Прогулянка без навушників

Велика Житомирська ніби трохи в тіні, а даремно

Калейдоскоп нехитрих сюжетів, бенефіс пікантних історій та міфів приховують утомлені фасади вулиці, а її подвійне життя — в тому, що не розпещена вона ані європейською чистотою, ані оновленими продуманими «прикидами». Сумна радість і радісний смуток ще й у тім, що завжди притягувала вона сюди творчих людей, надихала їх. Отже, є в цьому куточку щось таке, хоч сьогодні — по факту — вузенька смужка вулиці майже повністю забрала всі бонуси у перехожих. Звичайно, і за допомогою машин, яких, незважаючи на вічну кризу, стає все більше. Живучи неподалік, прекрасно знаю різницю у відчуттях: одна справа — щоденна робоча вулиця, якою прагнеш швидко пробігти, особливо, взимку, побоюючись «поцілунку» ненавмисної бурульки, адже пам’ятаю, прослизнути убік не вдасться — скрізь машини.

Інша річ, коли ти вибрала день і сказала собі — сьогодні насолоджуватимуся будинками і історіями Великої «бабці» і не помічатиму ані гуркоту траси, ані забрудненості таких високорівневих фасадів, ані пилу і загазованості. До того ж неможливо не уловити — це, мабуть, одна з найбільш позначених різними табличками компліментів вулиця, власне кажучи, майже кожен її будинок. Свої незвичайні ордени несе вона доволі спокійно — адже від них не холодно, не жарко. Титули окремо, щоденне життя у звичному ритмі — окремо. Курс на нематеріальні активи: соціальну мобільність, творчу самореалізацію, підтримку здорового способу життя після галасливої прогулянки, спробуємо підживити хіба що на досить тихій Пейзажній алеї, що в’ється паралельно.


РІГ ВУЛИЦЬ ВЕЛИКОЇ ЖИТОМИРСЬКОЇ ТА ВЕЛИКОЇ ВОЛОДИМИРСЬКОЇ — ОДНЕ З НАЙСТАРІШИХ ПЕРЕХРЕСТЬ КИЄВА. ВЕЛИКОЮ ЖИТОМИРСЬКА СТАЛА ПІСЛЯ ТОГО, ЯК БУЛО ПОБУДОВАНО ТАК ЗВАНІ ПРИСУТСТВЕНІ МІСЦЯ. ВОНИ Й РОЗДІЛИЛИ СТАРОВИННУ ВУЛИЦЮ НА ВЕЛИКУ Й МАЛУ ЖИТОМИРСЬКІ. ТОДІ Ж, У СЕРЕДИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ, БУЛО ЗВЕДЕНО ПОЖЕЖНУ ЧАСТИНУ З НАЙВИЩОЮ НА ТОЙ ЧАС У КИЄВІ КАЛАНЧЕЮ. ЇЇ ВИДНО НА ОБОХ СВІТЛИНАХ 70-х РОКІВ ПОЗАМИНУЛОГО СТОЛІТТЯ. А СУЧАСНЕ ФОТО ЗРОБЛЕНО САМЕ З ЦІЄЇ КАЛАНЧІ КІЛЬКА ДНІВ ТОМУ

Туристові корисно в одномоментному міксі посмакувати красу самоти і темп вічно заклопотаної людської метушні. Тут, в історичному центрі Києва, досить помітна строкатість бажань. На одній будівлі роками висить величезний плакат «продається», а під ним спостерігається млявий будівельний рух або самостійний демонтаж фрагментів дивовижного будинку. Він беззахисний, оскільки вже не міський, але ще й не явно приватний. Сьогоднішній купець колись, ймовірно придбавши будинок задешево, можливо, вже давно не спить спокійно ночами — раптом відберуть. Ось і мріє вдало продати. Так, схоже, з купівлею ніхто особливо не квапиться: капіталовкладення виводити з тіні боязко, та й зиск кінцевий, при такій грунтовній переробці, незрозумілий.


ВЕЛИКА ЖИТОМИРСЬКА, МАБУТЬ, ЧЕМПІОН КИЄВА ЗА КІЛЬКІСТЮ АРХІТЕКТУРНИХ ПЕРЛИН, МЕМОРІАЛЬНИХ, ПАМ’ЯТНИХ, ОХОРОННИХ ДОШОК, ВИШУКАНОГО АРХІТЕКТУРНОГО ОЗДОБЛЕННЯ

Якби знати, що запитувати у вулиці і блукати, не підкоряючись екскурсійній послідовності, а за бажанням, повертаючись до одного й того ж будинку, щось уточнюючи і порівнюючи, то вулиця сама розповість про всіх, хто мешкав тут, ніби люди, що закінчили свої земні справи, залишили їй наказ — пам’ятай. Стоячи на розі Великої Житомирської і Володимирської, дивлюся на будинок №6, де жив мистецтвознавець професор Адріан Прахов. Свого часу його гостинність активно приваблювала богемну творчу публіку. Відомий такий факт: якось Прахова попросили для розпису Володимирського собору, який зводився на народні гроші, а їх рахували дбайливо і уважно, підшукати хорошого, але недорогого художника. Прахов вирушив до Петербургу і знайшов скромного... Михайла Врубеля, який, до речі, із задоволенням пристав на пропозицію з постійним заробітком. Правда, через деякий час (добре, що він устиг все ж залишити свій значний слід в оформленні собору), художник недоречно для роботи закохався в дружину Прахова, у зв’язку з чим йому було відмовлено в продовженні розпису. Знову вічне — шукайте жінку. В Прахова, мабуть, був непоганий смак або йому таланило на своїх жінок, але потім у його дочку закохалися і Васнецов, і Нестеров. Останній написав образ Варвари Великомучениці саме з Олени Прахової.


