Суспільство бере на себе гріх убивства

Чи є потяг до вбивства закоріненим у людській натурі? Таке питання неминуче постає, коли починаєш докопуватися до глибин у нескінченній дискусії довкола смертної кари. І проблема враз переходить у зовсім іншу площину: якщо цей потяг природний, то карати за вбивство так само абсурдно, як за задоволення будь-якої іншої природної потреби, скажімо, сексуальної; зрештою, страчуючи вбивцю, "нормальні" члени суспільства вдовольняють власну хіть, тільки надаючи їй подоби благопристойності. Чи не єдиний вихід у такому разі - інституалізувати форми такого задоволення, задля безпеки більшості перетворивши її на глядачів. Наприклад, відродити давньоримські бої гладіаторів. Спійманим на тяжкому злочині - меча в руки й на арену: нехай під ревище юрби задовольняє і свої, і її пристрасті.

У філософській та психологічній літературі ХХ століття думку про глибинність потягів людини до вбивства чи не найяскравіше розробив Зиґмунд Фройд. Не обмежена культурними табу аґресивність, спричинена інстинктом Танатоса, інстинктом тотальної руйнації і деструкції, спричинює жорстокість, насильство, вбивства людиною людини. За Фройдом, ненависть в онтогенетичному розвиткові людини виникає через почуття огиди з боку "я" до всіх об'єктів, котрі були для нього джерелом неприємних почувань. "Я" переслідує ці об'єкти, намагаючись їх зруйнувати. Відтак зумисне вбивство - це вияв у зрілому віці людини тих підсвідомих чинників, які закладені в ранньому дитинстві в кожне "я" і які в убивці виявилися сильнішими за інстинкт самозбереження, за дію еротичних чинників, які сковують руйнівні. Отже, злочинець-убивця потребує негайної допомоги психоаналітика, а не судового переслідування, бо свідомість цієї людини не контролює і не може контролювати її аґресивних учинків.

Фройдові послідовники пішли далі, пишучи про "некрофільний характер" людини, її любов до смерті, про садизм, зумовлений жадобою абсолютної й необмеженої влади над живою істотою. Зауважмо, що вони набагато більше за самого Фройда наголошували на впливі на людське "я" соціальних чинників. Герберт Маркузе вважав великою загрозою для сучасної цивілізації послаблення Ероса щодо Танатоса, що може мати наслідком глобальну перевагу потягу до смерті над потягом до життя. А оскільки всі глобальні процеси накладають відбиток на життя конкретної людини, зростання тяжких злочинів цілком відповідає загальному рухові цивілізації до самознищення.

Виходить, що прагнення до вбивства закладене в людській сутності, і культура може хіба обмежити його, накласти суворі табу на незаконні дії. Якщо це справді так, злочинець-убивця (від пересічного кілера до Сталіна чи Гітлера) є жертвою суспільства, яке не змогло погамувати його нахили з допомогою культурних (етичних і правових) норм, тобто людиною, яка мало відповідає за свої вчиники. В такому разі смертна кара - не засіб покарання винного, а гарячкова спроба суспільства позбутися відповідальності за власні гріхи та намагання будь-яким робом наголосити, що ми, мовляв, не такі, і у глибинах нашої підсвідомості немає нічого схожого на глибини підсвідомості вбивці.

Втім, фройдисти дещо спрощують проблему. Скажімо, з позицій філософської антропології вона виглядає інакше. Людина має волю, призначену саме на те, щоб долати опір зовнішніх сил і оволодівати ними, стверджуючи себе у світі. "Безвільна людина" - іграшка, знаряддя в чиїхось руках. Але й воля без будь-яких обмежень (внутрішніх і зовнішніх) стає сваволею або ж "злою волею". Як, до речі, і розум, і почуття. Такі деформації можуть бути ледь не вродженими, але здебільшого виникають внаслідок впливу мікро- і макросередовища.

Отже, кожна людина несе в собі потенційний заряд зненависті і знищення, які можуть бути спрямовані на іншу людину. Проте чогось одні люди свідомо чинять зло, інші намагаються чинити добро. Тут ми торкаємося іншого фундаментального питання, над яким міркували філософи від Авґустина Блаженного й до мислителів-структуралістів та екзистенціалістів - свободи волі. Якщо людина цілковито залежить від історичних законів, волі Божої, алгоритмів Всесвіту, власних підсвідомих інстинктів - вона ні за що не може нести особистої відповідальності. Зловмисник приречений бути зловмисником, і його покарання - така собі "соціальна дезинфекція", знищення шкідливої для суспільства істоти; але ж і жертва в такому разі наперед приречена стати жертвою - за що ж карати вбивцю? Якщо ж людина має більшу чи меншу свободу вибирати між добром та злом - мусить відповідати за свій вибір (у тій частині, яка залежить від неї, а не від суспільства, природи чи Абсолюту). Відтак вона може заслужити смертну кару за тяжкий злочин. Але й суспільство в такому разі мусить відповідати за свої вчинки, зокрема за свій вільний вибір на користь збереження смертної кари, - і якщо через судову помилку на смерть скарано невинну людину, то це - зумисне вбивство, скоєне судовими органами й усім суспільством, яке мусить бути за це покаране.

Проте вбивством злочинця за первісним принципом "око за око", ба навіть убивством невинної людини провина суспільства не вичерпується. Зберігаючи смертну кару, воно позбавляє людину можливості спокути, перебираючи на себе функції чи то Бога, чи то (для атеїстів) найвищої моральної інстанції. Це - замах на підвалини людського існування, значно небезпечніший, аніж чийсь індивідуальний злочин.