Людина волаюча

«Я раздавлен
Непомерной тяжестью
ответственности
Никем на меня
не возложенной
Ничего не могу
предложить
человечеству
Для спасения
Остается застыть
Превратиться
в бронзовую скульптуру
И стать навсегда
Безмолвным
Взывающим»

Вадим СИДУР, 1983

Постать Волаючого — єдиний, безперервний, відлитий у металі крик за усіма загиблими, усіма скаліченими, усіма, хто страждав від душевного або фізичного болю. Волаючий — той, хто хоче донести свій крик до близьких і далеких, встигнути відправити свій безсловесний сигнал, поки людство остаточно не з’їхало з глузду в пароксизмі самознищення. Літера-крик, скульптура-зойк, художник, що перевтілився у власний твір. Великий скульптор українського походження — Вадим Сидур.

Наприкінці червня минуло рівно 25 років з дня його смерті й 87 років з дня народження. Місто, де він народився в будинку на розі вулиць Козачої та Казанської (зараз Комсомольська і Карла Лібкнехта), називалося Катеринославом. Ріс він вже в Дніпропетровську. Мріяв стати лікарем. Захопившись творчістю, бігав до магазину, щоб подивитися на репродукцію портрета Льва Толстого пензля Іллі Рєпіна і потім вдома, з пам’яті, ліпити фігуру письменника. Це була його перша скульптурна робота, якою він дуже пишався. Пізніше Сидур згадував: «Досі не можу примиритися з тим, що ці скульптурки не збереглися. Особливо «Толстой», залишений мною в окупованому Дніпропетровську. Я прагнув дістатися до нього через всю війну. А шляхи війни, як відомо, несповідимі. І коли вісімнадцятирічним молодшим лейтенантом, командиром кулеметного взводу я дійсно дійшов до свого рідного міста і своєї вулиці, та вже здалека побачив, що від будинку, де я народився і виріс, не залишилося нічого. Лише пічна труба стирчала як новаторський пам’ятник моєму дитинству і юності...»

1942 року, після військового училища, майбутній скульптор пішов на фронт, командував кулеметною залогою розрахунком. У 1944 році в бою під Кривим Рогом, біля станції Латовка, Вадима Сидура було важко поранено в обличчя. Лікарі боролися за його життя два місяці, але каліцтво, яке він маскував, відростивши бороду, залишилося. У 1945 році Сидур вступив на факультет монументальної скульптури Московського вищого художньо-промислового училища — знамениту Строганівку.

Свою творчість Вадим Абрамович ділив на п’ять етапів. Перший — це дитячі, ще не повністю усвідомлені спроби ліпити і малювати, пластилінові фігурки, відвідування гуртків у дніпропетровському Палаці піонерів. Після поранення на фронті, на другому етапі — бажання вчитися скульптурі, неофітський ентузіазм пізнання класичної спадщини — «робити як справжні художники». Третій етап — власне навчання, захоплення ленінградським ампіром «з його фанфарами, лаврово-дубовими гілками і квадригами».

Наступний період сам скульптор відносив до другої половини 1950-х років і називав імпресіоністсько-експресіоністським. Основою для твору стають жест, вираз обличчя, інтонація, зловлені на льоту (поєднання «імпресії» — враження і «експресії» — вирази). В ті роки Сидур створює приголомшливі за виразністю роботи «Голови сліпих», «Портрет дружини», «Портрет Ернста Невідомого», «Рита», в яких виступає прекрасним портретистом, проте не психологічного, а швидше рефлексивного, філософського змісту. В цей самий час разом з В. Лемпортом і М. Силісом Сидур засновує групу «ЛеСС», яка отримує вигідні замовлення (зокрема, скульптурне оформлення Варшавського палацу науки і культури). Про перспективного творця пишуть газети, його приймають до Спілки художників, виділяють майстерню. Здавалося б, відкривається блискуча перспектива офіційного визнання і заможної кар’єри.

Проте головне було попереду.

Справжній перелом стався 1961 року, коли художник дивом вижив після обширного інфаркту. Саме тоді повністю проявився зрілий стиль, п’ятий етап, який дав того Сидура, якого знає весь світ.

