Масовик-заводій

Люди типу Валентина Алексєєва сьогодні зазвичай сидять удома й не рипаються. За їхніми плечима багатющі життєписи, життя, насичене подіями і звершеннями. Однак усе це — в минулому. Час для них зупинився. У кращому разі вони самотиною гортають старі альбоми з газетними вирізками, де розповідається про їхню славну молодість, або пишуть уривками щоденника, марно сподіваючись, що ці нотатки колись перетворяться на велику й гарну, ошатно видану книжку спогадів. У гіршому — збирають на якесь із свят довкола себе домочадців і, вихиливши чарчину, починають тости фразою «А ось за нашого часу…», чим викликають в аудиторії неприхований песимізм та відверте позіхання. Справді, їх час минув. Вони — колишні. Той, про кого я хочу розповісти, теж колишній. Але він не втомився, не «втік» у спогади. Він повен планів. Ба — він їх реалізує, і то — з таким завзяттям, що дасть фори будь-кому із «сьогоднішніх». Він — у строю. «Заводить» маси. Як і 10 років тому. Як і 20. На те він і є — масовик-заводій.

ХТОСЬ ЧИ ЩОСЬ УПЕРТО ВІДВОДИТЬ ВІД НЬОГО СМЕРТЬ

Уперше це сталося далекого 1942 року, коли мати, радянська десантниця, народила його в окупованому німцями полтавському селі. Тоді вермахтівець із автоматом напереваги постояв над породіллею, але зброї так і не застосував. Натомість привів бабку-повитуху, яка перерізала пуповину.

Удруге — за 40 років у Каневі, Черкаської області, коли він облаштовував першу в історії міста кіностудію й, уражений струмом, упав із кількаметрової висоти. Був на волосину від смерті. Видряпався.

Утретє — минулої осені. У нього стріляли з рушниці, коли він працював у своєму робочому кабінеті.

Отже, хтось насилав на нього смерть тричі: за те, що народився, за те, що працює, за те, що, попри все, продовжує працювати. І тричі хтось відводив лиху руку.

ЗА ОДНОГО ВИХОВАТЕЛЯ НЕ ШКОДА Й ДВОХ ЧИНОВНИКІВ

Сьогодні в Каневі діє одна з найбільших у Черкаській області дитяча організація «Творча спілка — батьки й діти Канівщини». У понад 30 секціях навчається 500 дітей. Члени цієї гомінкої команди тут малюють, танцюють, співають, фотографують, гаптують, дискутують, вивчають іноземні мови та Святе письмо, вправляються у плаванні на катамарані, грають у театрі, збирають фольклор. Спілка має приміщення площею понад 1300 квадратних метрів. Дітлахи разом із батьками своїми руками вигребли звідти будівельне сміття, пофарбували, побілили, вимили підлогу, придумали емблему, написали власний гімн, пошили прапора і навіть звідкілясь притягнули флагштока. Невдовзі його встановлять у дворі й щоранку підніматимуть стяг.

Це — гра. Здавалося б, нічого особливого в ній немає. Але скажіть мені, хто сьогодні грається з дітьми? Може, парубки, котрі за кілька гривень пропонують у темних під’їздах «ширнутися» й упіймати кайф? Може, колишні в’язні, котрі організовують зграї хлопців, аби ті «чистили» базари? Може, батьки, в котрих голови забиті одним: де б заробити якийсь ламаний гріш і заповнити льох хоча б якоюсь кількістю продуктів? Зрештою, може, дрібні урядовці, які протирають штани у своїх кріслах від дзвінка до дзвінка й на вулицю носа не потикають, хоча й посаджені в тії крісла саме з метою опіки над дітлахами?

