Присмерки влади

Будь-який політичний режим проходить три головні етапи свого розвитку: юність (становлення), зрілість (консервація завойованих позицій) і старіння. Український режим влади зразка 1994 року продемонстрував спроможність проходити класичні етапи еволюції прискореними темпами. Протягом трьох років він фактично вичерпав свій потенціал. Сказане стосується центральних інститутів влади - парламенту, Президента, Кабінету Міністрів. За два роки до закінчення повноважень нинішнього глави держави і за рік до парламентських виборів етап старіння стрибкоподібно перейшов в агонію політичної системи.

Найцікавіше полягає в тому, що перехід кількості в якість стався якось непомітно. Усі вже настільки звикли до постійних розмов про неспроможність Верховної Ради, до помилок Президента та до економічної експансії прем'єр-міністра, що навіть не помічають зміни режиму функціонування системи влади. Подумаєш, іще один прояв поглиблення, розширення та ще там чогось кризи... Але наприкінці червня почав окреслюватися повномасштабний сценарій владних ігор, який можна назвати одним словом - агонія. Ніхто не збирається малювати апокаліпсичні картини зруйнованої країни, озвірілих від невиплати заробітної плати мас, які руйнують крамниці й держустанови. Просто починають вимальовуватися конкретні ознаки агонії режиму і стають можливими такі варіанти розвитку подій, про які навіть говорити не хочеться. Але доводиться.

ПАРЛАМЕНТ

Майже цілковитий провал нового закону про вибори народних депутатів став тим рубіконом, перейшовши який, представницький орган зробив крок до зруйнування структури відтворення демократичної системи влади. Так, уже всі стомилися від розмов про переваги тої чи іншої системи - мажоритарної, змішаної, або пропорційно-мажоритарної. Проте, після того, як 18 червня не увінчався успіхом восьмий підхід парламентаріїв до голосування закону про вибори, можна зі спокійною совістю констатувати перемогу ідеї продовження повноважень нинішнього складу Верховної Ради і Президента.

Це означає, що вже сьогодні годі вести мову про ротацію центральних інституцій влади. Оце і є перша ознака агонії: влада починає грати на стримання. Включається механізм самозбереження режиму, який його ж, урешті-решт, і зруйнує. Є близьким до своєї цілковитої та успішної реалізації такий сценарій розвитку подій.

1998 року парламентські вибори відбуваються для заспокоєння міжнародної спільноти. Використання старої та перевіреної мажоритарної системи призводить до того, що вибори відбудуться у вельми обмеженій кількості округів. І виходить, що постають два українські парламенти: в першому, свіжообраному, менше ніж 300 депутатів, у другому - понад 400 перевірених та випробуваних парламентських бійців. Отака прикрість! Що робити? Мудрий Президент, на прохання не менш мудрих депутатів, за плечима яких чотирі роки роботи, приймає "зважене" рішення: розпустимо "новачків", бо Україна не витримає двох складів Верховної Ради. Тихо, без зайвого галасу таке рішення ухвалюють, і всі залишаються задоволені. Окрім, звісно, нових депутатів, але їм, як то кажуть, просто не поталанило.

Не так давно такий сценарій передбачав часткову зміну депутатського корпусу. З Верховної Ради звільняють усіх депутатів-сумісників (чоловік 100), й у звільнених округах проводять показові міні-вибори. Проте після соломонового рішення Конституційного Суду такий варіант уже не проходить, оскільки дано офіційну ліцензію на порушення депутатами-сумісниками вимоги Основного закону. Тож нікому з нинішніх депутатів навіть і хвилюватися не треба: всі потрапляють під пролонгацію.

Найприкріше те, що багато парламентаріїв розуміють, м'яко кажучи, неетичність ідеї незаконного продовження повноважень Верховної Ради. Але через хитросплетіння групових та особистих інтересів, та ще й під тиском президентського та прем'єрського оточення вони об'єктивно не в змозі вийти з виборчої безвиході. Крім того, правих лякає можливість комуністичного реваншу на виборах і це підштовхує їх до продовження терміну свого депутатського життя. Нехай уже краще буде ліво-право-центристська ВР, аніж ліва більшість у новому складі парламенту. А така можливість є. Більше того, вона досить реальна завдяки цілеспрямованим діям прем'єр-міністра та Президента. Найвищі керівники виконавчої влади зробили все можливе, аби підготувати національний електорат до повномасштабної перемоги лівих. Зрештою, в комуністів і соціалістів сьогодні найпотужніша виборча команда - Кабмін та адміністрація Президента. Шляхом невиплати заробітної плати, пенсій, згортання соціальних програм Леонід Данилович та Павло Іванович так добре підготували виборців, що лівим навіть непотрібно докладати особливих зусиль для перемоги.

