Олексій КОГАН: «Я сподіваюся, що український джаз коли-небудь стане класикою»

Олексія Когана знає багато радіослухачів «Променя», «Континенту», а тепер знатимуть іще й слухачі нової радіостанції «Ностальжі», де йому запропонували вести свої авторські програми: «Закоханий за власним бажанням» та «Доживемо до понеділка». Когана знають і вдячні відвідувачі його джазових вечорів щосереди в столичному клубі «Динамо-Люкс», де підкуповує наявність не балаганної, а концертної атмосфери, де в публіки, за влучним висловлюванням одного з відвідувачів, «нормальні обличчя». Нормальні обличчя, просвітлені музикою, — хіба це не дефіцит у наш «попсовий» час?

Олексій народився у звичайній сім’ї радянських інтелігентів. Мати — одна з найвідоміших музичних вихователів дошкільних установ, батько — історик медицини, кандидат наук, який свою єдину догану по партійній лінії отримав унаслідок виходу у світ його неупередженої праці на тему українського голодомору. Олексій закінчив музичну школу по класу скрипки, з п’ятнадцяти років освоївши ще і бас-гітару, заробляв гроші, граючи на весіллях і в ресторанах. Гроші віддавав матері, з відрахуванням тих, за які він купував платівки та свої улюблені джинси фірми «LEVI’S». Його забрали в армію — в танкові війська, де на навчаннях у нього сталося нещастя: він горів в БМП, отримав опіки 2-го і 3-го ступеня (внаслідок чого і тепер не може до ладу поголитися). Унаслідок опіків у нього з’явилася контрактура: руки мерзли, німіли — три роки він не міг грати. Працював у Центральній науковій бібліотеці, підробляв, виконуючи студентам музучилища контрольні та курсові роботи з гармонії, філософії. Самостійно вивчив англійську мову, щоб читати анотації на джазових дисках. 1986 року його запросили редактором у творчу майстерню «Фонограма». Коган робив музичне оформлення на міських святах, спортивних заходах, під час театралізованих та циркових виступів. З його композиціями стали чемпіонами світу наші збірні із синхронного плавання, спортивної гімнастики. 1988 року українські перукарі поїхали зі своїм шоу в Нью- Йорк. Музику до їхніх виступів готував Олексій Коган. Після закінчення української програми за лаштунками з’явився секретар президента США Джорджа Буша і повідомив, що його шеф дуже просить переписати для нього касету: це якраз те, що йому хотілось би послухати ще і ще раз у затишній домашній обстановці. У Когана є фотографія, котра відобразила момент передачі касети Бушеві. І він цим фактом по праву пишається.

Іще до армії Олексій почав грати джаз у вокально-інструментальному ансамблі «Крещендо» Київського будинку вчених; керували ансамблем у той час Володимир Бистряков та Олександр Злотник. Однак тоді він ще не знав, що його місія не просто грати джаз, а сповідувати його: нести джаз і тим, хто вже давно вірує в нього, і неофітам. Олексій зрозумів це, коли його запросили на радіо і він зміг увійти у домівки і серця десятків і сотень тисяч своїх співвітчизників. Сьогодні він каже: «Я хотів би працювати на радіо до кінця своїх днів...»

«ДЖАЗ — ЦЕ СИМВОЛ ІНДИВІДУАЛІСТИЧНОЇ ЕПОХИ»

— Олексію, як ви прийшли до джазу?

— Я думаю, це сталося завдяки маминому братові, який, пропрацювавши все життя простим робітником на заводі «Торгмаш», абсолютно фанатично переписував із «ворожого» «Голосу Америки» передачі «Джазова година», автор яких — найкращий джазовий журналіст світу Вілліс Коновер, що пропрацював на «Голосі» сорок сім років. Його місце в ефірі не зайняте і після його смерті: Білл Клінтон видав спеціальний указ, згідно з яким у цей час в ефірі повторюються колишні передачі Коновера. Отож мій дядько записував, а я ці записи слухав. До речі, Коновера дуже довго називали «оплотом музичного антикомунізму в усьому світі».

— А музика може мати конкретну антикомуністичну спрямованість?

— Ну а що таке джаз? Джаз — це символ індивідуалістичної епохи. «Музика товстих», — як свого часу сказав Горький. Пригадайте: «Сьогодні він грає джаз, а завтра Батьківщину продасть» або «Від саксофона до ножа — один крок». Джаз некомфортний для будь-якого тоталітарного режиму: Гітлер його також забороняв.

