"Я зірок з неба не хапаю"
З Дмитром Харатьяном ми домовились зустрітись у московському клубі "Кіно", що на Олімпійському проспекті. Дмитро - разом з кінорежисером Юрієм Морозом і його дружиною актрисою Мариною Левтовою - співвласник клубу і його художній керівник.
Клуб - не комерційний (нема ані казино, ані гральних автоматів), закритого типу. Вхід для людей кіно - безкоштовний, для усіх інших - за членськими картками ( вартістю 1000 доларів на рік) чи за рекомендацією членів клубу. У двох залах "Кіно" нема жодного однакового стільця, стоять старовинні кінокамери, висять фотографії "зірок", крутиться кіно. Тут грають Юрій Башмет і Сергій Стадлер, співає Інна Чурикова і танцює Олег Меньшиков з Ніною Ананіашвілі. Сюди Юрій Лужков приводить своїх друзів і після концерту приїжджає Гідон Кремер. Тут проходять прем'єри найцікавіших російських фільмів, виступають всі естрадні зірки і найкращі барди...
- Дмитре, а ваш спосіб життя з появою клубу змінився?
- Збільшилося і коло спілкування, і коло обов'язків, оскільки середовище, котре тут створене, - це все справа наших рук, від апаратури, концепції освіти - до цих людей, котрі сюди приходять. Все - на нашій совісті.
- Чула, що у клубі укладаються і цікаві творчі проекти...
- Так, "Кіно" дає можливість зустрітися людям мистецтва і бізнесу. Олег Мітяєв завдяки цьому записав свій компакт-диск, зняв кліп. Михайло Горєвой поставив виставу "При мишей та людей" за Стейнбеком. Тут же я познайомився з відомим імпресаріо, кіно- і телепродюсером Анатолієм Воропаєвим, у результаті чого ми знімаємо фільм з Гариком Сукачовим, котрий називається "Криза середнього віку".
- Але з появою клубу зросла і увага публіки до вас, котрою ви й так не були обділені. Вас це дратує?
- Ні. Я розумію природу інтересу до життя більш-менш відомих людей, і спокійно до цього ставлюсь.
- Хоча, звичайно ж, якась таємниця, загадка має бути у кожного актора, оскільки це і є гачок, приманка для глядача, котрий намагається її розгадати. Але штучно я таємниць навколо свого життя створювати не хочу - як робить дехто з артистів, котрих, я, до речі, поважаю.
У мене був період - років зо два він тягнувся, - котрий я називав "кризою середнього віку". Тоді я настільки перебрав з виступами, з концертами, спілкуванням з пресою, настільки багато мене скрізь було, що це відбилося навіть на моїй психіці. Я на якийсь час просто вимкнувся, перестав де б то не було бувати, перестав давати концерти, спілкуватися з друзями... Це найжахливіше - коли нічого не хочеться, все до лампочки... Здається, що вже все спробував, і стан душі такий, ніби я вже літній сивоволосий дідусь, котрого нічим не здивуєш.
- І як ви здолали депресію?
- Було декілька стимулів. По-перше, спорт. Я займаюсь вже років зо два тенісом - і це прекрасна відтяжка. Звичайно, допомогла поява у моєму житті клубу. І - робота. Чим більше її і чим вона цікавіше, тим щільніше графік мого кожного дня - тим менше часу для копирсання у собі..
- Але і в депресію ви ввійшли через настільки насичений графік...
- Той графік - він був непродуктивний, просто-напросто я повторювався, робив одне й те ж - видав, напевне, все, що міг на той момент. Все про себе розповів, все проспівав, все зіграв - навиворіт вивернувся. І з'явилася вихолощеність така, нізвідки було черпати, не було джерела живлення. І потрібен був час, аби знову щось накопичити, і тоді знову почати віддавати.
- Жінки, дружина вам допомагають долати комплекси?
- Деякою мірою допомагають, деякою мірою, навпаки, сприяють їх виникненню. Тут палка з двома кінцями.
- Але чи Ви влюблива людина?
- Взагалі - я однолюб, я моногамний. І про це свідчить моя біографія. Навіть у молодості, коли закохувався досить часто, я ніколи не був легковажним, і не можу похвалитися чи, навпаки, покаятися, що я якийсь особливий бабій. У природі у мене цього нема.
З першою дружиною я прожив 8 років, з другою- вже 7. Причому обидві вони - Марини, обидві - Володимирівни, обидві одного знаку Зодіаку.
- Духовно, душевно, що вам дає зараз дружина?
- Складне запитання. У нас з Мариною постійна боротьба, бо закоханість - вона пішла в небуття, природно, зараз ми пов'язані якоюсь звичкою і в результаті ведемо постійну війну один з одним за певне лідерство у сім'ї - внутрішнє.
