Про "расизм Грушевського" та "польську інтригу"
Московський часопис "США: економіка, політика, ідеологія", що його видає Інститут США та Канади Російської академії наук, навіть за радянських часів відрізнявся від багатьох інших глибиною й меншою заідеологізованістю: крім ідеологічного забезпечення "лінії партії", працівники інституту повинні були давати ще й практичні рекомендації, а це потребувало певного відходу від пропаґандистських кліше. Події часів перебудови привели до ще більшої актуалізації часопису, а після розпаду СРСР, за відсутності структур, які вивчали б СНД, дехто з працівників ІСКРАНу став виступати й з проблем пострадянських держав. Тим паче, що на відміну від адміністрації Буша, яка дотримувалася "московськоцентристського" підходу у відносинах з країнами СНД, Клінтон схиляється до концепції "геополітичного плюралізму", тобто до активнішого розвитку відносин із цими країнами з метою не допустити реінтеґрації в рамках СНД.
Проте, схоже, за часів непорушної єдності дотримуватися наукової глибини й незаіделогізованості було простіше. публікуючи двома подачами (№№3 - 4 за цей рік) статтю завідувача сектором цього інституту, кандидата історичних наук Сергія Самуйлова "Про деякі американські стереотипи щодо України", часопис, мабуть, сподівався застерегти США від їхнього згубного курсу. Приводом для її написання стала стаття про Україну президента Інституту досліджень Схід - Захід Джона Мроза й працівника цього ж інституту, доцента Києво-Могилянської Академії Олександра Павлюка, яка вийшла торік у впливовому американському часиписі "Форин афферс", - як зразок характерних, на думку московського автора, для Заходу й українських націоналістів стереотипів, на яких і базується політика Вашинґтона.
Аналізуючи місце України у зовнішньополітичній лінії США щодо Москви, Самуйлов нібито погоджується з концепцією "балансу сил", яка лежить в основі "геополітичного плюралізму": "Якби в результаті холодної війни та гонки озброєнь розпалися США, то Москва чинила б так само, протидіючи спробам відновлення північноамериканської наддержави". Проте підстав для здійснення "геополітичного плюралізму" щодо Києва й Москви пан Самуйлов не вбачає, бо, запитуючи: "Чи є населення України нацією? Чи була Україна незалежною державою?" й даючи, зрозуміло, заперечну відповідь, він доходить висновку, що Україну не можна виокремити з єдиного "загальноросійського" цілого.
Задля обґрунтування цього наводяться вирвані з контексту цитати з підручника Ореста Субтельного, а погляди "справжнього вченого" Костомарова про існування "двох російських народів" протиставлено концепції Грушевського, який "всю свою неабияку енерґію й талант спрямував на те, щоб вбити клин між малоросами (українцями) й росіянами ("москалями")... Не він вигадав ці заідеологізовані, явно з расистським відтінком історичні схеми. Такі ідеї підкинуто українським націоналістам польськими шовіністами в XIX ст. з єдиною метою - посварити малоросів із росіянами й таким чином розколоти Російську імперію зсередини".
Методологічно Самуйлов демонструє вельми звужене розуміння націоналізму. Він зводить його до масового руху, внаслідок якого нація створює власну державу. Таким чином наголошується слабкість українського руху XIX - початку XX століть, а поза увагою залишається те, що в становленні масових рухів, особливо у Східній Європі, величезну роль відігравав націоналізм еліт, зокрема інтеліґенції, ідеї яких уже на наступному етапі підхоплювали широкі маси.
Всупереч власній початковій настанові автор далі заходиться запевняти, що й держава може творити націю: "справжнє примусове створення української нації" розпочалося в 20-х роках в СРСР, коли було зреалізовано "найсміливіші мрії українських націоналістів - державність, територія, державна українська мова". При цьому оминає, по-перше, жахливу ціну, яку пізніше сплатили українці (репресії та голодомор); по-друге, вимушеність курсу більшовиків на "коренізацію": без створення УНР, без масового українського руху більшовики не зважилися б на створення формально рівноправного союзу республік, а згодом і на політику "українізації".
До історичних екскурсів автор вдався недаремно. За їхньою допомогою він виходить на сучасні проблеми - зокрема, протиставляючи "вестернізацію" еліти й масову свідомість, мимохідь спрощуючи і, в результаті, вульгаризуючи її. Складний комплекс соціально-економічних, політичних, геополітичних причин розпаду СРСР зводить до "націоналістичної демагогії": "Населення України, подібно до інших союзних республік, позбавлене вільного волевиявлення в рамках СРСР, маючи низький рівень політичної культури, досить легко опинилося в полоні політичних ілюзій і демагогії українських націоналістів".
Московський дослідник наголошує, що Росія "на два з половиною роки раніше ухвалила нову Конституцію, причому не парламентським голосуванням, як це зробив офіційний Київ, а загальноприйнятим у світі шляхом - за допомогою референдуму". В обох випадках, проте, була зворотна сторона медалі. Київ розв'язав проблему "еволюційно", шляхом компромісу, на відміну від "революційного" єльцинського шляху - обстрілу танками російського парламенту. А сумніви в тому, чи не було єльцинський референдум щодо конституції сфальсифіковано, висловлювали не лише російська опозиція, але й багато хто з аналітиків.
Визнаючи, що "Київ українізацію здійснює поступово, досить "м'яко, еволюційним шляхом", Самуйлов одночасно, стверджує, що, згідно з новою Конституцією, українською нацією вважають лише "етнічних українців". Насправді Конституція зафіксувала своєрідний компроміс між поняттями "нація" та "народ" - досить неоковирний з наукового погляду, але доцільний політично (в преамбулі сказано про український народ - громадян України всіх національностей", про здійснення "українською нацією, всім українським народом права на самовизначення").
Висновки московського дослідника сформульовано гранично чітко: "Проблема національної своєрідності українців, їхньої певної відміни від росіян і білорусів цілком розв'язується в рамках конфедеративно-федеративних відносин. Доречно сказати, цю просту істину розуміє переважна більшість білоруського народу, яка активно підтримує політику президента О.Лукашенка". Слов'яно-православний світ, на відміну від західного, не є буржуазним, духовність домінує над принципом "купівлі-продажу", а тому, мовляв, не проходить "вестернізація" в Росії, Білорусі, Румунії й Болгарії (прихід до влади в Румунії та Болгарії антикомуністичних опозицій і початок радикальних реформ можуть швидко спростувати ці твердження). "Росія як велика держава була, є й буде, а от чи здійсниться Україна як незалежна держава - це питання залишається відкритим" - стверджує Самуйлов. Отже, необхідно "визнати реальність, а саме "загальноросійськість" України й природність її перебування в тісному союзі з Росією".
Статтю писано перед візитом Єльцина до Києва й визнанням Москвою в російсько-українському договорі територіальної цілісності України. Аналітики вже наголошували, що здійснення давно запланованих візиту й підписання договору було прискорене розширенням НАТО на схід і побоюваннями прозахідного ухилу Києва. Додамо, що в російській академічній еліті вже є фахівці, які серйозно вивчають Україну й пропонують тверезі підходи до поліпшення відносин Москва - Київ. А втім, визнання цілісності України й навіть рівноправного "партнерства" може виявитися лише "гнучким" методом для здійснення колишньої мети - реінтеґрації в рамках СНД. Позиція працівника Інституту США та Канади віддзеркалює глибину проникнення й сталість шовіністичних поглядів російської наукової еліти. Одним зі шляхів виправлення наявної ситуації було би викладання в російських вузах курсів історії України (в тому числі й запрошеними з України викладачами), вивчення української мови та культури.
