ПРИП’ЯТЬ

Киянин Маркіян Камиш — письменник, нелегальний дослідник Зони відчуження. Його дебютний роман «Оформляндія, або прогулянка в Зону» був схвально сприйнятий критиками і названий найцікавішим дебютом 2015 року. Цієї весни «Оформляндія» вийде друком у Франції в одному з найвпливовіших європейських видавництв Arthaud (видавничий концерн «Фламмаріон»).

Роман написано з реального досвіду: за останні п’ять років автор здійснив понад 60 мандрівок за колючий дріт. У квітні друком виходить другий роман Маркіяна на чорнобильську тематику.

КУТОЧОК МІЗАНТРОПА-МРІЙНИКА

— Як ти, власне, зацікавився Зоною?

— Мій батько — ліквідатор. Він працював в Інституті ядерних досліджень, після аварії більшість колективу пішла на ЧАЕС. Через пару років народився я. Тож у мене це постійна тема. Десь року 2009-го я зрозумів, що Зона — унікальне місце, якого більше ніде немає, а ще — що українці не пишуть про те, як там зараз. Минулого року в мене вийшла «Оформляндія». Це література реального досвіду — герой у стилі Хантера Томпсона, який блукає Зоною.

ЛІКВІДАТОРИ, ПО СУТІ, ВРЯТУВАЛИ КИЇВ І УКРАЇНУ

— Тож яким було перше враження?

— Мене і ще одного першоразника вів досвідчений хлопець. Я мав збиті ноги після 55-кілометрового переходу, ледь плентався. Якщо влітку Прип’ять — це джунглі, то тоді була листопадова зоряна ніч, страшенний холод, голі дерева, і місто здавалося нескінченним. Ба більше, тоді саме працювали металісти — люди, які напівлегально ріжуть там метал на продаж. Тож уяви: ми йдемо вночі порожнім проспектом і майже з кожного будинку лунають удари, ніби коваль лупить по ковадлу, і ми розуміємо, що це люди, з якими нам краще зайвий раз не перетинатись. І оці страхи, холодний вітер і розуміння, що ти нарешті потрапив у місто, в якому ніхто не живе, виносили мізки дуже сильно.

— Як змінилися твої уявлення про місто?

— Не очікував, що там розрослися такі хащі. По-друге, зрозумів, що залишені місця навіюють на мене не сум, а спокій, замирення. То такий куточок мізантропа-мрійника, де ніхто мені не заважає, можна спокійно блукати вулицями і не думати ні про що. Відсутність адреналіну частково обумовила те, що моя наступна книжка про Зону переносить події до Києва: це спроба дати читачеві й собі знову відчути закинуте Місто з великої літери, якого ти не знаєш.

— До речі, чому ти ходиш туди нелегально?

— Треба там побути кілька днів, аби відчути місто. Дуже важливо там ночувати, прокидатись і виходити на балкон з чашкою кави, як справжній городянин. У легальній екскурсії це неможливо.

ВАГА ПОВІТРЯ

— Які міфи існують про Прип’ять?

— Головний — що це мертва територія. Насправді ні. Лишилась технічна пральня, станція фторування води, де живуть собаки, яких люди підгодовують. Тобто це швидше напівживе місто.

Другий міф — тиша. Там не тихо. Повезли метал через центральну площу. Проїхали туристи, ще й японці. Гавкає пес, що живе на станції. Хтось пиляє дошки. І ти лежиш на своєму руберойді, думаєш: «Я стільки сюди перся, позатикайтеся нарешті!» Лише вночі місто помирає, після початку комендантської години. В цьому плані дуже класне військове містечко «Чорнобиль-2», розташоване біля відомого радара з фільму «Російський дятел». Ось у ньому абсолютно тихо. Там нікого не боїшся, там на тебе не полюють.

НАЙБІЛЬШЕ ВІД АВАРІЇ ПОСТРАЖДАЛИ ДІТИ

Третій міф — що там все збережено, досі лежать особисті речі. Насправді мародери вже на вулиці труби викопують. В деяких будинках поспилювали поручні на метал. Правдива ілюстрація плинності.

— Де саме ти любиш бувати?

— На околицях. Наприклад, тепличне господарство. Велетенська теплиця з проваленими дахами й стінами. Там у сонячний день вага повітря міста стає відчутною. Ще — ринок у південній частині Прип’яті. Ніхто туди не заходить, там немає нічого особливого. Але починаєш любити неособливі місця. Дуже подобається Другий мікрорайон. Він найбільш зарослий, там лишилося багато артефактів: кіоск Союздруку, клітка для кавунів, ванна, яку мародери викинули і вона зависла, каруселька, на якій можна покататись — на дитячому майданчику, геть порослому мохом. І, звісно, дахи. Найпопулярніші — дві 16-поверхівки на центральній площі. Круто, але вже набридло. Мені подобається інша висотка, що стоїть окремо на Лесі Українки. Звідти чудовий огляд: видно всі 9-ти і 5-поверхівки, їхні порослі дахи, калюжі на них. Ще один ракурс, теж популярний — з 16-поверхівки на Героїв Сталінграда. У сонячний листопадовий день, коли на гілках майже немає листя, варто трохи повернути голову вправо — почуваєшся якимось птахом, наче ти в інакшому світі.

— А що для тебе є саме символом міста?

