Віктор Шишкін: "Посилання на Конституційний договір було недоречним"

Перше рішення Конституційного Суду України, яке безпосередньо позначилося на долі депутатів-суміжників, мало вельми широкий резонанс.

Його активно обговорюють на прес-конференціях, у кулуарах Верховної Ради і у ЗМІ. Активну участь у дискусіях із цього приводу беруть і високі посадові особи. Що, мабуть, і змусило КС оприлюднити заяву. У ній, зокрема, зазначено: "Ідеться про втручання в діяльність Конституційного Суду, про прагнення тиснути на нього, аби були ухвалені бажані рішення, аби обмежити повноваження й послабити його роль як єдиного органа конституційної юрисдикції в Україні". Голова Конституційного Суду Іван Тимченко відмовився коментувати звинувачення на адресу КС, пообіцявши й надалі не полемізувати з приводу ухвалених рішень.

Відповідно до Конституції, рішення КС обов'язкові для виконання, остаточні й не підлягають оскарженню. І все-таки на якому юридичному підгрунті точаться такі активні дебати з приводу першого рішення високого суду? Своєю думкою з "Днем" ділиться Віктор Шишкін, народний депутат Верховної Ради, голова підкомісії з питань судово-правової реформи:

- Я, на жаль, не зміг прочитати особливу думку трьох суддів, котрі голосували проти вердикту. Рішення КС слід публікувати у "Віснику Конституційного Суду". Такого видання поки що немає, і рішення, а разом з ним і особливі думки не опубліковано досі.

Щодо самого рішення, то, незважаючи на деякі деталі, не дуже вдалим є посилання на так званий Конституційний договір. І хоча під час ухвалення рішення може бути дві логіки, посилання на цей документ випадає з канви обох логік.

Перший варіант: за основу беруть "священну корову" - нову Конституцію України 1996 року - і стосовно правовідносин, зокрема тих, які перейшли з минулого, але чинні сьогодні, застосовуються тільки її норми. До цього підштовхує перша стаття "Перехідних положень", яка відкидає все, що суперечить Конституції. Виходячи з такої логіки непорушності конституційних норм, суду було досить просто ухвалити рішення: порушники норм чинної Конституції повинні визначитися: залишитися на державній посаді чи на представницькій.

- Очевидно, другий варіант - це збереження взаємовідносин, які виникли в період чинності старого законодавства, після ухвалення нового...

- Це і є другий шлях, яким міг піти Конституційний Суд. Відповідно до світової теорії права, прийнятої вітчизняною юриспруденцією ще за радянських часів, діють норми тих законів, у період чинності яких виникли ці правовідносини. У цьому випадку правовідносини, пов'язані з обранням депутатів Верховної Ради виникли в період чинності Конституції 1978 року. Якщо ми беремо за основу таку логічну версію, то точка зору Конституційного Суду є правильною. Тоді суперечили норми Конституції 1978 року і Закону "Про вибори народних депутатів". Конституція, на відміну від згаданого закону, не забороняла депутатам займатися суміжною діяльністю, а за ієрархією Конституція, певна річ, є найвищим законом. І якщо дотримуватися цієї логіки, то позиція Конституційного Суду правильна: обрані 1994 року депутати, котрі посідали відповідні посади до ухвалення нової Конституції, можуть залишатися "суміщенцями".

- Чому каменем спотикання стало посилання суду на Конституційний договір?

- Мабуть, рішення Конституційного Суду сприйняли б усі, якби він пішов логічним шляхом, не посилаючись у своєму рішення на Конституційний договір. Замінити Конституцію України 1978 року міг лише адекватний закон, ухвалений у такий самий спосіб, яким ухвалювали Конституцію. А Конституційний договір не був актом, адекватним Конституції, оскільки він був фактично волюнтаристським рішенням певної частини посадових осіб нашої держави. Його ухвалили 240 голосами, а це далеко не 2/3 ВР, як того вимагає закон. Із цієї точки зору посилання на Конституційний договір недоречне. Навіщо це було потрібно, залишиться таємницею, хіба що хтось із суддів напише про це у своїх мемуарах. А я вбачаю в цьому дефектність рішення Конституційного Суду.

Ураховуючи, що законом не передбачено можливість перегляду рішень Конституційного Суду, нам нічого не залишається, окрім як прийняти це рішення як належне.