ЕЛІТА ТА АНТИЕЛІТА

— Володимир Короленко якось відзначив, що «одним із наслідків більшовизму стало збіднення Росії інтелігенцією». Здобуття Україною незалежності теж призвело до певних суспільних зсувів. Чи не можемо ми нині констатувати, що наша держава збідніла на інтелігенцію?

— З інтелігенцією все вийшло дуже складно, хоча б в історичному аспекті. Так, інтелігенцію було фізично знищено декількома хвилями сталінських репресій — причому в Україні їх було більше, аніж у Росії, й почалися вони раніше. Я знаю це не із книжок, бо походжу з родини, ще дореволюційної за своїм історичним корінням, а отже, й майже цілковито винищеної української інтелігенції. Мій прадід, Андрій Григорович Коломійченко, був директором гімназії. Прабабуся Ганна Терентіївна Бурчик-Бузницька — народною вчителькою з 1908 року. Вона була першою моєю вихователькою і через те для мене, скажімо, Єфремов чи Дурдуківський — то не якісь персонажі з далекої історії, а постаті з родинних переказів, бо прабабуся вчителювала в знаменитій київській «Трудшколі №1 ім. Т.Шевченка», проскрибованій ще у зв'язку із процесом «Спілки визволення України» 1929 — 1930 рр.

Проте водночас радянська влада створила і надзвичайно потужне покоління нової інтелігенції, яке встигло успадкувати від попередників високі критерії професійності, ділової етики, наукової порядності. Я веду мову про наукову інтелігенцію, бо мені пощастило вирости в родині, де дідусь, Максим Федотович Гулий, знаний біохімік, є академіком Національної академії наук і досі працює у свої 94 роки. Покійний батько, Віталій Іларіонович Стріха, який був організатором і президентом Академії наук вищої школи України, теж дуже цікава, потужна і світла постать, блискучий фізик і викладач. Мама — Надія Максимівна Гула — член-кореспондент двох академій — Медичної та Національної.

Хоч би як там було, а радянська влада значною мірою відтворила інтелігенцію, яка була до революції, — і таким чином породила власного могильника, бо зрозуміло, що інтелігенція потребувала певного рівня свободи. Система могла «затиснути» все гуманітарне — що вона і робила. Однак для того, щоби були фізики, щоб вони працювали і давали науковий продукт у вигляді хоча б тієї ж бомби, неможливо було повністю «закрутити гайки».

І тому відбувалися знамениті фрондерські розмови «на кухні» і в курилках, а подекуди й на семінарах, особливо поширені серед «шістдесятників». І саме ці люди стали активістами демократичних організацій, саме вони та їхні діти на романтичній хвилі кінця 80-х прийшли в політику. Саме вони становили значну частину депутатського корпусу 1990 року.

Однак — сумний парадокс — новій владі ця інтелігенція вже не була потрібна. Таким чином, інтелігенція стала могильником для самої себе. Те, що відбувається в Україні з інтелігенцією нині, я справді сприймаю із жахом. У нас можуть процвітати ректори, про яких усім відомо, що вони не писали не те що докторської, а навіть кандидатської дисертації, не прочитали жодної лекції. Проте ці люди не сходять зі шпальт газет. У нас, зрештою, Президент може ходити на концерт закордонного співака, якому заборонено в'їзд до декількох країн через мафіозні зв'язки, проігнорувавши останній, як потім з'ясувалося, виступ на рідній сцені Анатолія Солов'яненка...

Протягом 70-ти років радянської влади все-таки створилася певна система критеріїв. Вона була складною, далеко не все там було безумовно добрим. Однак принаймні явних парвеню у вищі ешелони влади все-таки не пускали.

— Кого ви маєте на увазі?

— Це люди, не наділені багажем культури, порядності, освіченості. Їм, завдяки діловій хватці, вмінню працювати ліктями, бути жорсткішими, послідовними у справі «потопити ближнього», вдалося (називаю один із типових варіантів), ставши депутатом 1990- го, вхопити своє під час приватизації, потому посісти певне місце у виконавчій владі, розпоряджатися великими матеріальними ресурсами, долями людей. Тепер вони ходять у чорних костюмах і білих шкарпетках, але з дуже дорогими краватками. Вони встановлюють критерії, вони присуджують премії, вони визначають, що варто в цій державі підтримувати, що ні.

Мій батько два роки тому в статті в «Дні» писав, що найстрашніше те, що в Україні формується «чорна» еліта. Насправді — це еліта за становищем, а не еліта за духом, за своїми якостями.

