Петлюра та Facebook: нові шанси для історичної справедливості

...А тридцять років тому за прихильність до імені Петлюри саджали. Ще кількома десятками років раніше — вбивали.

25 травня 1926 року в центрі столиці Франції прицільним пострілом упритул був убитий Головний Отаман Української Народної Республіки Симон Васильович Петлюра. Йшлося про навмисне терористичне знищення (бо, як давно вже було доведено, вбивця, взагалі особа вельми непевних і несталих поглядів, Самуїл Шварубард, був негласним агентом ГПУ, і версія, що він нібито, стріляючи, мстився за єврейські погроми, до яких начебто був причетний персонально Петлюра, призначена для вкрай наївних людей) символу українських національно-визвольних змагань 1918—1921 років. Показово, що ані ретельно сплановане «медично-лікувальне» вбивство голови Центральної Ради Михайла Грушевського (1934 рік), ані смерть іншого визначного керівника УНР Володимира Винниченка (1951 рік) не викликали в Європі або в Україні того резонансу, що був спричинений убивством Петлюри.

Більшовицька влада та її слухняне знаряддя — ГПУ — розуміли, що передовсім треба знищити «мотор», організаційний центр міжнародного антиокупаційного українського опору. Таким мотором, безперечно, був Петлюра (попри твердження тодішніх радянських газет про те, що він нібито політично «збанкрутував», «деградував», «нікого, крім себе, не представляє» тощо). Чекісти добре засвоїли настанову Леніна й Дзержинського — цілити треба у голову ворога — і діяли відповідно. Але й зараз, через 86 років після паризької трагедії травня 1926-го, для сучасних українців (та й не тільки для них) більше важить Петлюра-символ, Петлюра-ікона (або ж, від зворотного, Петлюра-людожер, Петлюра — «сатанинський націоналіст»), аніж реальний Петлюра-політик, Петлюра-організатор, військовий діяч із усіма його здобутками та фатальними поразками.

Оцю особливість сучасної масової свідомості українців, коли реальні лідери незалежницького руху (приміром, і гетьман Іван Мазепа, котрий, як і Петлюра, досі залишається для віруючих «русского мира» символом клятого українського «самостійництва») сприймаються винятково у чорно-білих тонах, у системі координат «алілуйя» або «прокляття», безумовно, варто брати до уваги. Сподіваємося, що свою справу повільно, проте надійно зробить просвітницька робота; так, щойно у Facebook було відкрито персональну сторінку Симона Петлюри, де всі бажаючі можуть ознайомитись з раніше «закритими» документами: листуванням, публіцистичними статтями нашого героя, спогадами сучасників, щоденниками, що стосуються біографії Головного Отамана. Все це дуже цікаво й вельми корисно (до речі, одна лише деталь: виявляється, у своїх статтях та листуванні останніх років життя Петлюра, м’яко кажучи, вкрай скептично ставився до проведеної тоді більшовиками «українізації», на відміну від деяких інших керманичів УНР!). Проте слід тверезо розуміти, що масова свідомість наших співвітчизників є такою (точніше, її навмисно зберігають такою), що значна частина людей — хай не більшість — щиро довіряє грубій антиукраїнській пропаганді пропутінських ЗМІ, в Росії і в Україні сущих, на кшталт сумнозвісного московського серіалу «Белая гвардия» нібито за Булгаковим, де петлюрівські офіцери (як правило, п’яні, істеричні й обов’язково —напівбожевільні) катують людей, рубають голови наліво і направо, а при словах «Москва» або «Росія» негайно-таки вихоплюють револьвер. Ще одне красномовне свідчення «антипетлюрівських» забобонів у суспільстві — те, як важко, буквально з муками триває перейменування столичної вулиці Комінтерну на вулицю Петлюри (очевидно, багатьом чиновникам «духовно ближча» стара назва!).

І ще одне. цілком об’єктивному, безсторонньому сприйняттю постаті Симона Петлюри заважають, як мінімум, дві обставини. По-перше, Головний Отаман зазнав поразки (тимчасової, але чи багато сучасних «пересічних» українців розуміє, що персональна поразка Петлюри не була поразкою його справи, попри те, що мали статися необхідні світоглядні зміни?). А тих, хто зазнав поразки, «обивателі» («люди вулиці») не люблять; недарма саркастичний і мудрий Самуїл Маршак написав так (між іншим, одразу після смерті Сталіна):

Мятеж не может
кончиться удачей —
В противном случае
он называется иначе!

Оцей психологічний «нюанс», схоже, накладає свій відбиток на ставлення до Петлюри.

Окрім того, створення пропетлюрівської «іконографії», створення образу легендарного «лицаря без страху й догани», який ніколи не помилявся, — теж не найкращий, одверто кажучи, шлях до справжнього пізнання лідера Української Революції. Запитаймо себе: чи помилявся Петлюра? Безперечно, так, і багато разів: тут і нездатність точно визначити конкретну (цілком конкретну, попри невдалі заклики до «єднання всіх із усіма») соціальну опору новопосталої незалежної держави; тут і, делікатно висловлюючись, не завжди вдалі політичні та зовнішньополітичні союзи, угоди й договори; і надмірний часом (при всій його тверезості) політичний романтизм. Проте головна причина поразки Української національно-визвольної революції початку ХХ століття — не особисті помилки Петлюри, а трагічно незрілий, дезорієнтований, «бездержавницький» стан суспільства, який і породжував нестримну соціальну заздрість з одного боку і не менш огидну соціальну пиху — з іншого. Якщо ми додамо до цього денаціоналізацію суспільства (і насамперед його еліти, що мало згубні наслідки), для чималої частини якого більшовики з їхніми закликами зрівняльного розподілу («забрати землю у багатих») видавалися «меншим злом» (але більшовицький терор не примусив себе довго чекати!). Подальший хід історії у страшний спосіб показав, хто ж був правий...

