Козацький хрест в урочищі Сандармох

Неподалік Біломорканалу, ліворуч від шосе, що веде з Медвеж’єгорська в Повенець, лежить урочище Сандармох — колишнє «звичайне місце виконання вироків». За доби політичного терору там убито, за різними даними, від 9 до 12 тисяч осіб (як повідомила газета «Карелия», виявлено 236 могил, у кожній — десятки розстріляних). Із 1997 року цей таємний некрополь став меморіалом. У лісі встановлено валун із написом про страту тут 1111 в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення (рос. — СТОН), позначено розстрільні ями, споруджено дерев’яну каплицю в ім’я Георгія Побідоносця. На галявині Пам’яті — поминальні хрести: православний (російський) і католицький (польський). У цьому місці, вважають дослідники, останній земний притулок багатьох українців, чиї імена пов’язані з національним «Розстріляним відродженням». Про біломорські табори та трагічні долі в’язнів зняв документальний кіносеріал «Моя адреса: Соловки» (1991) київський режисер Леонід Анічкін. За рік журналіст Борис Гривачевський видав книжку «Листи з Соловків». Тоді широка громадськість іще не знала слова Сандармох. Сплеск інтересу до теми дав рік трагічного ювілею масових розстрілів: російські пошуковці віднайшли місце виконання страт, і «по гарячих слідах» у Києві побачив світ унікальний науково-документальний тритомник «Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії» (1997—1999), згодом перевиданий у двох томах. У редколегії першого видання були Іван Драч, Володимир Пристайко, Олександр Пшенніков, Юрій Шаповал, автор цих рядків. Упорядники тритомника — Петро Кулаковський, Георгій Смірнов і вже згаданий історик Шаповал.

«Останню адресу...» підготували співробітники Служби безпеки України й Інституту української археографії та джерелознавства Національної академії наук України. Частину інформації про Сандармох надав редколегії Веніамін Іофе — керівник пітерського «Меморіалу». На початку 2000-х опубліковано також матеріали з фондів Держархіву СБУ про фігурантів багатотомної справи «Весна» — так званої «Всесоюзної військово-офіцерської контрреволюційної організації» (чимало «весновців» відбувало покарання на Соловках). До теми північної Голгофи в роки незалежності України неодноразово зверталися історики Сергій Білокінь, Микола Роженко, Ярослав Тинченко, публіцист Василь Овсієнко та деякі інші дослідники.

У цій статті на основі документальних публікацій і відомостей, зібраних автором під час поїздок до Архангельська, на Соловки й у Сандармох (1997—1999, 2005), узагальнено інформацію про увічнення пам’яті наших співвітчизників, страчених у Карелії в період «Великого терору». Уточнено дані про долі деяких осіб, репресованих на початку 30 хроків у справі «Весна», а згодом розстріляних у Карелії. За підрахунками дослідників, мало не кожний другий із полеглих у Сандармосі — росіянин (їх 45%), кожний четвертий — фін або карел, кожний десятий — українець. Поляків, німців, євреїв — відповідно 4%, 3,5%, 3,1%. За словами Юрія Дмитрієва, який вивчав архівні матеріали, до українців він додав би частину поляків, німців, євреїв, росіян — «да мало ли тех, для кого Украина была не мачехой, а родной и нежной матерью». З 27 жовтня 1997 року в Сандармосі стоїть пов’язаний вишитим рушником дубовий хрест, який нашвидкоруч — протягом дня — витесав київський художник Микола Малишко. Цей перший скромний знак поваги до невинно убієнних наших земляків привіз із столиці України і вкопав на галявині Пам’яті колишній політв’язень Євген Сверстюк. Із ним у той морозний понеділок відвідала меморіал львів’янка Лариса Крушельницька — онука Антона Крушельницького, розстріляного тут із двома його синами Богданом й Остапом; пам’ять співвітчизників ушанували поет Іван Драч, бандурист Микола Литвин, священик Павло Бохняк, журналіст Борис Гривачевський, його колеги з телебачення й газет.

