Українське суспільство нарешті подорослішало
Нещодавно довелося погортати одну перекладну книжечку про американську політичну систему, де щонайдокладніше розписано сутність демократії. Демократія, згідно зі згаданим посібником - це вельми складний механізм, що працює лише тоді, коли стримування притерті до противаг, права до обов'язків, свобода до дисципліни, природна рівність до соціальної справедливості. В США всі ці принципи матеріалізовано в частинах суспільної машини, за двигун якої правлять труд і капітал. Інакше кажучи, Америка - це велика комерційна контора, де вільнолюбне виробництво й розкріпачена реалізація продукції захищені відповідною політичною системою.
Україна претендує на статус цивілізованої держави, проте в ній демократ переважно привласнив собі це означення сам на противагу комуністам і свободу розуміє як природний стан душі. Пригадуєте - "И падет произвол, и восстанет народ, разогнет он могучую спину"? Або трохи згодом: "анархія - мати порядку"?
Розгул "народної волі" було приборкано тоталітарно-комуністичним ҐУЛАҐом, - проте досить було навіть не свободою слова, а її сурогатом (гласністю) вибити кілька цеглин із паркана довкруг зони, й усі знову розбіглися. Але з того ж сімнадцятого року відомо: в період, коли від традиційно примусових механізмів маніпулювання поведінкою людини суспільство переходить до універсальних, базованих на свободі вибору принципам, варто тільки зняти реґулятивну зовнішню рамку - як стається зниження мотивації й тотальна деморалізація. Це надає величезні можливості маніпулювати суспільством силам, що володіють на той момент головним капіталом.
Ідеться, звісно, не про виробничий (що відігравав за радянських часів другорядну чи навіть третьорядну роль) і не про фінансовий (гроші за розвинутого соціалізму нічого не варті були в політичному сенсі). Єдиним вагомим капіталом був соціальний, ім'я якому - влада. Спровокований реформами обвал вартості виробничого та фінансового капіталів іще більше посилив роль соціального й створив унікальні передумови для радикального перерозподілу й концентрації перших двох видів капіталу - а відтак і влади - в дуже небагатьох руках.
Одначе крім наведеної неґативної парадигми реформи мають і позитивну. Ставши вільною в сфері політики та ідеології, людина отримує доступ до альтернативних джерел прибутків, тобто вільного пошуку свого економічного буття. Це стосується не тільки вузького кола монополістів соціального капіталу, але й величезної кількості людей, що енерґійно шукають, у якій ніші їм вигідніше "функціонувати". Тут і доцент вузу, який живе на гроші від продажу засобу від тарганів. Тут і токар, який після наглої зупинки заводу заходився торгувати косметикою в перукарнях і раптом виявив, що за дві-три години він цілком може заробити на те скромне існування, до якого звик у минулі часи. Тут і вуличний продавець, який мріє то зігрітися від морозу, то сховатися від палючого сонячного проміння, але вже ні за що в світі на згодний ходити щодня за дзвінком на роботу до цеху або контори.
З огляду на наступні вибори весь політичний спектр - від комуністів до лібералів - скрупульозно сеґментує майбутній електорат, визначаючи шанси на перемогу. Комуністи сподіваються в умовах гострої економічної кризи, яка, на їхню думку, навряд чи вщухне протягом часу, який залишився до виборів (але яку вони про всяк випадок усе ж таки намагаються якнайдовше затягнути) отримати масову підтримку. Схоже, вони цілком випускають з уваги нову базову тенденцію - появу величезного прошарку людей, який не сприймає комуністів через цілком особливу, неполітичну причину.
Ця багатомільйонна маса боїться не політичної несвободи, не таборів, якими лякають їх націонал-демократи й ліберали. Вона боїться, що комуністи повернуть із до обридлих верстатів і конторських столів. Ці люди вже не хочуть покинути приватні постачання, морозно-спекотну палатку, свій город, часто-густо сумнівний бізнес. Тут зштовхнулися суто вітчизняна жадоба волі - "матері-анархії" - і свободи як політичної системи, напівкримінальний базар із цивілізованим ринком. Саме з останнім пов'язані трудова аскеза як основа капіталізму та його політичне втілення - конкурентна демократія.
Це значить, що ми дочекались-таки змужніння українського суспільства. А дорослий тип свідомості передбачає самовідповідальну особистість, яка вибирає з-поміж кількох варіантів поведінки оптимальний.
Західне суспільство цей болісний процес змужніння пережило значною мірою в XIX сторіччі. Його вперше відзначив великий Кант і остаточно завершила смерть останнього західноєвропейського "батька нації" - генерала де Ґолля. Росія з цього погляду відстала навіть від України: синдром "батька народів" з обличчям то Єльцина, то Лебедя вельми збуджує російське суспільство. А ми, завдяки нехаризматичним Леонідові Макаровичу й Леонідові Даниловичу, з інституцією "батьків і дітей" нібито попрощалися. Тепер дай Боже попрощатися з державниками-патріотами, які мріють на місце батька-одноосібника посадити батька колективного - Державу. Адже від "держава - це ми" до "держава - це я" не так уже й далеко.
