і сприяти тим змінам. Одним із них був, безсумнівно,  Євген Кирилович Марчук.

Я неодноразово з ним зустрічався. І не тільки на політологічних форумах. Кілька разів бачив його, як мовиться, у бою — при вирішенні надзвичайно складних ситуацій. Наприклад, була трагічна, тяжка ситуація з літаком, який впав у Скнилові. Євген Марчук очолив комісію, яка розбиралася з тими усіма справами. Буквально за кілька годин Євген Кирилович вже був у Львові, і можна було побачити рівень роботи, рівень компетенції, рівень виваженості, рівень розуміння цієї людини. Це було, звичайно, розуміння не стільки політичне, скільки — людське, але, тим не менше, рівень керівника зразу було видно. Як кажуть римляни, «лева видно по кігтях».

Було ще кілька таких ситуацій, пов’язаних з нашими майданами, з нашими серйозними політичними змінами, і в усіх випадках Євген Кирилович показав себе як достойний державний муж.

Шкода, що пішов. Бо 80 років для державного діяча — не вік, зовсім мало. Бачимо по подіях в Америці, де в такому віці стають президентами — зі всім своїм багажем, зі всім своїм досвідом.

На жаль. Непоправна втрата.

15 ЛЮТОГО 2016 РОКУ / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ЛАРИСИ ІВШИНОЇ

«МИ ВСІ ЩЕ НЕ УСВІДОМИЛИ СПРАВЖНЬГО РОЗМІРУ ЦІЄЇ ВТРАТИ»

Iгор СЮНДЮКОВ, редактор вітділа «Iсторія та Я» газети «День»

— Коли від нас іде у Засвіти особистість — зникає неповторний світ. А коли земне життя залишає постать такого масштабу, як Євген Кирилович Марчук  йдеться вже про цілий, неповторний Всесвіт..

Сказати, що Україні і кожному з нас гостро, болісно, не вистачатиме Євгена Кириловича  — це сказати слабо і мало. Адже, очевидно, ми всі ще не усвідомили справжнього розміру цієї втрати. Марчук — визначний державний діяч, наділений надзвичайно глибоким стратегічним баченням майбутнього, що ґрунтується на відмінному знанні історії і гострому розмінні сьогодення. Марчук — політик, який зробив, колосальний, без перебільшення, внесок у справу європейської та євроатлантичної інтеграції України. Марчук — людина, постать, що завжди брала на себе найважчий тягар відповідальності (риса, драматично рідкісна сьогодні) й водночас особистість, дуже скромна, мудра, зважена і спокійна( в нашому розумінні всіх цих слів). Дуже і дуже тривожить, що земне життя Євгена Кириловича обірвалося саме в ту мить, коли всі ці риси, життєво необхідні для України, є в край рідкісними...

А для нас, колективу «Дня», Євген Кирилович завжди був і залишиться мудрим наставником, другом, і взірцем кращих людських якостей. Хотілось би висловити якнайщиріше співчуття Ларисі Олексіївні  Івшиній в ці хвилини тяжкої втрати і всім рідним та близьким покійного.

«УКРАЇНА, НЕ ОБРАВШИ МАРЧУКА СВОЇМ ПРЕЗИДЕНТОМ, УПУСТИЛА УНІКАЛЬНИЙ ШАНС ПІТИ НОВИМ, ЄВРОПЕЙСЬКИМ ШЛЯХОМ РОЗВИТКУ»

В’ячеслав ЮТКIН, бізнесмен, меценат:

— Востаннє ми розмовляли з ним телефоном минулої п’ятниці. Він був, як завжди, бадьорий: «Прихопило трохи, 2-3 дні — і буду в строю, побачимося в понеділок. Обговорили плани невеликої подорожі до Львова та Яремчого, і ось, як удар блискавки, —  «зупинилося серце».

Пішов із життя Євген Кирилович Марчук —  людина, з якою нерозривно пов’язана вся новітня історія нашої країни. Ми втратили видатного державного діяча, мудрого політика, незвичайної внутрішньої сили людини, що віддала все своє свідоме життя служінню Батьківщині.

Пам’ятаю, якою повагою й авторитетом він користувався в період зародження і становлення Служби безпеки України як її перший керівник, як любили його співробітники.

Сьогодні, озираючись назад і підбивачи скромні підсумки досягнень України періоду незалежності, багато хто виразно розуміє, що на президентських виборах у жовтні 1999 року, Україна, не обравши Марчука своїм Президентом, упустила унікальний шанс піти новим, європейським шляхом  розвитку, внаслідок чого втратила ще 20 років. Брудні технології  чиновницької машини того часу, одвічна боротьба за «гетьманство», руйнація антикучмівської політичної коаліції «Канівська четвірка» зробили свою справу, зануривши Україну в довгу низку касетних скандалів, замовних убивств, обмежень свободи слова та права людей на вільні зібрання. Минає трохи більше року, і «Кучмагейт» засвідчує увесь трагізм помилки виборців.