— Тобто для вас із дитинства джаз був символом свободи?

— Мабуть, я в той час про це глибоко не замислювався. Просто це була музика, яка мені подобалася. Справа в тому, що коли ти вивчаєш класичну музику, граєш на скрипці, тобі важко слухати сучасну поп-музику, вона тебе просто не влаштовує: вона тобі нецікава. А 1971 року, коли я вчився в сьомому класі, я потрапив на всі концерти Дюка Еллінгтона в Київському палаці спорту. Незважаючи на те, що кожний концерт являв собою на 70-80% іншу програму, я і сьогодні можу переказати кожну хвилину з них, хоч, як сказав Френк Заппа: «Говорити про музику — це все одно, що танцювати про архітектуру».

Для мене концерти Еллінгтона були просто потрясінням: вони перевернули моє життя. Слухати джаз по радіо і бачити його — це абсолютно різні речі. Я бачив і чув справжній джазовий оркестр, коли ми не розглядаємо окремо групу саксофонів, труб, тромбонів, але коли звучить інструмент, якому ще не вигадали назву. Великий оркестр, як єдиний інструмент. Потім я слухав у Києві Ерла Хайнса, Теда Джонса, Пета Метіні. Інших музикантів такого рівня в нас не було на гастролях.

— І внаслідок усіх цих вражень ви не стали вступати в консерваторію по класу скрипки?

— Мені хотілося грати джаз. Проте коли я нарешті став радіожурналістом, я зрозумів, що це і є моє покликання.

— Важко собі уявити рівень ваших передач без вашої колосальної фонотеки. Як вам вдалося все це зібрати?

— Купував, де міг. А потім один розумний чоловік — великий донецький колекціонер Віктор Дубільєр сказав мені: «Під лежачий камінь вода не тече. Хочеш мати щось — пиши листи. На 100% твоїх листів 30% адресатів відгукнеться». Насправді відгукується приблизно половина.

— Тобто?

— Тобто я став писати листи за кордон. Відомим музикантам, на фірми звукозапису. Був на обліку в КДБ із цього приводу.

— І ви просили в них диски?

— Не просив (ображено). Це називається — просити. А насправді є така форма: людина, яка працює на радіо, пропонує свою публіку. Я тоді працював на «Промені». Потенційні слухачі радіостанції «Промінь» — це 18 млн. чоловік. Для розумних людей на Заході це — цифра: є можливість бути почутим.

— Я знаю, ви були в перших рядах реформування «Променя».

— Так. Коли проголосили незалежність, відразу ж постало питання, як зробити так, щоб люди перестали слухати «Маяк», найпопулярнішу на той час радіостанцію.

— А хто поставив таке завдання?

— Я не знаю, про це говорилося в радіокулуарах, а ідея, мабуть, належала державним мужам. Цю ідею втілював у життя Микола Миколайович Амосов — створити радіостанцію, яка б склала здорову конкуренцію «Маяку». А що в цьому поганого — мати свою потужну національну станцію? На «Промені» були чудові авторські передачі... Я одержав п’ять тисяч листів усього за півтора року, — це дуже багато. Я вів там «Годину меломана», і в мене було сім годин ефіру на тиждень. Тепер залишилося, на жаль, тільки 50 хвилин.

— Чому? Адже ви, за всіма рейтингами, починаючи з 1993 року, були визнані найкращим музичним радіожурналістом України?

— Ну, по-перше, я зі змішаним почуттям ставлюся до рейтингів: це не спорт. Представники, наприклад, поп-музики слухають одну музику, але свою музику несуть в іншу програму, таку, як «Пісня року», скажімо. І коли постане питання рейтингу, вони будуть голосувати не за ту передачу, яку слухають, а за ту, де беруть їхні пісні. А, по-друге, на «Промені» джаз нині в немилості, тому що він як був, так і залишився не нашою культурою, а в ефір дедалі більше потрібно давати національної музики. Однак, мабуть, щось не спрацьовує, тому що сьогодні на літучці про це якраз вели мову. Рейтинг «Променя» різко впав, реклами немає, особистості з радіо йдуть. Незручно себе хвалити, але як приклад особистісних програм назвали мою. На радіо «Ностальжі» я тепер отримав шість годин на тиждень. А на «Континенті», де я працював останні три з половиною роки, в мене було 18.