Те, як саме (наскільки ефективно) виборював Симон Петлюра незалежність України — все ж таки окреме питання. Але ж він — не на словах, а реально! — виборював її. Робив це настільки переконано, що залишився в історії потужним символом боротьби за державну самостійність нашого народу.

«НИНІШНІЙ ПРЕЗИДЕНТ МАЄ БУТИ ВДЯЧНИМ ПЕТЛЮРІ»

Владислав ГРИНЕВИЧ, старший науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, кандидат історичних наук:

— Не можна сказати, що за двадцять років ми не маємо джерел для вивчення постаті Петлюри. Про українську революцію почали писати одразу після проголошення незалежності. І те, що Петлюра був одним із лідерів української революції, зазначено й у підручниках, і в усіх мас-медіа ми про це говоримо. Інша річ — брак політичної волі наших можновладців зробити те, що давно мало бути здійснено, — поставити пам’ятник Петлюрі в Києві. Ані за помаранчевої влади не спромоглися цього зробити, за цієї — й поготів. Утім, хоч би як ми ставилися до Петлюри, це одна з провідних особистостей української революції, на що ми не можемо заплющувати очі. Інформації великий обсяг, причому ви не знайдете суцільного негативу — навіть якби хотілося звинувачувати його в усіх смертних гріхах (наприклад, щодо звинувачення в єврейських погромах — є дуже багато документів, за якими Петлюра карає винних і випускає відозви про їх припинення, але щодо організації ним погромів та причетності до них ніхто ніде й ніколи не друкував жодних матеріалів). Але міфологія в суспільстві існує. Ми можемо знайти в Інтернеті що завгодно, і це наша перевага, але інформації настільки багато, і вона може бути настільки суперечливою, що треба вміти нею користуватися. Для цього мають бути певні «дороговкази». Ними для суспільства є так звана офіційна пам’ять. Це держава — її постанови, вшановування — пам’ятники, монументи, річниці, згадки про діячів. Також це підручники і робота академічної спільноти — професійних істориків. На рівні академічної науки ми маємо вже декілька монографій про Петлюру, проходять конференції, його вписано в контекст історії української революції.

Існує радше проблема не з постаттю, а з її оцінками. Хтось вважає його не досить сильною постаттю, але тут ідеться і про те, наскільки українське суспільство було готове до цього. Ми чітко усвідомлюємо, що за всіх наших оцінок Петлюра — то є видатна постать. Визнання цього полягає також у тому, що його увічнили не друзі та прибічники, а вороги. Адже його прізвище стало загальним ім’ям: термін «петлюрівщина», що його використовували за радянської доби, вживали для називання тих, хто прагнув української незалежності, національно свідомих громадян. Його вбивство також свідчить про те, що радянська влада вважала його постать небезпечною для себе. У цьому розумінні історія свій присуд уже зробила. Слово за владою.

Суспільство не знає необхідного мінімуму не лише про Петлюру. Для інформування суспільства потрібна державна політика. Скажімо, Ющенко хотів зняти певні упередження й міфи довкола УПА. Відповідно рукувалися матеріали, проходили виставки тощо, тобто відбувалися цілеспрямовані заходи. І за останні два роки помаранчевої влади на 10 — 12% зросла кількість тих, хто не ставився вороже до бандерівського руху. Тобто внаслідок цілеспрямованої політики ці питання знімаються.

Що ж до Петлюри, то питання стоїть не про героїзацію, а про об’єктивну оцінку. Бо людина, яка присвятила своє життя творенню незалежної української держави і постійно перебувала на піку основних проблем, заслуговує на те, щоб її пам’ять ушановували, хай би хто що про це думав. Ця постать входить в умовний топ-10 українських національних історичних особистостей. Варто нагадати деяким панам у Верховній Раді, що ми маємо зараз незалежну українську державу, і Петлюра був одним із тих, хто її творив. Якби не було відповідних передумов, то не було б ніякої незалежної держави. Нинішній Президент має бути вдячним і Петлюрі, і Бандері, і УПА, бо вони сформували свідомість українського суспільства, яка кристалізувалася у створення незалежної держави. Ми маємо пам’ятати їх і вшановувати, визнавати їхні негативні та позитивні сторони. Негативні передусім, щоб зрозуміти, чому вони тоді не створили держави. Чи винен у тому Петлюра, чи є вина й суспільства, яке не спромоглося піднятися. Ця постать викликає питання, важливі для того, як будувати державу нині. Безумовно, найважливіше було б, щоб цим проектом опікувалася держава. Вона цього не робить і намагається виробити свою офіційну пам’ять. На офіційну пам’ять завжди буде контрпам’ять — незалежні науковці, мас-медіа, творчі працівники, які творять свою модель.