ПРО МАРЧУКА ЩЕ БАГАТО СКАЖУТЬ, НАПИШУТЬ... ПЕРЕОЦІНЯТЬ

Ольга ВАСИЛЕВСЬКА-СМАГЛЮК, народний депутат України:

— Найбільш значуща політична постать для нашої родини, безперечно, — Євген Кирилович Марчук.

Мій батько, багаторічний спецкор «Дня» Михайло Василевський, захоплювався Марчуком, був прихильником його політики та філософії державотворення, захоплено займався виборчою кампанією Марчука наприкінці 90х та був певний, що якби Україна зробила правильний вибір, ми давно б жили краще, аніж наші західні сусіди.

Я пам’ятаю вечірні бесіди за столом на кухні, коли батько багато розповідав про зустрічі з Євгеном Кириловичем, переказував його думки і щиро вболівав та віддано вірив в перемогу Марчука на президентських виборах.

Гортаючи «День» за 1999 рік, бачу знайомі татові рядки. Які актуальні й зараз, 22 роки потому.

У виконавчій владі мають бути люди, котрі володіють основами державного управління та права. «Від районного рівня до кабмінівських висот», — наводив цитату Євгена Кириловича мій тато в одній з публікацій, присвячених передвиборчому турне Марчука Хмельниччиною.

«Державі потрібна консолідуюча постать, яка знає до глибин і міжнародне право, може дати пояснення, чому, наприклад, Польща, яка поруч з Україною, зробила швидкий прорив, а «ми досі борсаємося в багні».

«Глибина його мислення, вміння прогнозувати вражають. Він може стати таким же генералом для України, як Шарль де Голль для Франції», — писав Михайло Василевський про Марчука.

Мого батька немає вже 12 років.

Та й історія не знає умовного способу. Особливо, коли йдеться про чергові втрачені можливості для нашої держави.

Сьогодні Україна втратила Євгена Марчука. Велику Людину та державника. Я впевнена, про Марчука ще багато скажуть і напишуть. І переоцінять.

Мене як жінку та дружину завжди захоплювала не тільки державницька позиція Євгена Кириловича, а й сильна беззаперечна віра Лариси Івшиної в свого чоловіка та друга. Та глибока повага один до одного, щирість стосунків, інтелект та широта мислення відчувалася у всьому, що робили, говорили і писали Лариса Івшина та Євген Марчук.

Сьогодні на одному з анонімних телеграм-каналів, який веде молодий  представник української нинішньої влади написав в контексті втрати Марчука, що, мовляв, Україна відрізнялась тим, що представники еліт часів відновлення незалежності були живі та активні. «Але час диктує свої правила», — написав анонімний автор.

Я б додала, що гарно, якщо час породжує нові справжні еліти, які б залишали по собі не тільки великі родинні маєтки та анонімні телеграм-канали, а й історичні зрушення і вдячність поколінь. Як я особисто вдячна Марчуку та Івшиній, справжнім українським мислителям та державним діячам.

Шановна, дорога  Івшина Лариса, прийміть найщиріші співчуття. Сил Вам і дуже велика вдячність за підтримку в найскладніший для нас час. Ми з Вами. І нехай Євген Кирилович оберігає Вас та Україну із засвітів.

ЧЕРВЕНЬ.1995 РІК / ФОТО ЄФРЕМА ЛУКАЦЬКОГО

«В УКРАЇНІ НЕ БУЛО І НЕМА ДЕРЖАВНОЇ ПОСТАТІ ТАКОГО МАСШТАБУ, ЯК ЄВГЕН МАРЧУК»

Iгор КАБАНЕНКО, адмірал, експерт з питань оборони та безпеки:

— Важко писати в цей сумний день для усіх, хто знав Євгена Кириловича... Кілька днів тому спілкувалися в месенджері, Євген Кирилович цікавився і обмінювався думками щодо останніх новин в оборонному секторі, був оптимістичним... Не хочеться вірити, що таке сталося...

В Україні не було і нема державної Постаті такого масштабу — в різні часи очільника Уряду, Служби безпеки України та Міноборони, керівника Міжнародного секретаріату з безпеки та цивільної співпраці між Україною та НАТО, уповноваженого представника України у Тристоронній контактній групі, народного депутата і генерала Армії України, водночас, дуже відкритої і простої у спілкуванні людини, яка завжди глибоко професійно і в той же час безкорисливо діяла, турбувалася і переживала за судьбу нашої держави і її громадян. На його долю випали випробування не простих часів, в яких він завжди демонстрував мужність, гідність і честь.

