Чи матиме Торчин вулицю полковника УНР?

Якщо у містечку навіть нема вулиці Григорія Гуртового, засновника історичного музею, відомого не лише на Волині...

910 переглядів — і лише 49 підписів... Так скромно прореагували мешканці містечка Торчин, що у Луцькому районі, на петицію Олександра Мельника, кандидата історичних наук, донедавна директора місцевого народного історичного музею імені Григорія Гуртового. «Зважаючи на необхідність відновлення історичної справедливості, з метою увічнення пам’яті учасників українського національно-визвольного руху з наших теренів, а також відповідно до Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» (пункт 6 статті 1 та пункт 5 статті 4), пропоную перейменувати одну з вулиць Торчина на честь уродженця селища Миколи Куликівського (1884 — 1956) — українського військового, активного учасника Української революції 1917 — 1921 років, полковника Армії Української Народної Республіки. Це сприятиме, хоча б частковому, поверненню та популяризації імені діяча на теренах «малої батьківщини», а саме в населеному пункті, де він народився», — звертався Олександр до земляків.

Свій заклик він публікував  на локальних торчинських сторінках у соцмережах, у «Голосі Торчинської громади» і т.п. Планує і надалі поширювати інформацію про полковника Куликівського, достойного, аби його іменем була названа одна з вулиць у містечку. Дехто відмову підписати петицію аргументує тим, що процедура реєстрації важка, але й у групах ФБ лайків — мізерія. І я знову утверджуюся у думці, що люди не свідомі таких питань...

Період української революції 1917 — 1921 років та історії знаменитих земляків — це частинка наукових інтересів, та й чисто людських інтересів,  кандидата історичних наук Олександра Мельника. Він має дослідження ще про одного уродженця Торчина — Івана Дячківського. Це учасник останнього зимового походу армії Української Народної Республіки, один з 350-ти бійців, розстріляних більшовиками у 1921 році під Базаром... Відомо, що полонені відкрито дивилися в очі смерті і заспівали перед загибеллю «Ще не вмерла Україна!».  Непересічна постать і уродженець одного з сусідніх з Торчином сіл Антон Коновалюк. У музеї в Торчині є добірка його віршів, в яких він описує 1919-й рік і боротьбу волинян за незалежність України.

«Це ж не просто вулицю перейменувати, — каже Олександр Мельник. — Це зберегти історичний момент, історичні постаті. Мені дехто закидав, а що дасть таке перейменування, що воно змінить у буденному житті?.. Має бути розуміння, що жили люди, які крові своєї не шкодували у боротьбі за незалежність України, і питати тепер, а що дасть перейменування, то дивно. Бо ми маємо незалежність, за якусь хтось віддав своє життя».

Коли  знайомишся з  біографічною довідкою полковника Миколи Куликівського, розумієш: легендарна постать.

«З 1905 року почав військову кар’єру. 1914 року отримав звання прапорщика, брав участь у початкових боях Першої світової війни, у ході яких у листопаді того ж року потрапив до німецького полону. У 1916 році Микола Куликівський став одним з ініціаторів створення українських національних гуртків у німецьких таборах для військовополонених. Він був одним з організаторів 1-го Українського полку імені Т. Г. Шевченка (1916—1917 рр.), що формувався з військовополонених-українців.

З січня 1918 р. Куликівський служив у 1-й Українській (Синьожупанній) дивізії. На початку 1919 р. став начальником розвідувального відділу штабу Чорноморської дивізії Дієвої армії УНР. З березня 1919 р. був комендантом бронепотягу «Запорожець», озброєного 2 гарматами та 14 кулеметами. Саме тоді цей потяг брав участь у боях проти більшовиків на Східній Волині. З середини 1920 року Микола Йосипович продовжив службу при Генеральному штабі Армії УНР, коли з 15 червня став старшиною для зв’язку між Головним Отаманом Симоном Петлюрою та Головою Ради Міністрів УНР. За визначну діяльність з організації та розбудови національних збройних формувань Куликівський був нагороджений Почесним мундиром і Почесною відзнакою Генерального штабу Армії УНР. Цей комплект вручався офіцерам, які працювали у Генеральному штабі або займали командні посади, виконували найвідповідальнішу у війську роботу і відзначилися заслугами перед Батьківщиною. Відомо лише про двох українських військових, які отримали такі відзнаки, — це Симон Петлюра та Микола Куликівський (!). За участь у збройній боротьбі за державність України під проводом Головного отамана Симона Петлюри Микола Йосипович також нагороджений Орденом (Хрестом) Петлюри.

