ЩОДЕННИК

12 травня Олег ПОТУРАЙ, «День» Приїжджаючи в село, я неодмінно відвідую озеро. Воно не зовсім озеро, скоріше ставок, який колись утворився за кілька діб. Після війни георозвідка в наших краях активно шукала вугілля. В одному місці свердлувальники натрапили на підземну річку: із свердловини вдарив фонтан води. Так і виникло озеро.

На ньому пройшли чарівні роки мого дитинства. Тут ми пасли корів і потайки від колгоспного сторожа вудили рибу. Він ганяв нас, як останніх жевжиків, а ми забігали на протилежний бік і знову тихцем закидали вудки. Риби було стільки, що вона клювала мало не на голий гачок. Яке то було щастя — витягти вгодованого коропця чи линка!

Отож, приїжджаючи в село, я щоразу йшов на озеро, сідав на березі й дивився на плесо, неначе в очі свого дитинства.

І от — усе скінчилося. Я приїхав на озеро, а озера — нема. На початку дев’яностих свердловину закрили, бо в колодязях почала зникати вода. Однак озеро ще жило, підживлюючись від невеличких природних джерел. Аж прийшов у село новий голова колгоспу. Вирішив розчистити водоймище й розпочати рибний промисел. Воду спустили. Тоді голова огледівся, що в колгоспній касі — ні копійки. Поки розмірковував, шукав гроші, висохле озеро поросло лепехою та чортополохом.

Я розумію голову колгоспу, він вчинив, як справжній українець, котрий спочатку робить, а потім чухає потилицю. Не розумію лише, чому мене обікрадено. Де тепер я маю шукати блакитні очі мого дитинства?