Вероніка МАКОВІЙ: «Це не страшно — залишитись без державної опіки за спиною»

Назустріч мені з-за столу підводиться молода жінка й запрошує сідати. «Правда, це не мій стіл, а мого колеги, — наче виправдовується вона, — а мій — оце». І показує на сусідній, щільно заставлений акуратними стосами коробок з плівками. Цими великими і маленькими коробами, коробками, коробочками сірого кольору уставлені, здається, всі вільні горизонтальні поверхні у великому кабінеті. Та в цьому немає нічого дивного, адже музика та шуми складають простір радіоефіру, наче одягаючи голос ведучого.

ГОЛОС

Він був не той. Я уважно дивилася на Вероніку, чула знайомі інтонації, а голосу — не впізнавала. Де той низький, багатий відтінками, звабливий голос? Зі мною розмовляли звичайним, «побутовим» голосом, наче сховавши той, «для виходу» до шафи. На моє подивування Вероніка розсміялася:

— Мікрофон потребує роботи. Я добре пам'ятаю, який ефект на мене справив мій голос, коли я його почула вперше. Це був переляк на все життя. Я — музикант, щось розумію в інтонаціях. Окрім того, все життя закохана в Юрського, який так вміє вимовити, що за кожним словом почуєш мільйон підтекстів. Телевізійників сприймають повноцінніше: й візуально, й на слух. Радійників же слухацький загал в обличчя не знає, на вулицях не впізнає й уявляє собі довільно, вслухаючись у те, як звучить їхній головний інструмент — голос.

Голос, який виплекала собі Маковій, належить фатальній жінці гострого розуму й з диявольським почуттям гумору. Один із співробітників порівняв її слуховий образ з іміджем Шерон Стоун в картині «Основний інстинкт»: стерва, але красива стерва. Чоловіків цей голос манить прихованою провокацією. А жінок? Теж — тільки в плані обміну досвідом.

ОМАНЛИВА ЛЕГКіСТЬ ЕФIРУ

На Хрещатик, 26 вона прийшла на роботу 1982 року після консерваторії й потрапила в елітну на той час редакцію Всесоюзного радіо. Наприкінці 80-х разом з Миколою Амосовим, Олександрою Венедиктовою, Олегом Горським, Олександром Васильєвим і Тетяною Діденко розпочала вести «прямі ефіри». У кабінеті Миколи Амосова під настінними календарями ще досі висить уже пожовклий лист — графік першого місяця роботи групи. Микола відкриває його кожен раз, коли команду відвідують сумніви та нетвердість духу.

Тодішній «Промінь» підняв рейтинг другої кнопки кухонного «брехунця». Окрім влучних коментарів ведучих, актуальних зустрічей перед мікрофоном, вишуканого підбору музики, він приваблював своїм культурним та естетичним рівнем, надовго закріпивши за собою висоту планки якості інформаційно-музичного радіо.

— Вероніко, чи не зверталися до вас з проханням «зробити» нову радіостанцію?

— Кілька разів підходили з такою пропозицією, — після паузи відповідає вона. — Спершу мені було важко уявити себе не на державному радіо. А тепер я вже розумію, як це можливо, як це не страшно — залишитися без держави за спиною. Але мені не дуже хочеться йти в чужу компанію, тому що я знаю, що не можу відповідати тільки за свої дві години в ефірі. Я відповідаю за все, що відбувається від нульової години. Канал — це я. Так має бути. І радіоефір — весь — він має бути стильним. У нього повинно бути обличчя. І я хочу, щоб це було моє обличчя.

АРИСТОКРАТИЧНИЙ ПРОФЕСІОНАЛІЗМ

Дипломна робота майбутнього музикознавця Вероніки Маковій була присвячена нечистій силі у слов'янській міфології та відображенню її в музиці. Вже вибір теми демонструє її людську сміливість. І — справжню журналістську якість — «нюх» на те, що буде мати аудиторію. Була можливість піти в науку. Але саме це — потреба в аудиторії — й вирішило подальший її шлях.

— І я подумала тоді: а скільки людей прочитають мою дисертацію? — переказує вона свої думки. — Такого таланту, щоб зробити з неї блискучу белетристику, немає. Навіщо вона тоді — щоб згадати колись у бібліографії?!

У тому, що науковець стає журналістом, Вероніка не бачить нонсенсу: в часи байдужості до академічного мистецтва хтось же має розповісти людям, що вони втрачають. І вона робить це, випускаючи разом з Миколою Халамейдою щотижневу передачу про музику та її творців «Варіації на тему».

— Я вмію робити все, — заявляє вона, маючи на увазі радіо. — Ось чому й від співробітників можу вимагати по максимуму.

— А з ким ви любите більш за все працювати?

— Насправді я люблю працювати одна. Тому мене ніщо не може задовольнити.