ДЕЯКІ ЕЛЕМЕНТИ АРХІТЕКТУРНОГО ОЗДОБЛЕННЯ БУДИНКУ ПО ВЕЛИКІЙ ЖИТОМИРСЬКІЙ,32, МОЖНА ТЕПЕР ПОБАЧИТИ ХІБА ЩО НА ЦИХ СВІТЛИНАХ, ЗРОБЛЕНИХ 1989 РОКУ

Навпроти, на розі, будинок, обвішаний на честь художників і артистів, які жили тут, чисельними меморіальними дошками. За радянських часів на першому поверсі розташовувався гастроном, який у народі називали «панські наїдки». Тоді часи були дивні, в дефіциті могло виявитися все, що завгодно, а тут зустрічалася несподівана смакота. Адже і пани три обіди за один раз з’їсти не в змозі, ось і осідали на прилавках, але швидко зникали — до магазину приїжджали навіть з далеких районів міста.

Звичайно, ми зазирнули у двір будинку №19, де зустрів юну Таню, свою майбутню першу дружину, Михайло Булгаков. Гімназистка, приїхавши до Києва, зупинилася тут, у своєї тітки, подруги матері Булгакова. Тітка і попросила подругу порадити кого-небудь у попутники племінниці для знайомства з містом. Мама, недовго думаючи, запропонувала: Михайло все знає, може показати Київ і розповісти цікаво. Так, з прогулянок Києвом, його чарівними куточками і задвіркам почався той роман. Звичайно, від піших спільних мандрів можна чекати всіляких несподіванок, але одне завжди незмінно — вони по-справжньому освітлюють і освіжають життя. В усі сезони і часи. Зупинившись біля будинку №12, зраділа, що знаю — саме тут народився сучасний герб України, автором якого був художник Василь Кричевський. Там же створені й малюнки перших українських гривень 1918 року. Знаю прекрасно, де хочу побути довше, тому, вибачившись перед дивним будинком з химерою-гаргулією, яка, зачаровуючи, одночасно й працює, прикриваючи своїм стилізованим тілом водостічну трубу; постою біля шедевра Павла Альошина в стилі класичного конструктивізму. Здається, цей будинок народився, аби залишатися красивим назавжди. До речі, буваючи в особисто продуманій квартирі Альошиних, у сім’ї його внучки Оксани, запам’ятала напівкруглий кабінет-бібліотеку, де все було збережено як і за життя архітектора. Навіть мольберт з недописаним сюжетом завмер там, де його залишив господар; потім привітаюся по дорозі з Львівською площею і милосердними черницями, які, за переказами, врятували мученицю. Її образ — теж на фасаді, що охороняється ангелами, і ось, нарешті, ми біля найулюбленіших будинків, вже по суті в кінці Пейзажної алеї.

ПОПРИ БЕЗПЕРЕЧНУ АРХІТЕКТУРНУ ЦІННІСТЬ  І  ОХОРОННІ ДОШКИ, КІЛЬКА БУДИНКІВ НА ВЕЛИКІЙ ЖИТОМИРСЬКІЙ ГИНУТЬ НА ОЧАХ. ЯК ОЦІ — ПІД НОМЕРАМИ 32 І 34...

Цей будинок № 32 за радянських часів інколи називали «нареченою старого генерала», оскільки був він забарвлений у ніжно-рожеві тони. На фасаді — змієподібні лінії застигли і у вигинах металу, і в обрамленні вікон, балконів. Така техніка в куванні називається «Удар батога», і ця хвиля повторюється і повторюється в декорі, але не набридаючи, а даруючи відчуття продуманої завершеності. Неймовірно красивий будинок давно вмирає, але він так і залишається «вічною нареченою» оскільки ніхто не наважується його купити, точніше, перекупити.

Вже на самій алеї буквально поруч під номером 34 — мій улюблений замок над обривом. Щоправда, замком назвала його для себе, офіційно він — породистий вже самим своїм розташуванням над «Гончаркою», своїм самодостатнім відстороненням — неповторний, але як кажуть, обійшли на повороті — він не «списочник», а отже — без охоронної таблички і ніби не є цінним для історії і не потребує підвищеної уваги. Потрапивши через гору сміття з тилу, стоячи над прірвою під дихаючим на ладан, балконом, фантазую, яке саме життя відбувалося тут. Про будинок майже нічого не відомо, але деякі джерела свідчать, що жив тут письменник Микола Лєсков, який приїхав до Києва і оселився в будинку на Житомирській, у рідного брата матері, відомого київського лікаря-терапевта Сергія Алфьорова. Лєсков вивчив українську мову, познайомився з прогресивною українською літературою, та й вся його сім’я за життя зберігала любов до Києва, зв’язки з ним. Блукаючи руїнами далекого життя, встигла навіть замерзнути. Будинок шарудів, зітхав, шелестів якимсь лахміттям від вітру, що влетів на правах господаря, і здається дивився за звичкою на вічну «наречену» — будинок навпроти. Почати б цим чудовим красеням нове життя, та відповідальним все ніколи, схоже. Можливо, комусь допоможе удар батога. Є така техніка.

Ми ж зустрінемось, як завжди, за новим поворотом і візьмемося за звичкою за старе — шукатимемо на задвірках відповіді і враження. Переконана — скрізь будемо доречні.