Він усім серцем любив Україну. На будь-яких майданчиках всередині нашої держави і поза її межами Євген Кирилович  гідно і професійно відстоював її інтереси і ніколи не ставив особисте вище державного — ця особливість характеру відрізняє його від багатьох інших політиків. На превеликій жаль, цю і багато інших його державницьких рис, таких як системність, масштабність і відкритість до іновацій, нація не розгляділа у 1999-му...

Він завжди дбав про розвиток Збройних Сил України і, зокрема, її Військово-Морських Сил. Знаю про це з особистого досвіду, як людина, що отримала від Євгена Кириловича погони контр-адмірала — перше вище офіцерське військово-морське звання.

Величезне везіння мати такого Вчителя. Школа Марчука — це школа державної і життєвої мудрості. Його поради, небагатослівні, завжди професійно ємкі і змістовні, але з акцентуванням на вкрай важливих деталях — він завжди помічав важливе...

Він був і залишиться Лідером і Державником з великої літери, в той же час людиною, яка ніколи не переступав крізь моральні бар’єри. «Як би це зробив і що порадив би Євген Кирилович?» — відверта відповідь на це внутрішнє запитання завжди дозволяє тримати правильний курс в тій чи іншій не простій ситуації. І нам усім треба ще багато зробити, щоб відповідати словам: я особисто знав, дружив і вчився у Євгена Кириловича...

Не хочеться писати в минулому часі. Непоправима втрата світового масштабу...

Щирі співчуття Ларисі Олексіївні...

Царство небесне, Вчитель і Наставник, Ви назавжди в моєму серці і душі...

«ЄВГЕН КИРИЛОВИЧ БУВ ТАЛАНТОМ, ЩО НАРОДЖУЄТЬСЯ У БОРОТЬБІ»

Тетяна НАГОРНЯК, доктор політичних наук, професор, перший проректор Донецького національного університету імені Василя Стуса:

— Відійшов у засвіти Євген Кирилович Марчук — великий українець, вчитель, інтелектуал, державний діяч, Генерал армії України, політик, людина, за якою відчувалася правда... Все життя Євгена Кириловича було пов’язано зі служінням Україні. Перший очільник Служби безпеки України, Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, представник України в Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання у Донецькій і Луганській областях. Він був у витоків проголошення незалежності Української держави в 1991 році.

Некон’юнктурний політик, незручний системі, яка нездатна мислити категоріями «держава», «державницький поступ», «національні інтереси», Євген Кирилович був талантом, що народжується у боротьбі. Він був людиною честі та гідності, державником, а не політиком. Був шансом, яким українці не скористалися...

Як говорила Лариса Івшина, «те, що Євген Марчук став моїм чоловіком, — це доля!». Лариса Олексіївна та Євген Кирилович — люди, які розуміли і відчували все однаково. Об’єднані чимось більшим, ніж кохання, пліч-о-пліч по життю, з повагою одне до одного та любов’ю до України. Подумки тисячі людей, які знали Євгена Кириловича особисто або читали про нього у підручниках чи на шпальтах світових ЗМІ, згадують його Ім’я та справи.

Зі щирими словами вдячності Євгену Кириловичу за все, що було зроблено в ім’я України, молімося про спокій його душі... Глибокі співчуття, шановна Ларисо Олексіївно, і сил Вам у цей важкий час. Світла пам’ять Євгену Кириловичу, легкої хмаринки і спокійного шляху до Господа!

«НАЙГОЛОВНІШИМ ДЛЯ ЄВГЕНА МАРЧУКА БУЛО ГІДНО ПРЕДСТАВЛЯТИ ІНТЕРЕСИ ДЕРЖАВИ»

Iрина ГЕРАЩЕНКО, політик, народний депутат України:

— Перш за все мої щиріші співчуття пані Ларисі, тому що з Євгеном Кириловичем вони були не тільки подружжям. Це було високе партнерство, яке є чудовим прикладом справжніх цінностей.