Я СПОДІВАЮСЯ, ЩО В УКРАЇНІ З’ЯВИТЬСЯ НАЦІОНАЛЬНИЙ ДЖАЗ, ЯКИЙ БУДУТЬ УПІЗНАВАТИ, ЯК УПІЗНАЮТЬ АМЕРИКАНСЬКИЙ АБО ФРАНЦУЗЬКИЙ

— Що є, по-вашому, джаз сьогодні в Україні?

— Це зародок. Я сподіваюся, що в нас колись з’явиться національний джаз, який ви будете впізнавати, як упізнаєте джаз американський чи французький. «Джаз — це блюз із вищою освітою», — сказав Бі Бі Кінг. Джаз вийшов із блюзу, так само, як багато інших музичних жанрів вийшли з народної музики. Блюз — музика народна, він примітивний у своїй структурі. Примітивний у хорошому значенні цього слова. У багатьох музичних енциклопедіях фольклорну музику так і названо — «примітивна». А «найвища майстерність у виконанні примітивної музики є культурою». Із цим треба народитися — тобто треба народитися в цій культурі. Білий ніколи не виконає блюз так, як негр, оскільки в негра це в крові. Американець ніколи не виконає український блюз так, як це зробить українець. Коли десь у Львівській області бабуся співає автентичну дуже стару народну пісню, це і є блюз. Джаз — музика відчуттів, у неї народне коріння. Відомий музичний продюсер, музикант, який «зробив» свого часу Майкла Джексона, Квінсі Джонс одного разу, перебуваючи в Москві, сказав: «Навіщо ви граєте нашу музику? Грайте свою — у вас так багато народів живе». До речі, телефонує сьогодні джазовий музикант Юрій Шепета та й каже: «Хочу поїхати з етнографами в експедицію — послухати народну музику. І зробити на її основі український проект».

— А як це можна зробити?

— Та хоч би взяти ту саму бабусю, яка співає «canto» — одноголосий спів. І «вдягнути» цей голос у сучасну джазову композицію. Обрамувати, як красивий дорогоцінний алмаз. І таким способом пригадати забутий національний фольклор. У нас було ще дуже мало прикладів роботи з народною музикою, а благодатного матеріалу в українській національній музиці дуже багато. Це — багатюща музика.

Взагалі, із джазом у нас в країні вийшло так: коли він був забороненим, усім хотілося забороненого плоду скуштувати (це, до речі, відбувається у всіх країнах однаково), а коли вседозволеність — на гребінь хвилі випливає всілякий непотріб. Разом з хорошим. А потім з’являється універсальна публіка, здатна сміття відкидати за призначенням, а гарним насолоджуватися. І ось яка штука: на сьогоднішній день ми маємо вже універсальну публіку, але не маємо ще універсальних виконавців.

— Хіба публіку не виховують виконавці?

— Публіка може самовиховуватися вдома, слухаючи платівки.

— Ну а музиканти, яким ви надаєте перевагу, все-таки є?

— Перевага — це похідна смаку. Однак є люди, до яких я ставлюся з повагою, які вже можуть спочивати на лаврах. Є талановита молодь — вони можуть гідно представляти Україну. Це, наприклад, Енвер Ізмайлов — татарин, він живе в Криму. У нього незвичайна техніка гри на гітарі: Енвер — дворукий гітарист. Грає східний фолк (татарський, узбецький), може зіграти молдавську мелодію, російську, українську. Причому грає це по-своєму, французи хороший термін вигадали для такої музики: «уявний фольклор». Тобто людина відтворює те, як вона уявляє собі фольклор тієї чи іншої країни — це нині перспективний напрямок у світовій музиці. Взагалі є думка, що музикою XXI століття буде не музика, замкнута у вузьких національних (чи інших) рамках, а музика універсальна: еклектика в найкращому і найвищому значенні цього слова. Енвера Ізмайлова знають сьогодні у всьому світі.

Є в нас цікаві музиканти, які повністю оволоділи школою, — вони грають американський джаз на хорошому професійному рівні. Можу назвати такі імена, як Євген Дергунов, Євген Молотков, Максим Кочетов, Дмитро Маркітантов, Юрій Шепета, Петро Пашков.

— А якщо взяти Україну у світовому контексті?

— Поки що не тягнемо.