Дивно, що пережите на фронті зовні ніяк не позначилося: твори перших післявоєнних років життєрадісні і легкі. Побувавши за межею життя вдруге, художник розуміє, що може багато чого не встигнути. Тож інтуїтивно, не знаючи про новітні світові тенденції, наділяє своє мистецтво зовсім іншою, небаченою досі виразною мовою, яка дозволила дослідникам поставити Сидура в один ряд з такими геніями скульптурного авангарду, як Генрі Мур, Альберто Джакометті, Костянтин Бранкузі.

Сидура часто називали радянським Муром (до речі, вони й померли в один рік). Це справедливо лише частково: Вадим Абрамович дізнався про знаменитого британського колегу, коли вже повністю сформував свій стиль; крім того, тут слід говорити про схожість художнього мислення, але вже ніяк не про спадкоємство або наслідування.

Сидур віртуозно використовував порожнечі, простір всередині і поза скульптурами. Його найкращі роботи часто порожні зсередини, або мають отвори в найнесподіваніших місцях; тіла створених ним персонажів неначе неповні, обрубані, прорізані. На відміну від Мура чи іншого українського реформатора скульптури Архипенка, Сидур використовує цей простір, або цю порожнистість набагато драматичніше. Тут і тілесна неповнота в драматичному циклі «Інваліди», і персонажі, що проростають один крізь одного в коханні або в скорботі (у циклі «Після війни»), і грубе зѓвалтування людини бомбою — в Пам’ятнику полеглим від бомб. Часто герой зливається з неживим предметом; інколи це гострохарактерно, іронічно — як у скульптурних групах «Джаз», «Свято», «Сім’я горщиків», інколи — знову ж таки трагічно, як у фігурах «Кулеметник», «Автоматник», «В’язень» — напрочуд точно почуте скульптором «відлуння війни».

Радянська влада з її пристрастю забороняти все і вся, що хоч на йоту відрізняється від соцреалістичного канону, дуже швидко відчула в Сидурі чужого. Повноцінних персональних виставок за життя він так і не побачив, про встановлення монументальних робіт не могло бути й мови (віддушиною було хіба що виконання надгробків за приватними замовленнями), а з 1972 року заборонили також ілюструвати книги та журнали.

Відтоді єдиним місцем, де можна було побачити нові твори Сидура, стає майстерня на вулиці Чудовка (нині Комсомольський проспект), що перетворилася на центр неофіційного мистецтва. Туди приїжджало безліч гостей, у тому числі з-за кордону — від кореспондентів провідних світових видань до вчених — лауреатів Нобелівської премії. Роботи Сидура — в першу чергу монументи в зменшених копіях — потрапляли на Захід і там встановлювалися на площах.

Перша виставка на батьківщині відбулася вже через рік після смерті художника, в 1987 році в Радянському комітеті захисту миру. Того ж року в новому виставковому залі в спальному районі Перово на південному сході Москви відкрилася постійна експозиція, яку 1995 року реорганізовано у Московський державний музей Вадима Сидура.

Вершина його творчості — поза сумнівом, серія пам’ятників. Значну їх частину встановлено в Німеччині ще за життя автора. Про ці фігури можна говорити дуже багато. Волаючий, Пам’ятник концтабору, Пам’ятник тим, хто залишився без поховання, Пам’ятник загиблим у пустелі, Пам’ятник загиблим від насильства, Пам’ятник загиблим від бомб, Пам’ятник загиблим дітям, «Треблінка», Пам’ятник загиблим від кохання, Пам’ятник сучасному стану. «Формула скорботи» — це трагічні просторові парадокси, в них однаково передані і нестерпний біль, і відчуття спустошеності, і якнайглибше співчуття всім загиблим.

Проте Сидур умів і сміятися. Придуманий ним стиль «гроб-арт», не дивлячись на страхітливу назву, багато в чому гумористичний, хоча сам гумор вугільно-чорний. Сидур бере найбуденніший, негодящий матеріал — каналізаційні і водопровідні труби, лопати, дріт, зламаних ляльок, деталі газових плит, мотоциклів та холодильників — і складає з усього цього смішні (у тому числі в грубощі своєї фактури) портрети: «Змова» каналізаційних патрубків у капелюхах а-ля Політбюро, «Залізні пророки» з труб, прасок та іншого металевого брухту, «Труна-люди», зібрані з промислового сміття, які живуть своїм диким життям у дерев’яних ящиках. За технологією виконання це схоже на провокаційні експерименти дадаїстів і післявоєнних «нових реалістів», неодадаїстів, поп-арту — але від ідеології цього перебігу Сидур був украй далекий або зовсім не знав про їх напрацювання, а крім того, там, де західні експериментатори, нехай навіть іронічно, зосереджувались на предметі як головному фетиші суспільства споживачів, Сидур ставив у центр людину.