— Зміст поняття суспільної еліти змінюється в нас на очах і приналежність саме до інтелігенції її представників вже не відіграє великої ролі...

— Інтелігенція активно зникає. Виокремився дуже вузький шар тих, котрі пристосувалися. Є люди, які зуміли з фізиків перекваліфікуватися на політологів і сьогодні досить успішно існують на західні гранти, видаючи іноді добросовісні, іноді не дуже дослідження та «рейтинги». Є люди, які з математиків перекваліфікувалися на комп'ютерних фірмачів. Є гуманітарії, які пішли в політики. І є дуже багато тих, котрі просто пішли на базар, бо жити якось треба. Проте висококласні фахівці, які сумлінно намагаються утриматися в тих же природничих науках, приречені або на еміграцію, або на животіння, бо, скажімо, доктор наук в академічному інституті сьогодні отримує 130 гривень за місяць (ставка 260 при половинному тижні)...

Творча інтелігенція... Так само хтось поїхав, хтось усупереч усьому залишається вірний Україні. Як покійний Солов'яненко. На щастя, він не бідував матеріально, але за рахунок того, що його запрошували російські філармонії.

Ще трохи — і я боюся, що середовище інтелігенції втратить здатність до самовідтворення. Річ у тому, що інтелігенцію не можна створити указом. Вона має з'явитися сама. Щоб людину назвати інтелігентом, вона має певний час провести в середовищі, де люди живуть за певними правилами, де щось вважається порядним, а щось — абсолютним «табу». Раніше ті ж науковці могли жити, майже не виходячи із власного середовища. Нині — людина позбавлена цієї можливості. Якщо ви, наприклад, молодий студент-фізики, то ви змушені, якщо не хочете жити на дев'ять гривень стипендії, крутитися. Тобто ви виходите за межі наукового, освітянського чи творчого середовища, більшу частину свого часу витрачаєте на зовсім інші зв'язки — відповідно формуються інші критерії, інше світосприйняття.

Отже, тих людей, які продукують тексти, утворюють інтелігентські «тусовки», в нас стає дедалі менше. Через те не можу бути оптимістом. Однак не можу бути і якимось фатальним песимістом. Накопичено все ж таки певний потенціал і ще декілька років він працюватиме. Проте, якщо не буде змін на краще протягом 7—10 років, боюся, що ми дійдемо до межі, коли відтворити щось уже буде неможливо.

— Чи не може клас бізнесменів продукувати інтелігенцію?

— Правила гри зовсім інші. Інтелігент — за визначенням — не може бути абсолютним прагматиком. Бізнесмен повинен бути абсолютним прагматиком, інакше він назавжди програє. Це — інші світи. Це — вимога жорстко в усьому дотримуватися свого інтересу. Не хочу образити бізнесменів. Серед них є багато людей безумовно порядних, готових підтримувати ті ж мистецькі акції, тих же вчених. І все-таки, це не те середовище, яке може масово продукувати інтелігенцію. Навряд чи в дітей бізнесмена може виникнути ідея піти в науку, стати доктором наук і одержувати 130 гривень.

До того ж є ще одна, на перший погляд, парадоксальна обставина. Наша інтелігенція є продукцією такого специфічного суспільства, яким була колишня царська, а потім комуністична Росія. Тоталітарне суспільство є дуже організованим, де на кожну функцію є свій прошарок. Мають бути люди, які інтелектуально обслуговують державну машину. Тому держава має продукувати цих людей. А для обслуговування «еліт» сьогоднішньої «демократичної» України ані вчені, ані митці світового рівня, схоже, вже не потрібні. Досить порад фахівців МВФ і концертів Йосипа Кобзона.

ЗААНГАЖОВАНІ ВЛАДОЮ?

— А чому ви свого часу пішли в політику? Судячи з усього, вас не налякали ті методи, до яких вдається українська політика?

— Я належав до хвилі тих, котрі чесно повірили в горбачовську перебудову і пішли в громадське життя. Я справді брав участь у створенні Товариства української мови, потім Руху, потім став депутатом Київради, потім був радником міністра культури Івана Дзюби та його наступника Миколи Яковини. Брав участь у створенні проекту НДП, коли об'єдналися Партія демократичного відродження України, членом якої я був, та Трудовий конгрес України.