— Зовсім не тягнемо?

— Є лише окремі фігури в цьому процесі. Енвера Ізмайлова я вже називав. Ще — Роман Гриньків. Він грає на бандурі абсолютно все, причому сам конструює бандури. Минулого року Роман записав диск разом з Елом ді Меолою — зіркою сучасної гітарної музики. І саме так представив Україну у світі. Фольклорна група «Дерево» (тріо, яким керує Олена Шевчук) кілька років тому в супроводі квартету французьких барабанщиків, записала українські народні пісні. Ця платівка досі в чартах найкращих платівок європейського уявного фольклору, поєднаного із джазом.

«У НАС, ЩОБ ТЕБЕ КРУТИЛИ В ЕФІРІ, ТРЕБА ПЛАТИТИ ГРОШІ, А У ДЖАЗОВИХ МУЗИКАНТІВ ГРОШЕЙ НЕМАЄ»

— Чому ж у нас по національному телебаченню їх не почуєш, про них не дізнаєшся?

— Бо — Поплавський. Та іже з ним. На всіх каналах.

— Свого часу я намагалася зрозуміти феномен Поплавського. Його найпростіше було б пояснити наявністю грошей, але ж Поплавський збирає зали. Люди йдуть його слухати.

— Що свідчить про їхній рівень культури.

— Однак: «Собака гавка, а мажі йдуть». Чому ж вони все-таки йдуть?

— Мені важко сказати. Я віддаю перевагу позиції Жванецького: «Не стояти у цьому всьому».

— Дуже зручна позиція. Схоже на «моя хата скраю».

— Я думаю, що це все-таки не зовсім така позиція. Неможливо ж усе життя битися головою об стіну. Моє глибоке переконання таке: якщо йдеться про мистецтво, таких знайомств треба соромитися. Хоч — я не та людина, до якої треба прислухатися. Нехай у Поплавського буде своя аудиторія, але нехай вона буде і в іншого. Нехай на нашому телебаченні буде рівною мірою представлено і класику, і народну музику, і джаз. Ви бачили джаз на нашому телебаченні?

— По-моєму, є програма на «ТЕТ»: «35 хвилин джазу».

— І це — все. Ось вам приклад: мене запросили на ТРК «Ера» на нічну передачу як музичного експерта. Там проводиться конкурс: люди зі всієї України надсилають касети зі своїми записами. І ось я змушений був дивитися п’ять хвилин, як грає група, учасники якої вивчили, як береться одна нота на гітарі одним пальцем. Коли запитали про мою думку, я відповів: «Я тут дещо чужий. Я представляю джазову музику». Не мені вам розказувати, скільки коштує хвилина ефіру. І ось ця самодіяльність отримує п’ять хвилин, а прекрасні українські джазові музиканти не можуть отримати навіть хвилини. Ось у чім проблема. У нас, щоб тебе крутили в ефірі, треба платити гроші. А таких грошей у джазових музикантів немає. Якщо ми говоримо про демократію в ефірі, то представники всіх музичних напрямків мають отримувати рівні права.

— Я не повірю, що навіть у країнах з розвинутою демократією однакові права в ефірі мають представники абсолютно всіх джазових напрямків.

— Я хочу, щоб ви зрозуміли одну річ: це музика, яка ніколи не буде популярною. За даними журналу «Білборд», у США від усієї музичної продукції, що продається, тільки 1,5% становить джаз.

Джаз — музика не для всіх. І це у країні, де джаз найбільш популярний. У Польщі, я думаю, джаз на другому місці за популярністю після США, але там цей відсоток ще нижчий. На третьому місці — Франція.

Проте якщо у музики є свої слухачі, — значить, вона має звучати в ефірі. Багато математиків віддають перевагу авангардному джазу. Поети, художники, актори люблять джаз «ЕСМівский». Цей джаз вирізняється своєю сучасністю, але з певним поглядом у минуле (з використанням того, що раніше робили). У цієї музики такий слоган: «Найкращий звук після тиші». Або: «Заплющ очі і дивись». До речі, був цікавий випадок: відомий норвезький музикант Бенедік Хоффсет надіслав мені для радіо свій сигнальний диск, що складається з 11 композицій, кожна з яких символізує якийсь колір, вони так і називаються: «вохра», «синій» і т.п. До мене у гості прийшов художник Саша Дірдовський. Я йому поставив цей диск, і він вгадав, слухаючи музику, всі 11 кольорів. Уявляєте?! Тобто, він не вгадав: він їх упізнав.

