На національному фронті відбулися зміни

Потреба спільних дій, зумовлена близькістю політичних поглядів, а головне - виразною опозиційністю до нинішньої влади, спонукала низку правих партій (Республіканську, Консервативну республіканську, Християнсько-демократичну (Сергієнка) та Конгрес українських націоналістів) і громадських організацій створити політичну коаліцію "Національний фронт".

Його ідея вже випробувана на міцність у спільних акціях УРП та КУНу - від урочистих (святкування Дня соборності) до суто політичних (березневе пікетування Верховної Ради з протестом проти руйнації освіти), а також у спільній роботі в межах постійної Консультативної наради при голові Верховної Ради.

Почастішали спільні акції й на регіональному рівні, особливо після неофіційного початку перевиборного марафону (попри те, що лідери партій, які ввійшли до Національного фронту, заявили, що говорити про його виборчий характер передчасно - в разі потреби це регламентуватиметься окремими документами). В Закарпатській, Чернівецькій та Луганській областях декларацію підписали крайові партійні організації Руху, а на Луганщині ще й Народно-демократичної партії; в Рівненській області - Демократичної партії та об'єднання Державна самостійність України; в Чернівецькій - Соціал-демократичної (об'єднаної) та Партії зелених.

Загальні контури нового політичного об'єднання було окреслено ще в грудні в спільній декларації, яку підписали також Християнсько-демократична (Журавського) та Національно-консервативна партії. Тепер вони зайняли вичікувальну позицію, проте потребу в блокуванні відчувають. В УНКП вона зумовлена навіть не виборчими, а внутрішньопартійними проблемами, зокрема - організаційно-кадровою слабкістю. Добре знана за часів кінця перебудови під назвою Українська народно-демократична ліга, разом зі згасанням мітингового антикомуністичного запалу вона зійшла з політичної арени. Прихід на лідерство Олега Соскіна пожвавив діяльність цієї партії, а єднання правих могло б посприяти її дальшій активізації.

Шукає підтримки в близьких за поглядами партій і ХДПУ Журавського. Після минулорічного розколу й утворення двох партій із однаковою назвою її перспективи на виборах невтішні. Проте ХДПУ запрошують до блоку також СДПУ(о) та ДемПУ, й поки що вона не визначилася остаточно.

Національний фронт готує установчий з'їзд і юридичне оформлення. Отже, створення правого блоку з виразною опозиційною поставою його ініціаторів стало політичною реальністю.

Великою мірою його вможливила радикалізація найчисельнішої та найавторитетнішої серед перелічених партій - Республіканської. Тривалий час вона плекала надії на можливість впливати на владу, співпрацюючи з нею і входячи до владних структур. 1992 року, коли сподівання почали танути, стався перший розкол УРП. З її відламу утворилася Українська консервативно-республіканська партія, яку відтоді незмінно очолював колишній республіканець, принциповий опозиціонер Степан Хмара. В УРП залишились переважно ті, хто ще не втратив ілюзій щодо національно-державницьких позицій Президента Кравчука й поступової заміни ним пост-комуністичного керівництва країни на національно-демократичне.

Очолена після від'їзду першого голови Левка Лук'яненка на дипломатичну роботу Михайлом Горинем, УРП завдяки кільком змінам у статуті перетворилася на жорстко структуровану, за своїми організаційними принципами майже тоталітарну партію. В цьому були свої плюси - чітка керованість низових структур, отже - дієвість. Однак перебування біля влади без справжніх владних можливостей за умов її самодискредитації завдавали відчутного удару іміджеві партії, позбавляли її дієвість сенсу. Примарні надії на переродження влади на національну зникали, але курс партії не зазнавав жодних змін.

Михайло Горинь, з року в рік переобираючися на посаду голови партії, послідовно впроваджував "лінію співпраці", формуючи керівні органи всіх рівнів із власних однодумців. Створений під його авторитарну владу статут партії дозволяв йому навіть утримувати на відстані від партійного загалу Лук'яненка після повернення того з Канади. Але він уможливив і залаштунково підготовлену зміну керівництва. Старі партійці-"опозиціонери" (не так у внутрішньопартійному, як у загальнополітичному розумінні) зуміли на VII з'їзді партії в жовтні 1995 року провести до владного керма Богдана Ярошинського - "темну конячку", за яку проголосували й Гориневі ставленики та прибічники його курсу. Тепер переможені нарікають на авторитаризм нового голови, - тимчасом його дії об'єктивно зумовлені виробленим ними авторитарним статутом.

Зближення з УРП в межах єдиного об'єднання стало довгоочікуваною подією для УКРП, де навернення "материнської" партії на антиколаборантський шлях зустрінуто зі схваленням і щирою радістю. Конгрес українських націоналістів, чиї погляди на політичну ситуацію в країні вельми суголосні позиції оновленої УРП, керувався до того ж тактичними міркуваннями - необхідністю забезпечити на лютневих парламентських довиборах якомога ширшу підтримку своєму лідерові. Розрахунок справдився: переконлива перемога Ярослави Стецько (з 80,5% виборців, що прийшли на виборчі дільниці, за неї проголосувало 86,5%) продемонструвала не лише її власний авторитет, а й виборчу потужність правих, принаймні на заході України, якщо вони сконсолідовані й не конкурують між собою.

