Empty Title

У Європі зникають кордони. Жан-Марi Доменак, автор книжки "Європа: виклик для культури" бачить це так: "Переходжу на iнший бiк Рейну європейським мостом, не зауважуючи навiть, що переходжу з Францiї до Нiмеччини. Колись, іще дитиною, я спостерiгав iз захiдного берега Рейну маневри молодих нацистiв. У бiнокль мого дiда-артилериста. Сьогоднi мене огортає радiсть, супроводжувана, втiм, певною ніяковістю: я бiльше не бачу меж моєї територiї, які завжди окреслювали мене, замикали, свiдчили про моє самообмеження".

Це спостереження дуже пасує європейцевi, мiстячи складну для розв'язання суперечнiсть: з одного боку, радiсть подолання, властиво, визволення з-пiд кордонiв, а з iншого - потреба провести кордон, який окресллив би мене i прислужився моїй тотожностi. Туга за спiлкуванням зустрiчається iз тугою за вкорiненiстю.

Ось так ми сягаємо сутi суперечок, якi точаться в сьогоднiшнiй Європi мiж полiтиками, економiстами, інтелектуалами. Вони загострилися пiсля оприлюднення результатiв соцiологiчних дослiджень, якi засвідчили, що молоді поколiння європейцiв дедалі більше віддають перевагу закорiненостi перед спiлкуванням. Як далеко відійшли ми вiд шiстдесятих рокiв! Та чи обов'язково трактувати цi позицiї як взаємозаперечнi, визнаючи рацiю тільки однiєї зi сторiн? Може, треба просто дозволити iснувати тiй суперечностi, яка так природно виявляється у свiдченнi Доменака? Хiба не таким є у своєму єствi європейський дух, закорiнений у розмаїття й багатоголосся, дух, що нехтує очищенням i доведенням речi до одного вимiру? Дозволити iснування цiєї суперечностi означає визнати її приналежність до європейської природи i будувати її форму так, щоб вона вмiстила те, чого бiльше нiде не вдасться розмiстити, що зруйнує будь-яку iншу посудину, виготовлену з iнакшого матерiалу. Отаким є завдання справжнього будiвничого. Не штука збудувати собi дах над головою, - казав один майстер, тесля i старовiр, - штука збудувати дах, який не затулятиме неба! Такої споруди прагнуть тi, хто будує Європу регiонiв, Європу, де унiверсальне ще раз народиться з осiбного.

КОРДОН Є СВЯТИМ

Лiнiя кордону надто часто належить до сакральної сфери. Її порушення дорiвнює блюзнірству. "Нехай нiхто не зрушить каменя, який вiддiляє його володiння вiд володiнь сусiди..." - каже у Платонових "Законах" Зевс, опiкун кордонiв, що його греки називали Herkoios - Граничний. Ганна Арендт, інтерпретуючи цей фраґмент, пiдкреслює: те, що наказувало грекам охороняти недоторканнiсть кордонiв, було "не повагою до приватної власностi, як ми розумiємо її сьогоднi, але фактом, що без володiння домом людина не спроможна брати участь у справах цього свiту, позаяк не має в ньому власного мiсця". Слов'яни садили на кордонах грушi, вирубування яких - у це вiрили повсюди - приносило нещастя. Ми оберiгали своє мiсце, власну нiкомуненалежнiсть, а отже, те, що окреслює нас i вможливлює нашу участь у справах свiту. Вiдкритим залишається питання просторових меж цього мiсця. Колись їх складало наше найближче оточення, родиннi володiння, наша мала вiтчизна, мури нашого мiста... Сьогоднi ми маємо нацiональнi держави з їхнiми захищеними кордонами i вiдчуття втрати власного мiсця.

КОРДОН Є ВIДНОСНИМ

Я походжу з тiєї частини Європи, в якiй важко знайти щось менш стале за державнi кордони. Тут можна зустрiти людей, що були громадянами трьох i навiть чотирьох держав, не змiнюючи мiсця мешкання впродовж усього життя.

Кордони увиразнюють свою вiдноснiсть ще яскравiше, коли всупереч усiм нормам рацiонального мислення роздiляють родини або людей, якi розмовляють однiєю мовою.

"Пiсля першої свiтової вiйни в Центральнiй Європi замiсть семи держав постало чотирнадцять, i тепер тут не iснує жодної держави, яка вважала би свої кордони справедливими, - стверджує професор Кучера з Праги. - Це спадок мирних трактатiв, укладених по закiнченню обох вiйн. Цi кордони визначила олiвцем на столi, за яким святкувала свої вiйськовi звитяги, група полiтичних і вiйськових психопатiв".

Сам я мешкаю неподалiк вiд так званого Троєстику, мiсця незвичайного у цiй частинi Європи. Тут, починаючи від XV сторiччя, незмiнно зустрічаються кордони трьох держав: колись Королiвства Польського, Великого Князiвства Литовського i Ордену Хрестоносцiв, тепер - Польщi, Литви й Калiнiнградської областi, яка належить Росiї.

Наводжу цей приклад як виняток, що стверджує правило.

Усе це створює надзвичайну мiґрацiйну динамiку мешканцiв Центрально-Схiдної Європи, спричинену економiчними мiркуваннями (останнiм часом, скажiмо, мандрiвки румунських циганiв до Польщi та Нiмеччини, чи семиградських угорцiв до Угорщини), або примусовими депортацiями, якi здійснювали комунiстичні режими (переселення українців на захiд Польщi, депортацiя судетських нiмцiв з Чехо-Словаччини). Приклади можна наводити ще. На Заходi такого не було, принаймнi, таких яскравих виявів. Проте й там дiйшло до зростання почуття вiдносностi й тимчасовостi кордонiв, головно завдяки вiдкриванню й стиранню державних кордонiв. І от мешканцi обох частин донедавна роздiленої Європи однаковою мiрою тужать сьогоднi за мiсцем закорiнення, де не був би зрушеним межовий камінь.

Щораз очевиднiшим стає також переконання, що прикордонна смуга цього мiсця вже не буде кордоном нацiональної держави, а радше межею нашого домашнього, родинного реґiону, з яким нам легше утотожнюватися сповна.

КОРДОНИ РУЙНУЮТЬСЯ

До спiлкування й визволення з-пiд локальної належності європейський дух тяжiє не менше, нiж до осiлостi. Постiйне переступання кордонiв - виклик, до якого європеєць удається радо.

За цим стоїть непогамовна цiкавiсть до свiту, вiдкритiсть до iнакшостi, вбачання багатства у рiзнорiдностi. А також прагнення створити понадлокальну будiвлю, унiверсальну цивiлiзацiю, яка вмiщувала б i привласнювала якомога бiльше рiзноманiтних просторiв.

Саме з цього духу, який нестримно тяжiє до переступання кордонiв (і завдяки якому Європа, як жодна iнша культура, постiйно невдоволена собою, постiйно вiдкрита й експансивна), і народжується сьогоденне європейське об'єднання. Його завершення зробить Європу якiсно цiлковито новою. І все ж вiдлуння рiзних об'єднавчих концепцiй минулого пробиваються на поверхню сьогоднiшнiх дискусiй щодо форми єднання.