НДП на першому етапі задумувалася як сплав людей, які прийшли в політику за велінням сумління чи громадським покликанням, бізнесменів, які відчували необхідність змін на краще, і, нарешті, поряднішої, кращої частини чиновництва. На жаль, на певному етапі НДП зробила фатальну помилку, вирішивши йти у владу. Тодішні керівники НДП абсолютно не розрахували, що за теперішніх правил гри не партія візьме владу, а влада візьме партію. І через те на минулому з'їзді партії — четвертому, коли делегатів протягом ночі «гвалтували» проголосувати за висунення Л.Кучми, всі найбільш активні, послідовні, демократично зорієнтовані люди пішли з тієї партії разом із лідером Анатолієм Матвієнком. Теперішня НДП не є цікавою ні для кого, і я підозрюю, — і для тих, хто в ній лишився. Партія існує, доки є уряд Пустовойтенка, а це вже ненадовго...

Сам я слідом за Матвієнком пішов у «Відкриту політику». Сподіваємося підняти з руїн розтоптаний правий фланг. Є об'єктивна потреба в тому, щоб це хтось робив. Може, це не вдасться нам, може, ми просто дамо поштовх для того, щоб це зробив хтось інший. Проте, в кожному випадку, наші зусилля немарні, бо гуртування правиці — це веління часу. Миритися з тією ситуацією, яка існує сьогодні в Україні, — це злочинно.

— Наскільки наша інтелігенція заангажована владою?

— Складне питання. З одного боку, інтелігенція через своє становище є тим прошарком, який підтримується будь- якою цивілізованою державою. У тих же західних демократіях ця сфера фінансується державою, але немає ніякого диктату над душами і сумлінням людей. Вони вільні.

У нас, на жаль, держава платить мізерну зарплатню, а у відповідь вимагає стовідсоткової лояльності не так до держави, як до людей, які вважають себе втіленням цієї держави. Через те науковців Академії наук, зведених до стану жебраків, брутально скликали на збори, де змушували одноголосно висувати в президенти Кучму. Найприкріше, що люди збиралися й висували, бо боялися, що їх виженуть і що вони втратять навіть ті злиденні копійки, а найголовніше — змогу працювати в науці...

Переконаний, інтелігенція за своєю природою покликана бути опозиційною, бо будь-яка влада варта того, щоб їй опонувати... Інтелігенція покликана бути сумлінням нації, служити певним моральним контролем за діяльністю влади. Знову-таки, я не знаю, як сьогодні можуть виконувати цю функцію, скажімо, керівники наших «національних» творчих спілок, які по-жебрацьки фінансуються — але таки фінансуються — з державного бюджету і відтак уже не можуть нічого сказати. У розмовах між собою — так, усі все чудово розуміють. Проте всі бояться втратити хоч цю невеличку підтримку держави.

Однак держава — це не тільки Кучма. Це той же Марчук, це той же Мороз, це той же Симоненко, це той же Ткаченко. Двом останнім я особисто зовсім не симпатизую. Проте, якщо ми граємо за демократичними правилами, то держава — це всі ми. Зрештою, всі ми є платниками податків, а не тільки ті, хто пасеться коло нині чинного Президента. Натомість вони привласнили собі монопольне право ті податки споживати.

— Може, ці побоювання пов'язані не тільки з можливими адміністративними рішеннями?..

— Я б не драматизував ситуацію. В Україні ще нікого не садять. Скоріше можна втрапити в халепу, крутячись у великому бізнесі. У політиці рівень, на якому перебувають керівники творчих спілок, не той, який щось реально вирішує. Не той рівень, де будуть мститися за якось не так висловлену позицію. Проте даються взнаки риси того рабського менталітету, який виховувався протягом 70-ти років. Я переконаний, що якби керівник творчої спілки пан N тупнув ніжкою і сказав, що так далі жити не можна, то не було б якихось організаційних висновків щодо нього. Проте пана N робили керівником спілки ще за радянських часів, він знає, що буває, через те він тупати публічно ніжкою не буде.

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ЧИ ЦЕНТРАЛЬНА ФІЛАРМОНІЯ?

— Ви були одним з авторів «Концепції державної культурної політики», яку було розроблено за ідейного керівництва тодішнього міністра культури Івана Дзюби...

— Іван Михайлович Дзюба, як людина великого аналітичного розуму, поставив собі питання: що робити далі? Уявімо, що ми поміняли «поганих» радянських чиновників на «хороших» українських (на світанку нашої незалежності щиро в таке вірили). Як же далі підтримувати українську культуру?

