Одинадцять буремних років Слободана Мілошевича

Учора минуло одинадцять років відтоді, як черговий Пленум ЦК Союзу комуністів Сербії обрав Слободана Мілошевича головою республіканської партійної організації.

На цю високу посаду кандидатуру Мілошевича запропонував його давній приятель Іван Стамболич, який бачив у колишньому університетському однокашникові "свою" людину й тягнув його за собою всіма сходинками партійно-господарської ієрархії: працюючи директором фірми "Техногас", Іван зробив Слободана своїм заступником; коли Стамболич став головою сербського уряду, Мілошевич був призначений головою потужного "Белград-банку".

Саме авторитет Стамболича здолав опір тієї частини сербського партійного керівництва, яка була проти обрання його протеже головою ЦК Сербії. Сам Стамболич став Президентом Сербії, але затриматися на цій посаді тривалий час йому не судилося. У грудні 1987 року його було відправлено у відставку, й головна "заслуга" в цьому належала Слободану Мілошевичу, який увірвався до сербського політичного "бомонду" в команді Стамболича, проте дуже швидко почав виявляти неабияку самостійність. З лютого 86-го Мілошевич утвердився на сербському владному "олімпі" в якості одноосібного лідера.

За одинадцять років він пройшов шлях від звичайного компартійного функціонера до "батька нації" й улюбленця переважної більшості сербів у Сербії та за її межами, щоб згодом перетворитися на політичного лідера, з іменем якого пов'язуються всі найжахливіші сторінки сербської історії останніх п'яти-шести років, усі поразки й приниження, що випали на долю Сербії та сербів у 90-ті роки. Крім усього іншого, це був шлях до цілковитої самотності, яка стала розплатою за нестримане бажання будь-якою ціною зберегти владу.

Свою політичну кар'єру Мілошевич розпочинав як переконаний тітоїст і радикальний комуніст. Важко сказати напевно, чи змінилися з перебігом часу його погляди, проте боротьбу проти Стамболича він вів уже під прапором сербського патріотизму, палко обстоюючи інтереси сербів у Косово та критикуючи спрямоване проти сербів "югослов'янство" попередніх комуністичних режимів Белграду.

Улітку та восени 1988 року хвиля так званих "мітингів істини", в яких брало учать і по 100-200 тисяч чоловік, прокотилася сербськими містами. Проходили вони під знаком солідарності з косовськими сербами, закликів до відновлення сербської слави й - славлення Мілошевича як першого сербського керівника, який відкрито виступив на захист інтересів сербського населення. Це було надзвичайно актуально як з огляду на те, що ці інтереси постійно й послідовно обмежувалися за часів Тіто, так і враховуючи ту обставину, що в той час в Югославії активно йшов процес пробудження словенського, хорватського, мусульманського націоналізмів.

"Мітинги - це демократична, порядна й очікувана реакція...", - говорив тоді Мілошевич. Мине зовсім небагато часу, й він та його підлеглі боротимуться проти мітингів та мітингуючих, не вибираючи засобів.

Існує думка, згідно з якою колишня Югославія не розпадалася б так жорстоко й криваво, якби на чолі Сербії не став Мілошевич. Важко робити остаточні висновки з цього приводу. Мілошевич у якийсь момент свого політичного буття перетворився на типового націоналістичного лідера - це безумовно, але безумовно й те, що йому протистояли такі ж, якщо не гірші, націоналістичні лідери в інших республіках СФРЮ. Сербський націоналізм зіткнувся з націоналізмом хорватським, згодом - мусульманським, кому при цьому належить "першість" - визначити дуже складно.

Після своєї остаточної перемоги в Сербії Мілошевич робить спробу очолити Союз комуністів Югославії, проте це йому не вдається. Словенська делегація залишає з'їзд, слідом за нею припиняє свою участь у роботі позачергового партійного форуму делегація Хорватії. Розпад Югославії стає справою часу. Агонія спільної держави південних слов'ян розпочинається в червні 1991, коли Словенія та Хорватія проголошують свою незалежність.

Чи міг би втриматися при владі сербський керівник, який у той час не проголосив би гасло "Всі серби - в одній державі", як це зробив Мілошевич? Питання, безумовно, риторичне. Це гасло коштувало сербам у Сербії й за її межами дуже дорого. Коштувало й коштуватиме - далеко не всі рахунки, виставлені війною, економічними санкціями, внутрішньою моральною й матеріальною катастрофою, сплачено.

Після чергової битви за владу всередині країни цього разу проти тодішнього президента Югославії Д. Чосича та прем'єр-міністра М. Панича, Мілошевич обирає для себе новий алгоритм поведінки. Віднині для Заходу немає кращого партнера у пошуках варіантів мирного врегулювання ситуації в Боснії, ніж президент Сербії. Лаври миротворця, що їх він здобуває після Дейтону в листопаді 1995 року, змінюють його імідж останнього комуністичного диктатора в очах керівників провідних держав та світової громадської думки, але не рятують від чергового спалаху невдоволення власного народу.

Події кінця 96-го - початку 97-го років, пов'язані зі спробою режиму фальсифікувати результати виборів до місцевих органів влади, спричинили нову політичну кризу в Сербії. За останні одинадцять років обставини й політичні опоненти не раз заганяли Мілошевича в кут, з якого, здавалося б, вибратися, зберігши владу, просто неможливо. Мілошевич вибирався. Як буде цього разу? Президент Сербії перебуває в надзвичайно складній ситуації. Шансів на те, що йому вдасться втриматися на вершині владної піраміди, мало, але вони все ж є.