Ринкова справедливість вимагає жертв

Захисники "вітчизняного виробника" полюбляють наводити приклади різкого обмеження імпорту деяких категорій українських товарів, до якого вдалися розвинуті країни під приводом боротьби з демпінґом. Така дискримінація дає їм привід запевняти: політика заохочення ринкових реформ - всього лише протекціонізм, здійснюваний за допомогою інших засобів.

І справді: якщо країни, які називають себе цивілізованими, грубо порушують свободу торгівлі, захищаючи свого неефективного виробника від конкуренції - то яке право вони мають при цьому накидати свободу ринку іншим? Де закінчується гідна всілякого співчуття боротьба за чесну конкуренцію й починається протекціонізм, удвоє ганебніший для демократій, що пропаґують "народність" свого капіталізму?

На перший погляд, такі неприємні для нашої країни дії вмотивовані тим-таки "захистом виробника": промисловці просто лобіюють потрібні їм ухвали. Ті, хто звик до таких методів розв'язання питань у нашій країні, інших варіантів і уявити собі не можуть. Проте якщо осягнути цю проблему глибше, відповідь стає далеко не такою вже очевидною: адже вигнання з ринку дешевого товару б'є по кишені його споживачів, які теж не в тім'я биті і, на відміну від наших, аж ніяк не безправні. Американські або європейські компанії - покупці української сталі й феросплавів - навряд чи стали б сидіти склавши руки й мовчки підраховувати збитки, якби мали якийсь шанс довести в суді або в парламенті несправедливість такої ухвали.

Вони не роблять цього тому, що справжній демпінґ загрожує не лише виробникові, але й споживачеві товарів. Справді, якщо під ним розуміти "продаж товару за ціною нижчою за ринкову", то виходить абсурд, адже тоді ринок взагалі перестав би працювати й "ринкова" ціна просто не могла би сформуватися. Отож, коли хтось має можливість продавати товар дешевше за конкурентів завдяки меншим витратам, не можна йому заважати перемагати в конкурентній боротьбі й заробляти за рахунок своїх відносних переваг. Але коли компанія або країна продає свій товар дешевше за собівартість, то така перемога в конкуренції не зумовлена об'єктивними перевагами, не дає прибутку й потрібна лише для того, щоб знищити конкурентів і змонополізувати ринок - а вже потім відігратися на споживачеві.

Саме тут проходить хитка межа між антидемпінґом і протекціонізмом. Хитка тому, що об'єктивно відповісти на запитання, чи реально існує відносна перевага компанії X у виробництві товару Y практично неможливо через різницю умов. Крім того, цілком, здавалося б, об'єктивні переваги товаровиробників "Півдня" - такі, як дешевша робоча сила або толерантніше в їхніх країнах ставлення до забруднення довкілля - "Північ" бере до уваги неохоче. Справді, чому, наприклад, законослухняні підприємці з розвинутих країн, які змушені робити більші витрати на охорону природи, мають від цього страждати? Ба більше, екологічно шкідливі технології, навіть коли їх "вивезено" в далекі країни, однаково забруднюють довкілля планети, й від цього рано чи пізно постраждають усі.

Складніше стоять справи з витратами на робочу силу. З одного боку, проникнення на ринок країни дешевих імпортних товарів - це ліквідація високооплачуваних робочих місць, тобто воно тягне за собою зростання безробіття - проти чого, зрозуміло, виступають не лише профспілки й комуністи. З другого, міжнародний поділ праці, як і поділ праці між людьми відповідно до їхніх відносних переваг, врешті решт підвищує добробут усіх сторін-учасників. І якщо робітники однієї країни готові, наприклад, шити одяг за меншу винагороду, ніж іншої - це означає, що останнім треба шукати свої конкурентні переваги в чомусь іншому, а урядові й компаніям зайнятися відповідною перекваліфікацією працівників. Можна сказати, що в цьому разі захист внутрішнього ринку виправданий лише як тимчасовий захід із чітко обумовленою тривалістю.

І вже зовсім важко розібратися з витратами виробництва, які пов'язані з оподаткуванням: з одного боку, підприємству в країні з меншими податками виробництво товару обходиться дешевше, з другого - воно не оплачує, наприклад, соціальні блага, які існують в іншій країні. Здавалося б, за умови відсутності бар'єрів, багато хто надавав би перевагу розміщенню виробництва в країнах із меншими прибутками, й, відповідно, з соціальними гарантіями - але дзуськи: там, де вимагають високої кваліфікації й відповідальності працівників, вибір місця для організації підприємства визначається насамперед можливостями наймання фахівців, а вони воліють упевненості в завтрашньому дні. Отож такі європейські країни, як Швеція, Данія та Німеччина, входять до спільного ринку ЄС разом зі значно ліберальнішими щодо податків Великою Британією, Іспанією або Грецією - і нічого, живуть.