Під час міжнародної акції «Покаяння» 22 серпня 1998 року біля входу на цвинтар у Сандармосі було відкрито гранітний пам’ятник — брила з барельєфом і написом російською мовою: «Люди, не убивайте друг друга» (скульптор Григорій Салтуп, м. Петрозаводськ). Згодом карельське урочище й Соловецький архіпелаг щороку відвідували жителі України. Автор цієї публікації в липні 1998-го їздив до Медвеж’єгорського району з киянами Ігорем Гільбо й Тетяною Іванько, а за рік — самостійно, коли працював із документальними матеріалами в архіві управління ФСБ у Республіці Карелії. З серпня 1999-го в День пам’яті щорічно поминають земляків групи прочан на чолі з невтомним організатором і координатором поїздок Василем Овсієнком. У 2002-му Сандармох і Соловки відвідали 46 українців (37 приїхали автобусом із Рівного — з наметами та запасом харчів), великі делегації були 2003 і 2005 років, коли спонсори надавали для поїздок автобуси. Біля могил на меморіалі в різні роки побували родичі репресованих Веніамін Трохименко, Валентина Бовсунівська, Станіслав Волков, москвички Рада Полоз, Елеонора Вангенгейм. Приїздили колишні політв’язні 70—80-х Надія Світлична, Михайло Горинь, Микола Матусевич, Зорян Попадюк, історики Микола Роженко і Ярослав Тинченко, письменник Леонід Череватенко, художник Микола Стратілат, бандурист Тарас Компаніченко, архітектор Іван Кушнір, протоієрей Володимир Черпак та багато інших. Із колишнього місця розстрілів готували теле-, радіо-, фоторепортажі Вахтанг Кіпіані, Віталій Ковач, Богдан Кутєпов, Ростислав Мартинюк, Віктор Міняйло, Олександр Рябокрис, Леся Сакада, я, — Сергій Шевченко, Володимир Щербина.

УБІЄННИМ СИНАМ І ДОНЬКАМ УКРАЇНИ

У сосновому лісі останніми роками поставлено єврейський і мусульманський меморіальні знаки. Подія, на яку так довго очікували українці в нашій країні й поза її межами, сталася 9 жовтня 2004 року: того погожого сонячного дня встановлено й освячено, а 5 серпня 2005-го — урочисто відкрито пам’ятник співвітчизникам-політв’язням — Козацький хрест.

Цю мить громадськість наближала, можна сказати, відтоді, коли 2 липня 1997 року учасники спільної карело-пітерської експедиції виявили в Сандармосі розстрільні ями (1 липня був «ознайомлювальний» виїзд пошуковців у район кар’єру). Якщо бути точним, до Медвеж’єгорська виїздили представники «Меморіалу» з Санкт- Петербурга Веніамін Іофе й Ірина Рєзникова, дослідник із Петрозаводська Юрій Дмитрієв із 12-річною донькою Катериною та пошуковим собакою (заслуг вівчарки Вєди господар не применшує). Копати землю допомагали солдати. З їхнім командиром старшим лейтенантом Андрієм Жданом («в експедиціях ходять по двоє — це закон») Дмитрієв вирушив оглянути прилеглий сосновий ліс, у якому й помітив підозрілі провали землі прямокутної форми.

Утім, карельська преса 1997-го вмістила й альтернативну думку щодо виявлених поховань і створення меморіалу. Якісь Микола Шаллоєв і Володимир Попов повідомили кореспондентові, що в Медвеж’єгорському районі «много массовых захоронений жертв политических репрессий 30— 40-х годов, о которых широко известно местным старожилам: и возле захарьевского кладбища, на Дымовой горе — рядом с Пергубой, в Вичке — у бывшего свинокомплекса, за каналом... И это мероприятие (відкриття мемориалу. — С. Ш. ) для «галочки», как в давние партийные времена, стало возможно лишь благодаря финнам и полякам, когда молчать уже было нельзя».