З Євгеном Марчуком ми були знайомі 25 років. Я познайомилась з ним, коли працювала журналістом і з радістю брала у нього інтерв’ю. Його присутність в ефірах завжди забезпечувало глядацький рейтинг, посилену увагу, бо це означало, що пролунають нові інсайди, чесні і глибокі оцінки ситуації, точні прогнози. Це були унікальні діалоги журналіста і політика. Коли довелось працювати з Євгеном Кириловичем в форматі мінської ТКГ, то його дружина Лариса Івшина називала його «мій волонтер». Це справді було волонтерство в прямому розумінні цього слова. Євген Кирилович попри проблеми зі здоров’ям, попри операції завжди пріоритетом ставив собі державні завдання. Найголовнішим для нього було гідно представляти інтереси держави. Він розумів, що навіть тривалі, часто незрозумілі для суспільства переговори в Мінську, давали Україні можливість передихнути і допомогти нашій дипломатії. Євген Кирилович серцем дуже вболівав за звільнення заручників. Про кожну людину за яку ми боролися він цікавився детально, про їх біографії, родичів. 

Я вдячна йому за те, що він брав активну участь в неформальній мінській платформі в парламенті, де ми збирали представників різних фракцій, які часто критикували мінський процес. Коли там з’являвся Євген Кирилович, то його авторитет і глибина допомагали консолідувати всіх. Депутати відверто зізнавались мені: «слову Марчука ми віримо без сумнівів». Він реально впливав своїм авторитетом. А на переговорах в ТКГ він завжди був дуже підготовленим до дрібниць. Євген Кирилович завжди приїздив до Мінську напередодні переговорів щоб ознайомитись зі всіма документами, щоб все прочитати і вивчити. Таким чином він в деталях був готовим до перемовин. Велика йому подяка ще й за те, що він ніколи не був прихильником багатовекторності, а був завжди євроатлантистом адже усвідомлював важливість цього напрямку для нашої безпеки. Євген Марчук дуже багато чого зробив для сучасної армії і сучасних спецслужб.

Ми всі знаємо, що у Євгена Марчука було велике хобі — фотографія. Він міг звертати увагу на гострі і важливі деталі. Його архіви — це величезний шматок української історії, який має стати музеєм.

На всіх своїх посадах Євген Марчук демонстрував унікальні для українського політика якості. Він був не просто політиком, а саме державним діячем, інтелектуалом з блискучим англійським, коли це не було ще в тренді. При цьому у нього було прекрасне почуття гумору, яке налаштовувало на позитив. Його тонка іронія допомагала в важких життєвих обставинах в тому числі політичних, а багатогранність була вражаючою. Євгену Марчуку було все цікаво і він був дуже молодим душею. Ті хто мали можливість працювати з Євгеном Кириловичем — щасливі люди, бо у них був мудрий вчитель і наставник. Я завжди буду йому вдячна за це.

«УКРАЇНА НЕ ВИКОРИСТАЛА ДО КІНЦЯ ПОТЕНЦІАЛ ПАНА МАРЧУКА»

Мирослав МАРИНОВИЧ, проректор Українського Католицького Університету:

— Спершу ім’я Євгена Марчука спершу пов’язувалося в моєму розумінні не з найкращими сторінками української історії. Коли я був в таборі, то картина була доволі чорно-білою. Проте перші роки Незалежності засвідчили що виникла цікава картина як українські еліти, які працювали як на авторитаризм стали працювати на демократію. Такою є наша історія. Як раз пан Марчук представляє собою ту частину державницької еліти, яка хоч і працювала колись на авторитарну силу Радянського Союзу, зуміла переосмислити свої орієнтації, знайти себе в зовсім іншому вимірі незалежної України. На це і відреагували дисиденти. Зокрема Ярослава Стецько, Левко Лук’яненко, сім’я Каленців, які підтримали Євгена Марчука на виборах Президента в 1999-му році.

Це не була зрада колишніх переконань. Навпаки, це була можливість реалізувати свій потенціал для розбудови вже незалежної України. Взагалі наявність державницьких еліт, які перейшли на службу незалежній державі стало чинником її стабільності. Я вдячний Євгену Марчука за цей поворот, за це переосмислення і все те, що він зробив для розбудови нашої державності, в тому числі у становленні наших спецслужб без яких не можна уявити потужну державу.

Ми з ним бачилися особисто, тиснули руки і я, дисидент, бачив позитивність постаті Євгена Марчука. Тому я дуже співчуваю його родині. На жаль, на мою думку, Україна не використала до кінця потенціал пана Марчука.

2003 РІК. МІНІСТР ОБОРОНИ ЄВГЕН МАРЧУК ВІДВІДУЄ УКРАЇНСЬКИЙ КОНТИНГЕНТ В ІРАКУ / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ

«БУВ ПРИКЛАДОМ, ЯК МУДРІСТЬ І ДОСВІД ДОПОМАГАЮТЬ БУДУВАТИ НОВУ КРАЇНУ ТА ЗАХИЩАТИ ЇЇ ІНТЕРЕСИ»

Борис ФIЛАТОВ, мер Дніпра:

— Я мав честь бути знайомим із Євгеном Марчуком. Людиною, чия роль у творенні нашої держави була істотною і дуже вагомою. Він був прикладом того, як мудрість і досвід допомагають будувати нову країну та захищати її інтереси — незалежно від урядів чи посад. Його внесок в історію незалежної України — беззаперечний. Він пішов з життя, але назавжди залишиться знаковою постаттю для рідної країни. Висловлюю глибокі співчуття дружині Євгена Марчука, моєму доброму другові — Ларисі Івшиній та всій їхній родині.