Йдеться, звичайно, про ідеальні умови. Але дотепер якість радіопрограм залежить від вміння працювати в команді. І Вероніка має таку «свою» команду, вміючи чітко визначити ціль, донести її до колег і, стимулюючи їхній пошук, досягти максимального результату. Упевнитися в цьому, крім слухачів «Променя», могли й глядачі Першого каналу телебачення, де пройшли телепоказ «Жінка під зорями» та серіал «Червона Рута», до роботи над котрими Вероніка була запрошена режисером Вадимом Кастеллі.

Андрій БАТЬКОВСЬКИЙ — музичний коментатор та продюсер «Променя».

— В Україні ринку радіожурналістів, як відомо, не існує, тобто переважна більшість тих, що працюють на радіо, — або аматори, або бездарні люди. А Вероніка входить до десятки фахівців, що становлять щасливий виняток. Вона є представником авторської журналістики. В усьому вона чарівна жінка, але є в неї одна чоловіча риса: якщо вона чогось не знає, то запитує, дуже швидко засвоює й вплітає в тканину своєї авторської концепції.

Юрій ШЕВЧУК, лідер рок- групи «ДДТ», після годинного ефіру з Маковій сказав, що йому вдруге в житті було цікаво виступати по радіо через те, що співбесідник досконало знав предмет розмови.

— Вероніко, робота в режимі прямого ефіру вплинула на ваше відчуття часу?

— Спочатку мені було дуже важко пристосуватися до 25 хвилин. Тепер я знаю різницю між хвилинами, я їх відчуваю кожну. Знаю, що таке дві години ефіру, як вони розтягуються, як стискаються. Ефірний простір весь час рухається, не стоїть на місці.

— Чи впливає це на ваші звички?

— Звичайно. Я рухаюсь, як поїзд. Як тільки я десь гальмую не зі своєї вини, а з вини оточуючих, — а це відбувається весь час, тому що наші люди відрізняються своєю необов'язковістю, — це внутрішня катастрофа для мене. Я починаю хвилюватися. А якби все це було розміреним і всі виконували свої обіцянки... Це так просто — вчасно прийти, вчасно щось зробити. Це така внутрішня організація, до якої привчає прямий ефір.

ВІВТОРОК

Це її день на каналі, вже сьомий рік поспіль. Раніше, в час розквіту «Променя», він складався з ранкового, денного та вечірнього блоку. Тепер це тільки «Вечірній контакт». Микола Амосов, керівник «групи музичних коментаторів», запевняє, що Вероніка — ідеальна ведуча для вівторка:

— В основу нової концепції, механізму та організації радіоефіру «Променю» ми заклали принцип відповідності алгоритмові життя: народження, розвиток, пік, угасання й смерть. Так проходить день — це малий алгоритм. Тиждень — це середній алгоритм, який вибудовувався згідно з психофізичним станом людини. Так, вівторок — це день набуття максимально ефективної форми. Середа вважається найпродуктивнішим і найактивнішим днем. І тут багато чого залежало від самої Вероніки. У п'ятницю, наприклад, вона б так не розкрилася.

— Понеділок приходить після вихідних. Тут все зрозуміло. Його віддали мужній людині, чоловікові, — розповідає Вероніка. — Чому мені вівторок? Все, що звалюється на мене, відбувається саме у вівторок. Може, є шанс перебороти своєрідний фатум.

ТРЕНЕР

— Справжній майстер великий тим, що залишає по собі школу, учнів. Чи можете ви це сказати про себе? — запитала Вероніка Маковій у Сєви Новгородцева в прямому ефірі. Виявилося, що кумир радянської молоді 70 — 80-х років ніколи й не замислювався над тим, щоб передати свій досвід.

У Вероніки ж навпаки. Вона природжена вчителька. Вже багато років Маковій викладає в Інституті журналістики. Там академічна форма спілкування: викладач — студент, лекції — залік. Та в неї була своя особиста школа. Ім'я їй було «Гарячий компот» — перша в Україні практична школа ді-джеїв. Ця тригодинна програма була обожнювана в середовищі молодих інтелектуалів, у яких існував ритуал: зібратися компанією й «послухати» передачу, як це називалося «почаркувати» під «Компот». На думку одного з її авторів, Олександра Рудяченка, вона давала кожному масиву слухачів свій фрукт: хто любить чорницi, а хто — Вероніку.

Ідея цього радіопродукту, цих радіохарчів належить їм обом — Олександрові й Вероніці. Рудяченко відповідав за тексти, ідею, підбір музики. А Маковій — за те, що відбувалося, варилося в студії, займаючи почесну позицію шеф- редактора. По суті, вона була іміджмейкером програми в цілому і кожного з ведучих, створюючи його слуховий образ з урахуванням його особистих знань і вмінь.