З початку 1920-х рр. він перебував на еміграції, відомо, що з 1923 р. мешкав у Варшаві, від 1945 р. — у Мюнхені, а згодом — у США. Там полковник з Торчина долучився до патріотичної діяльності в українських емігрантських колах, зокрема у 1950 році був одним із засновників Українського національно-державного союзу у США. Не стало Миколи Куликівського 26 листопада 1956 року, похований в американському містечку Сауд-Баунт-Брук, де знаходиться своєрідний пантеон визначних українців» — я зумисне даю так багато інформації про полковника Куликівського, зібраної Олександром Мельником. У розповіді про одну людську долю постає пласт історії України загалом. Історії періоду, який мало ще знають, мало ним цікавляться.

Не знаю, чи присвоять, врешті, у Торчині одній із вулиць ім’я полковника Куликівського. Чомусь думається, що швидше ні, ніж так. Бо парадокс на парадоксі: у містечку, де діє один з кращих на Волині  музеїв — народний історичний музей імені Григорія Гуртового, так і нема вулиці, яку б удостоїли іменем Гуртового.

Гуртового, який був почесним громадянином Торчина, Луцького району і Волинської області. Який створив цікавезний музей, його внесено до переліку туристичних магнітів Волинської області і залучено до туристичних маршрутів областю. Багата збірка, сучасна експозиція, статус і авторитет... Сьогодні ж Торчинська громада всіма силами хоче позбутися цього музею. Хоча матеріально може його утримувати. Але все шле звернення у Волинську обласну раду, аби забирали музей з громади, бо є інші, вважають, важливі соціальні об’єкти, на які треба гроші. Газета «День» про небажання громади утримувати музей вже писала («Торчинська дилема», 18 червня 2019 року).

І от у такому славному містечку, авторитету якому своїм музеєм додав і Григорій Гуртовий, нема вулиці його імені. Навіть не зважаючи на те, що було і подання на розгляд депутатів, і кілька десятків листів від торчинців.

Чи матиме Торчин вулицю полковника УНР?

Чи матиме Торчин вулицю полковника УНР?

Якщо у містечку навіть нема вулиці Григорія Гуртового, засновника історичного музею, відомого не лише на Волині...

910 переглядів — і лише 49 підписів... Так скромно прореагували мешканці містечка Торчин, що у Луцькому районі, на петицію Олександра Мельника, кандидата історичних наук, донедавна директора місцевого народного історичного музею імені Григорія Гуртового. «Зважаючи на необхідність відновлення історичної справедливості, з метою увічнення пам’яті учасників українського національно-визвольного руху з наших теренів, а також відповідно до Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» (пункт 6 статті 1 та пункт 5 статті 4), пропоную перейменувати одну з вулиць Торчина на честь уродженця селища Миколи Куликівського (1884 — 1956) — українського військового, активного учасника Української революції 1917 — 1921 років, полковника Армії Української Народної Республіки. Це сприятиме, хоча б частковому, поверненню та популяризації імені діяча на теренах «малої батьківщини», а саме в населеному пункті, де він народився», — звертався Олександр до земляків.

Свій заклик він публікував  на локальних торчинських сторінках у соцмережах, у «Голосі Торчинської громади» і т.п. Планує і надалі поширювати інформацію про полковника Куликівського, достойного, аби його іменем була названа одна з вулиць у містечку. Дехто відмову підписати петицію аргументує тим, що процедура реєстрації важка, але й у групах ФБ лайків — мізерія. І я знову утверджуюся у думці, що люди не свідомі таких питань...

Період української революції 1917 — 1921 років та історії знаменитих земляків — це частинка наукових інтересів, та й чисто людських інтересів,  кандидата історичних наук Олександра Мельника. Він має дослідження ще про одного уродженця Торчина — Івана Дячківського. Це учасник останнього зимового походу армії Української Народної Республіки, один з 350-ти бійців, розстріляних більшовиками у 1921 році під Базаром... Відомо, що полонені відкрито дивилися в очі смерті і заспівали перед загибеллю «Ще не вмерла Україна!».  Непересічна постать і уродженець одного з сусідніх з Торчином сіл Антон Коновалюк. У музеї в Торчині є добірка його віршів, в яких він описує 1919-й рік і боротьбу волинян за незалежність України.