«ХОТІЛОСЯ Б, ЩОБ ЛЮДИ БАЧИЛИ РІЗНОГО ПЕТЛЮРУ — НАПРИКЛАД, ТЕАТРАЛЬНОГО ТА ЛІТЕРАТУРНОГО КРИТИКА»

Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, професор, керівник Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України:

— Ім’я Симона Петлюри вживали весь час упродовж 74-річного панування комуністів, але абсолютно з негативним забарвленням. І найперше він поставав націоналістом, хоча насправді він був соціалістом. На початку 90-х почала проступати вся правда, нарешті ми дожили до початку 2000-х років і дізналися, що все-таки його вбили за завданням ОГПУ, тобто він становив певну небезпеку для тієї радянської держави, і це було замовне політичне вбивство. І це ще більше героїзувало образ Петлюри, надало йому ореолу. Так, нині матеріали направду доступні, хоча не всі — підкреслюю, але є змога розібратися в цьому персонажі. Тут є два аспекти: особистісний, коли кожна людина — користувач Інтернету може зайти і спробувати розібратися (наприклад, у питанні, чи був Симон Петлюра погромником євреїв, чи це все-таки брехня); і другий, слід розібратися в тому, що він був соціалістом. Це дуже важливий фактор. Насправді він був українським соціал-демократом, який пережив доволі складну еволюцію. Мені б дуже хотілося, щоб люди бачили різного Петлюру — наприклад, театрального і літературного критика: він писав блискучі есеї, заснував журнал «Украинская жизнь» у Москві, а не лише Петлюру періоду соціального протистояння 1917 — 1920 років та еміграції. Це найважливіше завдання, яке вже залежить від держави і тієї політики пам’яті, яку вона, створивши Інститут національної пам’яті, змушена проводити. Цього нам ще бракує. Але це станеться: я достатньо часто буваю в Парижі і ніколи не забуваю приходити на цвинтар Монпарнас,і покласти квіти на його могилу, і я бачу, що люди шанують його, там є квіти. У Полтаві, де народився Петлюра, багато років існує семінар петлюрознавства — дуже цікавий захід, де детально вивчаються його біографія, трагічна доля родини, яка постраждала нізащо. Це заслуговує на увагу. Треба шанувати своїх героїв.

«МАЗЕПИНЦІ», «ПЕТЛЮРІВЦІ», «БАНДЕРІВЦІ»...

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії України 20—30-х рр. ХХ століття Інституту історії України НАН України:

— Нині є дуже багато матеріалу про Петлюру — і книги, й монографії, перевидання матеріалів, що публікувала діаспора на Заході тощо, зокрема в Інтернеті, у Facebook. І проблематика науково-дослідних інститутів, в тому числі й Інституту історії України, значною мірою пов’язана з фігурою Петлюри, з тим, що навіть можна назвати терміном «петлюріана». Є всі можливості, щоб вивчати його діяльність цілком об’єктивно й досить повно. Якщо взяти шкільні підручники з історії України для 10—11 класів, там постать Петлюри відображена в необхідному обсязі — і його невдачі, і його досягнення. Якщо дивитися на цю постать з ХХІ століття, то можна сказати, що в історії українських визвольних змагань було три особи — Грушевський, Винниченко і Петлюра. Про кожного з них є сотні статей, багато книжок з різними оцінками, збірки документів.

Наша національна історична пам’ять (йдеться про пам’ять цілих верств населення) дуже нерівномірна. Адже ті люди, які закінчили школу до 1991 року, історії України практично не знали. Тому що історія СРСР, яка викладалася в школі, на 95 % була історією Росії, і на 5 % — України, Білорусі, Грузії тощо. Отже, там взагалі не було місця для Петлюри. Петлюра фігурував там лише як символ — дуже негативний. Але навіть за радянських часів було кілька ідеограм, які розкривали історичне значення певних осіб, тобто відбувалася персоналізація історії — звісно, у негативному плані. Але цим самим визнавався масштаб особи. Були «мазепинці» — послідовники Мазепи, націоналісти, їх так таврували і переслідували; у період визвольних змагань, у міжвоєнні і повоєнні роки аж до кінця існування Радянського Союзу були «петлюрівці»; також з’явилися «бандерівці» у повоєнний період. Ось ці три особи, і я не думаю, що хтось інший, четвертий, був би серед цих таврувальних неологізмів. Навіть найбільш харизматична фігура періоду громадянської війни Нестор Махно не досягає рівня державотворчого характеру.

Вірші, присвячені Симону ПЕТЛЮРІ

(зі сторінки, присвяченої Симону Петлюрі у Facebook)

Євген МАЛАНЮК

25 травня 1926 року
(на вбивство Симона Петлюри)

Ще мить тому-весна і цвіт,
Чужинний май в співучім сонці.
...І вже щось чорне криє світ,
І де ж ви, друзі, оборонці?
Наївний рух крилатих рук-
Ні, свисту куль не заперечить!
І тіло падає на брук,
І ось тріпочуть груди й плечі,
І очі гасить смертна мла...
Сім хижих куль.
Сім стрілів зла.
Зміряли в дух-влучили в тіло:
Знялись над мертвим тілом крила,
І дійсність легко попливла,
Як марний, як минулий вияв,—
Бо за повіками тремтів
Співучий степ, пшеничний спів,
Полтава, прапори і Київ.

1936 р.

Наталя ЛІВИЦЬКА-ХОЛОДНА

Зі збірки «Сім літер» (1937)

2. ЗАХІД

ІІІ Монпарнас

Уклонилась кісткам коханим,
Що лягли під чужий Монпарнас,
Розцвітають над ними тюльпани
І проходить над ними час.
Недаремно я чуда ждала,
Недаремно так вітер ридав:
Україною Франція стала
І Софією Нотр-Дам.
І тюльпани були не тюльпани,
Тільки кров, що лягла над Збручем.
Ой, устанеш ще ти, Отамане,
І пройдеш над степами з мечем.
Сорока міліонами грудей
Знов зітхне Україна твоя
І зідтханням тим, знаю, буде
Єдине
Твоє
Ім’я.

