Георгій ХАЙНДРАВА:грузинсько­абхазька війна була безглуздою

Кінооператора Георгія Хайндраву в 90­х закрутила політика. За часів правління Гамсахурдія він був в'язнем сумління, за часів громадянської війни ­ міністром у справах Абхазії. Але, попри все, залишався кінематографістом. Суворий життєвий досвід спонукав його до першої режисерської роботи ­ повнометражного ігрового фільму "Втрачені марення". Сюжет фільму занурений у події абхазької війни. Стилістика картини створює ілюзію документальної реальності того, що відбувається. Чорно­біле зображення картини програмово дисонує з неодновимірним заглибленим осягненням трагедії, яка кілька років тому спіткала політично й етнічно розколоте грузинське суспільство.

­ На моє щастя, стрічку з розумінням сприйняли як грузини, так і абхазці, ­ каже Георгій Хайндрава. ­ Після спеціального показу в Москві абхазці запросили мене до себе, накрили стіл. Вони, як з'ясувалось, не чекали такого грузинського погляду на події, котрі розвели нас у різні боки. Грузини теж побачили на екрані іншу війну, відмінну від тієї, яку знали із пропагандистських кліше, адже реально вона була відомою хіба що для трьох відсотків наших чоловіків. Річ у тім, що пропаганда слугує певній меті, а я намагався довести до людей ту правду про війну, яку пізнав особисто. Це була безглузда, нікому непотрібна війна, яка нічого не вирішувала. Адже, зрештою, повернулися до столу переговорів на тих самих позиціях.

­ Георгію, що для вас було головне, коли ви замислили "Втрачені марення"?

­ З одного боку, я хотів відтворити реальний побут, жахливу атмосферу війни. З іншого боку ­ показати, що навіть у таких екстремальних умовах, у так званих екзистенційних ситуаціях, люди можуть залишатися людьми і, зрештою, залишаються ними. Адже, на моє тверде переконання, зло минуще, а добро непохитне. І це залежить не від ситуації, а від самої людини. У будь­якій скруті людина має залишатися гідною Божого промислу... Так, ти іноді потрапляєш у полон певних обставин. Одна річ, наприклад, стріляти у відкритому бою, зовсім інша ­ бути мародером і гвалтівником у селі.

­ Як ви гадаєте, стрічка якось може вплинути на повоєнну свідомість грузинського суспільства? Іншими словами, для кого ви її створювали?

­ Звісно, мистецтво не здатне вирішувати якихось політичних, соціальних чи навіть моральних проблем. Але воно може відкрито наголошувати на них, спонукати до роздумів. У цьому я ні на мить не сумніваюсь, інакше не брався б за фільм. Після тбіліських переглядів картини до мене підходили люди, для яких вона стала певним одкровенням. І якщо картина стала одкровенням навіть для двох­трьох глядачів, то мети досягнуто. Грузини, завдяки фільмові, змінили свої колишні уявлення й переконання, їх більше не переймає зловорожість щодо абхазців...

­ Георгію, ви безпосередній учасник абхазької війни. Чи змінила вона особисто вас?

­ Змінила зовні ­ я посивів. А внутрішньо ­ розчавила, хоча, слава Богу, я й звівся на ноги. Для нас, грузинів, ця війна стала подвійним випробуванням, бо вона була міжусобною. Ми стріляли одне в одного. У фільмі є два герої з однаковим прізвищем ­ Апакідзе, вони по різні боки барикад і обидва гинуть. Кривавий родинний конфлікт. Моє дитинство пройшло в Абхазії. Там мої друзі, моя рідня. Спочатку сюжет розгортається 1993 року ­ ми знайомимося з героями, - а потім повертається до 14 серпня, першого дня війни, коли їх убивають. Я вдався до такого химерного зміщення в часі, аби наголосити: всі ці люди, всі ми були приречені. "Втрачені марення" як розуміння цієї трагедії. Але ж картина за своїм змістом могла б бути іншою: я вважав, що ми праві, коли йшов воювати до Абхазії. А згодом зрозумів, що всі ми неправі...

­ Чи знімались у Грузії стрічки про абхазьку війну, окрім вашої?

­ Іоселіані створив ігрову картину, сказати б, дотичну до цієї теми. Події точаться не на фронті, а в Грузії під час абхазької війни. Називається фільм "Розбійники". Це іронічна стрічка, цілком у дусі, в традиціях Іоселіані. Щоправда, останнім часом він живе і працює у Франції, тож фільм, з одного боку, ніби й французький, а з іншого... Решта фільмів ­ то виключно документальні картини, переважно для телебачення.

Вів розмову Володимир ВОЙТЕНКО, "Кіно­Коло",
спеціально для "Дня"