Немає відповіді. Діти в своїй більшості гуляють, як собі знають. Їх тисячі, десятки тисяч, мільйони. Вештаються країною й не знають, куди подітися зі своїми інтересами, проблемами, бажаннями. Валентин Алексєєв узяв під крило чималенько — 500 дітей. Він не вміє й не хоче говорити про теорію. Покликання, місія — для нього це — порожні слова. «Порахуймо, — каже він.— У країні близько 10 млн. дітлахів. Якщо розділити їх на команди з 500 осіб, потрібно близько 20 тис. таких як я «пастирів». Гадаю, що ця цифра принаймні удвічі менша, аніж та сила-силенна урядовців різного рівня, яка покликана займатися дитячими організаціями. Було б добре, щоби влада кинула в народ заклик і знайшла таких людей. Упевнений, добровольці зголосилися б. Та й дешевше було б. Адже я не взяв на свою організацію в держави жодного гроша — облаштував свій центр лише силами батьків та дітей.

Валентин Алексєєєв — особистість примітна. Навіть зовні. По-перше, у нього розкішна борода. По-друге, не менш розкішний бриль. Часом дорога з дому до найближчої крамниці (відстань — 300 метрів) забирає в нього півгодини, годину, а то й дві. Той зупинить, з тим погомонить, тому дасть доручення — таке враження, що Каневом іде виконроб, і все місто — його робота. Власне, так воно і є: його знає в обличчя і старий, і малий. Утім, не лише в цьому місті.

«ЦЕ ТАКА НАСОЛОДА — ПЕРЕРОБЛЯТИ СТАЙНІ НА БУДИНКИ КУЛЬТУРИ»

Упродовж усього життя Валентин Алексєєв займався тим, що йому було до вподоби. Звідси — легкість і невимушеність його стилю. Ось послухайте лишень. 1953 рік: навчаючись у школі на станції Новоолександрівка Ставропольського краю (після війни родина переїхала до Росії), Валентин залюбки бере участь у театрі пісні й танцю. 1959 рік: навчається в залізничному училищі на «начальника потяга». 1961 рік: під напучуванням матері збирається вступати до духовної семінарії (в колишньої десантниці, як виявилося, батько був священиком), але замість приміряти рясу Валентин їде до Калмикії, де в місті Елістa бере участь у республіканському фестивалі народної творчості й завойовує перше місце. 1961 рік: служить у армії, опановує фах майстра з ремонту бронетанкового озброєння. 1962- й: навчається у вищому військово-політичному училищі, кидає. 1964-й: йде працювати в культуру, доручають очолити будинок культури в селі Іванівка на Ставропіллі. Виявляється, що це приміщення — колишня стайня! Він підіймає народ, ремонтує його, перетворює на один із кращих будинків культури району. 1965-й: місто Гомель, Білорусія, працює масовиком-заводієм у клубі для глухих, опановує мову жестів та міміку. 1966- й: Чернігів, робота директором обласного будинку культури для глухих. 1967-й: село Кодня, Житомирщина, робота директором клубу, реконструкція старого приміщення. 1968-й: взуттєва фабрика, Житомир, старий напівзруйнований цех перетворює на клуб. 1970-й: село Козіївка, Коростишівський район, Житомирщина, реконструкція старого приміщення клубу, взимку з агіткультбригадою об’їжджає на лижах 25 довколишніх сіл (сніги були глибокі, транспорт не ходив). 1971-й: Коростишів, Житомирська область, відродження клубу в місцевій бавовнопрядильній фабриці, сюди поступово «перебігає» вся публіка з районного будинку культури, дійшло до того, що з огляду на відсутність відвідувачів постало питання про закриття РБК. 1976 рік: на прохання міського керівництва переходить на посаду директора «збанкрутілого» будинку культури, за кілька місяців виводить його на 1 місце в області. 1977 рік: Новоархангельськ, Кіровоградщина, реконструкція будинку культури, створення кіностудії, влада розщедрюється й обіцяє надати помешкання, але з однією умовою — якщо Валентин обстриже бороду. Він — відмовляється! 1979- й: райцентр Драбів, Черкащина, відновлення будинку культури. 1982-й: Канів, створення першої в місті кіностудії при автопідприємстві, падіння з висоти під час ремонтних робіт, одужання. 1986-й: 44 доби в Чорнобилі, знімає фільм про роботу канівських водіїв. 1989-й: член комітету споріднених міст Канів (Україна) — Сонома (Каліфорнія, США), поїздка до США, випадкова травма, обстеження в лікарні, аналіз крові, висновок лікарів — Алексєєву залишилось жити 2 роки, повернення до Канева, переїзд в с. Суворове Ізмаїльського району Одещини (тут мав лікуватися); менш ніж за рік організовує сільську телестудію, щодня виходить у ефір із своїми програмами. 1999 рік: Канів, створення в місті «Творчої спілки — батьки і діти Канівщини».

