У Нью-Йорку «Сурма» грає...

Двері книгарні «Сурма», що віддавна існує в середмісті Нью-Йорка на Сьомій вулиці, від першого робочого дня після Великодніх свят практично не зачинялися. Продавщиці не могли не зауважити, що відвідувачів помітно побільшало. Та все англомовних. Вони з цікавістю розглядали книжкові вітрини та стіни, прикрашені вишиванками, кетягами калини, соняшниками, портретами національних героїв України, але купували здебільшого не книжки, а... писанки. А ще — мед з української пасіки, грамплатівки народних пісень, вишиті білими, червоно-чорними нитками тоненькі льняні хустинки.

Власник книгарні здогадався про причину підвищеної зацікавленості нью-йоркців його дітищем лише тоді, коли листоноша заніс до конторки свіже число журналу New-Yorker. Українській «Сурмі» було відведено кольоровий розворот — з фотографіями, інтерв’ю з власником та репортажем.

Така щедра безкоштовна реклама старої української книгарні у фінансовій столиці світу на шпальтах популярного всеамериканського видання відбулася в березні 1948 року за незвичайних обставин. Кореспондент цього видання Гаррі Росс отримав завдання редакції з’ясувати зрослу популярність розміщеного на Сьомій вулиці чоловічого пивного бару «Мек-Сорліс». Взявши в компанію свою дружину, він не зауважив, що вхід до таких закладів у ту пору жінкам був заборонений. Отож дружина мусила чекати чоловіка на вулиці. Опинившись у цьому районі вперше, вона вирішила «вбити» час у крамниці, що стояла поряд. Її зацікавила коротка назва при вході, писана не англійськими літерами. То була «Сурма».

...Гаррі Росс довго шукав свою жінку уздовж Сьомої вулиці. А потім здогадався відчинити двері незнайомої досі книгарні. І застав цікаву картину: посеред залу в оточенні кількох зодягнених у національні строї жіночок його дружина зосереджено виводила на майбутній писанці власний візерунок. Про захопливий майстер-клас у незвичайній книгарні напередодні Великодня, про традиції українців, присутність яких у повоєнній Америці ставало все помітнішою, про їхнє сильне прагнення зберегти в чужомовному оточенні свою національну ідентичність і був той незапланований первинно репортаж, що спричинив хвилю інтересу чужинців.

Найбільше тішився засновник книгарні, бо поставала в уяві непроста історія сходження до успіху.

Історія цього успіху є досить типовою для десятків і сотень тисяч тих українців, які в різні часи й через різні житейські обставини їхали за світи з добрими намірами. Вони прагнули ствердити себе в країні, де найкоротша у світі конституція не на словах, а на справді дає рівні можливості сповна реалізуватися кожному законослухняному, незалежно від кольору шкіри, віросповідання, політичних поглядів чи країни походження батьків.

ВІД ВАЛІЗКИ З КНИЖКАМИ — ДО ВИДАВНИЧОГО ДОМУ

Недавній пастушок із села Желдець Жовківського повіту Галичини Мирон Сурмач перетнув кораблем, що перевозив емігрантів з Європи, швидкоплинний Гудзон і ступив на американську землю 1910 року. Йому тоді минуло 17. Хоча в паспорті австрійського підданого значився вік менший на два роки. На ту пору Австрія не випускала за свої межі хлопців, яким на порі було служити цісарю. Тому за цілоденне рубання Мироном дров сільський писар затвердив печаткою дані, за якими хлопцеві виповнилося щойно лише 15.

Із собою мав лише дві невеликі валізи: одна із одягом, друга — з книжками. Заробляти на життя розпочав підсобником на старій фабриці в Пенсильванії. Але валіза з книжками зі Старого Краю не давала спокою. Перечитав усі на початку сам, а потім вони активно пішли по руках серед фабричних земляків.