Проте є випадки практично незаперечні. Наприклад, якщо держава прямо або опосередковано субсидує експорт і тим самим дозволяє своїм підприємствам не просто хоч якось конкурувати, але й завойовувати ринки за допомогою демпінґу - це вже аж ніяк не можна назвати чесною конкуренцією. Те саме стосується товарів, вироблених із використанням праці ув'язнених або рабів. А також використання у виробництві штучно здешевленої сировини - внаслідок чого, наприклад, було визнано демпінґовим товаром український чавун. Справді, якщо розрахувати його собівартість за світовими цінами (а це робили не лише зарубіжні лобісти, а й комісія ВР на чолі з академіком Ігорем Юхновським) - то як не крути, ціна виходить вища за європейську. На щастя, нині підстав для таких звинувачень начебто поменшало.

Проте не можна заперечувати очевидне: деякі обмеження на постачання товарів і послуг з України - чистісінький протекціонізм. Важко оцінити інакше, наприклад, гучну наприкінці 1994 року справу про квотування в США імпорту українського текстилю (насамперед жіночих зимових пальт, які успішно захопили ринок), або встановлення квот на запуски українськими ракетами американських супутників. Між іншим, у цих випадках від протекціонізму постраждали й американські компанії-інвестори, інтересами яких так стурбована влада США.

Втім, не варто з цього робити висновок, що коли "вчителі" собі таке дозволяють, то й нам не гріх. Це скидалося б на реакцію підлітка, який курить тому, що батько, хоч і каже про шкідливість куріння, а сам не кидає - адже шкодить такий "бунтівник" насамперед собі! Антидемпінґ або протекціоністські бар'єри щодо товарів із країн, які закривають свої ринки від наших товарів, може бути виправданий як відплатний захід у "торговельній війні", але не більше. По "своїм" вони б'ють не менше, а то й більше, ніж по "супернику" - якщо, звісно, вважати "своїми" громадян, а не директорів підприємств.

Та чи загрожує взагалі реальний демпінґ нашій економіці? В широкодоступних джерелах глибокі дослідження з цього приводу мені не траплялися - адже не братимеш серйозно ремствування неконкурентоспроможних "виробників" із приводу нижчих цін на імпортні товари. Схоже, проте, що актуальною вона буде не скоро: справжній демпінґ як засіб витискування конкурентів із ринку - дорога й небезпечна справа, тому його застосовують переважно тоді, коли інші, пряміші методи не годяться або проти них держава успішно бореться. В нашій країні не виникає потреби торгувати собі на шкоду, аби лише розорити конкурента - дешевше наслати на нього рекет, податкову інспекцію або інші державні органи, позбавити його ліцензії, звести наклеп...

Інша справа - антидемпінґ на наші товари. Коли об'єктивні критерії застосувати важко, виникають численні можливості для несумлінності й лобіювання егоїстичних інтересів. Й хай впливові лобістські угруповання в країнах-імпортерах далеко не всевладні, вони не випустять шансу встромити в конкурента антидемпінґовий гарпун. Уразливі місця наших підприємств їм добре відомі:

- більшість українських експортерів - державні підприємства. Тому їх розглядають як неринкові, й оцінюючи витрати, застосовують порівняльний підхід (собівартість порівнюють з аналогічним виробництвом у "сурогатній" країні, яку комісія вибирає на свій розсуд), а санкції застосовують не просто до фірми-виробника, а до всієї країни - тобто страждає й недержавний сектор;

- держава й далі субсидує, наприклад, те ж таки вугледобування;

- багато підприємств-експортерів мають величезні борги за ресурси, які можуть розглядатися як надання безплатної сировини й енерґії, особливо якщо будуть прецеденти їхнього списання;

- і, нарешті, незважаючи на значний проґрес, компетентність наших експортерів у питаннях демпінґу недостатня.

Що ж робити? Звичайно, стежити за оборудками держпідприємств на "демпінґових" напрямках. Ще краще - швидше їх приватизувати. Начати торгувати. Припинити субсидіювання - далеко ефективніше й безпечніше підтримувати експортерів пільгами, або ще краще - безплатно надавати їм дорогу маркетинґову й економічну інформацію, потрібну для виходу на зарубіжні ринки. Крім того, обов'язково треба вступити до ГАТТ-ВТО - тоді дискримінаційні ухвали можна буде хоча б оскаржити. Втім, задля цього й самим частково доведеться відмовитися від так званого "захисту внутрішнього ринку" ціною обдирання покупця...

А ще правильніше - не робити ставку на "великотоннажні" або низькоякісні й дешеві товари, які особливо надаються до антидемпінґових процедур. Відносні переваги України - не стільки в дешевій робочій силі й тим більше не в готовності й далі терпіти екологічне свавілля, а у високому рівні освіти й відносно близькому до європейського менталітеті народу. Відповідно, перспективна ринкова ніша для нас - виробництво й експорт ноу-хау, а відтак і високотехнологічної оригінальної продукції, якій жодний антидемпінґ не страшний. Але на те, щоб її зайняти, потрібні як воля нашої держави, так і готовність Заходу поступитися цьогочасними інтересами своїх неконкурентоспроможних виробників заради тріумфу засад вільного ринку - від якого, врешті-решт, виграють усі.