Звiдки в нас така жорстокiсть?
— Неусвідомлена психологічна жорстокість властива багатьом. Можна пригадати дослід, проведений в одному з американських університетів. Групу студентів завели до кімнати, де був актор, прив’язаний до електричного стільця. Студентам виважено та вмотивовано пояснили, що перед ними злочинець, засуджений до смерті, і що той підлягає перед стратою дослідженням, пов’язаним із впливом електричного струму на організм. І було запропоновано натиснути на кнопку, яка замикає собою електричний ланцюг. Актор знав про момент натискання і зображав при цьому муки людини під дією струму. Опитування студентів після досліду засвідчило, що багато хто з них відзначив, що їм хотілося ще і ще натискати на кнопку, тобто вони відкрили в собі садистські нахили!
Вадим ВАСЮТИНСЬКИЙ, кандидат психологічних наук, учений секретар Асоціації політичних психологів України:
— Жорстокість, агресивність, підсвідомо сидить у кожному із нас з дитинства. Цікаво, що люди, які виявляють агресію, мають сильніший страх смерті, страх болі, ніж неагресивні. Крім того, така людина переносить мотиви своєї поведінки на інших людей, чекає від них такої ж агресії. В такій ситуації демонстрація агресії, жорстокості виступає як психологічний захист від власного страху, його приховування. Інша причина — у впливі на нас азіатського менталітету, а саме — слабкому понятті індивідуальної відповідальності за свої вчинки. Нагадаємо, що на Сході традиційно смертні вироки, наприклад, виконував натовп, тобто персональної відповідальності за вбивство не було — кожен кинув по каменю, але жоден не вбив.
Юрій САЄНКО, заступник директора Iнституту соціології:
— Згідно з даними опитувань, 41% населення України вважає, що основна влада в Україні перебуває в руках мафії, і ця цифра збільшується. Зростає напруження. Воно добре компенсується пошуками винних, ворогаУ КАМЕРІ
Я не збирався робити те, що від мене вимагали. І опинився в камері. Розмір — чотири кроки від стіни до стіни. Стіни були мокрі від неочікуваної серед зими відлиги, а зі стелі капало. Від того, що один коло одного тулилося шістнадцять чоловік, було нестерпно душно. І запах від «очка», коли виводили до туалету, був «за щастя». Не рятували навіть просвердлені діри в шматку заліза, що слугувало тут за вікно. Примоститися на ніч було важко. На нарах поміщалося чоловік десять, решта стояли по черзі. На голову час від часу капало, а в прогнилій заглибині одних нар зібралося по кісточки води. Одяг промок, було холодно, боліло все тіло від тісноти й задухи. Так минула перша ніч.
НАЙГУМАННІШИЙ У СВІТІ СУД
Наступного дня чергову партію порушників закону відправляли до суду. Сфотографували. Опер приніс мені якийсь протокол: «Підпиши». Тут я вперше зауважив про адвоката. Адже мені вдалося прочитати, що у документі йшлося про моє затримання за фактом злочину. У відповідь — лише погрози.
...Три доби тимчасового ув’язнення за «опір» співробітникам міліції на вулиці Драйзера. У суді я розповів, що мене затримали в Броварах, а не в Києві, як записано у протоколі, однак на рішення судді це не вплинуло. Хоча я зрадів і цьому: три не тридцять. Якось протримаюсь. Співкамернику, що відбувся штрафом, вдалося передати телефон батьків. Відтоді, як я пішов до міліції, куди мене викликали по телефону, вони про мене нічого не знали. На щастя, в КПЗ привезли декількох з тюрми. На їхніх бушлатах та куфайках вдалося трохи відпочити.
ТРЕНЕР З БОКСУ
По мене прийшли пізно ввечері, щоб добути свiдчення. Двоє. Тією ж «дев’яткою», якою привезли до столичного райвідділу, ми відправилися до ГОМу-1. «Що, бити везете?» — запитую. — «Топити». На другому поверсі за кованими дверима нас вже чекали. В кабінеті меблів майже не було: сейф, акваріум, два столи. На стіні — боксерські рукавиці.
Невисокого, з ріденькою борідкою охоронця правопорядку називали «тренером». Його «уроки» мені дорого обійшлися. Він наказав стати до стіни, простягнути руки вперед й трохи присісти. Я відмовився. Він вдарив мене в лице. Потім посадили на стілець, долоні рук затиснули в наручниках. Боліло, але я терпів і посміхався. Перед очима в мене мелькала та сама відмичка. Врешті я зрозумів, навіщо катам боксерські рукавички. Вони не залишають слідів. Молодий міліціонер (як на мене, йому було не більше двадцяти п’яти) бив мене по голові, усе більше розпалюючись від люті. Тренер його ледь заспокоїв: «Навіщо так напружуватись, зараз усе буде відомо». Мені зв’язали руки під колінами. Півтораметрову палицю просунули під руки й, підмостивши книги на столах, підвісили мене на палиці. У них все продумано. За прив’язаний до ніг мотузок з кільцем мене розгойдували. І тоді вивернуті руки боліли нестерпно. Вперше я втратив свідомість за дванадцять хвилин. Наступні «сеанси», що повторювались за дві-три хвилини відпочинку, витримував
ще менше. Під час перепочинку били без премудростей по печінці, в пах. Потім палицею — по кістках голені, спині, шиї, голові. «Тут допитують самих достойних», — казав мені «тренер». Я згадав про Толю, сусіда по нарах, звинуваченого у вбивстві. Після цих відвідин він припадав на ногу, а права рука висіла, мов нежива. Він «тягнув на вишку», і їм нічого було втрачати, якби Толя зізнався.
Ставало нестерпно. Мене вже декілька разів відливали водою. Я почав «говорити». Вже десь о четвертій ранку опер вирішив викликати мене на відвертість. Виявилося, що машину, про яку йшлося, вкрали у його тестя. Люблячий зять мусив постаратися. «Тренер» — сама люб’язність — лаштував чай, на розпивання була запрошена жінка-слідчий. Ніч кошмарів скінчилася о п’ятій ранку. «Заходь, коли що», — кинув веселий «тренер». «Зайду з прокурором», — ледь процідив у відповідь.
ТАКЕ Я БАЧИВ ТІЛЬКИ В КІНО
Руки стали як варені. Відчував слабий біль, але брати руками нічого
не міг. Голова боліла. Від нудоти й головокружіння не міг спати. Виявилося,
крім мене били ще двох. Одного — за те, що спав у дитсадку, — палицею по
кадику, хребту, п’ятах. У СІЗО по вулиці Косогорській, 2 мене не прийняли.
Відповіли, щоб везли туди, де покалічили. У Ватутінському райвідділі, я
відбув останні дні покарання.