По суті, його кращі скульптури ієрогліфічні. Прості лінії, внутрішні порожнечі перетворюють їх на унікальні об’ємні знаки — підхід, невідомий нікому з тих, з ким Сидура порівнюють. Ці літери невідомого алфавіту — або, можливо, цілі фрази, репліки — складають єдиний текст, який можна рекомбінувати і прочитувати знов і знов. Текст про сучасне людство, про кожну людину окремо, про нашу позбавлену єдності епоху.

Сповнений натхнення хлопчисько, який біжить,щоб поглянути на портрет Толстого для своєї скульптури, — це лише один зі зв’язків Сидура з індустріальним, начебто далеким від витончених мистецтв Дніпропетровськом. Вадим Абрамович також згадував, наскільки його зачаровували кам’яні скіфські баби: «Найпершим і незабутнім моїм враженням від архаїчної скульптури був дитячий подив від величезних ідолів, висічених скіфами з сірого граніту і встановлених на курганах в українському степу. Декілька таких статуй стояло перед Історичним музеєм у Дніпропетровську. Я довго розглядав цих скіфських баб, як їх називають в Україні, приголомшений їхньою грандіозністю і спокоєм, розрахованим на вічність... Через багато років це ж враження нескороминущого було головним, основним з того, що я виніс, відвідуючи зали стародавньої скульптури Музею образотворчих мистецтв імені Пушкіна... Вплив на мене єгипетського, ассірійсько-вавилонського мистецтва, грецької архаїки було настільки могутнім і довготривалим, що продовжується до цих пір». І саме ідоли древніх скіфів найбільш відповідали пізнішій сидурівській концепції «динаміки в статиці» — начебто масивна і нерухома, позбавлена будь-яких пластичних надмірностей, фігура насправді повна енергії, внутрішньої напруженості, що перевершує метушню класичного «м’яса» (так скульптор називав парадно-реалістичну скульптуру за зразками Стародавнього Риму). Варто лише поглянути на «Голови сліпих» або на фігури тролів, зроблених ще в 1950 роках, — в них дуже чітко відгукуються виразність і символічна глибина скіфських статуй.

Але й пізніше, в експерименті того ж «гроб-арту», парадоксально вгадуються знайомі риси індустріального ландшафту Дніпропетровська: квартали заводів, безупинне будівництво, гори шлаку і промислових відходів, безсонна робота, виробництво найстрашніших знарядь руйнування на ракетному заводі — й, як підсумок, індустріальна людина, яка живе серед цих некрасивих речей, існує в координатах рукотворної «другої природи» і грається з небезпечною зброєю: чим не гроб-арт?

Сидур був художником ренесансного масштабу. Він залишив після себе понад 500 скульптур, 2000 графічних робіт, збірку віршів, книжку авангардної прози, кінофільм. Його пам’ятники стоять у Німеччині, США, Росії. На жаль, все, що нагадує про нашого великого земляка в Україні, — меморіальна дошка на стіні школи в Дніпропетровську, де він вчився.

Ні пам’ятників, ні виставок, ні музеїв, ні вулиць його імені, нічого, навіть у тому місті, де він народився і виріс, де зробив свої перші кроки в мистецтві, де отримав досвід, який настільки вплинув на його пізнішу творчість. Звернення працівників Дніпропетровського художнього музею в Міністерство культури щодо придбання скульптур Сидура залишилося без відповіді.

Україна не пам’ятає того, хто прославив її на весь світ. Залишається лише сподіватися, що коли-небудь Сидур буде цікавий своїй історичній батьківщині.

Олена Антонова, головний хранитель музейних фондів Московського державного музею Вадима Сидура:

— У тому, що наш музей розташований тут, у спальному районі, в гущавині народу, є особливий сенс. Мистецтво Сидура прийшло до тих, для кого він працював. До нас їдуть із інших міст і країн — знають і пам’ятають про нього. Особисто я люблю однаково і його трагічні, й любовні, еротичні твори — вони відверті, але без щонайменшої ознаки вульгарності. Це могла зробити людина дуже ніжна, ранима і невульгарна.