«Я ЛЮБЛЮ ПЕРЕМАХУВАТИ ЧЕРЕЗ ШЛАГБАУМИ»

Проблема багатьох із нас — шори: туди не можна, сюди зась, а там і геть табу. В Алексєєва цього немає. Везе, приміром, з Києва до Канева проявлену кіноплівку. Сидить у річковому порту, чекає на «метеора». Знічев’я переглядає кадри. Крокує поруч наряд міліції. Перша їхня думка — шпигун. Мусив кілька годин просидіти в каталажці. Або в Драбові. Будинок культури. Вечір відпочинку. Один із партійних секретарів стоїть у фойє і палить. Алексєєв коректно просить вийти з цигаркою надвір. Секретар не виходить. Алексєєв виставляє секретаря. Наступного дня виставляють Алексєєва. Або — в Каневі. Поки «лікувався» в селі на Одещині, місцеві пройдисвіти розтягують потихеньку майно та обладнання дитячої кіностудії. Алексєєв повертається практично на порожнє місце. Здається, нормальній людині здоров’я не вистачило б усе те пережити, не кажучи вже, щоб відновити. Алексєєву, якому «залишилося жити 2 роки», вистачає.

«Я люблю перемахувати через шлагбауми й усілякі рогатки», — каже він. Ще б пак. Узяти хоча б останній випадок. Вихопити з-під носа в канівських бізнесменів під благодійну організацію таку площу! У багатьох на неї свербіли руки, як не як, 1300 квадратних метрів — ото крамничок можна було б натулити! Та ба, знайшовся такий собі дядько Алексєєв, який привів із собою гурт дітей і таки зумів переконати міську владу, що малюкам ця площа набагато потрібніша, аніж бізнесменам. Очевидно, саме тому й гримнув постріл у шибку робочого кабінету, де того вечора допізна засидівся «зухвалий» конкурент.

У стіні за спиною у Валентина й досі зяє надщербина від кулі. Вона — на рівні його голови. «Не замазую, хай буде на згадку», — каже чоловік.

«МОЄ КІНО САМЕ ЖИТТЯ ПОКЛАЛО НА ПОЛИЦЮ. ГАДАЮ, ВОНО Ж ЙОГО ЗВІДТИ Й ЗНІМЕ»

Кіно- та відеороботи Валентина Алексєєва — то окрема розмова. В його кабінеті зберігається 13 ящиків, ущерть заповнених плівками, на яких — історія Канева. «Ще не настав час, — каже він. — Життя поклало моє кіно на полицю. Не маю сумніву, що рано чи пізно воно ж її звідти й зніме. Гадаю, вже незабаром у Каневі ми створимо власну телестудію. Тоді й знадобляться мої архіви».

Як завжди, він підходить до справи зважено й серйозно. Уже готовий до друку доволі форматний проспект, де відображено усі здобутки й проблеми вищеописаної творчої спілки. Уже складено кошториси на обладнання для телестудії, комп’ютерного та видавничого центру. Хоче Алексєєв і свою газету. Крім того, провадиться ремонт катамарана, пишеться проект на створення свого яхт-клубу. Немає сумніву, що все це буде, що все це запрацює. До «спілчанського» гурту додасться ще більше дітлахів, можливо, їх стане тисяча або й дві (ще кількох чиновників-нероб можна скоротити). І що головне, Алексєєв у своїх починаннях не робить ставки на допомогу з боку держави. Він знає її злидні, він знає, що державі зараз не до цих проблем, тому вважає принизливим просити ще й на свою спілку кошти. Основні його партнери — неурядові благодійні організації та фонди, бізнесмени, просто небайдужі люди. Алексєєв упевнений, що його досвід роботи з дітьми знадобиться державі. Потім, згодом. Це — як кіно, тимчасово покладене на полицю.