Влада, що потрапляє під вогонь критики з боку об'єднаної опозиції, зацікавлена послабити партії правого флангу. Оскільки вони атакують владні дії з державницьких позицій, оголосити праву опозицію ворогом української держави й позбавляти масової підтримки, створюючи їй негативний імідж, важко. Механізм превентивних заходів для такого випадку вже відпрацьовано на ХДПУ. Події останніх днів переконливо засвідчили: ситуація в УРП розвивається за тією ж схемою. "Горинці" творять Республікансько-християнську партію, прагнучи будь-що повернутися до затишно-вмиротвореного стану просвітницької організації.

Можливо, і нещодавнє звернення фракції "Конституційний центр" до Президента з вимогою провадити чітку кадрову політику, не допускаючи призначення на державні посади членів тих партій, котрі офіційно заявили про свою опозицію, спрямоване не так проти лівих, як проти правих, що визначили свою опозиційність. До складу цієї фракції входять депутати від УРП "горинівської" орієнтації, нещодавно виключені з партії за порушення статутних норм, і відтак - ініціатори створення Республікансько-християнської партії.

Міцний правий блок стає на заваді також реалізації далекосяжних планів Руху щодо майбутніх виборів. Поодинці, поза блоком навряд чи хтось із його учасників (за винятком хіба що тієї ж УРП) зуміє подолати п'ятивідсотковий бар'єр. Об'єднавшись, вони спроможні забрати переважну частину голосів виборців на заході України й відчутну - в центральних регіонах.

Протягом останнього року діяльність Руху засвідчувала суттєву зміну курсу порівняно з ранішими деклараціями й бажання заплющити очі на "червоне" походження і відповідний стиль роботи сьогоднішніх можновладців. Наближення виборів змушує його розв'язувати суперечливе завдання: підновити дещо полинялі шати власного націонал-демократизму, не розгубивши водночас набутих центристських друзів. Це спричинило не тільки пожвавлення публічної діяльності ("ходіння в народ" і судові позови за невиплачену зарплату тощо), а й несподівану відмову ввійти до Політради партій при Президенті, куди він запросив Рух як офіційно визнану центристську партію. З цього ж переліку й уже підзабута від часів опозиції до Кравчука критика на адресу виконавчої влади та її комуністичного минулого.

Втім, може бути, що посилення критичного запалу Руху - узгоджений із Президентом тактичний крок. Якщо припустити, що Рух таки є пропрезидентською партією, перехоплення національно свідомих виборців у правого блоку і перемога Руху на парламентських виборах цілком відповідала б інтересам Кучми. В такому разі пропрезидентська більшість у майбутньому парламенті за рік до президентських виборів зробила б законодавчий орган цілком "слухняним" і здатним, наприклад, зініціювати референдум про довіру Президентові на наступні 5 - 10 років, або внести бажані зміни до чинного закону про вибори Президента.

Не пориває Рух і з новими друзями, водночас відшукуючи необхідні для виборів джерела фінансування. Боротьба за виборців східної України примушує залучати до своїх лав гучні імена, не зважаючи на їхній імідж і подеколи дивне чи невизначене політичне забарвлення. З огляду на це стає зрозумілим дещо протиприродний "шлюб" партії Чорновола з шеф-редактором газети "Киевские ведомости" Віктором Чайкою та одним із її власників Михайлом Бродським.

Політичні сили й окремі політики, що звикли до біляпрезидентського положення Руху, зміну його вектору серйозно не сприймають. Президент Ліберальної партії Володимир Щербань, що останнім часом активно демонструє свою приязнь до Леоніда Кучми зокрема й виконавчої влади взагалі, висловив сподівання, що Рух зрештою ввійде до Політради при Президенті як асоційований член і наголосив на спільності позицій обох організацій. ЛПУ не відкидає можливості виборчої співпраці з Рухом і має там взаємну прихильність. Із такими партіями як Рух, ДемПУ та ЛПУ пов'язує своє політичне майбутнє також колишній керівник адміністрації Президента України Дмитро Табачник.

Поки що про неоднозначну позицію Руху з упевненістю можна сказати лише те, що партія взяла курс на самостійну участь у виборах (громадські організації як члени блоку за новим Законом про вибори навряд чи щось важитимуть). Відібравши голоси у правих на заході й у центристів на сході, Рух більше, ніж будь-яка партія, спроможний забезпечити панування пропрезидентських настроїв у майбутньому парламенті.

Розпочата Президентом дочасна виборча кампанія спонукала український політикум до самовизначення. Вже можна впевнено говорити про вихід на виборчу арену кількох політичних блоків. Не менш упевнено можна прогнозувати, що триватимуть спроби розколоти праві партії, а ті шукатимуть порозуміння з підприємницькими колами, інтереси яких вони свідомо обстоюють і в фінансовій підтримці яких відчувають гостру потребу. Безсумнівним є факт створення правоопозиційного блоку - факт неабиякої ваги для суспільства, в якому досі за владу змагалися практично дві сили - ліворадикальна (тоталітарна) та олігархічна (так звана центристська, також ліва, але перефарбована). Урівноваження панівної лівизни появою правої опозиції, будемо сподіватися, допоможе суспільству втримувати рівновагу.