«ЙОГО РОЗДУМИ ЗАРАЗ БАГАТО ХТО ШУКАТИМЕ В АРХІВАХ «Дня», ЩОБИ ПЕРЕЧИТАТИ (А ХТОСЬ — ПРОЧИТАТИ) І ВІДКРИТИ ДЛЯ СЕБЕ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ПРОСТІР УКРАЇНИ»

Iрина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту культури, освіти і зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка»:

— Я думаю, що новина, яку ми прочитали зранку, приголомшила усіх. Ми, від Міжнародного інституту культури, освіти і зв’язків з діаспорою, висловлюємо глибоке співчуття, у першу чергу, Ларисі Івшиній, та всім близьким, рідним і друзям.

Україна зазнала великої втрати. Відійшов Євген  Кирилович — людина, яку ми завжди чекали у себе в університеті. Ми мріяли про цю зустріч. Хотіли, щоби відбулася ця зустріч з академічною спільнотою університету, зі студентами, викладачами, з громадськістю Львова. Ми розуміли, що Євген Кирилович дуже зайнятий, але все ж сподівалися. Не судилося, не сталося...

Сьогодні говоритимемо про Євгена Кириловича як про великого державника, людину, яка очолювала ключові посади в Україні в дуже неспокійні, тривожні роки — у період складного переходу в іншу систему координат. Ми тоді дуже часто не усвідомлювали всіх небезпек, які чигали на нас і на нашу державу та суспільство. Тепер, коли оглядаємося назад, розуміємо, що ми стояли над прірвою, і якийсь необережний рух міг нас туди зіштовхнути. І от такою постаттю, яка не давала нам злетіти у безодню, був Євген Кирилович Марчук — на посадах і прем’єр-міністра, і міністра оборони, і голови СБУ. У ті складні, буремні часи він втримував Україну, за що ми будемо йому завжди вдячні. І мусимо визнати, що ми усі, усе суспільство, недооцінили його ролі — і тоді, коли він ішов на посаду президента України, і тоді, коли він робив усі ті кроки, аби убезпечити Україну від знищення, від русифікації.

Євген Кирилович Марчук — глибокий аналітик. Він все робив, глибоко аналізуючи ситуацію, і опирався на цей аналіз для своїх висновків. Таким був в усьому.

Згадую ще свої зустрічі з подружжям Євген Марчук — Лариса Івшина і на ювілеї, і на виставках щорічних газети «День» у Києві, куди я приїжджала. Завжди спостерігала за цим подружжям і розуміла, що цього чоловіка охоплюють дуже глибокі почуття до дружини, і це було видно  — у його поглядах, у його жестах, у тому, як він ходив із камерою і сам, особисто, фільмував церемонії відкриття виставки газети «День», у тому, як він дарував квіти Ларисі Івшиній... Так, королевою, жінка може себе відчувати лише поруч з таким чоловіком — мужнім, сильним, благородним.

Підтримував газету «День», яка стала нашими університетами. Глибокі, аналітичні статті Євгена Кириловича, його роздуми зараз багато хто шукатиме в архівах «Дня», щоби перечитати (а хтось — прочитати) і відкрити для себе суспільно-політичний простір України таким, яким його бачив Євген Кирилович.

Великий чоловік. Україна сумує. Але ми завжди сумуємо тоді, коли втрачаємо, а не цінуємо тоді, коли ми маємо таких людей поруч.

Нехай з Богом спочиває.

Вічная пам’ять.

«УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО НАЛЕЖНИМ ЧИНОМ ОЦІНИТЬ ЄВГЕНА МАРЧУКА»

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, історик:

— Боляче і гірко на душі. Євген Марчук прожив гідне життя, і з кінця 1980-х років дуже багато зробив для утвердження незалежної, суверенної і соборної України. Варто пригадати хоча б те, що саме він утримав Крим в руках України в часи одіозного «президента» Мєшкова. Проте незробленого ним набагато більше, ніж зробленого. Не його вина, що він програв боротьбу з Кучмою в 1999-му році. Так само, не вина В’ячеслава Чорновола, що той програв Кравчуку в 1991-му році.

