Борис Єльцин кує залізо на терені України
Дитячу безпосередність, із якою російський Президент пропонує найкращий у світі рецепт збереження українсько-російських відносин - не міняти Президентів! - можна було б розглядати як черговий напад хвороби, особливо після таких чарівних заяв Б.Єльцина про третю світову війну або (трішки раніше) про односторонні скорочення російських збройних сил на різних напрямках. Але тим часом як у двох останніх випадках зміст сказаного Єльциним значною мірою залежав від тверезомислячого політичного істеблішменту Росії, а також від здорового скепсису партнерів, до котрих були зверненні відповідні слова, то у випадкові з Президентом України все цілком інакше.
В Україні та, мабуть, і за її межами ніхто не сумнівається, що Єльцин окреслив не лише особисті симпатії, а й бажання геть усіх російських політичних кіл бачити в Києві в особі Леоніда Кучми наслабшого з усіх можливих партнерів. Слова Єльцина, а головне - "кислий" вираз його обличчя, коли він говорив про право українського народу на самостійний вибір і про необхідність для Москви в цьому випадкові заново налагоджувати стосунки (саме такі, які налагоджено з Кучмою) - точно вказували на обставину, в якій досі нібито не всі переконалися всередині України. А саме: знаючи практично весь спектр можливих кандидатів на президентський пост в Україні, Росія не бачить серед них фігури, готової так само активно здавати всі позиції "старшому братові", як це протягом 4-х років робив Леонід Данилович, а надто - як він це робить саме тепер.
Президент України їде в Росію підписуати новий стратегічний договір про довготермінову економічну співпрацю, попри те, що головний Великий договір, де закріплено суверенітет і територіальну недоторканість його держави, не просто не ратифіковано. Він викликає офіційне несприймання з боку парламенту "дружньої" країни. Більше того, "візаві" Кучми за таємними переговорами (бо безкраваткові переговори, крім особливостей туалету учасників, відзначаються й цілковитою таємністю) раптом вирішив оприлюднити таку новину, як підготовка стратегічного військово-політичного договору, який, виявляється, перебуває на такому високому ступені готовності, що залишилося домовитися лише про терміни й форму його підписання! Причому цю заяву Б.Єльцин супроводжує коментарем, відсутнім у переданій програмою "7 днів" телеверсії інтерв'ю: на думку російського Президента, слід розглянути питання, як Росія допомагатиме Україні, коли раптом вона опиниться в якійсь особливій ситуації...
Чи варто говорити, що Україна вже опинилася в "особливій ситуації" - парламентських виборів, що їх Президент Кучма і його колега Єльцин розглядають як пряму загрозу своїм кулуарно-стратегічним інтересам. І "друг Борис" не соромиться компрометувати "друга Леоніда", відверто пропонуючи не так економічну, як військову допомогу для виходу з цієї "ситуації". Не прямий, ясна річ, десант на баню Верховної Ради, хоча особистий досвід Бориса Миколайовича може підказати йому й крутіші заходи... Але, принаймні, коли щось під штучно блоковані вибори й заховану кримсько-татарську "міну" завариться в Криму, чого не схвалить, приміром, Туреччина - на те й Чорномоський Флот...
Утім, одкровення Бориса Миколайовича - це одкровення Бориса Миколайовича. І, можливо, у Москві Леонід Данилович подякує йому за підтримку, але скаже військовому союзові "ні", позаяк протягом усіх минулих років такий союз був неможливий не через примхи глави української держави, а внаслідок позаблокового статусу його країни? Можливо. Та навряд чи це буде таке категоричне "ні", яке пояснить українському істеблішментові, що ж усе-таки відбувається в нас із поділом Чорномоського Флоту? Чому найлояльніші до України кола Держдуми РФ збираються ратифікувати відповідні угоди про ЧФ "у пакеті" з Великим договором і з застереженням, що такої самої ратифікації вони чекають від Києва, а в Києві Верховна Рада навіть не бачила тексту цих угод. Більше того, як запевняв її міністр закордонних справ Г.Удовенко - переговорний процес стосовно флоту загалом не завершено, і необхідно підписати ще 6 документів, аби законодавцям було на що подивитися й що взаконювати. Отже, російським парламентаріям є на що подивитися й ухвалити, а українським - немає. Конкретніше - або угод загалом немає, або їх просто не можна показувати українським законодавцям?