Потяг до рідного слова відірваних від своєї землі українців був непереборний. Це й спонукало Мирона написати до Жовкви, де віддавна потужно працювала відома на весь світ українська друкарня отців Василіан. Отримані незабаром посилкою книжки, переважно молитовники та календарі, розпродалися миттєво. Почув юнак, що в Скрентоні є українець, що сам пише, видає та продає книжки. То був Василь Гришко, якого вважають першим в Америці українським книгарем. Закупив у нього за ціною від 10 до 20 центів примірників аж на 18 доларів, відкладених із заробітку про запас. Архівні дані залишили нам назви книжок, що друкував захоплений ідеєю просвіти своїх земляків той відчайдух на американському континенті: «Казки про циганів», «Як пан біди собі шукав», «Не родися красний, але щасний», «Галицькі анекдоти».

Продавав Мирон книжки в своєму містечку першого поселення Вілкс-Беррі здебільшого так: після роботи або у вихідний наповнював стару валізку книжками, йшов по окрузі, де мешкали українці, стукався до дверей і пропонував крам. Пізніше запише у спогадах, що попервах лячно було, совісно, бо відривав людей від домашніх справ, але впевненіше чувся, коли валізка швидко спорожнювалася.

Із тією ж валізкою згодом став обходити квартали Нью-Йорка, куди переїхав за два роки і де попервах мив підлогу, посуд у ресторані, а згодом виріс до помічника кухаря. 1918 року над першим поверхом просторого приміщення Сьомої вулиці Нью-Йорка з’явилася писана гарними великими українськими буквами вивіска — «Січовий Базар». Із такою назвою відкрив Мирон Сурмач у спілці зі своїми друзями М. Гандзюком та І. Королюком одну з перших в Америці велику українську книгарню. 1927-го, ставши повноправним її господарем, змінює назву на «Сурма», цим увічнивши в історії прізвище свого роду.

За справу взявся серйозно, бо надовго захотів ствердити на чужині те, що досі виникало спонтанно, але незабаром непомітно зникало. Найперше почав формувати власну мережу поширення книжок усією Америкою. Для цього засновує «Базар» — щомісячний журнал «для справ промислу, торгівлі і просвіти», головним завданням якого було «виробити продавців книжок по всіх місцевостях Америки, де було більше українців». Будучи непрофесійним редактором-видавцем, але тонко відчуваючи запити й потреби потенційних покупців, засновник видання відразу набув неабияку довіру й прихильність українського загалу. Скажімо, не можуть не підкупляти ось ці слова з програмної статті першого числа «Базару» за жовтень 1920 року: «Ми певні, що кожний, кому він лишень дістанеться до рук, зробить його своїм часописом. Чому? Бо не будемо в ньому подавати нісенітниць, байок або підлих, псевдонімних клевет. Не будемо подавати нікому не потрібних, сотки разів передрукованих, статей. Не будемо подавати нічого такого, що вмісто користи, приносить шкоду нашій суспільности. Зате ми кожного місяця вміщуватимемо цікаві й конечно потрібні розвідки про здоровля, торгівлю, промисел і взагалі про все, з чого ви і ваші знакомі будуть користати».

Про тематичну наповненість нового книгознавчого видання засвідчують головні статті першого числа «Базару»: «Торговельна школа», «Що повинен знати кожен, хто береться до читання книжок», «Про перші друкарні на Україні»; «Головні засади успіху», «Афоризми». Значну частину журналу займали матеріали рубрик «Каталог нових находжень» та «Оголошення».

Сьогодні не можна без захоплення читати сторінки цього направду унікального і фактично невідомого в Україні видання, що стабільно виходив кілька років із маркою книгарні, мав наклад дві тисячі примірників і розповсюджувався по цілім світі.

Другим кроком розширення книжкового бізнесу Мирона Сурмача стало придбання власної друкарні. Відкупив її у редакції найстарішої в Америці української газети «Свобода», яка на ту пору розширювалася і продала «Сурмі» все свою попереднє обладнання за п’ять тисяч доларів. Було там два лінотипи, великий друкарський прес. Обслуговували все те вісім робітників-друкарів.