ДІОГЕНОВА ДІЖКА

В дитинстві Валентин, як старший із 13 дітей, мав обов’язок — щодня наповнювати водою велику діжку. Носив відром. Криниця була далеко. Поки виконував роботу, мав змогу міркувати про життя. Ймовірно, саме тоді малому хлопчакові спало на думку податися в масовики-заводії. Аби жити легко й весело самому, аби так само легко й весело жилося всім, хто тебе оточує.

Двоє братів Валентина Алексєєва стали священиками, п’ятеро сестер одружилися зі священиками. Його мати все життя пропрацювала регентом церковного хору. Сам Валентин з 13 років прислужував священику як паламар. Сам Бог велів йому стати пастирем, мати свою паству. «А я її маю, — каже він. — Мої 500 парафіян — найслухняніші й найкращі в світі».

Його життя могло б бути цілком іншим. Якби зголив бороду, давно мав би велике помешкання. Якби «осів» і не «розміняв» молодість на поїздки й часту зміну робіт, либонь дослужився б до заввідділом культури чи й до вищої посади. Якби не помчав стрімголов у Чорнобиль, не мав би того букету болячок, які останнім часом усе частіше дошкуляють йому. Якби… Якби… Якби…

Розповідає його дружина Ольга Алексєєва: «А ви знаєте, за все своє життя він отримав цілих п’ять трикімнатних помешкань? І щоразу, переходячи на іншу роботу, залишав їх комусь із своїх працівників. А ви знаєте, що ми з ним кілька разів уже розлучалися — занадто вже мене допекла його громадська діяльність, коли я не бачила чоловіка вдома тижнями? А ви знаєте, що певний час наша родина харчувалася маленькими пічкуриками, яких я ловила саморобною вудкою в Дніпрі, поки Валентин працював над черговим проектом, а в домі не було й шеляга? А ви знаєте, що?..»

Здогадуюся. Така вже доля в жінок, які мали необережність одружитися з масовиками-заводіями: терпіти й чекати. Хоча, як правило, з віком заводії стають поміркованішими, повільнішими в своїх парадоксальних діях, важчими на підйом. Алексєєв — ні. Як божевільний ушнипився в ідею створення спілки батьків і дітей. Пропадав на «об’єкті» не тижнями — місяцями. Засиджуючись над документами, кошторисами, проектами, там же й ночував. «Дійшло до того, — розповідає Ольга Алексєєва, — що наш знайомий брав машину, їхав у «Спілку» і привозив Валентина додому до мене на побачення. Чоловік хутко сьорбав суп, розпитував доньку про успіхи в школі й невдовзі щезав у тому ж напрямкові».

«Я НЕ СВЯТИЙ, ХОЧ І ВАЛЕНТИН»

Цікаво, що відкриття «Творчої спілки — батьки й діти Канівщини» відбулося в день святого Валентина. Алексєєв вважає, що це вельми прикметно. Любов, у якнайширшому розумінні цього слова, рухає ним усе життя.

«Розірвані зв’язки між поколіннями, відсутність взаєморозуміння між батьками та дітьми, узагалі, роз’єднаність суспільства — на мою думку, тут зарадити може лише це високе почуття». Валентин замовкає. «Занадто високопарно сказав, — усміхається у вуса. — Треба простіше. Діти пишних слів не розуміють. Критерій, за яким вони оцінюють нас, дорослих, — діло».

