"Бажання дружити - ще не стратегічне партнерство"

Костянтин ГРИЩЕНКО, заступник міністра закордонних справ України

Треба відзначити, що в ході державного візиту Президента Російської Федерації Бориса Єльцина в Україну було досягнуто величезного проґресу у стосунках між Україною та Росією. Але закріплення їхньої нової якості можливе лише в тому разі, якщо в Росії не тільки збережеться, а й посилиться вага тих політичних сил, які прагнуть будувати відносини з іноземними державами на засадах здорового прагматизму.

За цієї умови можна сподіватися істотного поглиблення економічної співпраці, зокрема усунення всіх штучних перепон, насамперед політичних, на шляху до рівноправної і взаємовигідної кооперації та партнерства.

Не зашорений стереотипами минулого погляд політичного керівництва Російської Федерації на проблеми, які накопичилися між нашими країнами, дозволить розпочати нарешті їх уреґулювання. Найневідкладніша з них - правове оформлення українсько-російського державного кордону.

Сподіваюся, що зрушить із місця й цілий комплекс гуманітарних проблем. У Російській Федерації тільки за офіційною статистикою мешкає чотири з половиною мільйони українців. Її уряд має уважніше поставитися до задоволення національно-культурних і релігійних потреб української діаспори в державі, яка багато в чому саме українцям завдячує своєю славою та могутністю. Я думаю, що не так уже важко за державної підтримки уряду Росії створити українській громаді в РФ умови для вивчення рідної мови, появи україномовних ЗМІ тощо.

Проте якщо в російському суспільстві переможуть політичні сили, ідеологію яких настирливо озвучують політики на кшталт Лужкова чи Тулєєва, не важко передбачити нове погіршення українсько-російських стосунків. І тим більшого значеня набуває широкомасштабний політичний договір між Україною та Російською Федерацією, який ставить міцний заслон для тих, хто хотів би вносити розбрат між нашими народами.

Українське суспільство уважно прислухається до того, що в Росії говорять про Україну, помічаючи найменші нюанси, і вплив, який має на нього російський чинник, безумовно, зберігатиметься й надалі. Тому дуже багато важить, буде той вплив позитивним чи неґативним. Це, гадаю, залежить тільки від Російської Федерації, бо наше прагнення мати добросусідські і, звичайно, рівноправні стосунки загальновідоме й ніколи не ставилося під сумнів.

Цей вплив, безумовно, буде неґативним, якщо збережеться тенденція зверхнього ставлення до України як на офіційному, так і на побутовому рівні. Але Росія може вплинути й позитивно, якщо офіційний курс на рівноправні стосунки й визнання української державності, що його проголосив Борис Єльцин у Києві, стане невіддільною частинкою ментальності та сумління всього російського суспільства.

Анатолій КІНАХ, президент Українскої спілки промисловців і підприємців

Дуже важливо, що компроміс між Росією та Україною досягнуто не тілько завдяки політикам, але й за рахунок активної участі діловых кіл - це дозволяє доволі оптимістично прогнозувати розвиток співпраці між двома країнами. Мене дещо бентежить певний політичний ажіотаж довкола підписання "великого договору", проте сподіваюся, що здоровий глузд переможе й документ все-таки буде зратифіковано парламентами обох країн.

Тепер дуже важливо створити механізм комплексної, синхронізованої роботи над виконанням досягнутих домовленостей, без чого вони залишаться тільки деклараціями. З цією метою промисловці та підприємці України та Росії запропонували свою участь у роботі міжурядової комісії з торговельно-економічної співпраці. Економічна інетґрація вимагає "зістикування" законодавства наших країн (митного, податкового, стосовного до створення промислово-фінансових груп) - а кому, як не виробникам, краще знати, що найбільше перешкоджає налагодити интеґраційні зв'язки? Їх порушення вже має серйозні неґативні наслідки: за умов жерсткої конкуренції у світовім літако- й машинобудуванні, космічній и гірничо-металурґійній промисловості українські та російські виробники втрачають ринки збуту. Причому не тільки зовнішні, але й унутрішні, а виниклі "порожнини" одразу займають треті країни.

Іван ЧИЖ, голова фракції Соціалістичної та Селянської партій

Наша фракція та партія позитивно оцінюють підписання договору: на якийсь час він послабить протистояння України та Росії. Проте всіх проблем не розв'яже: їх треба було вирішувати тоді, коли по сто грам наливали в Біловезькій Пущі. Але тоді головне було - вхопити президентство, бути незалежними від усіх. Для Єльцина Росія була на першому місці, а для наших Україна - на двадцять п'ятому, ними рухав особистий інтерес.

Проблеми наростатимуть, коли мова піде про забезпечення цих домовленостей. Наприклад, бухта не зовсім пристосована для дислокації наших кораблів, особливо, якщо озброюватимемося потужнішими суднами. Постане проблема з грошима для Севастополя: Росія не фінансувала його раніше, не буде й надалі. Їм хоч би утримати флот. Я мав нагоду побачити ті кораблі на їхній День флоту. Жалюгідна картина: не пофарбовані, пального вистачає хіба що для параду.