VI На могилі

Схилилася над іменем Твоїм,
Що на сіризні мармуровій сяє,
І серце повне келехом дзвінким
Розбилось враз і пролилось до краю.
Далеко десь, у вересневій млі,
Шумить чуже і негостинне місто,
А в думці оживає давніх літ
Історія велична і барвиста.
І чудо раптом зацвітає знов:
Замість бульварів і мостів Парижу
Палають золотом хрести церков,
І небо одягає синю ризу.
Шумлять прапори на розстаннях площ,
Ідуть бойців густі і дужі лави,
І древній Київ, ціль змагань і прощ,
Встає відроджений у сяйві слави.

Леонід ПОЛТАВА

ВОЖДЬ

На кладовищі Монпарнас у Парижі —
заквітчана могила св. п. Симона Петлюри
Гробниці і хрести в мутній затоці ночі,
Неначе кораблі, що збилися в пітьмі —
Вони іще пливти, вони ще жити хочуть,
Ще дихати, бодай камінними грудьми.
Ще руху, ще! Дарма — ніщо не окриля,
Ніхто не кине їх в блакитну висоту.
Вони не попливуть. Вони у тім порту.
Де вічним, якорем тримає все земля.
Мовчить останній порт,
хрестами переп’ятий,
Замислений, німий. Ледь устає трава
Біля посмертних плит.
І плити з нею — встати
Бажають теж! Бодай одна, жива,
Мала порушена! ...Які ще сили тут
Причаїлись, причавлені навік!
Прислухайтесь вночі, як нароста в порту
Підземний гуркіт і надземний крик...
І з гурту кораблів — один вбере ту силу,
Ту спрагу жити знов,
той поклик встати, йти.
Не руки, не хрести —
над ним замають крила,
Щоб вище неба міг над всесвітом пливти! —
Вождь стане на містку. У поросі й диму,
На тілі — знаки ран, неначе ордени,
Тугий зелений френч, і зброя при йому,
І фронтових ночей непогамовні сни...
Він зрине, наче смерч. Він вріжеться набоєм
В поблідлі небеса сполоханих країн;
Він викличе юрбу — і стане над юрбою,
Державу викличе — і встане із руїн!
Прощай, останній порт —
холодний Монпарнас!
Дороги і вітри вже стеляться на Схід,
Де аж гримить земля, і небо, і нарід:
— Безсмертний поміж нас —
Петлюра поміж нас!

Дмитро ПАВЛИЧКО

На могилі Симона Петлюри
Скидаю шапку, наслухаю тиш,
Дивлюся в небеса на білі хмари,
Полтаву чую, хоч навкруг — Париж,
Полтаву, де співають яничари.
Там, під крильми двоглавого орла,
Збираються перевертні співучі,
А співи правовірного хахла
Отруєні, як вишивані онучі.
Є вже народ, а нації нема,
Держава є, але нема вітчизни.
Є храм — перебудована тюрма —
Де б’ють поклони Богу московизни.
Я знаю, Симоне, що ти не спиш,
І не заснеш в чужій землі ніколи.
Вставай та одягайся в золотаву спиж,
Вертайся на прабатьківські околи.
Вертайся в Київ, там твої віки!
Твої ... болі й перемоги.
З твоєї там залізної руки
Зійдуть нові козацькії полки,
А покручі впадуть тобі під ноги.

Париж 17.10.2008

Василь ЦИБУЛЬСЬКИЙ

РИНКОВА ВОЛЯ

Пане отамане, відшумлять майдани,
Віддзенять кайдани з тюрем, з карних місць.
Пане отамане, як тебе не стане,
Хто за волю стане?
Пам’ять, помста, злість.
Ти пройшов крізь страту,
непідвладний кату,
Крізь роки, століття марно, марно йдеш.
Пане отамане, товариство п’яне,
Серед нього війська ти не набереш.
П’яних половина — це не вся країна,
Є ще тут тверезі, ще тут волі ждуть.
Пане отамане, глянеш — серце стане:
Он оті тверезі п’яних продають!
Пане отамане, відцвіли жупани,
Падають кайдани. Тільки з мертвих рук.
Пане отамане, січовий гетьмане,
Наша самостійність — ще порожній звук.

Ігор ЖУК

— Хлопці чи чули, як сурма по нас голосила?
Сила ворожа закрила до волі нам шлях...
— Пане хорунжий,
якби ж то була просто сила,
Ми б тою силу давно вже тримали в руках.
— Плакали верби над долею нашою злою,
Тільки й було того щастя на мент,
на ковток...
— Пане хорунжий, ми йшли не намарне до бою;
Щось таки, бачите,
виросло з наших кісток!..
— Щось таки виросло, кажете?..
Так, правда ваша, —
Але ж дивіться, як глушить те зілля осот!..
— Пане Симоне,
то коникам завтрашнім паша,
А хто на коників сяде — досягне висот!
— Хлопці, то що ж:
вам не шкода й життя молодого? —
Ваші кохані вже правнуків няньчать своїх...
— Пане Симоне,
ми з тим нині ближче до Бога,
Щоб не за себе молитись Йому, а за них.
— Що ж, Україні не вік вікувати сумною,
Ми ще народимось в наших онуках не раз!
Хлопці, я дякую вам,
що були ви зі мною, |
Хлопці, я дякую долі, що був біля вас!