«ЯКЩО МЕНІ ВДАЛОСЯ ЗРОБИТИ ТАКІ НЕПІДЙОМНІ КОНЦЕРТИ В «ДИНАМО-ЛЮКС», — ЗНАЧИТЬ, В УКРАЇНІ ВЖЕ Є МЕЦЕНАТИ»

— До речі, про те, хто і як присилає свої диски. Бувають такі виконавці. У них виходить компакт. Я як людина, що займається джазом, від них цього компакта не отримую, а вони свого часу були у мене в ефірі — коли їм потрібен був ефір, вони до мене прийшли. Я дізнався, що вийшов компакт, іду й купую його. Вони чинять непрофесійно. Навіть відомий американський музикант Чик Коріа присилає мені кожен свій диск. А коли вийшов диск «Ротманс-джаз», який я готував, я його відіслав за 52- ма адресами. Безкоштовно.

— Мені здається, вся справа в тому, що на Заході вже давно виробилася певна етика і система професійних стосунків, яких ми за радянської влади (коли все робилося або за вказівкою зверху, або по блату) не знали. Це перше. Друге — моє особисте спостереження: західна людина відповідальніша у всіх виявах своєї діяльності. Ми ж звикли так: якось та пронесе, або: якось та буде, що-небудь та вийде.

— На продовження теми. До мене звернулася американка українського походження пані Ірена Стецюра: «Олексію, ти можеш дати мені джазових музикантів на добру справу? Заплатити ми нічого не можемо». Вона організувала вечір, щоб зібрати меценатів на підтримку Музею національного мистецтва. Ми зробили концерт на 40 хвилин, за який нам дуже дякували. До речі, ми чудово провели час, познайомилися з цікавими людьми. Я вже й забув про це. Раптом отримую офіційного листа поштою в конверті: «Шановний пане Коган, дуже дякуємо вам за підтримку...» І далі — список, хто із спонсорів скільки грошей вніс, загальна сума, скільки витрачено на фуршет, скільки віддано до Музею. Тобто вона перед усіма відзвітувала. Не приховаю: я був шокований. Ми до такого не звикли. А це і називається повагою до людей, які тобі допомагають, і повагою до себе. Пані Ірена, до речі, підказала мені ще одну правильну думку: «У жодній країні світу немасова культура не тримається на спонсорстві. Вона тримається на меценатстві».

— В Україні вже є меценати?

— Виходить є, якщо мені вдалося зробити такі непідйомні концерти в «Динамо-Люкс». Скоро вже буде сотий.

«Ротманс» дає певну суму, якої часто не вистачає. Припустімо, сьогодні виступають два музиканти, а завтра 10 — а мені треба всім платити порівну. Так, у мене є певне коло людей, яким я можу зателефонувати і попросити допомогти. Проте мені не завжди це зручно. І так не може бути завжди. А публіці треба дати все. Публіка завойовується роками, а втрачається в один день.

— А хто ці люди?

— Андрій Пєнкін, Володимир Демченко, Сергій і Марина Дяченки. Взагалі я зрозумів: якщо для проведення концерту, наприклад, треба 600 доларів, то завжди легше знайти людей, які дадуть по 100 чи по 50, ніж взяти всі 600 в однієї людини. Навіть найбагатшій людині складно розлучатися з великою сумою. Ще у мене є у Львові дуже хороший знайомий, який свого часу почув мене по радіо і надіслав листа прекрасною українською мовою (не робленою, як у багатьох, а справжньою), і до нього долучалися три американських компакти. «Я вважаю, що ваші програми сприяють підвищенню загальнолюдської культури», — писав він. Його звуть Володимир Микитович Хома. Він мені потім кілька разів купував акредитації на зарубіжні джазові фестивалі. Загалом мені таланить. Я дуже сором’язлива людина: мені важко себе продавати, просити. Люди часто приходять з пропозиціями самі. Нещодавно у нас з’явився новий спонсор — «Квазар Мікро». Вони самі на нас вийшли: «Нам дивно, чому жодна серйозна фірма не підтримує і протегує джазу». Можливо, завдяки їм нам вдасться створити у Києві спеціалізований джаз-клуб. У Москві таких клубів 15, а в Україні — жодного. Джаз-клуб — це місце, будь- кому доступне: там є зал, де на сцені стоять інструменти, щоб музикантам із собою не носити. Там збираються любителі джазу, влаштовуються спеціалізовані програми, а наступного дня можна купити касету із записом концерту, який відбувся напередодні. Там архівуються усі цікаві виступи. На стінах у такому клубі зазвичай висять фотографії людей, які у ньому виступали. Тобто це і концертний зал, і студія запису, і архів, і багато чого ще. Це — храм джазу. І у такому храмі можуть гастролювати дуже цікаві музиканти, зірки світового джазу. У Москві це організовувати простіше — там багато грошей. Ігор Бутман може привезти до Москви будь-яку знаменитість.