ПРЕМ'ЄР

Дуалістична виконавча влада (Президент + прем'єр-міністр) сьогодні функціонує в режимі млявого напіврозпаду. Після того, як протягом останніх кількох місяців Леонід Данилович загадково критикував Павла Івановича, використовуючи етичні та моральні категорії, стало ясно, що ні про яку реформу структури управління не може бути й мови. Нині не має сенсу серйозно сприймати можливу зміну прем'єр-міністра. Це питання вирішене. Режим уступив у стадію агонії, і від зміни глави уряду залежить лише доля окремих корпорацій, фірм, контрактів та ін. Уже сьогодні можна досить точно передбачити еволюцію інституту прем'єр-міністра. Вибудовується така схема:

- Павло Іванович (прем'єр, котрий вирішує свої проблеми) звільняється за власним бажанням, за рішенням парламенту (десь у вересні) чи, в найгіршому випадку, згідно з Указом Президента;

- призначається лояльна щодо Леоніда Даниловича, але взагалі безлика політична постать (Анатолій Кінах, Іван Плющ, т. ін.);

- о годині "ікс" (у 1998 - 1999 рр., коли агонія режиму сягає апогею) з'являється віддана главі держави людина, котра допомагає Президентові утримувати владу (припустімо, Володимир Горбулін). Оце і все. Від переміни місць прем'єрів загальна політична сума не змінюється.

Президент

Традиційне протистояння виконавчої влади в особі Президента і законодавчої (ВР) на стадії вичерпання ресурсів політичного режиму може змінитися зворушливим єднанням. З'являється поле для консенсусу - продовження один одному повноважень. ("Потріть мені спинку, будь ласка". - "Та немає проблем, звісно ж. Одну справу робимо!") Протилежності зливаються в тісному екстазі. Комуністи, правда, незадоволені, але проти них відкривається сезон національного полювання. Загалом, справа неухильно рухається до логічного розуміння виконавчою та законодавчою владою потреб одна одної. Якось непомітно відбувається переобрання спікера, про що так довго мріяв глава держави, і парламент одразу ж стає дуже реформаторським. Тим часом інформаційне поле під безпосереднім патронажем Ради Національної безпеки й оборони поступово колапсує, і складається враження, що народ, виявляється, є дуже задоволений подіями, які відбуваються. Правда, можливі дрібні неприємності. На рівні регіонів. Але все можна вирішити тихо і спокійно.

Ніхто вже не збирається "жартувати" упродовж шести-семи місяців з ухваленням державного бюджету. Просто якась ідилія.

Небезпечна ідилія, тому що це неприродний, хибний хід подій. Правлячий режим почне активно відтворювати невирішені протиріччя. Штучна консервація форми правління підвищить вірогідність нецивілізованої зміни влади.

Чи розуміє це Президент? На це запитання важко відповісти. У будь-якому випадку, вдаються до спроб якось обновити команду. Узяти хоча б призначення Олександра Разумкова на посаду заступника голови Ради національної безпеки й оборони. Але знову-таки слід підкреслити, що ресурс президентської команди вичерпано. Просто в цій схемі не можуть з'явитися нові люди. Навіть тепер поповнення її лав відбувається за рахунок колишніх вигнанців (усе той же Разумков, свого часу звільнений із АП). Навіть важко собі уявити, які інтриги можуть розгорнутися в адміністрації Президента, якщо буде продовжено повноваження глави держави! АП почне функціонувати в режимі палацових переворотів, боротьби за доступ до глави держави. Ігнорування фактора всенародних виборів призведе до цілковитої деградації президентського інституту влади. Загалом, приємного мало.

Завершувати сценарій появою "здорових сил" суспільства, спроможних вивести країну із глухого кута і побудувати світле майбутнє, не має сенсу. За умови такого розкладу з'являються такі "здорові сили", що Павло Іванович Лазаренко виглядає просто хлопчиськом, котрий трошки побешкетував на газовому ринку.