Ціна визволення

Сімдесят п’ять років тому, 28 жовтня 1944-го, останній німецький солдат — під ударами Червоної армії — змушений був залишити Україну. Цій епохальній події передувало безліч важких боїв та мільйонні жертви нашого народу.

ПІД НІМЕЦЬКИМ ЧОБОТОМ

Навесні 1941 року мого діда, жителя одного з подільських сіл, відрядили на Рівненщину. Будувати залізничну колію.

«Там і застала мене війна, — розповідав мені Григорій Якимович. — Бригадир наказав нам самотужки добиратись додому. Діставшись рідного села, відразу  пішов до райвійськкомату. Але ні там, ні в райкомі партії вже нікого не було. І я повернувся додому, сподіваючись, що незабаром повернеться радянська влада. Натомість згодом  у село увійшли союзники німців — румунські солдати...»

Подібна доля спіткала мільйони українців: вермахт так стрімко просувався вглиб країни, що людей просто не встигли призвати до війська. При цьому значна частина мобілізованих з різних причин не зуміла дістатися до своїх частин і підрозділів: за підрахунками дослідників історії Другої світової війни, на окупованій території СРСР залишилося понад 5,6 мільйона військовозобов’язаних та призовників. Із них в Україні — понад 3 мільйони.

«Мені і моїм односельчанам, вважай, ще пощастило, — казав Григорій Якимович. —  Румуни поводилися більш-менш пристойно: принаймні нікого не розстріляли і не відправили до Німеччини.  А ось тим людям, які опинилися саме під німецьким чоботом, було непереливки...»

Радянське керівництво запевняло, що в разі війни «Червона армія воюватиме на чужій території і малою кров’ю». Та насправді все вийшло навпаки: замість наступу по чужій території довелося відступати власною. При цьому влада намагалася в першу чергу евакуйовувати промислові об’єкти, а щодо населення, то перевага віддавалася насамперед представникам партійно-господарської номенклатури, чиновникам, фаховим робітникам. Про пересічних громадян вона думала найменше.

«НАПРАВЛЯТИ ДО ШТРАФНИХ ЧАСТИН...»

З  початком визволення українських сіл і міст їхніх жителів мобілізували до лав Червоної армії. Сталін, як відомо, всіх, хто опинився на окупованих територіях, вважав зрадниками. Тож у одному з наказів, який регламентував цей процес, було сказано: «Усіх військовослужбовців, які залишилися за місцем проживання на території, тимчасово окупованій німцями, або опинилися оточеними у місцях проживання, залишились вдома... направляти до штрафних частин».

Штрафників радянське командування кидало на найнебезпечніші ділянки фронту — погано обмундировані й озброєні, вони повинні були «власною кров’ю змити із себе ганьбу». За свідченням істориків, з початком визволенням України в штрафних батальйонах і ротах було найбільше українців. Під час так званої другої хвилі мобілізації, яка прокотилася Україною в 1943—1944 роках, на фронт відправили понад 3 мільйони чоловік, які, поповнивши знекровлені фронти, продовжували визволяти нашу землю. Збереглося безліч свідчень старих солдатів про нелюдську жорстокість, проявлену радянськими генералами і маршалами до них, рядових бійців. Не цитуватиму їх, а наведу лише спогади російського письменника-фронтовика Віктора Астафьєва, який пройшов усю війну, визволяв Україну.

«Я намагався написати роман про Дніпровський плацдарм — не можу: страшно, навіть зараз страшно, і серце зупиняється, й головний біль мучить... ми залишилися на клаптику землі, голодні, холодні, без тютюну, патрони на суворому рахунку, гранат немає, лопат немає, нас з’їдали воші, щури, що хлинули до окопів. Так примусити нас воювати могли тільки ті, кому начхати на чуже життя».

У Дніпрі, за словами письменника, знайшли свою смерть, десятки тисяч воїнів: так вдало була спланована операція з його форсування. Але, попри безглуздість багатьох наказів командування, а то й злочинність, наші воїни визволяли свою землю. А ще — внесли величезний внесок у розгром націонал-соціалізму.

«В БОЯХ УСЬОМУ НАВЧИШСЯ...»

18 грудня 1942 року Червона армія звільнила перший населений пункт, розташований на  українській землі — село Півнівку Ворошиловградської (нині Луганської) області.  На територію України  вона увійшла обезкровлена важкими боями, через що більшість полків і дивізій були укомплектовані особовим складом лише на 50 — 60 відсотків, а то й менше. Тому відразу розпочалася мобілізація чоловічого населення.  В наказі Ставки Верховного головнокомандування, який регламентував увесь цей процес, було сказано: «Оскільки діюча армія повинна своєчасно діставати поповнення живою силою, а підготовлений військовий контингент тилу через транспортні труднощі затримується в дорозі й прибуває у діючі частини несвоєчасно, військові ради армій дістають дозвіл на самостійне поповнення своїх частин живою силою в ході наступу».

Проте на місцях, тобто у військах, цей наказ розцінили по своєму: з мовчазної згоди вищого командування мобілізацією займалися командири полків і навіть батальйонів. Наприклад, колишній командир полку 5-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії генерал І.Попов згадував,  як його полк восени 1943-го призвав на Черкащині 800 чоловік. Пізніше з’ясувалося, що колишніх артилеристів «загнали» в піхоту, а тих, хто гармати бачив лише в кіно — відправили в артилерію...