— А у вас в «Динамо-Люкс» такого не було?

— І у нас були зірки першого ешелону: з багатьма я знайомився на джаз-фестивалях і запрошував до нас. Це — Деніс Перр’є, співачка з Сан- Франциско, Тоні Герерро — трубач із Лос-Анджелеса, Лембіц Саарсалу, саксофоніст із Таллінна, Андрій Кондаков — піаніст із Санкт-Петербурга, Аркадій Шилклопер — кращий валторніст світу.

— Та ви ж, напевно, не можете заплатити світовим зіркам належного гонорару?

— Є ще така річ, як повага до людини, до якої їдеш. «Ми у тебе виступимо дешевше, бо ми хочемо тебе підтримати. У нас фіксований гонорар». Нетямущий поїде прямо до Дніпропетровська, а розумний по дорозі зупиниться у Києві і зіграє за півціни. Зрозуміло?

— Угу. Тобто кожен, хто їде повз Київ, — нетямущий?

— Ні, чому ж? Хтось до мене ставиться краще, а хтось — гірше. Та поки що не було жодної людини, яка сказала б: я приїхав у «Динамо», а мене підвели. Не зустріли, не провели, не нагодували, не забезпечили в музичному плані. Я завжди прагну виявляти у стосунках з людьми максимум порядності. І коли мені музиканти надсилають свої диски, я не просто кладу їх «до калитки». Я, прокручуючи диски в ефірі, завжди дякую людині, що мені їх надіслала, посилаю їй запис передачі. І плей-лист: така-то композиція на такому-то радіо прозвучала в такий-то час, на такій- то хвилі у програмі такого-то. І тоді людина присилає наступний диск. Цим користуються у всьому світі.

«МОЖЕТЕ ВИ В УКРАЇНІ КУПИТИ ЗАПИС ТАКОГО ШЕДЕВРА УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИКИ, ЯК «ЗАПОРОЖЕЦЬ ЗА ДУНАЄМ»?»

— Інша справа, що є речі, які від мене не залежать. Якось відома бразильська співачка Таня-Марія надіслала мені свої диски і довженного листа, у якому пропонувала, щоб наша українська національна радіокомпанія стала спонсором її концерту у Києві. Вона хоче приїхати. І мені довелося довго їй пояснювати, що у нашої радіокомпанії немає грошей, що вона не зможе заплатити за оренду апаратури для концерту. А у нас сьогодні в Києві є дилери найвищого класу апаратури: «Ямаха», «Роланд» — були б гроші. Та грошей на радіо немає. Воно мені, крім чистої плівки, нічого не дає. Працюєш на всьому своєму, а дехто докоряє тобі на літучках: «Ви не любите України», маючи на увазі, що я кручу зарубіжну музику. А що, любов до України визначається кількістю українських пісень в ефірі, а не прагненням підвищити культуру її громадян? А чому тоді ці «патріоти» їздять на роботу на іномарках, а не на «Запорожцях», хотів би я спитати? Ось ви живете в Україні. А можете піти і купити запис такого шедевра української музики, як «Запорожець за Дунаєм», щоб діти ваші послухали? Ви не купите. І «Лісової пісні» ви не купите. Про це наші держмужі і не турбуються. Зате дбають про споживачів горілки «Козацька Рада». До пляшки додається касетка із записом акомпанементу до народних українських пісень. І слова надруковано. Випили горілочку, поставили касетку — і співайте українських пісень. Це — супер. Людина випила, у неї хороший настрій. І хоч і під «самограйку», але й вона все-таки народну пісню своєї країни вивчить. Та якщо ми говоримо про серйозне музичне виховання, народна і національна музика має записуватися і продаватися відповідним чином. «Я ЗВЕРТАЮСЯ ДО ЛЮДИНИ»

— Олексію, а як ви ставитеся до тих музикантів, які грають у переходах?