Петлюра та Facebook: нові шанси для історичної справедливості

Петлюра та Facebook: нові шанси для історичної справедливості

...А тридцять років тому за прихильність до імені Петлюри саджали. Ще кількома десятками років раніше — вбивали.

25 травня 1926 року в центрі столиці Франції прицільним пострілом упритул був убитий Головний Отаман Української Народної Республіки Симон Васильович Петлюра. Йшлося про навмисне терористичне знищення (бо, як давно вже було доведено, вбивця, взагалі особа вельми непевних і несталих поглядів, Самуїл Шварубард, був негласним агентом ГПУ, і версія, що він нібито, стріляючи, мстився за єврейські погроми, до яких начебто був причетний персонально Петлюра, призначена для вкрай наївних людей) символу українських національно-визвольних змагань 1918—1921 років. Показово, що ані ретельно сплановане «медично-лікувальне» вбивство голови Центральної Ради Михайла Грушевського (1934 рік), ані смерть іншого визначного керівника УНР Володимира Винниченка (1951 рік) не викликали в Європі або в Україні того резонансу, що був спричинений убивством Петлюри.

Більшовицька влада та її слухняне знаряддя — ГПУ — розуміли, що передовсім треба знищити «мотор», організаційний центр міжнародного антиокупаційного українського опору. Таким мотором, безперечно, був Петлюра (попри твердження тодішніх радянських газет про те, що він нібито політично «збанкрутував», «деградував», «нікого, крім себе, не представляє» тощо). Чекісти добре засвоїли настанову Леніна й Дзержинського — цілити треба у голову ворога — і діяли відповідно. Але й зараз, через 86 років після паризької трагедії травня 1926-го, для сучасних українців (та й не тільки для них) більше важить Петлюра-символ, Петлюра-ікона (або ж, від зворотного, Петлюра-людожер, Петлюра — «сатанинський націоналіст»), аніж реальний Петлюра-політик, Петлюра-організатор, військовий діяч із усіма його здобутками та фатальними поразками.

Оцю особливість сучасної масової свідомості українців, коли реальні лідери незалежницького руху (приміром, і гетьман Іван Мазепа, котрий, як і Петлюра, досі залишається для віруючих «русского мира» символом клятого українського «самостійництва») сприймаються винятково у чорно-білих тонах, у системі координат «алілуйя» або «прокляття», безумовно, варто брати до уваги. Сподіваємося, що свою справу повільно, проте надійно зробить просвітницька робота; так, щойно у Facebook було відкрито персональну сторінку Симона Петлюри, де всі бажаючі можуть ознайомитись з раніше «закритими» документами: листуванням, публіцистичними статтями нашого героя, спогадами сучасників, щоденниками, що стосуються біографії Головного Отамана. Все це дуже цікаво й вельми корисно (до речі, одна лише деталь: виявляється, у своїх статтях та листуванні останніх років життя Петлюра, м’яко кажучи, вкрай скептично ставився до проведеної тоді більшовиками «українізації», на відміну від деяких інших керманичів УНР!). Проте слід тверезо розуміти, що масова свідомість наших співвітчизників є такою (точніше, її навмисно зберігають такою), що значна частина людей — хай не більшість — щиро довіряє грубій антиукраїнській пропаганді пропутінських ЗМІ, в Росії і в Україні сущих, на кшталт сумнозвісного московського серіалу «Белая гвардия» нібито за Булгаковим, де петлюрівські офіцери (як правило, п’яні, істеричні й обов’язково —напівбожевільні) катують людей, рубають голови наліво і направо, а при словах «Москва» або «Росія» негайно-таки вихоплюють револьвер. Ще одне красномовне свідчення «антипетлюрівських» забобонів у суспільстві — те, як важко, буквально з муками триває перейменування столичної вулиці Комінтерну на вулицю Петлюри (очевидно, багатьом чиновникам «духовно ближча» стара назва!).

І ще одне. цілком об’єктивному, безсторонньому сприйняттю постаті Симона Петлюри заважають, як мінімум, дві обставини. По-перше, Головний Отаман зазнав поразки (тимчасової, але чи багато сучасних «пересічних» українців розуміє, що персональна поразка Петлюри не була поразкою його справи, попри те, що мали статися необхідні світоглядні зміни?). А тих, хто зазнав поразки, «обивателі» («люди вулиці») не люблять; недарма саркастичний і мудрий Самуїл Маршак написав так (між іншим, одразу після смерті Сталіна):

Мятеж не может
кончиться удачей —
В противном случае
он называется иначе!

Оцей психологічний «нюанс», схоже, накладає свій відбиток на ставлення до Петлюри.

Окрім того, створення пропетлюрівської «іконографії», створення образу легендарного «лицаря без страху й догани», який ніколи не помилявся, — теж не найкращий, одверто кажучи, шлях до справжнього пізнання лідера Української Революції. Запитаймо себе: чи помилявся Петлюра? Безперечно, так, і багато разів: тут і нездатність точно визначити конкретну (цілком конкретну, попри невдалі заклики до «єднання всіх із усіма») соціальну опору новопосталої незалежної держави; тут і, делікатно висловлюючись, не завжди вдалі політичні та зовнішньополітичні союзи, угоди й договори; і надмірний часом (при всій його тверезості) політичний романтизм. Проте головна причина поразки Української національно-визвольної революції початку ХХ століття — не особисті помилки Петлюри, а трагічно незрілий, дезорієнтований, «бездержавницький» стан суспільства, який і породжував нестримну соціальну заздрість з одного боку і не менш огидну соціальну пиху — з іншого. Якщо ми додамо до цього денаціоналізацію суспільства (і насамперед його еліти, що мало згубні наслідки), для чималої частини якого більшовики з їхніми закликами зрівняльного розподілу («забрати землю у багатих») видавалися «меншим злом» (але більшовицький терор не примусив себе довго чекати!). Подальший хід історії у страшний спосіб показав, хто ж був правий...