Але загалом Марина - як лакмусовий папірець. Її безпосередність у сприйманні того, чим я займаюсь у професії, того, як я це роблю, і ставить мене на місце. Я дуже рідко чую від неї схвальні відгуки - і в цьому сенсі це потрібний елемент у житті, котрий протистоїть захопленню прихильниць, загальному визнанню - хай навіть примарному... Коли близька людина тобі постійно каже, що все, що ти робиш, - досить звичайне... Хоча, власне, я сам про себе вже давно зрозумів, ще з першої картини своєї - що зірок з неба не хапаю. Чи це просто так доля повернулася до мене, і насправді ще невідомо, чи це подарунок її, чи важке випробування.
- Чому?
- Тому, що я вважаю, що з води, вогню та мідних сурм найважче випробування - останнє. Мене мідні сурми фактично наздогнали у 16 років, коли на екрани вийшов "Розіграш" Володимира Меншова, відтоді вони переслідують мене невідступно. І це важкий іспит для людини, оскільки запросто можна зламатися. Якщо вже не зовсім дах "іде", то все одно з'являється до себе якесь ставлення "над": над людьми, над подіями, над буденністю і сірістю. Що теж є психічним відхиленням, якась фобія чи манія.
Тому, "прокинувшись знаменитим", я одразу дав собі орієнтир: все, що відбувається навколо моїх ролей у кіно, безпосередньо мене, Діми Харатьяна, не стосується. Прихильниці, відомість, популярність - все це пов'язано лише з моїм фахом, і не більше.
- Це ви собі у 16 років сказали?
- Так. У мене голова не запаморочилась, ні. Хоча спокуси, були, та й тепер вони є. Але я навіть нарочито вимогливіше до себе ставлюсь у цьому сенсі. Хоча, в принципі, це і заважає, бо певна нахабність - вона акторові не шкодить, вона не зайва. І її мені якраз бракує - тільки зрозумійте правильно, саме у фаху, бо у житті ця якість мені огидна.
- Ви обмовились, що зірок з неба не хапаєте...
- Так. Є стовпи - великі, глибокі, масштабні артисти, як Смоктуновський, Євстигнєєв, Леонов, Меншиков Олег... Я їх вважаю дуже обдарованими акторами, і не вимовляю слово "геніальний" лише тому, що до цього терміна взагалі ставлюсь не однозначно. Але вони дійсно універсальні. Себе я універсальним не вважаю. Хоча, можливо, причина цього у тому, що я собі не можу багато чого дозволити, я завжди перевіряю на якусь внутрішню органіку існування на сцені, на екрані. І це іноді заважає, бо коли актор починає себе сам оцінювати, він у принципі вже не здатен зіграти так, як він міг би... Раціо, раціональне зерно актору заважає.
- Ваш характер, Дмитре, - від батьків?
- Так. Чим довше я живу, тим більше розумію, що дуже на нього схожий. Гени - це дуже сильна річ. Артистизм у мене мамин, прагматизм, чистоплюйство навіть якесь - татове, як і пунктуальність, обов'язковість. Від мами - більш творчі якості, як і зовнішність, до речі.
- Вам 37 років. Як ви вважаєте, чого ви домоглися у житті на цей момент?
- Річ у тім, що я ніколи не ставив перед собою глобальної мети. Я інтуїтивна людина, я живу за натхненням, я швидше фаталіст, аніж людина, котра твердо знає, чого вона хоче. Мені цікавіше несподіванка, непередбачуваність того, що зі мною трапляється, аніж поступальний рух до чогось певного. Тому я не можу сказати, чого досяг. За великим рахунком - нічого особливого. Ну, може, якимись своїми ролями - у "Гардемаринах", "Зеленому фургоні", "Розіграші" - я комусь приніс радість, знову ж, опосередковано, через своїх героїв. А головне, я вважаю, у житті - саме людські прояви. І якщо вже все ж говорити про мету, то, напевно, єдина, котра стоїть перед кожною людиною, і за котрою себе потрібно перевіряти - це щоб про тебе залишилася хороша пам'ять після того, як підеш з життя. Щоб люди про тебе відгукувались з добром, а не злістю чи ненавистю. Це постулат. Але мені до досягнення цієї мети ще далеко. Отже, потрібно ще довго жити.
- Але минуле за спиною у кожного з нас вже є. Про що в ньому ви жалкуєте?
- Можливо про те, що я не зіграв у Хуциєва Пушкіна 1981 року. Хоча, вже був затверджений худрадою на цю роль, але потім Держкіно відмовило студії у цілому фільмі, і нічого не відбулося. Можливо, це несподіванка для когось, що саме я мався бути Пушкіним... Але в гримі я дійсно був на нього схожим, і деякі проби були досить вдалими...