Для цього треба було визначити певну систему правил гри. Прикметно, що Іван Михайлович запросив до роботи в міністерство людей дуже нестандартних із традиційного «радянського» погляду на культуру. Перший заступник Микола Яковина — наймолодший голова облвиконкому в колишньому СРСР і талановитий художник. Радники міністра: Олександр Гриценко — кібернетик, літературознавець і поет, Сергій Тримбач — кінознавець і кінокритик, Віктор Вечерський — архітектор та ентузіаст пам'яткоохоронної справи, Андрій Кочур — син знаменитого Григорія Порфировича Кочура, людина, яка була чемпіоном України з боксу в легкій вазі, але при тому — знаний філофоніст і музичний критик.

Іван Михайлович, очевидно, хотів зібрати компанію таких різнобічних людей, щоб вони трошки розворушили... я б не хотів уживати термін «болото». Проте вже так склалося, що за радянської влади сформувався клан радянських «культуртрегерів». Там так само були порядні і хороші люди, але біда української культури останніх десятиліть саме в тому, що вона не була цілісною. У нас театрознавці майже не спілкувалися з музикознавцями, всі вони дуже приблизно уявляли, що є таке образотворче мистецтво тощо. Через те Іван Михайлович сміливо залучав до роботи людей, які навіть не мали, скажімо, формальної освіти в одній із цих галузей, але могли ширше поглянути на ситуацію в цілому і були заангажовані в мистецькому світі на пристойному рівні. І саме таким людям було доручено розробити цю концепцію.

Основну роботу здійснили ми з Олександром Гриценком. Зробили інвентаризацію того, що ми успадкували. Вивчили моделі, як підтримують культуру інші держави. І запропонували певні шляхи, які можна було реалізувати в Україні. Документ з'явився в середині 1994 року. У жовтні того року він був затверджений, як основа на колегії міністерства, а після того розпочалася страшна атака творчих спілок. Власне, не творчих спілок, бо я як член Спілки письменників зовсім не уповноважував нікого підписувати якісь заяви з вимогою «дати відсіч» і «виявити пильність», — а керівників спілок. Вони подумали, що в них заберуть їхнє невеличке бюджетне фінансування. Хоча в документі про це зовсім не йшлося.

Йшлося там про те, що держава має зробити підтримку культури багатоаспектною. У нас держава здійснює «соцзабез» у сфері культури, тобто підтримується не сама культура, не вистава, не придбання книжок бібліотекою, не нові мистецькі виставки, а підтримується дуже убога зарплатня працівників цих закладів. І все.

Ми пропонували підтримати мистецьку діяльність шляхом запровадження законодавства про неприбуткові організації, що виводило б ці організації в зовсім іншу, пільгову сферу оподаткування. Ми пропонували використати елементи британського досвіду, коли кошти ділить не міністерство, а напівавтономна структура, якій дає гроші держава, а їх ділять там на основі конкурсу. Митець матиме справу не з одним чиновником, а з певною колегією, групою авторитетних шанованих митців. Як на мене, це був гарний документ. Це визнає і багато хто з його тодішніх критиків.

Проте, на жаль, тоді його час іще не настав. Грубо і брутально усунули Івана Михайловича Дзюбу. Після того рік працював у підвішеному стані виконуючого обов'язки Микола Яковина. Потім з'явився Дмитро Іванович Остапенко. І все повернулося «на круги своя». Міністерство культури з тієї установи, яку замислював Дзюба, — органу для визначення культурної політики, органу для збереження національної спадщини як основи культури, — знову стало центральною філармонією з головною функцією організації урядових концертів та всіляких святкових заходів. Найбільші гроші проходять тут — і саме тут містяться найбільші ділові інтереси.

Щоправда, треба віддати належне Остапенку, на якомусь етапі він роботу над концепцією продовжив. Зрештою, дуже підправлений і вихолощений, але цей документ був затверджений як «Концептуальні засади діяльності органів виконавчої влади в сфері культури». Постанову встиг підписати Дурдинець у короткий період виконання обов'язків прем'єра між Лазаренком і Пустовойтенком. Цей документ можна, не соромлячись, демонструвати на всіляких міжнародних конгресах, але на практику він ніяк не вплинув.

— Із часу створення «Концепції» минуло п'ять років. Чи залишилася вона, на ваш погляд, актуальною і сьогодні?

— Стратегічний напрямок того, що ми пропонували, мені здається правильним. На жаль, катастрофічно погіршилися стартові умови. Якщо 1994 року ще існувала інфраструктура культури, успадкована від УРСР, то нині ми маємо її руїни. Знищується мережа бібліотек — навіть державна історична бібліотека в Лаврі закрита через відключену електрику, а районні — масово зачиняють і приміщення продають. У дикому становищі музеї. Сумну роль тут відіграло повернення приміщень церквам. Адже за радянської влади спеціалізованих музейних приміщень майже не зводили, часто розташовуючи цінні музеї в зачинених храмах. А сьогодні, коли відновлюється справедливість щодо віруючих, мало хто згадує про ні в чому не винну культуру, про унікальні музейні колекції, які подекуди викидаються просто на вулицю.