Те, як саме (наскільки ефективно) виборював Симон Петлюра незалежність України — все ж таки окреме питання. Але ж він — не на словах, а реально! — виборював її. Робив це настільки переконано, що залишився в історії потужним символом боротьби за державну самостійність нашого народу.

«НИНІШНІЙ ПРЕЗИДЕНТ МАЄ БУТИ ВДЯЧНИМ ПЕТЛЮРІ»

Владислав ГРИНЕВИЧ, старший науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, кандидат історичних наук:

— Не можна сказати, що за двадцять років ми не маємо джерел для вивчення постаті Петлюри. Про українську революцію почали писати одразу після проголошення незалежності. І те, що Петлюра був одним із лідерів української революції, зазначено й у підручниках, і в усіх мас-медіа ми про це говоримо. Інша річ — брак політичної волі наших можновладців зробити те, що давно мало бути здійснено, — поставити пам’ятник Петлюрі в Києві. Ані за помаранчевої влади не спромоглися цього зробити, за цієї — й поготів. Утім, хоч би як ми ставилися до Петлюри, це одна з провідних особистостей української революції, на що ми не можемо заплющувати очі. Інформації великий обсяг, причому ви не знайдете суцільного негативу — навіть якби хотілося звинувачувати його в усіх смертних гріхах (наприклад, щодо звинувачення в єврейських погромах — є дуже багато документів, за якими Петлюра карає винних і випускає відозви про їх припинення, але щодо організації ним погромів та причетності до них ніхто ніде й ніколи не друкував жодних матеріалів). Але міфологія в суспільстві існує. Ми можемо знайти в Інтернеті що завгодно, і це наша перевага, але інформації настільки багато, і вона може бути настільки суперечливою, що треба вміти нею користуватися. Для цього мають бути певні «дороговкази». Ними для суспільства є так звана офіційна пам’ять. Це держава — її постанови, вшановування — пам’ятники, монументи, річниці, згадки про діячів. Також це підручники і робота академічної спільноти — професійних істориків. На рівні академічної науки ми маємо вже декілька монографій про Петлюру, проходять конференції, його вписано в контекст історії української революції.

Існує радше проблема не з постаттю, а з її оцінками. Хтось вважає його не досить сильною постаттю, але тут ідеться і про те, наскільки українське суспільство було готове до цього. Ми чітко усвідомлюємо, що за всіх наших оцінок Петлюра — то є видатна постать. Визнання цього полягає також у тому, що його увічнили не друзі та прибічники, а вороги. Адже його прізвище стало загальним ім’ям: термін «петлюрівщина», що його використовували за радянської доби, вживали для називання тих, хто прагнув української незалежності, національно свідомих громадян. Його вбивство також свідчить про те, що радянська влада вважала його постать небезпечною для себе. У цьому розумінні історія свій присуд уже зробила. Слово за владою.

Суспільство не знає необхідного мінімуму не лише про Петлюру. Для інформування суспільства потрібна державна політика. Скажімо, Ющенко хотів зняти певні упередження й міфи довкола УПА. Відповідно рукувалися матеріали, проходили виставки тощо, тобто відбувалися цілеспрямовані заходи. І за останні два роки помаранчевої влади на 10 — 12% зросла кількість тих, хто не ставився вороже до бандерівського руху. Тобто внаслідок цілеспрямованої політики ці питання знімаються.

Що ж до Петлюри, то питання стоїть не про героїзацію, а про об’єктивну оцінку. Бо людина, яка присвятила своє життя творенню незалежної української держави і постійно перебувала на піку основних проблем, заслуговує на те, щоб її пам’ять ушановували, хай би хто що про це думав. Ця постать входить в умовний топ-10 українських національних історичних особистостей. Варто нагадати деяким панам у Верховній Раді, що ми маємо зараз незалежну українську державу, і Петлюра був одним із тих, хто її творив. Якби не було відповідних передумов, то не було б ніякої незалежної держави. Нинішній Президент має бути вдячним і Петлюрі, і Бандері, і УПА, бо вони сформували свідомість українського суспільства, яка кристалізувалася у створення незалежної держави. Ми маємо пам’ятати їх і вшановувати, визнавати їхні негативні та позитивні сторони. Негативні передусім, щоб зрозуміти, чому вони тоді не створили держави. Чи винен у тому Петлюра, чи є вина й суспільства, яке не спромоглося піднятися. Ця постать викликає питання, важливі для того, як будувати державу нині. Безумовно, найважливіше було б, щоб цим проектом опікувалася держава. Вона цього не робить і намагається виробити свою офіційну пам’ять. На офіційну пам’ять завжди буде контрпам’ять — незалежні науковці, мас-медіа, творчі працівники, які творять свою модель.