До речі, Б.Єльцин уже розводиться про те, що новий військово-політичний договір могли б підписати Президенти, себто допускає можливість іншої ситуації. Хоча в українського колеги вибору тут немає - Конституція забороняє Президентові будь-кому передавати свої повноваження. Прецедент із підписанням угод про Чорномоський Флот тодішнім прем'єр-міністром П.Лазаренком - пряме порушення Конституції. Й не тільки.
Галас, здійнятий навколо проблеми газових боргів й історії про те, як Павло Іванович з Ремом Івановичем на "липових" держгарантіях України "нагріли" свої уряди, чомусь не торкнувся одного нюансу. Річ у тім, що остаточно питання газопоставок 1997 року й на більш далеку перспективу закріплено не держміністром Мінченком і головою РАТ "Газпром" Вяхірєвим у грудні 1996 року, а наприкінці травня 1997 року - прем'єрами Лазаренком і Черномирдіним - у пакеті економічних угод, підписаних ними водночас і не без прямого зв'язку з Великим договором і домовленостями про ЧФ. Уважні спостерігачі пригадають: обговорювана ще взимку 1996 - 1997 рр. відставка П.Лазаренка вважалася неможливою доти, поки саме його (як приреченого на "ліквідацію") не використають для підписання "найскладніших" у політичному плані (тобто таких, за підписання яких слід покласти на когось відповідальність) документів про стосунки з Росією. Не дивно, що за виконання цієї "брудної роботи" Павлові Івановичу дали змогу кілька зайвих місяців побути на посту. І, ясна річ, використали цей час, аби якнайдовше не було кому виявити його "незареєстровані" відносини з російськими газовими постачальниками.
Отже одночасне "прозріння" старого російського й нового українського прем'єрів напередодні підписання чергового таємничого, цього разу - довготермінового стратегічного економічного договору України й Росії, до якого обов'язковим доважком додається військово-політичний договір - не закінчення, а лише початок нової великої гри. Гри, де "економічна допомога" Росії вже, очевидно, полягає лише в тому, аби востаннє дати Україні наростити якнайбільше боргів, за які згодом однаково доведеться розплачуватися майном і прямими політичними поступками. І в якій уже відкрито закладено пряму експлуатацію російською стороною найціннішого українського надбання від великих металургійних, нафтохімічних й атомних об'єктів до продажу Ан-70. Гри, з якої цілком очевидно має бути виведений найнебажаніший партнер - український парламент. Орган, котрий, незалежно від ступеня лівизни, не може ігнорувати Конституцію й законодавство України, як це робить гарант. Орган, якому рано чи пізно доведеться показати підписані Президентом міжнародні документи, і який зможе встановити, чи є в них особисті корисливі інтереси глави держави й ознаки національної зради.
Власне, саме ця обставина - постійна незрима присутність поки що існуючої перешкоди - Верховної Ради України - пояснює, чому Б.Єльцин увесь час "плутає" терміни українських парламентських і президентських виборів і чому "розголошує" свої з Л.Кучмою таємниці стосовно військового союзу. Немає коли церемонитися, під час цього візиту Леонід Данилович, мабуть, мусить остаточно повідомити Бориса Миколайовича, чи збирається він застосувати його, ексклюзивно-єльцинський метод "демократизації" парламентаризму, чи й далі оглядатиметься на Європу, яка забула про Україну. Нічого не скажеш, нагода слушна й непогана відповідь "Чемберлену" - Клінтонові з усіма його натовськими штучками: поки вони там Ірак бомбитимуть, Росія цілком і безповоротно поверне в зону свого впливу, та де там впливу - прямого підпорядкування й управління, українську провінцію. Стосовно "Чемберлена", то в нього завжди знайдеться кого бомбити заради демократії, а другого такого зручного для Росії партнера в Україні як Кучма точно не буде.
До речі, з приводу демократії для російських колег. Вони, мабуть, також помітили, що Борис Миколайович сказав: не слід міняти Президентів. Тобто його також не слід міняти. Отже це питання і в Росії вже закрито. І коли, не приведи Господи, там із цим хтось не згоден, чи не повториться історія Білого дому ще раз?