Розмова у горах

Під час недавньої подорожі Сполученими Штатами Америки мені випала нагода завітати до коледжу Святого Іоанна в Санта-Фе (штат Нью-Мексико) — запаморочливо красивому місті, розташованому в горах Сангре де Крісто. Те, що цей коледж (його статус дослівно перекладається як «коледж вільних мистецтв» — Liberal arts; мається на увазі гуманітарній ухил) — місце особливе, я зрозумів по тому, що звична позиція, в якій бачиш його студентів, незалежно від віку й статі, — очима в книжці, в тому числі на дозвіллі, ввечері в гуртожитку. Друга річ, котра вразила мене, з моїм студентським досвідом як у СРСР, так і в незалежній Україні, — атмосфера майже неймовірної  взаємоповаги, що панує тут.

Зараз, коли у нас мають початися давно назрілі реформи, в тому числі, сподіваюся, в освіті, досвід цього коледжу (унікальний, вочевидь, і для США),  став би нам в нагоді.

Я розпитав про життя і навчання у коледжі Св. Іоанна двох його студентів — Ніну Медвінську (киянку за народженням) і Рорі Гілкріста.

«МИ КИДАЄМОСЯ У ВИР»

— Як давно ви тут навчаєтеся?

Ніна МЕДВІНСЬКА: — З січня 2013 року.

Рорі ГІЛКРІСТ: — Я — трохи довше, з вересня 2012-го. Вступив одразу після закінчення школи в передмісті Чикаго. Хоча взагалі я родом із Англії.

— Яка ваша навчальна спеціалізація?

Н.М.: — Коледж не дає якоїсь однієї спеціалізації. Ти приходиш і бачиш складений навчальний план, предмети не вибираєш. Просто закінчуєш курс з подвійною головною спеціалізацією і двома додатковими.

Р.Г.: — Ніхто не зосереджується на чомусь конкретному. Кожен бере програму — це вимога. Як на мене, це дає більший спектр можливостей — коли ти маєш (що властиво гуманітарним наукам) можливість досліджувати те, що тобі дається добре, а що не дуже добре, в цілому ряді предметів. Тож кожен вивчає мови (давньогрецьку і французьку), математику і числення, кожен читає Ейнштейна, Фукідіда, Ньютона, Юма і Спінозу, однак у цій незмінній структурі є можливість знайти те, в чому можна себе проявити якнайкраще.

Н.М.: — Немає такого, що ти йдеш на математику, а тоді не можеш прив’язати її до того, що вивчив, наприклад, на філософії. Все взаємопов’язано. Це справді чудово.

— Можна якийсь конкретний приклад?

Н.М.: — На другому курсі ми читали Новий Заповіт, на заняттях із музики слухали «Страсті св. Матвія» Баха, а на математиці вчили Птолемеєву астрономічну модель, засновану на Божественному й на русі по колу.

Р.Г.: — Ми кидаємося у вир і не надто переймаємося тим, що багато чого ще не знаємо, бо віримо, що допомагаємо одне одному відкрити ті спільні перспективи, які з’являються, коли скидаєш суворі обмеження.

Н.М.: — Я згадала, від цього просто дах зносить: тиждень тому ми на семінарі читали «Левіафана» Гоббса, і в ньому йдеться про те, як наші відчуття стають почуттями і керують нами, а ми чинимо цьому спротив; одночасно в лабораторії ми вивчали рух; у той же час на математиці ми вивчали поняття нескінченності, яке відбивається на цих темах.

«ЦЕ ДУЖЕ ЧЕСНЕ ВІДЧУТТЯ»

— Як контролюють ваші успіхи?

Н. М.: — В кінці семестру нам дають табель, де є середній бал і семестрова оцінка з кожного заняття. Наші завдання — читання, письмо і розмови. Коли здаємо письмові роботи, то отримуємо не оцінки, а коментарі. Наприкінці семестру проводять щось на зразок оцінювання. Ти сидиш в аудиторії зі всіма твоїми професорами, і вони говорять про тебе в третій особі: міс Медвінська. А взагалі звертаємося одне до одного як рівня. Професорів називають наставниками. Усі заняття — це дискусії. Частина програми спрямована на те, щоб навчити нас вчитися. Не зубрити, а бути активним учасником. Для чого потрібні іспити або контрольні, якщо предмет тобі цікавий? Ми ж вивчаємо найвидатніші твори світу. Огидно, коли до школи ходять, аби отримати «відмінно»: це не освіта, а намагання стати частиною системи. А я відчуваю себе частиною конкретного освітнього досвіду. Це дуже чесне відчуття.