— З найглибшою повагою. Я маю на увазі професіоналів, а не аматорів. І завжди даю гроші. Завжди.

— Можна сказати, що це також свого роду школа?

— Ні. Їм просто не пощастило. Вчитися там не можна. Там можна констатувати факт.

— А з переходу можна вийти?

— Звичайно, можна. Все у твоїх руках. Ну, а якщо говорити про старенького цього скрипаля, ви його напевно знаєте...

— Сивий чоловік з вусами і бородою, грає на скрипці?

— Так. Так от йому вже пізно «виходити з переходу». А здорово, до речі, грає. Він же лауреат багатьох конкурсів. Завжди виходить у фраку, в білій сорочці, у краватці-метелику... Я знаю чотирьох випускників харківської консерваторії, що грають у переході: два гітаристи, скрипаль і акордеоніст. Дивовижно грають. Вони дві свої касети випустили. Просто «на капелюсі» можна іноді більше заробити, ніж працюючи у філармонії. Принаймні, вони нікого не грабують. Це існує скрізь: ти повинен мати дозвіл міської управи і не займати чужої території. Все.

— У вас є мрія?

— Є.

— Створити у Києві джаз-клуб?

— Ні. Моя мрія — створити радіо. Я не хочу бути на ньому господарем. Я хочу бути звичайною ефірною конячкою. І щоб на цьому радіо був джаз, і блюз, і навколоджазова музика, і нью-ейдж. І не було новин немузикальних, не було політики та економіки.

— Це все?

— Ні. Ще я терпіти не можу, коли на радіо «ро-озмовля-а-ють і-іншим го-олосом». Не треба робити радіоголос. Особистих якостей роблений голос не замінить. Треба залишатися самим собою, хоч це і важко.

— А слухачів своїх знаєте?

— Знаю. Багатьох я упізнаю по голосу, коли вони телефонують. З деякими ми з дружиною потоваришували. А ось один з моїх колишніх слухачів на «Промені» — Андрійко Макаренко, звукорежиссер — став навіть моїм соратником. Ми разом працюємо на концертах. Є у мене 24-сторінковий зошит, який мені однин молодий чоловік надіслав із в’язниці, почувши мою передачу. У ній все його життя описане.

Одного разу бабуся із села написала. Вона послухала у моїй передачі музичну сюїту американського композитора Чарлі Хейдена «Балада про загиблих» — твір, присвячений усім солдатам, що загинули на всіх війнах. Це оркестрова джазова музика у виконанні джазових музикантів. «Я відчуваю, що то музика чужа, — вона писала, — але я побачила, як мої сини йшли на фронт, я побачила свого чоловіка. Я плакала. Воно наче чуже, а я все це побачила». Коли я переклав англійською мовою уривки з цього листа і показав Чарлі Хейдену, він також плакав.

— Звертаючись до мікрофона, ви звертаєтеся до якоїсь абстрактної людини чи до конкретної?

— Я звертаюся до конкретної абстрактної людини, яку я бачу перед собою в даний момент. Минулого року помер мій батько — це було для мене одне з найбільших потрясінь у житті. І під якусь конкретну мелодію я раптом бачу мого батька.

— Тобто це не обов’язково була його улюблена музика, просто вона асоціюється у вас з його образом?

— Саме так. А є твори, які я нині навіть боюся ставити, бо обов’язково його пригадаю. Я про нього і так думаю. Після його смерті я зовсім по- іншому осмислив джазову композицію Пета Койла «Спогади сина». Я краще зрозумів задум композитора. І ця п’єса зараз для мене зовсім інакше звучить. Батько навчив мене дуже багатьом речам. Він говорив: «Задовольняйся завжди тим, що у тебе є. Завжди намагайся дізнатися більше, навіть якщо тобі здається, що ти про щось уже знаєш все. Не звинувачуй ніколи іншого, якщо не певен на 100%, що в його становищі не вчиниш так само. Як ти дозволиш із собою розмовляти, так і буде...» Перед смертю він раптом зробив мені своєрідний комплімент: «Я знаю, що у мого сина є, принаймні, одне достоїнство — він уміє радіти успіхам інших». Я ніколи про це не задумувався, а він мені сказав.