Асортимент власної друкованої продукції помітно розширився. Крім «Базару», «Сурма» стала видавати перенесений із Мюнхена ілюстрований журнал сатири і гумору «Лис Микита», газету «Канчук». З’являються перші власні книжкові видання з маркою однойменного видавництва. Із найкращих варто виділити «Українські народні казки» — ілюстроване видання для дітей з гарною кольоровою обкладинкою, «Ювілейний календар-альманах «Сурми» на 1945 рік» — приурочений 25-літтю книгарні та 17-літтю першої української радіопрограми, збірки поезій Миколи Величка та Дмитра Захарчука. Із замовленнями на друк афіш, плакатів, рекламних буклетів та інших видів видавничої продукції сюди стали приходити, поряд з українцями, і чужинці.

Створивши таким чином своєрідний потужний український видавничий дім із власними книгарнею, видавництвом і друкарнею, Мирон Сурмач уже в 20-х роках минулого століття став першим серед книгарів діаспори, хто об’єднав у самостійне, до того ж прибуткове, виробництво увесь складний цикл створення, друкування й поширення українських книжок поза межами України.

НЕОФІЦІЙНИЙ ЦЕНТР СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА

Ініціативності й підприємливості Мирона Сурмача, здавалося, не було меж. Протилежний бік крамниці незабаром перетворюється на готель, а при вході — стійка з напоями, морозивом, українськими газетами та столиками зі стільцями. На зовнішній стіні книгарні художник Федір Бражник відтворив яскравими фарбами гарне українське село. Тут за дешеву ціну могли перебути перший час новоприбулі з України, довідатися про новини, встановити контакти зі старожилами, віднайти роботу. Містяни стали засиджуватися допізна.

Пошта щораз більше приносила замовлень з усіх країн світу на українські газети, журнали, книжки. Збільшувалися й пакунки з новинками книгодруку, які відправляли сюди звідусіль провідні й маловідомі видавці для продажу в Нью-Йорку. Географія тих посилок широка — Мюнхен, Париж, Прага, Львів, Рим, Вінніпег, Торонто, Буенос-Айрес, Сідней.

До власника книгарні писали листи провідні українські письменники, громадські діячі, політики. В архіви «Сурми» десятки недосліджених досі листів, зосібно, від Богдана Лепкого, Іллі Киріяка, Дмитра Донцова, Олександра Кошиця. У них — прохання, пропозиції, роздуми і сподівання...

І ще один результативний напрям діяльності ствердив назавжди цю книгарню в історії українців діаспори. Протягом тривалого часу «Сурма» була одним із стабільних замовників відомої світової фірми грамзапису «Колумбія». У 30-х — 40-х роках продажі платівок із записами українських народних пісень і музики побили рекорди продажу по цілій Америці. Цьому сприяло те, що Конгресова бібліотека США у Вашингтоні зініціювала перевипуск таких платівок на довгограйних пристроях з метою їх поширення в усіх американських школах. Книгарня «Сурма» фінансувала запис голосу легендарної Соломії Крушельницької, зібраного заново в Нью-Йорку відомого хору Олександа Кошиця, а також «Вечорниць» Ніщинського.

НЕЗВИЧНІ СУПУТНИКИ КНИЖКИ

І ще на одній особливості цієї книгарні хочеться зосередити увагу читача. Різноманітний книжковий асортимент «Сурми» віддавна має досить специфічних сусідів, яких рідко знайдеш в інших сучасних книгарнях.

Об’єктивно обумовлена поява кожного з них має свою цікаву історію. Спробую коротко оповісти бодай про оці чотири.

Кутя. Цей необхідний атрибут сім’ї кожного українця появився тут від початку. Задовго до Різдва молодому главі сім’ї Мирону Сурмачу дружина загадала натовкти для куті пшениці. Почав так, як робили це здавна в Україні: замотав у рушник кілька пригорщ пшениці й почав сильно збивати те качалкою. На долівці в селі це гарно виходило, а от на поверсі квартири виникли проблеми із сусідами-італійцями — ті відразу наскаржилися, що стеля здригається від того гримотіння. Стало цілком очевидно, що з цим стикнуться й інші. Так виникла ідея замовити у майстрів ступу та встановити її в книгарні. На другий рік ступа не справлялася із замовленням, що спонукало книгаря замовляти обробку пшениці до Різдва на потужному млині в Буфалло.