У Медвеж’єгорському районі, в чому історики не мають сумнівів, 27 жовтня, 1—4 листопада 1937 року страчено велику групу в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення Головного управління держбезпеки НКВД СРСР. Імена розстріляних відомі з архівних документів (протоколи, припис від 16 жовтня 1937-го та рапорт, складений у листопаді катом — заступником начальника адміністративно-господарського управління УНКВД Ленінградської області капітаном держбезпеки Михайлом Матвєєвим, про виконання вироку щодо 1111 осіб). У тому інтернаціональному тюремному етапі, відправленому залізницею на станцію Медвежа Гора, а далі до місця розстрілу, загинули академіки Степан Рудницький і Матвій Яворський, режисер Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, поет Микола Зеров, письменник Валер’ян Підмогильний... Разом із ними лежать у карельській землі й інші сини України — літератори, політики, педагоги, лікарі, священики, робітники, селяни, відправлені до північних таборів у переддень «Великого терору». З-поміж розстріляних у Сандармосі — переважно чоловіки. Та були й доньки України (за Ю. Дмитрієвим їх 13), страчені у вересні-листопаді 1937-го. Це Пелагея Алдакімова, Ганна Бондарчук, Фросина Васянович, Ольга Данилюк, Марія Ляшева, Неоніла Маркелова, Тамара Нестерова, Уляна Стасюк та інші. У січні 1938-го розстріляно Федору Марковську, уродженку села Сушківка, що в тогочасному Уманському районі Київської області.

ЛАСКИ ПРЕЗИДЕНТІВ НЕ ДОЧЕКАЛИСЯ...

Відкриттю в Сандармосі монументального твору українських майстрів — Козацького хреста — передував конкурс, на який подано 10 скульптурних проектів. Рівнобіжно в епістолярному жанрі трудилися чиновники Мінкульту — «кілограми марного листування» з інстанціями в Україні й Росії щодо можливості будівництва в Карелії пам’ятника. У жовтні 2002-го журі відзначило преміями проекти Віктора Самійленка (Кіровоград), киян Миколи Лампеки, Кия Данилейка, одесита Євгена Лелюченка. Кращими визнано роботи монументаліста Миколи Малишка й молодого скульптора Назара Білика.

Того самого року група вчених і діячів культури з Києва надіслала листа Президенту Росії Володимирові Путіну. «...Постепенно осознаются масштабы и обстоятельства совершенного здесь (у Сандармосі. — С. Ш. ) злодеяния, проясняются детали, подтверждающие особую коварность, цинизм и жестокость убийц, — зазначалося в посланні української інтелігенції. — Стала очевидной необходимость достойно почтить память мучеников и от имени Украины. Именно на это были направлены постановление Кабинета Министров Украины (1998) и Указ Президента Украины (№ 307 от 14 мая 2001) об увековечении памяти павших в местах массовых расстрелов украинских граждан на территории Российской Федерации и Республики Казахстан. Тем не менее для их выполнения почти ничего практически не сделано. Нам говорят: памятник в Сандармохе не может проектироваться и сооружаться государством без юридического отвода для него участка земли российской стороной, о чем идет безрезультатная переписка через МИД вот уже несколько лет. Просим вас, уважаемый господин Президент, оказать содействие решению этого вопроса, тем более, что текущий год объявлен Годом Украины в России». Це звернення до глави сусідньої держави залишилося без відповіді...

Лише наприкінці 2003 року пролунав «доленосний для нашої справи телефонний дзвінок» із Києва, згадує Лариса Скрипникова, голова правління Карельської республіканської громадської організації «Товариство української культури «Калина». Віктор Ющенко, в той час народний депутат України, запропонував пані Скрипниковій очолити будівництво в Сандармосі української каплиці за проектом архітектора Івана Кушніра (як нині відомо, батько майбутнього глави держави Андрій Ющенко був репресований і на початку 30 х працював на Біломорканалі).

Адміністрація муніципального утворення «Медвеж’єгорський район», яку очолює глава місцевого самоврядування Володимир Карпенко, у грудні 2003 року задовольнила прохання «Калини» щодо відведення земельної ділянки для будівництва каплиці Святих новомучеників і сповідників. Але незабаром від ідеї зведення каплиці ініціатори відмовилися, позаяк поблизу поляни Пам’яті одна православна каплиця вже стояла. «У березні 2004 року в Києві мене прийняв Віктор Ющенко, — розповіла пані Скрипникова. — На зустрічі було прийнято остаточне рішення про будівництво пам’ятника страченим українцям в урочищі Сандармох. Від блоку «Наша Україна», особисто від пана Ющенка, надійшов перший вагомий внесок».