— Ми, — каже Вероніка, — оголосили конкурс для тих, хто хоче бути ді-джеями, відібрали кращих і почали з ними працювати. Виявилося, це дуже важко — навчити тому, що ти вмієш сам. Перед тобою не немовля, це сформована особистість, що вже має свої звички, свій набір слів. Вона розмовляє, як на вулиці, але ця мова по радіо не сприймається... І ці школярі вчилися, спочатку розмовляючи моїм голосом, моїми інтонаціями. Тоді ж був проведений всеукраїнський кастінг ведучих з двома умовами: українська і здібності. Бажаючі працювати над «Компотом» приїжджали до Києва і по декілька місяців проходили «ді-джеївський» вишкіл. Кожному ми знаходили образ, в якому йому буде зручно.

По-різному склалася доля підопічних Вероніки після закриття проекту. Хтось зайнявся власною справою. Хтось продовжував навчатися в школі, у вузі. Декотрі залишилися вірними цій справі, керуючи справами на радіо «Лідер», виходячи в ефір на «Нашому радіо», працюючи в агенції «Луна».

МОНОЛОГ

— Роль радіо в житті величезна. Я так вважаю не через те, що я все життя свідомо працюю на радіо. Радіо — це найпростіше. У машині, у магазині — там, де ситуація непридатна для телевізора. На кухні, в поліклініці, поки записують вашу карточку, теж слухають радіо. А хто знає, навіщо він його вмикає, той налаштовується на певну програму, на певну музику...

Не розумію різниці між ефемівським і не-ефемівським радіо. Що це означає, мені ніхто пояснити не може. Всі розповідають про формат, про молодіжність. А що воно значить? Воно має бути дурнішим, має бути менш цікавим, не таким музичним, не таким розмовним? Людина — вона жива істота: чимось цікавиться, чимось — ні. Радіо має бути цікавим. Якщо ти будеш нецікавим, то ти будеш нецікавим і там, і тут...

Я не можу оцінювати, як хто говорить в ефірі. Я вважаю, що це некоректно. Це на совісті кожної людини, яка виходить в ефір, ким би вона не була: чи вона журналіст, чи людина, яку запросили до розмови, чи депутат Верховної Ради. Якщо їй є що сказати і вона ще й вміє говорити, тоді вона може ризикувати виступати на велику аудиторію. Якщо ні — то краще помовчати. Державне радіо знаходиться ще в кращому стані, бо там є вишкіл, традиції. А те, що відбувається на ефемах, я вважаю, за кількома щасливими винятками, «полным беспределом». Чому? Тому, що я нічого не розумію. Я знаю, що є традиція, і одночасно люблю це руйнувати. Але ж треба знати заради чого? Я ставлюся до ефемівських промовочок — російською це «болтологія» — зі страшенною неприязню. Я знаю, що таке темп і як його втримати, навіть, за межею можливостей. В будь-якому темпі треба будувати фразу, треба розставляти акценти. А якщо все зливається в один потік «ні про що», або і «про що», але ти не встигаєш зрозуміти, «про що» саме, — і все це, аби підвести наступну пісеньку, аби встромити якусь рекламу. Заради чого? Добре, що є можливість вибирати: ті кнопки і та ручка, яку можна покрутити. Тепер. Раніше було примусове радіо, тепер життя демократичніше... Взагалі у мене немає часу, аби самій слухати радіо, але люблю «Континент» — інтелігентне радіо і, звичайно, — «Радіо Свобода», причому російськомовне, особливо програми Померанцева.

ТРИ ПРИЧИНИ, ЧОМУ ВЕРОНІКА МАКОВІЙ МОГЛА БИ ПОЧУВАТИ СЕБЕ ГЛИБОКО НЕЩАСНОЮ, АЛЕ НЕ РОБИТЬ ЦЬОГО

— Завжди подобається в людях, коли вони цікавляться мовами. Почуваєшся повним ідіотом, коли людина хоче спілкуватися, а ти не можеш зліпити слів докупи. Це моє нещастя. Я розумію англійську, французьку. Але розмовляти я боюсь. Немає рішучості, на жаль.

— Для мене відпочинок — це глибокий сон. Без думок, без звуків, без дрелі, яка весь час, як тільки я засинаю, починає десь вмикатись. Навколо мене постійно ремонтні роботи, саме в цей момент. Причому в іншій квартирі, в іншому будинку, просто на вулиці.

— Я почуваю себе страшенно нещасною. Мені ні на що не вистачає часу, а хочеться так багато! Але я ніколи не можу себе зупинити, і нікого навколо себе не можу зупинити. Бо всі рухаються в шаленому темпі.

МРІЯ

Є якась певна тональність, яку розуміють всі люди, тому що насправді світ надзвичайно гармонійний. Якщо потрапляєш в цю тональність — як це не лірично та ідеалістично звучить — тоді всі починають розуміти одне одного.

— Чи не боїтеся, що хтось може використати вашу здатність знаходити цю гармонію?

— А чому ви вважаєте, що ця людина не потрапить в ту саму гармонію?