В обох випадках якість суспільства виявилась нижчою ніж якість його провідників. Не хочу звинувачувати суспільство, воно таке, яким його зробили історичні обставини. Переконаний в тому, що через ряд років українське суспільство належним чином оцінить таку видатну людину, як Євген Кирилович Марчук. Бо зрозуміє, що Україна на чолі такого лідера могла стати однією з найбагатших країн Європи, європейського співтовариства, надійно захищеного від зазіхань північного сусіда. Вже сьогодні це розуміють мільйони українських громадян. На жаль, цього ще не розуміють інші.

«ЄВГЕН МАРЧУК НАЛЕЖАВ ДО ТОГО 1%, ЯКИЙ І Є СПРАВЖНЬОЮ ЕЛІТОЮ»

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, Iгор ЛОСЄВ, постійні автори газети «День», лауреати премії імені Джеймса Мейса:

Євген Марчук мав не тільки українську душу (що дехто з політиків вважає головним), а й український розум, що є нечастим явищем серед тих, хто «нагорі». Невідомо, чи вдалося б без нього у 1994—1995 роках, коли дехто на Печерських пагорбах уже був готовий віддати Крим Росії, не лише втримати півострів, а й знешкодити «мєшковщину», тодішній добре організований московськими емісарами сепаратистський рух. Невідомо, чи без нього Україна спромоглася би в 1995-96 роках швидко й ефективно розпочати інтеграцію в європейські структури. Невідомо, чи без нього, тоді міністра оборони, у 2003 році змогла б Українська держава зупинити російську авантюру з захоплення острову Тузла. На жаль, у 2014 році тодішня постмайданна влада не дослухалася до Євгена Марчука й інших досвідчених генералів щодо оборони Криму та витіснення російських загарбників із півострова, а це були цілком реальні речі. Не надто дослухалися до Євгена Кириловича можновладці й у наступні роки. А якби дослухалися і раніше, і зараз то всі ми всі мали б шанс жити в помітно іншій, ефективнішій і доброчеснішій країні. Не судилося...

За словами одного сучасного письменника, «в Україні словом «еліта» позначають найбільш осатанілий прошарок плебсу». Це, на жаль, правдива констатація — десь так на 99%. Євген Марчук належав до того 1%, який і є справжньою елітою. Без нього буде важче відбивати наскоки осатанілого плебсу на саму ідею української державності, на національні інтереси українців. Важче — але відмова від такої боротьби означала б, крім усього іншого, зраду справи та пам’яті Євгена Кириловича.

«НАПРАЦЮВАННЯ-ДОРОГОВКАЗИ, БЕЗ ЯКИХ УКРАЇНА НЕ МОЖЕ ВІДБУТИСЯ»

Вікторія ПОДГОРНА, депутатка від фракції «Слуга народу», членкиня комітету з питань цифрової трансформації:

— Євген Кирилович Марчук — це абсолютно видатна особистість для України. Тому що, по-перше, це людина, яка мала унікальний досвід не тільки як один із перших прем’єр-міністрів незалежної України, перший голова Служби безпеки України, секретар Ради національної безпеки і оборони України, а і як дуже потужний, досвідчений політик, який спробував реалізувати своє унікальне цілісне бачення шляху розвитку незалежної України на всіх посадах, які він займав. І був дуже послідовний у тому, щоб захищати саме цей стратегічний курс, що, на жаль, не є ознакою дуже багатьох представників політичної еліти всіх часів незалежності. І це завжди дуже позитивно відрізняло Євгена Кириловича від інших, навіть провідних політиків, і президентів України. Пан Марчук завжди мав дуже високі стандарти того, яким повинен бути політик і як треба захищати національні інтереси України. І він це демонстрував завжди не тільки на державних посадах, а й у своїх виступах, своїй позиції, яку він транслював усі ці 30 років. Я вважаю, що це була велика помилка українського народу, що така людина, з такими поглядами, не стала, на жаль, президентом України в 1999 році. Якщо президентом став би Євген Кирилович, то Україна на сьогодні мала б зовсім інший статус і зовсім інші перспективи, ніж ті, які ми, на жаль, маємо сьогодні. І я вважаю, що для нас, молодих політиків, і політиків майбутнього, ті напрацювання, ті уроки, які у своїх публікаціях усе життя демонстрував Євген Кирилович Марчук, повинні бути дороговказом, для того щоб формувати правильну, стратегічну політику і стратегічний розвиток України на майбутнє. Без цього Україна, я вважаю, просто не може відбутися. Хотіла б сказати, що мене завжди вражало: незважаючи на те, що він був представником пострадянського покоління, він завжди дуже сильно відрізнявся в цьому від інших представників політичної еліти, оскільки демонстрував і масштабне мислення, і справжні європейські цінності як політик, як державний діяч. Ця людина завжди вражала своїм кругозором, мисленням, баченням, глибиною розуміння усіх процесів, які відбуваються як на міжнародному рівні, як у військовій сфері, так і у внутрішній політиці. І я дуже вдячна йому за цей внесок, думаю, що він абсолютно недооцінений, але ми його повинні обов’язково імплементувати в політичне життя, щоб його мрії, ідеї, цінності були все ж таки реалізовані. Те, чого він, мабуть, хотів для України. 

