Вишнівець

Це містечко зі, здавалось би, простою та зрозумілою для українців назвою. Але в людей, які хоча б трохи знають історію нашої країни, відразу виникають асоціації. Адже це родове гніздо князів Вишневецьких, які залишили помітний слід не лише в українській історії, а й в історії Польщі, Молдови, Росії. Принаймні два представники цього роду добре відомі. Це — Дмитро Вишневецький і його внук Єремія.

Вишнівець — містечко стародавнє. Люди облюбували цю місцину давно. Неподалік звідси знайдено поселення трипільської та черняхівської культур. Коли потрапляєш у Вишнівець, відчуваєш якусь містичну благодатність цієї землі. Жирні чорноземи, мальовничі пагорби, вкриті лісами. А ще річечка Горинь, яка неподалiк бере початок.

За часів Київської Русі тут існувало городище. Щоправда, перша писемна згадка про Вишнівець належить до пізнішого періоду — 1395 року. З того часу це поселення стає родовим гніздом Вишневецьких. Тут, iмовірно, народився Дмитро Вишневецький, якого часто ототожнюють із героєм народної пісні про Байду. У нашій уяві він передусім постає засновником Запорозької Січі. Взагалі це надзвичайно цікава та енергійна людина. Герої Олександра Дюма просто блякнуть поряд iз ним.

У Вишнівці жили й знайшли спочинок Михайло Вишневецький та його дружина Раїна Могилянка, сестра Петра Могили. Прах її упокоївся у Вознесенській церкві, яка збереглася й донині. Були вони ревнителями православ’я, на відміну від їхнього сина Єремії. Щодо останнього, то про нього в українській літературі склалася вкрай негативна оцінка — ворог українського народу, лютий ворог Богдана Хмельницького та козаків-повстанців, гонитель православ’я... Інша річ, наскільки ця оцінка є справедливою. Не забуваймо, що Єремія Вишневецький чимало зробив для освоєння Лівобережжя України. Тут він виявив себе вмілим організатором та господарем. Під його покровительством почали з’являтися та розвиватися міста й села Лубенщини. Також тут за його сприяння було засновано кілька православних монастирів. Про це якось забулось. Як і про те, що Єремія в 1651 році під час Хмельниччини став оборонцем прав Почаївського монастиря, який три роки до того розгромили селяни- повстанці.

Саме за часів Єремії у Вишнівці було побудовано кам’яний замок. У 20-х рр. XVIII ст., за життя останнього представника роду Вишневецьких — Михайла Серватія, замок перебудували під палац. Тут формували багату бібліотеку й картинну галерею. На місці старого саду було закладено розкішний парк. Нові власники, графи Мнішеки, до яких Вишнівець перейшов після 1744 р., піклувалися про розбудову палацу. Обставили його дорогими меблями, скульптурами. Бенкетний зал оздобили голландськими кахлями ручної роботи. У палаці з’явилися численні полотна, серед яких були й роботи відомих західноєвропейських авторів. Згодом тут створили свій театр. Існувала зала, де ставилися вистави.

Взагалі Вишнівець XVIII ст . був одним із найбільших культурних центрів Волині та й України загалом. До речі, тут ще в 1742 р. з’явилася одна з перших аптек на українських землях. Були в містечку, окрім палацу, цікаві пам’ятки архітектури, наприклад, комплекс католицького монастиря кармелітів із костелом святого Михайла біля палацу, згадувана Вознесенська церква, в якій знаходилися старовинні ікони; церква Різдва Богородиці та костел святого Станіслава в Старому Вишнівці.

Не дивно, що містечко приваблювало впливових та відомих людей. У 1781 році тут побував наступник російського престолу, великий князь Павло Петрович. У 1845 році Вишнівець спеціально відвідав український історик та письменник М. Костомаров, про що він детально писав у своїй «Автобіографії».

Можливо, за рекомендацією М. Костомарова у Вишнівці побував і Т. Шевченко під час своєї волинської подорожі в 1846 р. Жителі містечка свято вірять, що Кобзар був у них. Навіть вам покажуть лавочку в парку біля палацу, ДЕ НІБИ Шевченко чи то малював, чи то писав вірші. А в самому центрі Вишнівця височить пам’ятник Кобзареві.

Щоправда, ніяких достовірних задокументованих доказів про перебування Шевченка у Вишнівці немає. Жодного разу письменник у своїх творах не згадує цього містечка. Єдиним доказом його перебування тут є спогади колишнього графського конюха Мнішеків Федора Кружилки, записані В. Щуратом у 1905 р. Кружилка говорив, що зустрічався й розмовляв із Шевченком, коли той був у Вишнівці.

А ось, що тут був відомий французький письменник Оноре де Бальзак, сумнівів не викликає. Було це у вересні 1848 р. Тоді він перебував на Волині, зустрічаючись із приятелями й знайомими своєї нареченої Евеліни Ганської.

У ХIХ ст. Вишнівець став також значним ремісничим центром, особливо ставилися вироби з вовни місцевих умільців. Цікаво відзначити, що ці традиції майже дожили до нашого часу.

ХХ століття не було прихильним до Вишнівця. Під час Першої світової війни містечко опинилося у прифронтовій смузі. Під час Другої світової війни його архітектурні пам’ятки, зокрема палац, зазнали руйнації. Щоправда, в радянський післявоєнний період його частково відреставрували й тут розташовувались різноманітні служби Вишнівецького району, який існував у 1940—1962 рр. Після того як Вишнівець перестав бути райцентром, містечку не приділялася якась особлива увага.

У перші роки незалежності України, на жаль, ряд підприємств Вишнівця перестав функціонувати. Чимало людей опинилося без роботи. Лише в останні роки спостерігаються деякі зміни на краще. Але й нині печать якоїсь руйнації та занедбаності тут відчувається.

І все ж Вишнівець, якому на своєму довгому віку довелось багато чого побачити й пережити, не втрачає оптимізму. Недалеко від колишнього палацу я мимоволі підслухав розмову двох літніх людей. «Чого ви нарікаєте, — говорила якась жінка, — адже ми нарешті живемо у своїй незалежній державі». І сказано це було по-простому щиро, без натяку на іронію. Якась глибока закоріненість, не показна, а справжня любов до своєї землі простежується у жителів Вишнівця. Це важко передати словами — треба відчути, побачити. Воно — в добротних й охайних обійстях вишнівчан, в ошатних та естетично вишуканих церквах. І що мене здивувало — жодна з них не належить Московському патріархату. Всі українські! І це незважаючи, що за якихось декiлька десятків кілометрів Почаїв — оплот російського православ’я. Ех, якби всі ми мали таку самоповагу...

Іду залами колишнього палацу. Навіть те, що залишилось, справляє незабутнє враження. Нація, яка себе шанує, мала б піклуватися про такі місця. Мимоволі пригадалася моя нещодавня поїздка до польського містечка Ланьцута. Поляки там створили просто шокуюче вражаючий палац-музей. Вишнівецький палац, певно, не був гірший Ланцутського. Але... Польща зараз у Європейському Союзі. А ми самі по собі. Може, європейськість — це не тільки і не скільки економіка, а певний рівень культури, духовності й самоповаги.

Зараз у Вишнівецькому палаці ведуться реставраційні роботи. Це тішить. Дасть Бог, і ми доростемо до європейськості.

А поки що йду вуличками Вишнівця. Певно, до «Європи» їм далеченько. Зате щось у них є рідне, близьке і спокійно-затишне. Здається, тут ти можеш торкнутися якихось не зовсім зрозумілих тобі праоснов. І вже через це варто навідатися до старовинного містечка.