Стан театрів — у тому числі національних — жалюгідний. Рідний кінематограф лежить у руїнах. І сьогодні, намагаючись щось зробити з українською культурою, а не просто не даючи їй потонути, треба здійснювати заходи, які більш чи менш корелюють із нашою концепцією. Якби це розпочали робити 1994 року, ми б урятували значно більше. Нині йдеться про залишки.

— Нещодавно було призначено нового міністра культури. Чого можна сподіватися від цього призначення: міністерство буде органом визначення культурної політики держави чи центральною філармонією?

— Міністр працює надто недовго, я б волів утриматися від коментарів. Бо що я можу сказати? Не можу ж я ставити чоловікові на карб його комсомольське минуле чи те, що він зумів протриматися радником трьох таких різних прем'єрів. Подивимося, що цей міністр почне робити...

ПРО ДУХ АКАДЕМІЧНОГО САМОВРЯДУВАННЯ

— Наукова інтелігенція, наскільки вона залишається такою? Адже можливостей для занять наукою щороку дедалі менше і менше.

— Кілька разів на тиждень я все ж з'являюсь в Інституті напівпровідників НАН України. Я як теоретик маю робоче місце в себе вдома. В інституті спілкуюся з колегами, які, попри все, намагаються працювати. Нещодавно я одержав 229 гривень за участь у винаході напівпровідникового лазера із змінною довжиною хвилі. Як бачите, наша держава щедро винагороджує винахідників. Не менш приємно буває написати формули, за які ніхто нічого не дасть, але в яких є своя естетика, своя краса. І є ще досить багато людей, які роблять саме це.

На жаль, можливостей для цього стає дедалі менше. У теорії ми зберігаємо сильні позиції через те, що теоретикам багато не треба: письмовий стіл, ручка, комп'ютер, доступ до літератури. З експериментами, звичайно, значно гірше, бо в науці фінансується знову ж таки сама зарплатня. А сучасний експеримент коштує грошей, і тут, на жаль, відбувається цілковитий колапс.

Певні надії пов'язані із приєднанням до міжнародних програм, але тут усе тримається на ентузіазмі окремих людей. Де є такі ентузіасти, то там щось рухається, де немає, там люди губляться і пропадають. Однак якоїсь цілеспрямованої державної політики у сфері науки немає.

— Яким ви бачите вихід із цієї ситуації?

— На жаль, є один болісний крок, на який треба йти. Можу судити з фізики. У колишньому СРСР вивчали всі напрямки, які існували у світі. У цьому АН УРСР була відбитком АН СРСР: тут теж вивчали все і потроху. Сьогодні ми повинні зробити те, що давно зробили поляки, які ще наприкінці 80-х зосередилися на тому десяткові напрямків, де вони трималися на світовому рівні. Нам справді треба було б чітко визначити, де ми ще можемо відповідати світовому рівневі, і спробувати триматися хоча б там. Решту ресурсів вкласти туди. І, звичайно, ширше запроваджувати систему грантів. Це змагальність, це змушує людей пропонувати свіжі ідеї, ширше підключатися до міжнародних програм, де є чи не єдиний для нас порятунок.

Окрім того, повинна демократизуватися сама система науки. Головною постаттю має стати не адміністратор у науці, а вчений. На жаль, у нас тепер цей учений зведений до такого матеріального і морального стану, що навіть говорити про це боляче.

Треба повернути давній дух академічного самоврядування в університетах. Ситуація, в якій сьогодні ректор прилюдно кричить на засіданнях ученої ради і може дозволити собі вигнати з роботи професора, який йому чимось не сподобався, і потім не поновлювати його, незважаючи на судові рішення, — то страшна ситуація.

Знову-таки ми повертаємося до того, із чого почали. Усього цього не можна досягти без повернення суспільного статусу інтелігенції. Доки інтелігенція в нас не відвоює своїх позицій — не буде кому пояснити, скажімо, чому непристойно наділеному владою чоловікові кричати на підлеглих.

На жаль, ведучи сьогодні мову про інтелігенцію, ми маємо на увазі ту стару — радянську — інтелігенцію. Однак іншої інтелігенції ми не маємо. Хотілося б, щоб вона з'явилася.