— Таких декілька. Влітку минулого року мій друг-фотограф зняв кімнату, де маленьке деревце росте точно по центру відкритого вікна. Вражаючий образ того, як перемагає природа. Профіль міста змінився остаточно, коли почали будувати нове укриття — одну з найбільших аркових конструкцій у світі. Коли її бачу, то здається, що вже потрапив у далеке майбутнє, де це бетонне черево стирчить над лісом, ніби музей історії з «Машини часу» Велса. Символом міста має бути щось архетипічне — не покинуте колесо огляду, а оце поєднання сірого і зеленого як перемога природи над людиною. З цього ряду ще один образ, я колись його сфотографував: біла, типово радянська стіна, обплетена ліаною, від землі до дев’ятого поверху. Отаке пишноцвіття, Амазонія. Химерне, страшне, нескінченне море життя.

МУЖИКИ, МЕТАЛІСТИ, БОМЖІ

— Що за люди там трапляються?

— Найтиповіші — працівники на станції та пральні. Вони живуть як непоказні земляни, працюють за свою надбавку, вдягаються в дубок-камуфляж, розмовляють наддніпрянським суржиком з великою кількістю обсценної лексики, вони душевні й люблять випити. Звичайні мужики.

ПОКИНУТІ ІГРАШКИ — ОДИН ІЗ НАЙБІЛЬШ ВРАЖАЮЧИХ СИМВОЛІВ КАТАСТРОФИ НА ЧАЕС

Металісти — публіка значно цікавіша. Люди з монохромними татуюваннями, залізними зубами, зачіскою їжаком 5 мм, відповідними манерами й сленгом. Сидять на станції Янов у будочці, смажать стріляну браконьєрську кабанятину, курять траву. Причому вони пиляють метал за білими схемами, це не ті бідолахи, які йдуть 50 км зі старим велосипедом «Україна», або поцупити трохи мідного кабелю. Металісти працюють централізовано, з інструментами. Коли вони зустрічаються з нелегалами, то можуть: а) випити з ними, б) відлупцювати, в) запросити до себе і здати ментам. Коли до здачі звітності лишається три дні, з’являється третя категорія: умовні сержант Петренко з напарником. Типові менти, але з нюансом: добріші, ніж на великій землі. Коли ловлять гавриків із фотокамерами, не карають.

Серед нелегалів теж є типажі. Перший я називаю «камуфляжний покемон». Надягають на себе дорогі чоботи, камуфляж, мають різні гаджети, ходять з серйозним виглядом, наче на спецзавданні. Є ті, хто прийшов на пікнік. Одягаються абияк, можуть піти в Зону спонтанно. Є еталонні бомжі в старих кедах, з купою бухла, схожі на потріпаних американських солдатів в Індокитаї. Є ще ігромани, дуже багато молоді останнім часом. Одного нелегала виділю окремо. Він постійно слухає хвилю авіадиспетчерів. А саме над Зоною проходить авіакоридор і тому час від часу лунає далекий звук літака. І ось коли літак летить — а ця людина прослуховує диспетчерські перемовини, — враження неземне.

— А ти хто?

— Бомж. Приходжу туди і займаюся незрозуміло чим.

РОЗХРИСТАНА АВТЕНТИКА

— Популяризація Зони — це добре чи ні?

— У Європі на це гігантський попит, а ми не маємо пропозиції. Думаю, в тому причина успіху «Оформляндії». Мабуть, поганих текстів «Фламмаріон» не купує, але вони також цікавляться нашою розхристаною автентикою, їм хочеться чогось інакшого.

— Як тобі ідея музеєфікації Прип’яті?

— Звісно, декілька об’єктів варті статусу заповідника. Але для цього потрібно змінювати законодавство. Для початку було би дуже класно, якби хтось відновив бодай один під’їзд або навів лад у якомусь дворику. Ідеш закинутим містом і раптом потрапляєш до такої рани — о, ось так було тоді! Отаке стрибання між часами — було би пречудово. Хоча здійснити дуже важко, враховуючи кількість вандалів.

ЦВИНТАР ТЕХНІКИ

— То яким ти бачиш майбутнє Зони?

— Хочу вірити, що колись ЗD-друк досягне такого рівня, що ми зможемо це місто знову надрукувати, відтворити тематичний парк. Один район у стані 1986 року, другий — 1990-го, третій — 2000-го, четвертий — 2015-го. І люди ходитимуть між ними, мандруватимуть у часі. Звісно, рожеві мрії... Наразі більш здійсненною є віртуальна реконструкція. Її скоро завершать, це дійсно буде можливість погуляти містом 1986 року. Сподіваюсь, наступного десятиліття українці прокинуться щодо теми Зони. Це місто має майбутнє. Воно в наших головах.

МИТЬ, КОЛИ СВІТ СТАВ НА ПАУЗУ

— Думаю, зайвим буде питати, чи властива Прип’яті своя власна містика.

— Коли я почав писати про це, то до всього додалася дрібка магічного реалізму. Я сприймаю Прип’ять як живу істоту, але ніколи на неї не ображаюся. Даю будинкам імена, говорю з ними. Будинки з іменами, а ліани схожі на їхні татуювання, зелень може бути смарагдами або салатовими летючими медузами, міст через річку Прип’ять — дракон, якого туди пожежники скинули і він згас, а через його спину пустили потяги, аби далі працювати на станції...

— Можна сказати, що Прип’ять створила тебе як письменника?

— Не Прип’ять, а Зона. Ніхто не ходить по прикордонних селах, а там просто розкішна фактура. Я ці хутори відкривав, бо звідти навіть не було фотографій, водив друзів туди. Так що Прип’ять не на першому місці... Я йшов туди збирати матеріал, але зрештою матеріал зібрав мене.

— Наостанок: яка метафора найбільше пасує цьому місту?

— Бджолина смужка гарячого літнього дня. Мить, коли світ став на паузу.