«Це ж не просто вулицю перейменувати, — каже Олександр Мельник. — Це зберегти історичний момент, історичні постаті. Мені дехто закидав, а що дасть таке перейменування, що воно змінить у буденному житті?.. Має бути розуміння, що жили люди, які крові своєї не шкодували у боротьбі за незалежність України, і питати тепер, а що дасть перейменування, то дивно. Бо ми маємо незалежність, за якусь хтось віддав своє життя».

Коли  знайомишся з  біографічною довідкою полковника Миколи Куликівського, розумієш: легендарна постать.

«З 1905 року почав військову кар’єру. 1914 року отримав звання прапорщика, брав участь у початкових боях Першої світової війни, у ході яких у листопаді того ж року потрапив до німецького полону. У 1916 році Микола Куликівський став одним з ініціаторів створення українських національних гуртків у німецьких таборах для військовополонених. Він був одним з організаторів 1-го Українського полку імені Т. Г. Шевченка (1916—1917 рр.), що формувався з військовополонених-українців.

З січня 1918 р. Куликівський служив у 1-й Українській (Синьожупанній) дивізії. На початку 1919 р. став начальником розвідувального відділу штабу Чорноморської дивізії Дієвої армії УНР. З березня 1919 р. був комендантом бронепотягу «Запорожець», озброєного 2 гарматами та 14 кулеметами. Саме тоді цей потяг брав участь у боях проти більшовиків на Східній Волині. З середини 1920 року Микола Йосипович продовжив службу при Генеральному штабі Армії УНР, коли з 15 червня став старшиною для зв’язку між Головним Отаманом Симоном Петлюрою та Головою Ради Міністрів УНР. За визначну діяльність з організації та розбудови національних збройних формувань Куликівський був нагороджений Почесним мундиром і Почесною відзнакою Генерального штабу Армії УНР. Цей комплект вручався офіцерам, які працювали у Генеральному штабі або займали командні посади, виконували найвідповідальнішу у війську роботу і відзначилися заслугами перед Батьківщиною. Відомо лише про двох українських військових, які отримали такі відзнаки, — це Симон Петлюра та Микола Куликівський (!). За участь у збройній боротьбі за державність України під проводом Головного отамана Симона Петлюри Микола Йосипович також нагороджений Орденом (Хрестом) Петлюри.

З початку 1920-х рр. він перебував на еміграції, відомо, що з 1923 р. мешкав у Варшаві, від 1945 р. — у Мюнхені, а згодом — у США. Там полковник з Торчина долучився до патріотичної діяльності в українських емігрантських колах, зокрема у 1950 році був одним із засновників Українського національно-державного союзу у США. Не стало Миколи Куликівського 26 листопада 1956 року, похований в американському містечку Сауд-Баунт-Брук, де знаходиться своєрідний пантеон визначних українців» — я зумисне даю так багато інформації про полковника Куликівського, зібраної Олександром Мельником. У розповіді про одну людську долю постає пласт історії України загалом. Історії періоду, який мало ще знають, мало ним цікавляться.

Не знаю, чи присвоять, врешті, у Торчині одній із вулиць ім’я полковника Куликівського. Чомусь думається, що швидше ні, ніж так. Бо парадокс на парадоксі: у містечку, де діє один з кращих на Волині  музеїв — народний історичний музей імені Григорія Гуртового, так і нема вулиці, яку б удостоїли іменем Гуртового.

Гуртового, який був почесним громадянином Торчина, Луцького району і Волинської області. Який створив цікавезний музей, його внесено до переліку туристичних магнітів Волинської області і залучено до туристичних маршрутів областю. Багата збірка, сучасна експозиція, статус і авторитет... Сьогодні ж Торчинська громада всіма силами хоче позбутися цього музею. Хоча матеріально може його утримувати. Але все шле звернення у Волинську обласну раду, аби забирали музей з громади, бо є інші, вважають, важливі соціальні об’єкти, на які треба гроші. Газета «День» про небажання громади утримувати музей вже писала («Торчинська дилема», 18 червня 2019 року).

І от у такому славному містечку, авторитету якому своїм музеєм додав і Григорій Гуртовий, нема вулиці його імені. Навіть не зважаючи на те, що було і подання на розгляд депутатів, і кілька десятків листів від торчинців.