Подібні випадки набули масового характеру і 15 жовтня 1943 року з’явився наказ Верховного головнокомандувача, в якому визнавалися «грубі помилки під час мобілізаційних заходів». Але, незважаючи на вимогу Сталіна припинити подібну практику і грізне попередження що винні будуть суворо покарані, ця вакханалія продовжувалася доти, допоки не скінчилася війна...

«Наш полк відсотків на 70—80 складався з таких же новобранців, — розповідав мені Антон Добродід. — Отримавши «трохлінійки», за кілька днів  вирушили на Румунію. За кілька тижнів важких боїв полк недорахувався більше половини бійців...».

А як могло бути інакше, якщо людей, навіть не видавши обмундирування, кидали на ворога? До речі, саме за відсутності в солдатів військових одностроїв, їх називали «чорню піхотою», «чорнопіджачниками». Український письменник  Олесь Гончар пройшов усю війну, побував у полоні. Побачене і пережите описав не лише в «Прапороносцях», а й у іншому романі — «Собор». Побутує думка, що він був заборонений до друку через те, що в головному герої впізнав себе один із секретарів ЦК КПУ. Можливо. Але не останню роль у цьому зіграло описання Олесем Терентійовичем мобілізації в одному з українських сіл навесні 1943 року:

«Незабаром на толоці молоді лейтенанти шикували їхніх батьків, завдруге мобілізованих, одягнутих ще в домашнє, не солдатське. «Піджаками» називали їх декотрі, мовби жартома, але чомусь це було кривдно. З ранку й до вечора висиджувала Вірунька з ровесничками край толоки, все дивилася, як ловкенький молодий лейтенант з медаллю «За Сталінград» навчає їхніх батьків марширувати, повертати праве плече вперед та давати крок на місці. Декотрі з командирів ставились до щойно мобілізованих зверхньо, підганяли їх грубими окриками, обзивали чорносвитниками, і що всі ви, мовляв, на Україні такі, воювати в 41-му не хотіли, сиділи на печах.

А від Дніпра гуготіло, стугоніло, там небо дрижало весь час... Того ж дня малеча... змовившись, покрадцем, потай від матерів рушила услід за батьками до Дніпра... Гуркоту бою вже не чути було. І нікого не видно. Були тільки німі задніпровські горби, пологі схили, що зеленіли озиминою, а по схилах, по тому зеленому всюди темні цятки, цятки, цятки... Стояли гуртиком діти притомлені, причаєні під шелюгами, сторопіло дивились на той бік Дніпра, все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, сліди мін, сліди вибухів снарядних чи... І враз аж змоторошніли від страшної догадки: та то ж вони! В піджаках! Батьки наші!!!».

Дослідник історії минулої війни Валерій Кравченко стверджує, що всю чоловічу частину населення міста Бердянська і навколишніх сіл віком від 15 до 60 (!) років мобілізували і відразу, не обмундирувавши, не навчивши і не озброївши, «погнали на німця». Серед «наступаючих» було  багато інвалідів, які  обморозили кінцівки ще під час радянсько-фінської війни.

Про війну 1941 — 1945 років написано і знято десятки тисячі і художньо-документальних фільмів. У більшості з них «чорнопіджачники» не згадуються. А ті письменники, які все ж насмілилися це зробити, змушені були вдаватися до «езопової мови»: інакше цензура не пропустила б їхніх романів і повістей. Ось як це робив Юрій Яновський у статті «Шлях війни», опублікованій ще на початку листопада 1943 року: «По дорогах Полтавщини йде на фронт «чорна піхота». Так називали мобілізованих селян, що не одержали ще військового одягу. Але дух цієї піхоти — над усякі похвали. Вони ходять в атаку, як леви. Вони вмирають, якщо доводиться, але в агонії роблять ще один крок уперед».

Російський історик-дослідник Другої світової Борис Соколов, розповідаючи про цих воїнів, пише: «Розрахунок був на те, що «чорна піхота» лише виснажить німців та змусить вистріляти запас боєприпасів, щоб потім свіжі частини змогли змусити противника відступити з займаних позицій».

Для радянського командування українці, які проживали на окупованій території, були зрадниками, мовляв, поки ми кров проливали, ви відсиджувалися, як пацюки, по норах. Отже, повинні змити тавро ганьби своєю кров’ю. 

Вік, по досягненні якого громадян можна було мобілізовувати до Збройних сил, становив 18 років. Але цієї вимоги часто-густо не дотримувалися: станом на 10 жовтня 1943 року лише Південно-Західний фронт мобілізував і направив до бойових частин  понад  7 тисяч 16—17-річних призовників, а Центральний фронт — близько 2 тисяч. На інших фронтах ситуація була не кращою.

Олександр Довженко в своєму щоденнику в листопаді 1943-го занотував, що «в боях загибає велике множество мобілізованих в Україні звільнених громадян... Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих».

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

28 жовтня — це свято кожного свідомого українця, кожного, хто знає свою історію, поважає своїх батьків і дідів, які визволяли нашу землю від німецького фашизму, загинули в гітлерівських застінках чи були спалені разом зі своїми домівками. Ми заплатили велику ціну за право почуватися вільними людьми. Сьогоднішні українці, нащадки тих, хто воював за свою батьківщину 75 років тому, гідно продовжують їхню справу, відстоюючи державний суверенітет і територіальну цілісність України вже проти тих, з ким разом тоді воювали, проти російського агресора. За звільнення української землі заплатили власними життями мільйони радянських солдатів та офіцерів, партизанів і підпільників. Левову частку з них складали саме українці — наші батьки, діди й прадіди. Пам’ятаймо про них!