Р.Г.: — Твої здібності до здавання іспитів нічого не говорять про те, що ти зрозумів із тексту. Якщо в класі виникає непорозуміння, все, що потрібно — вголос сформулювати його. Ти ж сидиш  серед розумних людей. Ніна має рацію, у наших книжках — найкращі думки, будь-коли записані. Тому відповідальність за освіту лежить у першу чергу на кожному, хто заходить у клас. Не можна стати досконалим, але ми змушуємо одне одного працювати в цьому напрямку. Тому кожен розуміє своє зобов’язання перед власною освітою, ба більше — перед усіма іншими в громаді, де ми всі вчимося одне в одного.

— Все ж у чому головна відмінність між коледжем Св. Іоанна та іншими школами?

Р.Г.: — Для мене одна з великих відмінностей — що «джонні» не просто вміють висловити свої думки, вони ще й уважні слухачі. До вступу сюди я рідко відчував, що є людина, яка щиро хоче вислухати мене. Легко подумати «Я знаю, що ти кажеш» і вирішити, що ти вже людину почув. Мені здається, «джонні» стовідсотково розуміють, що це не так, що є безліч пережитого, яке слід поважати і в якого слід вчитися. Ніхто не намагається вибитися на місце найрозумнішого, вразити наставників пишним словом, бо розуміють, що важливішою є співпраця, коли кожен іде на семінар, довго і ретельно говорить про складні, захопливі речі — і виходить з більшим знанням про себе й про ідеї, які містяться в книжках.

Н.М.: — Важливий момент: у нас немає лекцій. Всі групи маленькі, і ти мусиш бути частиною дискусії. Наші наставники звертаються до нас так само, як ми до них. Ми ходимо разом обідати.

Р.Г.: — Думаю, заняття і соціальний досвід у коледжі відповідають одне одному. Тому було б неприродно, якби хтось нам читав лекцію з кафедри. Лекції бувають по п’ятницях, окремо. Йдемо туди із захопленням, бо проводимо увесь свій час на семінарі, а семінар такий, що на обличчях присутніх бачиш відображення своїх слів. Отримуєш миттєвий фідбек, твої старання помічають і поважають, їх чекають.

— Але ж у вас є точні науки, де таки потрібен лекційний підхід.

Н.М.: — Це дуже цікаве питання. Ми не користуємося підручниками. Використовуємо лише першоджерела. Математика в нас почалася з геометрії, і ми читали Евклідові «Начала». Зараз учимо числення за допомогою Ньютона, що надзвичайно важко. Ми розуміємо, яке це рівняння, тому що читаємо текст, розмовляємо про те, чому воно працює. Така в нас математика: як і чому.

Р.Г.: — Неважливо, як добре ти вмієш сперечатися, два плюс два ніколи не буде п’ять. Але наголос робиться не на тому, щоб мати цілковиту рацію. Звісно, ніхто не хоче помилитися навмисно, але це не має значення, якщо в тебе є якась божевільна ідея. А що, якщо ми спробуємо розв’язати цю задачу кількома способами — навіть якщо є єдина вірна відповідь?

Н.М.: — Наставники ніколи не кажуть: «Ось як це робиться». Ні, ми повинні самі до цього дійти. Ось що я розумію під розгадуванням загадок.

Р.Г.: — Мета — не знання саме по собі. Важливіша вільність, з якою ми розуміємо те, що знаємо. Як ми можемо використати досліди для впливу на теорію, як ми змінюємо теорію, коли дослід доводить хибність попередньої теорії.

НІНА МЕДВІНСЬКА: «УСІ ЗАНЯТТЯ — ЦЕ ДИСКУСІЇ. ЧАСТИНА ПРОГРАМИ СПРЯМОВАНА НА ТЕ, ЩОБ НАВЧИТИ НАС УЧИТИСЯ» / ФОТО ВОЛОДИМИРА ДАВИДЕНКА

Н.М.: — Ми вчимо історію математики і історію природничих наук паралельно з математикою і природничими науками і часто бачимо, що вчені минулого помиляються, але все одно їх вивчаємо, щоб згодом зрозуміти, чому інші після них були праві. Ми вивчали Птолемея, Коперніка і Кеплера. Кілька місяців ми думали про світ з Землею в центрі! Ось так воно влаштовано, ось так ми про це говоримо, ніхто не наважиться сказати, що це не так. А тоді рухаємося далі.

Р.Г.: — Ці зрушення в мисленні, перехід від Птолемеєвого геоцентричного світу до геліоцентричного так захоплює, особливо коли думаєш: добре, Птолемей помилявся, Земля насправді обертається навколо Сонця — але ж у нього це так розроблено, настільки точніше, ніж у Кеплера. Тож витрачати час, шукаючи відповіді на «неправильні» запитання, означає насправді вчитися цінувати ці великі зрушення в мисленні і постійно вдосконалювати способи усвідомлення світу.

— Ви кажете, що ваші наставники тримаються на одному рівні з вами. Тоді  на чому базується їхній авторитет?