Знову активно включилися в роботу Наукове товариство імені Миколи Трохименка, Всеукраїнське товариство політв’язнів і репресованих, Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва та дизайну ім. М. Бойчука, редакція журналу «Ант», що організували згаданий конкурс проектів пам’ятника. Ініціативна група на чолі з Євгеном Сверстюком, обговоривши кращі пропозиції художників, зупинила свій вибір на гранітному хресті.

Зусилля громадськості, зацікавленої у спорудженні пам’ятника, координував колишній політв’язень Василь Овсієнко. Статті про Сандармох і благодійні внески надрукували газети в Європі й за океаном. У підсумку 3-метровий хрест на «кургані» з валунів (спільний проект Миколи Малишка й Назара Білика) був встановлений на грошові пожертви жителів нашої країни та закордонних українців із США, Канади, Карелії, м. Воркути.

Багато зробив для втілення проекту Веніамін Трохименко — син розстріляного в Сандармосі вченого, пенсіонер зі штату Нью-Йорк (фінансував конкурс і додатково пожертвував на будівництво пам’ятника $ 4 000). Від СКУ (Світовий конгрес українців) надіслав $ 6 000 Богдан Федорак. Ада Кулик пожертвувала $ 1 000, Михайло Скрипкін — 17 700 російських рублів. Більш як $ 2 000 зібрала в США Надія Світлична. Свою лепту внесли ОУН і «Самопоміч». Підприємство «Карельський граніт» (Кондопога) як добродійну допомогу надало «Калині» знижку на вартість замовлення. Загалом не пошкодували на добру справу майже 200 приватних осіб і організацій.

...І ПЛЮС ІНІЦІАТИВА СБУ

Потрібний скульпторам світло-сірий граніт — із Мансуровського родовища на Уралі. Працювати з кам’яною брилою (точніше, з двома її частинами, з яких складено пам’ятник) виїздили до Карелії співавтори проекту. Як зазначив Микола Малишко, в темному лісі камінь має бути світлим і твердим, «спорідненим із вічністю». Широкі бічні площі хреста за задумом — нерівні, порубані й попиляні, нагадують, як по-варварськи жорстко нівечила долі людей машина репресивного режиму. Пропили на граніті асоціюються й із мотузками, що врізалися в тіла людей, яких зв’язували перед стратою, і з колючим дротом, і зі слідами куль...

У день урочистого відкриття Козацького хреста (5 серпня) до Сандармоху прибули прочани з України на чолі з Василем Овсієнком. Для цієї поїздки Київська міська держадміністрація надала комфортабельний автобус на 50 місць. На шляху до Карелії делегація 3 серпня відвідала Генконсульство України в Санкт-Петербурзі, де гостей прийняв генеральний консул Микола Рудько. Наступного ранку сталася, на жаль, і сумна подія: під час нічного переїзду до Петрозаводська — «на світлому шляху», як сказав отець Володимир, — зупинилося серце відомого фотохудожника й бізнесмена з Києва Леоніда Милевського. Світла йому пам’ять...

У Петрозаводську 4 серпня в Республіканському центрі національних культур відбулася зустріч із активом «Калини», представниками уряду Карелії, українських громад Москви й Тули. Наступного дня учасники зібрання, на якому презентувала книжку «Убієнним синам України. Сандармох» її упорядник Лариса Скрипникова, виїхали до маморіалу в Медвеж’єгорський район.

У хресному ході й жалобних мітингах разом із прочанами й організаторами взяли участь дипломати з Польщі та Фінляндії. Церемонію урочистого відкриття Козацького хреста провела пані Скрипникова. Виступили Микола Рудько, Василь Овсієнко, Тетяна Крушельницька, Микола Малишко. Пошуковець Юрій Дмитрієв у дар Україні передав предмети, знайдені ним на місці колишнього табірного пункту Полга поблизу Біломорканалу (там колись працював Лесь Курбас), — цеглину з руїн табору й залишки ґрат. Священик Володимир Черпак справив панахиду. В усіх заходах взяли участь родичі репресованих, учені, студенти, група журналістів, із-поміж них і співавтор книжки «Українські Соловки» заступник начальника редакції науково-практичних видань СБУ — автор цієї статті.