Дивно чути, що Єльцин раптом через п'ять років полюбив Україну, що він нічого не знав про ПДВ на наші товари, про їх блокування, тобто фактичне оголошення торговельної війни. Нам доведеться ще поборотися за повернення на російський ринок, треба придивитися до Митного союзу, дати нашому товаровиробникові всі можливості для виходу на чужі ринки. Соціалісти вважають, що Україна має бути і близькою до Росії, і далекою від неї, залежно від того, що вигідно. Наприклад, нині готується транспортна угода - невигідна для нас, бо в Росії нижчі тарифи.

Степан ХМАРА, лідер депутатського об'єднання "Нація і держава", голова Української консервативної республіканської партії

Наше керівництво пішло на капітуляцію перед Росією, зрадило національні інтереси. Фактично добровільно здано Севастополь, та й у Криму, всупереч нашим законам і Конституції, теж хазяйнуватимуть росіяни. Великомасштабний договір - це завуальоване втягування України в союз із Росією. Якщо його буде виконано в повному обсязі, це означатиме, що Україна державою не буде. Але я думаю, він залишаться тільки на папері. В Україні знайдуться сили, які зірвуть ці зловмисні наміри і Росії, і нашого немічного антинародного керівництва.

Поки існуватиме Російська Федерація, вона не дасть спокою своїм сусідам. Звільнитися від впливу російського чинника ми зможемо тоді, якщо вона розпадеться. Наша вміла політика могла би посприяти цьому процесові.

Михайло ПОГРЕБИНСЬКИЙ, директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології

Щоб закріплене підписами президентів "бажання дружити" привело до реальних позитивних зрушень в українсько-російських відносинах, щоби подолати нагромаджені за останні роки завали й установити атмосферу довіри між нашими країнами, обидві сторони повинні виявити політичну волю, а часом і мужність.

Російська правляча еліта мусить нарешті виробити цільну політику щодо України, усвідомити стратегічну зацікавленість Росії в стабільному, демократичному розвитку української державності, перейти від "гри в реінетґрацію" до копіткої праці задля відновлення культурних, наукових та інформаційних зв'язків і до сприяння ефективній економічній співпраці.

Для українського керівництва "бажання дружити" з Росією означає, зокрема, відмову від непродуманих звнішньополітичних демонстрацій нашої "європейськості", що викликають неґативну реакцію в колах російської політичної еліти. Підтвердженням нашої "європейськості" мають стати не запевнення в "особливій" близькості до НАТО, а становлення інститутів європейської демократії, європейських стандартів політичної культури й динаміки економічного розвитку.

Важливе значення мало би й урахування прагнень більшості населення України до поліпшеня відносин із Росією, вільного пересування через кордон, підвищення статусу російської мови й обсягу трансляції російського ТБ. У зв'язку з наближенням виборів можна чекати певної відповіді на "побажання трудящих" і від керівництва країни, і від лівої опозиції.

Роман СОЛЬЧАНИК, провідний аналітик РЕНД корпорейшн (США)

Договір між Україною та Росією є, безперечно, початком нового етапу в стосунках двох держав. Проте будь-який наймасштабніший правовий документ навряд чи спроможний радикально змінити засади українсько-російської проблематики - принаймні в близькій перспективі.

Підписання договору свідчить, що Москва збагнула необхідність змін. Можливо, йдеться про утворення певного балансу у стосунках Україна - Росія - Захід. Проте проблема в тому, що Єльцин - це ще далеко не вся Росія. Більшість її політичного істеблішменту та культурної еліти переконана, що 1991 року Україна відділилася не від СРСР, а від "Росії", і сприймає це як якесь велике непорозуміння. За цією схемою незалежність України - феномен тимчасового порядку, й українці кінець-кінцем повернуться туди, куди вони "належать".

Ситуація і після підписання договору залишається неоднозначною. Немає підстав припускати, що Київ змінить свій курс на інетґрацію з Європою. І Захід, хоч і критикуватиме корупцію в Україні, підтримуватиме Київ. Російський істеблішмент це не влаштовує, він сприймає це як "змову" проти Росії. Проте притягальна сила Москви в СНД зменшується, і не тільки для Києва, а й для Ташкента, Баку, Тбілісі й інших столиць.

Не мінятиметься і внутрішній баланс сил в Україні (позиції лівих, реґіоналізм, проблеми мови й національної ідентичності). Втім, уже навіть і кланові інтереси діють у масштабах усієї України як загальнонаціональний чинник.

Домінування Москви в економічних стосунках із Києвом не змінюється, "спільний ринок" з Україною лишається таким, як він був. Проте розвиток ринкових стосунків у Росії може з часом посприяти українським інтересам: адже "Газпром" і "Лукойл" цікавляться грішми, а не тим, щоб задовольнити амбіції Міґраняна чи Затуліна.