Н.М.: — Не має значення, який у них науковий ступінь чи скільки років вони викладають — вони все ще вчаться разом із тобою. Це одна з найнеймовірніших речей: професорам справді цікаво, що ти кажеш. Ми їх поважаємо, як і одне одного. Якщо студенти не поважатимуть одне одного, то, напевно, не поважатимуть і свого наставника.

Р.Г.: — Ще є практичні відмінності. По-перше, студенти платять за право бути в коледжі, а викладачам платить сам коледж. А зближує  те, що студенти вивчають, а наставники викладають усі розділи програми. Доктор археологічних наук чудово викладала в мене математику на першому курсі, фахівці зі східної літератури і теології викладали давньогрецьку філософію. Коли маєш якийсь особливий інтерес, наставники дуже стають в пригоді. У класі, лише через те, що викладач Х пропрацював тут десятки років і прочитав «Республіку» в дванадцять разів більше, ніж ти, твоя відповідь на «Алегорію печери» Платона нітрохи не гірша й не краща через те, що ти студент.

Н.М.: — Тож, якщо ви тут викладаєте, ви любите вчитися. І якщо ви тут — студент, ви теж любите вчитися. Викладач не може спочивати на лаврах, він постійно вчиться разом із студентами.

Р.Г.: — Вони слідкують, щоб дискусія не переросла в ліричний відступ, і використовують здоровий глузд, щоб зрозуміти кожного з нас і підштовхнути ще далі, ніж ми планували зайти. Ось чим я найбільше захоплююсь.

«НАМ КАЗАЛИ: «У ВАС НАДТО СУВОРО»

— То у вас немає конкуренції між студентами? Але ж усі люди мають амбіції.

Н.М.: — Головний авторитет в аудиторії —   текст. Не студент, не наставник, а автор. А як можна змагатися з генієм? Тобі потрібна вся допомога від усіх однолітків, щоб зрозуміти його. Любителі конкуренції тут не затримуються. Амбіція — в тому, щоб стати хорошим студентом. Якщо ти добрий студент, ти читатимеш, осмислюватимеш прочитане і прийдеш в аудиторію готовим до того, що від твоєї точки зору каменя на камені не залишать.

Р.Г.: — На мою думку, амбіція «джонні»-випускника грунтується на тому, що він знає, що здатний до біса багато зробити. Якщо він може вивчити давньогрецьку за півтора року, значить, здатний зосередити всі розумові сили на якомусь питанні, має зухвалість взятися за роботу й сказати: так, цього я поки не знаю, але навчуся.

КОЛЕДЖ СВЯТОГО ІОАННА ЗАСНОВАНО 1696 р. /  ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Н.М.: — Якби хтось мені сказав три роки тому, що я полюблю числення, я б розреготалася цій людині у вічі. А тут математика — один із найнеймовірніших, фантастичних предметів, які я будь-коли вивчала. Я закохалася в неї. 

— У кого найвищі шанси отримати диплом?

Р.Г.: — Не існує чітких критеріїв. Випускається половина тих, хто приходить на перший курс. Це дуже поширена практика, коли ти сидиш в аудиторії з викладачами, і ви разом вирішуєте, чи лишатися тобі тут. Коли  кажуть: «Ти тяжко працював, але щось не ладиться. Ми не думаємо, що продовження навчання в коледжі Св. Іоанна піде тобі на користь зараз», —  це не прощання назавжди, дуже багато людей повертаються після перерви в рік або кілька років, тому що їм необхідний цей досвід. Дехто кидає навчання з фінансових причин. А загалом, завдяки тому, що коледж Св. Іоанна заснований на людському прагненні дізнаватися більше, будь-хто, кому це цікаво, має потенціал  до здобуття освіти тут.

Н.М.: — Я хотіла б уточнити: у нас альтернативний варіант освіти. Не можна зазубрити все в ніч перед іспитом, здати його й забути. Мусиш працювати щодня протягом чотирьох років.

Р.Г.: — Є моменти, коли хочеться закричати: «Еврика!», й одразу за цим слідує ще більше плутанини. Те, що ти прочитав ці книжки один раз, не значить, що ти справився з ними назавжди. Журнал Forbes назвав коледж Св. Іоанна найбільш вимогливим у США. Нам казали: «У вас надто суворо». Предметів настільки багато, що два з них можна виключити з програми, 2 все одно отримати диплом.

Н.М.: — Об’єм роботи цілком розумний, але вона здається виснажливою тому, що не зупиняється. Цей коледж учить тебе читати. Чотири роки поспіль ти щотижня читаєш неймовірні книжки. Це змінює світогляд, ти хочеш читати, хочеш проводити години за книжкою. Немає думок на кшталт: «От халепа, треба це все зробити!» Натомість, ти запитуєш однокурсників: «Хочеш, повчимо математику разом?»