«ЄВГЕН МАРЧУК БУВ НА БОЦІ СПРАВЕДЛИВОГО ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ КРИМСЬКИХ ТАТАР, ГЛИБОКО ЗНАВ ЇЇ І РОЗБИРАВСЯ В УСІХ НЮАНСАХ»

Рефат ЧУБАРОВ, голова Меджлісу кримськотатарського народу:

— Коли не стало справді визначного політика нашої країни, хочу розповісти про три зустрічі з Євгеном Марчуком і його роль в історії Криму, та наскільки глибоко він розумів ситуацію, професійно підходив до їхнього вирішення. Перший такий момент — це наша зустріч влітку 1992 року. Ми прийшли до нього в робочий кабінет, щоб порадитись, як протидіяти провокаціям російських військових у таборі наших співвітчизників біля села Красний Рай, яку готувала одна з російських військових частин. Справа в тому, що там планувалась у ході протистояння участь перевдягнених військових, які перейшли на бік Росії, з дуже небезпечними та жорстокими наслідками. Конфлікт мав бути замаскований під сутичку кримських татар з місцевими кримчанами. Тоді повністю запобігти протистоянню нам не вдалося, однак Євген Кирилович вжив заходів для того, щоб уникнути кровопролиття. Однак ми часто обговорювали ситуацію з поверненням і облаштуванням репатріантів, і Марчук завжди допомагав нам і порадою, і справами. Загалом він був на боці справедливого вирішення проблеми кримських татар, глибоко знав її і розбирався в усіх нюансах.

Другий випадок, який мені запам’ятався, це участь наша і Євгена Кириловича в розв’язанні кризи 1994 року. Протистояння Юрія Мєшкова та РДК Сергія Цекова було небезпечне тим, що могло дати формальний привід Росії для втручання у внутрішні справи України в Криму. Тому ми організували оперативну взаємодію наших депутатів з депутатами Верховної Ради України. Зрештою, ця робота привела до повної дискредитації сепаратистських сил Криму, пізніше — відставки московського уряду Євгена Сабурова, а потім і прийняття Закону України про скасування конституції сепаратистського Криму.

Третій момент, стосується подій 1995 року під Судаком, коли в Криму виник конфлікт між кримськими татарами та силами, які протистояли відновленню прав репатріантів. Головним завданням ми бачили зняття напруги в цьому протистоянні, однак була інформація, що в ситуацію планує втрутитися третя сила — російські військові, які мають намір використати вогнепальну зброю проти мирних протестувальників для розпалювання ворожнечі між кримськими татарами та місцевими органами влади. Це взагалі була рожева мрія Кремля — стравити кримських татар і українську державу загалом. Тоді лише з допомогою Євгена Кириловича нам удалося запобігти розгортанню жорстокості. Більше того — це протистояння стало моментом істини для українського уряду з приводу того, хто є для нього другом, а хто ворогом. Пізніше, вже через кілька місяців, за участю Євгена Марчука, який на той час очолював уряд країни, було розроблено фундаментальну постанову про реалізацію програми повернення та облаштування кримських татар у себе на батьківщині в Криму.

Я вважаю, що глибокі знання, вміння логічно аналізувати події та причинно-наслідкові зв’язки, володіння великим масивом інформації про становище в країні та в світі, дозволяли Євгену Марчуку приймати вивірені та прогресивні рішення, дотримуватись закону та інтересів і прав громадян.

«ДУЖЕ ХОТІЛОСЯ Б, АБИ НАША ДЕРЖАВА ЖИЛА ЗА ЙОГО КУРСОМ»

Анна ДАНИЛЬЧУК, кандидат філологічних наук, доцент, докторант Волинського національного університету імені Лесі Українки:

— Євген Кирилович — Людина великого розуму й великої сили любові. Це унікальний приклад політика світового масштабу в сумних українських реаліях. Але всупереч зрадам і неготовності суспільства, Він не зупинився, не розчарувався, а працював для України щодня. Мені б дуже хотілося, аби наша держава жила за Його курсом. Є люди, які завжди будуть з нами, бо вони і є саме життя. Це про Євгена Кириловича. Його політична й військова мудрість, витримка, легкість у спілкуванні, неймовірне відчуття мови, добрий гумор, талант оповідача, спостережливість, та понад усім — Любов до людей і країни. Навіть те, які сюжети Він обирав для фото, відкривають великий світ Великої Людини. А скільки історій, спогадів і планів... Його надможливості — не розчаровуватися, брати відповідальність і змінювати суспільство — дуже потрібні нам сьогодні. Він ніколи не був і не буде осторонь життя України. У нас є свої Великі... Вічна і дуже світла пам’ять! І високий приклад Життя і Служіння Державі.