Алексєєв не зупиняється. Творення телестудії, видавничого центру — це вже в роботі, колесо, запущене ним, крутиться. Тимчасом у нього нова ідея — заснування в Каневі, який часто називають духовною столицею України, дитячої школи духовного спадку. Світло в невеличкому кабінеті голови «Спілки» не гасне іноді до третьої години ночі. Як і завжди, готує проект ретельно. І перш за все — теоретичне обгрунтування. Використовує для цього Біблію, старовинні Євангелія, які знає цілими розділами напам’ять. Масовик-заводій, між іншим, доволі освічена людина. Дубнівське культучилище (Рівненська область), яке він свого часу закінчив, то лише мала частка усіх «народних університетів», які він пройшов. Постійні заняття самоосвітою, начитаність не раз ставали йому в пригоді. Він може декламувати поезію, тримаючи залу в напрузі кілька годин поспіль. Він може влаштовувати дійства в провінційних будинках культури, та такі, що столицям і не снилося. Він може взяти справу й довести її до кінця, на що здатен далеко не кожен.

Масовики-заводії… Як нам сьогодні їх не вистачає. Приємних, веселих, товариських. На пляжах, у парках, в санаторіях, на центральних майданах міст. Ні, не фальшивих заводіїв з казенними голосами, які «стрижуть» на масових акціях гроші, а отих, що працюють за копійки, зате вкладають у кожне слово посмішку, жарт, душу. Колись у 80-х роках поет Андрій Вознесенський написав вірша «Потрібні подвижники!». Так само сьогодні потрібні масовики-заводії. Але справжні. Як Алексєєв.

Звісно, він не святий. Але він у дорозі. Він постійно рухається й увесь час угору. Він показує приклад. Він заводить маси, не дає їм бути інертними, змушує ставати поруч і так само, як він, рухатися. Остання книжка, яку він прочитав, — тритомник Олександра Клизовського «Основи світосприймання Нової епохи». Чи розуміє він у повній мірі те, що відбувається з цим світом? Навряд чи. Але має щире бажання зрозуміти, докопатися до істини. Часом обпікається. Так, на перших порах, коли Алексєєв тільки-но організовував свою творчу «Спілку», його активно підтримав місцевий осередок соціалістів. Та, коли торкнулося щоденної рутинної роботи, партнери «тактовно» відійшли в бік і залишили Валентина самого. Відтоді поклав собі: «дружити» з людьми лише на «людській» і аж ніяк не на партійній основі. До речі, саме на такій основі підібрався колектив педагогів та викладачів, які опікуються «спілчанськими» дітьми. Маючи основну роботу, вони приходять сюди вечорами та у вихідні й безкоштовно працюють. Валентин, до речі, вважає, що це ненормально: людська праця завжди має бути винагороджена. З початком нового навчального року він планує платити викладачам хоча б невеличкі гонорари, а вже з наступного сезону має намір установити солідні оклади.

ЗЕЛЕНА МУРАХА НА ЗЕЛЕНОМУ ТЛІ

Якщо міряти загальнодержавною міркою, зусилля Алексєєва навряд чи помітні. Тим паче, Валентин не любить розводитися про себе, давати інтерв’ю. Однак мені здається, що без таких, як він, не було б поступу вперед. Він, як та мураха: щоденно й уперто робить свою роботу. До речі, про мурах. Алексєєв і досі пам’ятає свій перший малюнок. На зеленому тлі було зображено велику зелену мураху. Батько, якому він показав малюнка, похвалив сина…

Все-таки багато залежить від батьків. Про матір Валентина Алексєєва — Ганну Вікторівну — я вже згадував: десантниця, регент церковного хору, виховала 13 дітей. Батько — Іван Дмитрович — теж не менш колоритна особа. Кілька років тому йому заманулося подарувати синові коня. Уявіть: батько в Ставрополі, син у Каневі, як того коня доправити? Батько й тут знайшовся: а я його, каже, залізницею тобі перешлю. Знаючи характер старого, Валентин почав уже міркувати, куди того коня запрягти. «А що? — каже. — Зробив би гарну карету, розфарбував би, катав би в Каневі дітей…»

Ось такі вони, масовики- заводії. Мабуть, у них це — спадкове!