Р.Г.: — Навчальна діяльність постійно переростає в соціальну. Деколи це перетворюється на якесь шаленство.

— Якщо мова про соціальну діяльність: чи є у вас студентське самоврядування?

Р.Г.: — Студенти залучаються до прийняття рішень, які стосуються їх. Особисто я виконую роль секретаря в студентській раді: слідкую за тим, щоб відбувалися круті речі, — покази вистав, збори клубів, вечори з піцою та фільмами, просто веселощі. Студенти залучені до участі в цих подіях і мають право голосу. Мені здається, що «джонні» політично активніші, ніж їхні однолітки. Девіз коледжу — це фраза латиною, дослівний переклад: «Я створюю вільних людей за допомогою книжок і балансу». Але мені більше подобається такий переклад: «Я перетворюю вільнодумців на борців за свободу думки під вагою цих книжок». Я вважаю, що тут ідеться про тиск грандіозних ідей. Ми читали Гоббса, Спінозу й Конституцію США, зараз ознайомлюємося зі справами з Верховного суду й вивчаємо Канта. Політична філософія складає вагому частину в програмі.

Н.М.: — Ми почали з політичної системи греків, читали «Іліаду», Фукідіда, Геродота, потім — римські твори, тож ми починаємо бачити політику як довгий історичний ланцюг, на якому люди ніби й роблять ті ж помилки знову й знову, а ніби — й ні.

Р.Г.: — Гадаю, «джонні» усвідомлюють, що в них є голос. Багато моїх шкільних однокласників ніби й розуміють, про що йдеться, але переважно для них це не має значення.

«ІДЕАЛЬНИЙ ПРИНЦИП — ЦЕ ВІДКРИТІСТЬ»

— Під час навчання ви стали більш принциповими людьми?

Н.М.: — Якщо дотримуватися програми, неможливо набути жорстких принципів. Ідеальний принцип — це відкритість. Знайти рішення — це поглянути на першопричину, в суть проблеми, співпрацювати з людьми, думка яких відрізняється від вашої. Тут вчишся розмовляти з тими, з ким не погоджуєшся, або з тими, хто тобі не до вподоби. Ти проводиш з цими людьми чотири роки; деколи це досить важко. Але поступово вчишся це долати.

Р.Г.: — Я втратив страх зробити помилку. Ніхто мене не з’їсть живцем тільки тому, що я помилився. Часто першокурсники бувають пихатими: «Я знаю це, я знаю те». Цього потрібно позбутися. Ти немов руйнуєш свою душу, щоб відбудувати її заново. Якщо ти — не на межі божевілля в коледжі Св. Іоанна, значить, ти недостатньо уважний. Але, разом із тим, я знаю, що  можу довіряти собі, навіть якщо  деколи помиляюсь. І я можу довіряти іншим, за умови що  буду поряд, щоб підтримати їх, якщо я бачу щось інакше, ніж вони.

— До речі,  щодо підтримки: вчора я був на вашій вечірці, суміщеній із концертом талантів коледжу, й було дуже цікаво спостерігати за аудиторією — навіть невдалі виступи супроводжувалися оплесками.

Н.М.: — Чотири роки ми читаємо твори людей, які провели життя в роздумах над людським існуванням. І як після цього не стати більш розуміючим? Як сказав Рорі, коли ти щойно вступив сюди, в тебе повно думок на кшталт: «Я знаю це все», а потім ти розумієш, що вже ніколи не будеш впевнений у абсолютності своїх знань, і так стаєш набагато толерантнішим.

Р.Г.: — І навіть коли хтось фальшивить у мікрофон, ми аплодуємо. Якщо ти на сцені, значить, ти, хай на короткий термін, дістався до чогось, що робить людину прекрасною і більш справжньою. Це щось особливе, це зіграно справжньою людиною, тож ми вдячні за те, що з нами цим поділились.

«Я ЗНАЮ, ЩО МЕНІ НІКОЛИ НЕ БУДЕ НУДНО

— Якими ви бачите себе в майбутньому?

Р.Г.: — Хочу повернутися в Англію й вивчати фізику. Для цього мені треба пройти довгий шлях, але я  впевнений, що зможу це зробити, тому що в аудиторії я знаю, що можу довіряти собі, своєму баченню.

Н.М.: — Я знаю, що мені ніколи не буде нудно, —  це найцінніший дар. Я могла б бути сама на безлюдному острові й мені ніколи б не стало нудно, тому що я ніколи не перестану вчитись. Якщо  доживу до 85 років, усе ще вчитимусь, і це моє майбутнє. Ніколи не стоятиму на місці, постійно шукатиму, чого  ще не знаю. У цьому я бачу майбутнє — в рості.