«ВИСТУПИ ЄВГЕНА МАРЧУКА ТРЕБА БУЛО ВКЛЮЧАТИ В УНІВЕРСИТЕТСЬКІ КУРСИ»

Ірина  КОНСТАНКЕВИЧ,  народний депутат  України:

- Не тривалість життя вимірює масштаб людини, і не зроблені справи, таки не кількісні параметри… А їхня глибина. Основа – це те, що я інтуїтивно відчула при першому знайомстві з Євгеном Кириловичем. І захват від знань, розуму, пам’яті, творчої енергії Євгена Кириловича переповнювали мене до останньої нашої зустрічі і до останньої нашої розмови.

Досі не знаю, кому дякувати за щастя і розкіш спілкування з Євгеном Кириловичем… За те, що десь на трохи я спізнала глибину цієї потужної людини. Мої спогади фрагментарні, а їхня мозаїка не передасть потугу Євгена Кириловича, якого уже не буде… Потрібен час… Напевно, небагато є лекторів, які своїм виступом упродовж півтори години тримали в пильній увазі студентську аудиторію із 400 осіб. Це було на початку 2000-х і тема лекції – безпекові виклики України. Можливо, якби таких лекцій було більше – не було б анексії Криму. Виступи Марчука треба було включати в університетські курси. Там була аналітика і касандрівські візії.

Про що б не спілкувалися з Євгеном Кириловичем, завжди виходили на Україну. Він її любив і нею болів. Так, ще мав одну велику любов – свою Ларису. Євген Кирилович був волинським зятем. Він любив Волинь і волинян. І ця любов була взаємною. На Великдень я подякувала за подарунок і побажала здоров’я до 100 літ… Як боляче, що здоров’я забракло і серце битись перестало. Але пам’ять і слово живуть… Вічна і світла пам’ять, дорогий Євгене Кириловичу.

МАРШАЛ ЗАКОХАНОСТІ

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України

Так захоплено називали ми з дружиною Євгена Кириловича кожного разу, побачивши його нову світлину, якою він фіксував улюблену дружину, квіти, розлоге поле, квітуючи дерева. Закоханість у життя, бажання поділитися схопленими ракурсами краси, відбитками вічного наповнювали особистість Євгена Кириловича у будь-яких викликах, покликаннях, призначеннях.

Якщо в якомусь інтер’єрі він бачив фортепіано, обов’язково вітався з ним беручи кілька акордів.  Якщо інструмент був настроєний – грав улюблені мелодії. А в ньому самому бу настроєний відлагоджений загартований інструмент аристократизму. І абсолютний слух до нього.

Він природою своєю заперечував такі люб’язні радянським військовим керівникам риси як грубість, панібратство, бравада пролетарською неосвіченістю. 

І цим стверджував природність українського аристократизму, а не його майновий чи статусний симуляткр.

А як Євген Кирилович танцював! Яке відчуття ритму, характеру пластики, відповідності музиці!

Так мистецькі рухався він і по життю.

Людину цінують за зароблене.

Євген Кирилович Марчук – титан в історії нашої Батьківщини.

Генералом, Прем’єром, просто Людиною – за будь-яких посад і звань Він мав мужність і талант закохуватися у кожну мить життя.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України:

Дорога Ларисо Олексіївно!

Мої співчуття з приводу  передчасного відходу за межі земного життя дорогої для Вас людини, рідної, незабутньої, високо шанованого мною Євгена Марчука наповнені щирою скорботою. Мені боляче сьогодні згадувати багатолітнє моє спілкування з Євгеном Кириловичем, моє захоплення його спокійними, розважливими, глибоко аргументованими, інтелектуально збагаченими судженнями, оцінками, всього того, що переживала Україна до і після відновлення Незалежності. Що ж нам всім тепер доводиться згадувати. І пам’ятати. Я вірю, що Євгена Кириловича всі ми будемо згадувати, пам’ятати, буде згадувати і пам’ятати і Україна, в ім'я якої він жив і працював. Вічна пам'ять

Щиро Ваш Микола Жулинський

Колектив газети «День» сумує разом з рідними та близькими Євгена Кириловича.