До злодіянь органів ЧК-ГПУ-НКВД як «збройного загону комуністичної партії» й «карального меча революції» національна спецслужба незалежної України непричетна. Але її співробітники зобов’язані зробити все, щоб у питаннях реабілітації та увічнення пам’яті жертв політичного терору не залишилося білих плям. Таку думку озвучив на засіданні колегії відомства голова СБУ Олександр Турчинов. Глава держави Віктор Ющенко схвалив ініціативу й назвав доброю ознакою оновлення Служби безпеки її бажання взяти шефство над меморіальним комплексом у Биківні, де в 30—40-х роках були поховані страчені в Києві органами НКВД жертви масових репресій.

На виконання Указу Президента України від 11 липня 2005 року «Про додаткові заходи щодо увічнення пам’яті жертв політичних репресій і голодоморів в Україні» у СБУ створюється робоча група на чолі з заступником начальника її держархіву кандидатом історичних наук Сергієм Кокіним (члени групи — Петро Кулаковський, Олександр Лошицький, Володимир Пристайко, Олександр Пшенніков, Георгій Смірнов, Сергій Шевченко). Мета групи — сприяти представникам громадських організацій, державних установ, ученим у доступі до відповідних архівних документів, а також їхньому опублікуванню. Серед завдань — забезпечення наукового опрацювання наявних матеріалів, підготовка науково-документального видання про політичні репресії 30—40-х років у Києві й області, жертви яких поховано в Биківні.

КАРЕЛЬСЬКА «ОСІНЬ» КИЇВСЬКОЇ «ВЕСНИ»

Останніми роками СБУ ввела в науковий обіг велику частину документів багатотомної справи «Весна», сфабрикованої органами ОГПУ в 1930—1931 роках. У спецвипуску наукового й документального журналу «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ» були опубліковані систематизовані дослідниками матеріали. Але залишалася й низка запитань, пов’язаних із долями фігурантів справи. Були невідомі, приміром, рік й обставини смерті колишнього співробітника Земельного інституту Бориса Сиром’ятникова, який відбував покарання на Соловецьких островах. Навпроти прізвищ деяких інших «весновців» (Олександр Веденяєв, Євген Дроздовський, Веніамін Міллес, Дмитро Сахновський, Олександр Солодянкін, Іван Чурсін) також стояли знаки питання.

Як установлено з документальних джерел у Карелії, «соловчанин» Сиром’ятников Борис Петрович, відправлений із архіпелагу на материк, працював на Біломорсько-Балтійському комбінаті (ББК) лісником. Заарештований 1 вересня 1937 року й 20 вересня «засуджений» трійкою НКВД Карельської АРСР (КАРСР) «у рамках наказу № 00447». Розстріляний 28 вересня 1937 року на станції Медвежа Гора (місце страти — Сандармох). Прокурор Карелії, як і в Києві, реабілітував Сиром’ятникова 1989 року.

Дворянин Веденяєв Олександр Володимирович, уродженець Варшави, українець, педагог, до арешту служив у Харківському інституті народного господарства, засуджений до 10 років таборів (в УРСР реабілітований 1989-го). Вдруге був заарештований 10 листопада 1937 року. «Находясь в ББЛАГе, систематически занимался к/р (контрреволюційною. — С. Ш. ) агитацией, направленной против Соввласти, — зазначено в меморандумі до засідання трійки НКВД КАРСР від 20 листопада 1937 року. — Часто восхвалял царскую армию, генералов Краснова, Корнилова и др. Одновременно в к/р духе критиковал мероприятия партии и правительства. (...) Далее клеветал на органы ВЧК- ОГПУ-НКВД. С глубоким сожалением высказывался о процессе над фашистскими шпионами Зиновьевым и др. Оскорблял военизированную охрану лагеря, окружал себя к/р элементом, б[ывшими] офицерами. Лагадминистрацией охарактеризован отрицательно». Трійкою НКВД КАРСР 20 листопада «засуджений» за статтею 58 2 11 КК РРФСР. Розстріляний 2 грудня 1937-го на Вододілі (VII— VIII шлюзи Біломорканалу), реабілітований прокурором Карелії 6 червня 1989 року.