Кутя нині продається в книгарні не лише перед Різдвом, а цілорічно. Спонукали до цього араби, яких багато мешкає на Манхеттені і які споживають у домашньому меню добре оброблені зерна високосортної пшениці цілорічно. Сподобалося їм купувати їх в українській «Сурмі».

Писанки. На початку минулого століття гуцул В. Скроботюк приніс до книгарні кілька писанок для продажу. Їх швидко розкупили по 35 центів за штуку. Наступного року перед Великоднем він уже сидів у вітрині цієї крамниці як на домашньому робочому місці. Перехожі просто з вулиці мали можливість спостерігати за цікавим дійством народження на курячих яйцях закодованих символів української нації. Старий майстер не встигав виконувати замовлення всіх охочих, тому інші писанкарі, що мешкали поряд, стали зносити сюди свої найкращі вироби. Їх уже продавали по одному долару.

Сюжет із дружиною репортера американського журналу, про що йшлося на початку цієї розповіді, мав продовження. Побачивши в доньки Мирона Сурмача Ярослави дослідницькі праці з історії української писанки, він запропонував їй підготувати для журналу New-Yorker окрему статтю. На її основі молода авторка написала англійською мовою більшу розвідку, яку було видано накладом Ліги Української Молоді під назвою Ukrainian Art (Українське мистецтво). Книжка та мала після того два перевидання, а загальний наклад її сягнув шести тисяч примірників. Відтоді в книгарні «Сурма» постійно прописалися курси писанкарства спеціально для американців, які проводила талановита малярка Ярослава Сурмач-Міллз.

Вишиванки. Наприкінці 1980-х в Америці знімали високобюджетний блок-бастер про шукачів золота. За сценарієм, у виконавиці головної ролі мало бути кілька блузок із незвичайними узорами. Одна українка, що працювала в Голлівуді костюмером, запропонувала звернутися до книгарні «Сурма», де були виставлені найкращі наші вишиванки. Оглянувши вітрину на місці, представники студії купили відразу вісім блузок. Коли в прокат вийшов той фільм, багато американських українців спеціально ходили на нього, аби розгледіти героїню в нашій вишиванці. Іноземки ж відтоді зачастили до «Сурми», бо почалася мода на такі блузки.

Нині в книгарні на видному місці красується кадр із голлівудської стрічки, де великим планом зображені партнер та головна героїня в яскраво вишитій українській блузці.

«СУРМА» ІСНУВАТИМЕ ДОТИ, ДОКИ ЖИТИМУТЬ СУРМАЧІ

Напередодні відльоту до Києва я ще раз зайшов до давно спорудженого невисокого будинку під номером 11 на Сьомій вулиці Манхеттена. Цього разу — із владикою Павлом Хомницьким. Його тут добре знають не лише як провідника українських греко-католиків Стемфордської єпархії, а й як постійного покупця та однодумця.

На полиці новинок увагу мого супутника привертає «Кобзар» Тараса Шевченка в англійському перекладі... за ціною доларів. Він бере, не вагаючись, і підходить до каси.

— Ну, і в додачу моє постійне замовлення, — усміхаючись, звертається до продавщиці.

Та подає йому приготовані наперед дві баночки свіжого, щойно з пасіки, меду. І я вже знаю, що завтра в Стемфорді працівники редакції «Sower-Сіяч» та Української бібліотеки-архіву, готуючи в номер замітку про англомовну новинку книгодруку, смакуватимуть мед, куплений в українській книгарні Нью-Йорка. Це вже традиція.

Говоримо про майбутнє української книжки в Америці в умовах посилення процесів асиміляції та всуціль інтернетної епохи.

Стефанія Черепанин, яка працює в книгарні вже 37 років, переконана, що століття книгарні «Сурма», яке припадає на 2018 рік, відсвяткують з оптимізмом, хоча книгарню «Говерла» її колишні власники чомусь закрили.

До розмови долучається молодий власник книгарні, внук її засновника Маркіян Сурмач:

— Скажу на це лиш те, що твердо колись казав дідо Мирон моєму батькові: «Сурма» ніколи цього не зробить, хіба не стане Сурмачів...»