«ХОТІЛОСЯ Б, ЩОБ ЛЮДИ БАЧИЛИ РІЗНОГО ПЕТЛЮРУ — НАПРИКЛАД, ТЕАТРАЛЬНОГО ТА ЛІТЕРАТУРНОГО КРИТИКА»

Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, професор, керівник Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України:

— Ім’я Симона Петлюри вживали весь час упродовж 74-річного панування комуністів, але абсолютно з негативним забарвленням. І найперше він поставав націоналістом, хоча насправді він був соціалістом. На початку 90-х почала проступати вся правда, нарешті ми дожили до початку 2000-х років і дізналися, що все-таки його вбили за завданням ОГПУ, тобто він становив певну небезпеку для тієї радянської держави, і це було замовне політичне вбивство. І це ще більше героїзувало образ Петлюри, надало йому ореолу. Так, нині матеріали направду доступні, хоча не всі — підкреслюю, але є змога розібратися в цьому персонажі. Тут є два аспекти: особистісний, коли кожна людина — користувач Інтернету може зайти і спробувати розібратися (наприклад, у питанні, чи був Симон Петлюра погромником євреїв, чи це все-таки брехня); і другий, слід розібратися в тому, що він був соціалістом. Це дуже важливий фактор. Насправді він був українським соціал-демократом, який пережив доволі складну еволюцію. Мені б дуже хотілося, щоб люди бачили різного Петлюру — наприклад, театрального і літературного критика: він писав блискучі есеї, заснував журнал «Украинская жизнь» у Москві, а не лише Петлюру періоду соціального протистояння 1917 — 1920 років та еміграції. Це найважливіше завдання, яке вже залежить від держави і тієї політики пам’яті, яку вона, створивши Інститут національної пам’яті, змушена проводити. Цього нам ще бракує. Але це станеться: я достатньо часто буваю в Парижі і ніколи не забуваю приходити на цвинтар Монпарнас,і покласти квіти на його могилу, і я бачу, що люди шанують його, там є квіти. У Полтаві, де народився Петлюра, багато років існує семінар петлюрознавства — дуже цікавий захід, де детально вивчаються його біографія, трагічна доля родини, яка постраждала нізащо. Це заслуговує на увагу. Треба шанувати своїх героїв.

«МАЗЕПИНЦІ», «ПЕТЛЮРІВЦІ», «БАНДЕРІВЦІ»...

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії України 20—30-х рр. ХХ століття Інституту історії України НАН України:

— Нині є дуже багато матеріалу про Петлюру — і книги, й монографії, перевидання матеріалів, що публікувала діаспора на Заході тощо, зокрема в Інтернеті, у Facebook. І проблематика науково-дослідних інститутів, в тому числі й Інституту історії України, значною мірою пов’язана з фігурою Петлюри, з тим, що навіть можна назвати терміном «петлюріана». Є всі можливості, щоб вивчати його діяльність цілком об’єктивно й досить повно. Якщо взяти шкільні підручники з історії України для 10—11 класів, там постать Петлюри відображена в необхідному обсязі — і його невдачі, і його досягнення. Якщо дивитися на цю постать з ХХІ століття, то можна сказати, що в історії українських визвольних змагань було три особи — Грушевський, Винниченко і Петлюра. Про кожного з них є сотні статей, багато книжок з різними оцінками, збірки документів.

Наша національна історична пам’ять (йдеться про пам’ять цілих верств населення) дуже нерівномірна. Адже ті люди, які закінчили школу до 1991 року, історії України практично не знали. Тому що історія СРСР, яка викладалася в школі, на 95 % була історією Росії, і на 5 % — України, Білорусі, Грузії тощо. Отже, там взагалі не було місця для Петлюри. Петлюра фігурував там лише як символ — дуже негативний. Але навіть за радянських часів було кілька ідеограм, які розкривали історичне значення певних осіб, тобто відбувалася персоналізація історії — звісно, у негативному плані. Але цим самим визнавався масштаб особи. Були «мазепинці» — послідовники Мазепи, націоналісти, їх так таврували і переслідували; у період визвольних змагань, у міжвоєнні і повоєнні роки аж до кінця існування Радянського Союзу були «петлюрівці»; також з’явилися «бандерівці» у повоєнний період. Ось ці три особи, і я не думаю, що хтось інший, четвертий, був би серед цих таврувальних неологізмів. Навіть найбільш харизматична фігура періоду громадянської війни Нестор Махно не досягає рівня державотворчого характеру.

Вірші, присвячені Симону ПЕТЛЮРІ

(зі сторінки, присвяченої Симону Петлюрі у Facebook)

Євген МАЛАНЮК

25 травня 1926 року
(на вбивство Симона Петлюри)

Ще мить тому-весна і цвіт,
Чужинний май в співучім сонці.
...І вже щось чорне криє світ,
І де ж ви, друзі, оборонці?
Наївний рух крилатих рук-
Ні, свисту куль не заперечить!
І тіло падає на брук,
І ось тріпочуть груди й плечі,
І очі гасить смертна мла...
Сім хижих куль.
Сім стрілів зла.
Зміряли в дух-влучили в тіло:
Знялись над мертвим тілом крила,
І дійсність легко попливла,
Як марний, як минулий вияв,—
Бо за повіками тремтів
Співучий степ, пшеничний спів,
Полтава, прапори і Київ.

1936 р.

Наталя ЛІВИЦЬКА-ХОЛОДНА

Зі збірки «Сім літер» (1937)

2. ЗАХІД

ІІІ Монпарнас

Уклонилась кісткам коханим,
Що лягли під чужий Монпарнас,
Розцвітають над ними тюльпани
І проходить над ними час.
Недаремно я чуда ждала,
Недаремно так вітер ридав:
Україною Франція стала
І Софією Нотр-Дам.
І тюльпани були не тюльпани,
Тільки кров, що лягла над Збручем.
Ой, устанеш ще ти, Отамане,
І пройдеш над степами з мечем.
Сорока міліонами грудей
Знов зітхне Україна твоя
І зідтханням тим, знаю, буде
Єдине
Твоє
Ім’я.