Доля двічі реабілітованого уродженця Пінської губернії Дроздовського Євгена Демидовича також відома. Відбувши п’ятирічний термін покарання, він звільнився з табору й залишився працювати на ББК заступником начальника транспортного відділу. Знову був арештований за постановою НКВД КАРСР 22 грудня 1937-го. Засуджений трійкою НКВД КАРСР 29 грудня за статтею 58 10 11 КК РРФСР. Розстріляний 8 січня1938 року на станції Медвежа Гора (Сандармох), реабілітований Президією Верховного Суду КАРСР 2 березня 1957 року. Авторові цієї публікації, до речі, вдалося розшукати доньку Дроздовського Іріаду Євгенівну Москаленко, пенсіонерку, що проживає в Києві на вулиці Салютній, 25. Киянка відгукнулася на замітку, опубліковану 2003 року в газеті «Факты и комментарии». На прохання родички репресованого їй повідомлено документально підтверджену інформацію про дату й обставини загибелі батька.

Чурсін Іван Іванович, 1895 року народження, росіянин, працював за вільним наймом у радгоспі. Трійкою НКВД КАРСР від 15 квітня 1938 року «засуджений» за статтею 58-10 КК РРФСР. Розстріляний 25 квітня 1938-го в урочищі Сандармох, реабілітований Президією Верховного Суду КАРСР 19 січня 1957 року (вдруге реабілітований у Києві 1989 року). Виявлено додаткову інформацію про Міллеса Веніаміна Григоровича, уродженця Одеси, єврея, що свого часу служив у денікінській контррозвідці, а потім перейшов до червоних і викладав у Київській об’єднаній військовій школі ім. С. С. Каменєва. Відбувши покарання на Соловках, Міллес улаштувався за вільним наймом у фінвідділ ББК. Вдруге був арештований 24 лютого 1938-го. Трійкою НКВД КАРСР 21 березня того самого року «засуджений» за статтею 58 10 11 КК РРФСР. Розстріляний2 квітня 1938-го в урочищі Сандармох. Реабілітований Військовим трибуналом Північного військового округу 6 травня 1958 року. Карельськими джерелами підтверджуються також відомості про долю Солодянкіна Олександра Петровича, 1893 року народження, засудженого трійкою НКВД КАРСР 20 листопада 1937 го й розстріляного 4 грудня того самого року (місце страти встановити не вдалося). Реабілітований Верховним Судом КАРСР 12 січня 1957 року.

Сахновський Дмитро Григорович, уродженець Чернігівщини, українець, викладач Київської об’єднаної військової школи ім. С. С. Каменєва був звільнений із табору 1934 року, служив бухгалтером у фінсекторі Управління ББК. Чекісти звинуватили Сахновського в тому, що він, як зазначено в меморандумі до засідання трійки НКВД КАРСР від 21 березня 1938 року, «продолжая оставаться враждебно настроенным к Советской власти, вступил в к/р группировку, в которой состояли Миллес В. Г., Златовратский Н. В. и Матвеев П. Н. По заданию организации проводил вредительство в финансовой системе ББК. Подготовлял для вербовки в данную к/р группировку враждебных к Соввласти людей, которых намечал использовать в летней навигации 1938 г. для вредительства и вывода из строя крупных единиц ББКанала имени Сталина. Кроме этого, систематически проводил к/р агитацию. Виновным себя признал». Сахновського розстріляно 19 квітня 1938 року (Сандармох), реабілітовано Військовим трибуналом Північного військового округу 6 травня 1958-го. Вдруге реабілітували українця в Києві 1989 року. Наведені вище витяги з архівних документів (меморандумів) цитуються за рукописом книжки Юрія Дмитрієва «Честь расстрелом не отнять».

Дослідивши долі колишніх політв’язнів-«весновців», удалося заповнити деякі інформаційні прогалини. Істотну допомогу в цій справі надав президент Академії соціально-правового захисту Юрій Олексійович Дмитрієв — укладач книги «Поминальные списки Карелии. 1937—1938». Підготовка цього видання, в якому вміщено довідковий матеріал щодо майже 14 тисяч осіб, репресованих у роки «Великого терору», здійснена під егідою уряду Карелії.

«Убиенным сынам Украины» — эти слова высечены на памятнике, и украинский крест этот будет осенять и украинцев, и карелов, и грузин, и вепса, и норвежца, — вважає Юрій Дмитрієв. — Крепок Казацкий крест, крепки его сила и защита. Будет он оберегать вечный сон людей шестидесяти национальностей, шести вероисповеданий. Своими земными страданиями они заслужили и Вечную небесную память, и такую земную защиту».