VI На могилі

Схилилася над іменем Твоїм,
Що на сіризні мармуровій сяє,
І серце повне келехом дзвінким
Розбилось враз і пролилось до краю.
Далеко десь, у вересневій млі,
Шумить чуже і негостинне місто,
А в думці оживає давніх літ
Історія велична і барвиста.
І чудо раптом зацвітає знов:
Замість бульварів і мостів Парижу
Палають золотом хрести церков,
І небо одягає синю ризу.
Шумлять прапори на розстаннях площ,
Ідуть бойців густі і дужі лави,
І древній Київ, ціль змагань і прощ,
Встає відроджений у сяйві слави.

Леонід ПОЛТАВА

ВОЖДЬ

На кладовищі Монпарнас у Парижі —
заквітчана могила св. п. Симона Петлюри
Гробниці і хрести в мутній затоці ночі,
Неначе кораблі, що збилися в пітьмі —
Вони іще пливти, вони ще жити хочуть,
Ще дихати, бодай камінними грудьми.
Ще руху, ще! Дарма — ніщо не окриля,
Ніхто не кине їх в блакитну висоту.
Вони не попливуть. Вони у тім порту.
Де вічним, якорем тримає все земля.
Мовчить останній порт,
хрестами переп’ятий,
Замислений, німий. Ледь устає трава
Біля посмертних плит.
І плити з нею — встати
Бажають теж! Бодай одна, жива,
Мала порушена! ...Які ще сили тут
Причаїлись, причавлені навік!
Прислухайтесь вночі, як нароста в порту
Підземний гуркіт і надземний крик...
І з гурту кораблів — один вбере ту силу,
Ту спрагу жити знов,
той поклик встати, йти.
Не руки, не хрести —
над ним замають крила,
Щоб вище неба міг над всесвітом пливти! —
Вождь стане на містку. У поросі й диму,
На тілі — знаки ран, неначе ордени,
Тугий зелений френч, і зброя при йому,
І фронтових ночей непогамовні сни...
Він зрине, наче смерч. Він вріжеться набоєм
В поблідлі небеса сполоханих країн;
Він викличе юрбу — і стане над юрбою,
Державу викличе — і встане із руїн!
Прощай, останній порт —
холодний Монпарнас!
Дороги і вітри вже стеляться на Схід,
Де аж гримить земля, і небо, і нарід:
— Безсмертний поміж нас —
Петлюра поміж нас!

Дмитро ПАВЛИЧКО

На могилі Симона Петлюри
Скидаю шапку, наслухаю тиш,
Дивлюся в небеса на білі хмари,
Полтаву чую, хоч навкруг — Париж,
Полтаву, де співають яничари.
Там, під крильми двоглавого орла,
Збираються перевертні співучі,
А співи правовірного хахла
Отруєні, як вишивані онучі.
Є вже народ, а нації нема,
Держава є, але нема вітчизни.
Є храм — перебудована тюрма —
Де б’ють поклони Богу московизни.
Я знаю, Симоне, що ти не спиш,
І не заснеш в чужій землі ніколи.
Вставай та одягайся в золотаву спиж,
Вертайся на прабатьківські околи.
Вертайся в Київ, там твої віки!
Твої ... болі й перемоги.
З твоєї там залізної руки
Зійдуть нові козацькії полки,
А покручі впадуть тобі під ноги.

Париж 17.10.2008

Василь ЦИБУЛЬСЬКИЙ

РИНКОВА ВОЛЯ

Пане отамане, відшумлять майдани,
Віддзенять кайдани з тюрем, з карних місць.
Пане отамане, як тебе не стане,
Хто за волю стане?
Пам’ять, помста, злість.
Ти пройшов крізь страту,
непідвладний кату,
Крізь роки, століття марно, марно йдеш.
Пане отамане, товариство п’яне,
Серед нього війська ти не набереш.
П’яних половина — це не вся країна,
Є ще тут тверезі, ще тут волі ждуть.
Пане отамане, глянеш — серце стане:
Он оті тверезі п’яних продають!
Пане отамане, відцвіли жупани,
Падають кайдани. Тільки з мертвих рук.
Пане отамане, січовий гетьмане,
Наша самостійність — ще порожній звук.

Ігор ЖУК

— Хлопці чи чули, як сурма по нас голосила?
Сила ворожа закрила до волі нам шлях...
— Пане хорунжий,
якби ж то була просто сила,
Ми б тою силу давно вже тримали в руках.
— Плакали верби над долею нашою злою,
Тільки й було того щастя на мент,
на ковток...
— Пане хорунжий, ми йшли не намарне до бою;
Щось таки, бачите,
виросло з наших кісток!..
— Щось таки виросло, кажете?..
Так, правда ваша, —
Але ж дивіться, як глушить те зілля осот!..
— Пане Симоне,
то коникам завтрашнім паша,
А хто на коників сяде — досягне висот!
— Хлопці, то що ж:
вам не шкода й життя молодого? —
Ваші кохані вже правнуків няньчать своїх...
— Пане Симоне,
ми з тим нині ближче до Бога,
Щоб не за себе молитись Йому, а за них.
— Що ж, Україні не вік вікувати сумною,
Ми ще народимось в наших онуках не раз!
Хлопці, я дякую вам,
що були ви зі мною, |
Хлопці, я дякую долі, що був біля вас!