У мистецтво XX століття Вадим Сидур приніс гуманізм. Так, старе, звичне слово, але воно тут дуже до місця. Воно пасує до всієї його творчості. Любов до людини є навіть у його страшних, трагічних роботах. Він відчуває жах, побачивши біль іншого. Страждання не залишали його байдужим — тому вони не залишають байдужим і глядача. Мені здається, що він помер від інфаркту, не доживши до 63-річчя, оскільки все пропускав через серце. Він співпереживав персонажам своїх робіт. Форми як такі — що спостерігається у багатьох відомих скульпторів — його не цікавили. Він говорив: «Світ без людини мені не цікавий». І це найважливіше.

Ілюстрації з книги: М. В. Сидур «Вадим Сидур. Очерк творчества на фоне событий жизни». Москва, Московський державний музей Вадима Сидура, 2004.

Автор висловлює вдячність керівництву Московського державного музею Вадима Сидура за допомогу в підготовці матеріалу.

Людина волаюча

Людина волаюча

«Я раздавлен
Непомерной тяжестью
ответственности
Никем на меня
не возложенной
Ничего не могу
предложить
человечеству
Для спасения
Остается застыть
Превратиться
в бронзовую скульптуру
И стать навсегда
Безмолвным
Взывающим»

Вадим СИДУР, 1983

Постать Волаючого — єдиний, безперервний, відлитий у металі крик за усіма загиблими, усіма скаліченими, усіма, хто страждав від душевного або фізичного болю. Волаючий — той, хто хоче донести свій крик до близьких і далеких, встигнути відправити свій безсловесний сигнал, поки людство остаточно не з’їхало з глузду в пароксизмі самознищення. Літера-крик, скульптура-зойк, художник, що перевтілився у власний твір. Великий скульптор українського походження — Вадим Сидур.

Наприкінці червня минуло рівно 25 років з дня його смерті й 87 років з дня народження. Місто, де він народився в будинку на розі вулиць Козачої та Казанської (зараз Комсомольська і Карла Лібкнехта), називалося Катеринославом. Ріс він вже в Дніпропетровську. Мріяв стати лікарем. Захопившись творчістю, бігав до магазину, щоб подивитися на репродукцію портрета Льва Толстого пензля Іллі Рєпіна і потім вдома, з пам’яті, ліпити фігуру письменника. Це була його перша скульптурна робота, якою він дуже пишався. Пізніше Сидур згадував: «Досі не можу примиритися з тим, що ці скульптурки не збереглися. Особливо «Толстой», залишений мною в окупованому Дніпропетровську. Я прагнув дістатися до нього через всю війну. А шляхи війни, як відомо, несповідимі. І коли вісімнадцятирічним молодшим лейтенантом, командиром кулеметного взводу я дійсно дійшов до свого рідного міста і своєї вулиці, та вже здалека побачив, що від будинку, де я народився і виріс, не залишилося нічого. Лише пічна труба стирчала як новаторський пам’ятник моєму дитинству і юності...»

1942 року, після військового училища, майбутній скульптор пішов на фронт, командував кулеметною залогою розрахунком. У 1944 році в бою під Кривим Рогом, біля станції Латовка, Вадима Сидура було важко поранено в обличчя. Лікарі боролися за його життя два місяці, але каліцтво, яке він маскував, відростивши бороду, залишилося. У 1945 році Сидур вступив на факультет монументальної скульптури Московського вищого художньо-промислового училища — знамениту Строганівку.

Свою творчість Вадим Абрамович ділив на п’ять етапів. Перший — це дитячі, ще не повністю усвідомлені спроби ліпити і малювати, пластилінові фігурки, відвідування гуртків у дніпропетровському Палаці піонерів. Після поранення на фронті, на другому етапі — бажання вчитися скульптурі, неофітський ентузіазм пізнання класичної спадщини — «робити як справжні художники». Третій етап — власне навчання, захоплення ленінградським ампіром «з його фанфарами, лаврово-дубовими гілками і квадригами».

Наступний період сам скульптор відносив до другої половини 1950-х років і називав імпресіоністсько-експресіоністським. Основою для твору стають жест, вираз обличчя, інтонація, зловлені на льоту (поєднання «імпресії» — враження і «експресії» — вирази). В ті роки Сидур створює приголомшливі за виразністю роботи «Голови сліпих», «Портрет дружини», «Портрет Ернста Невідомого», «Рита», в яких виступає прекрасним портретистом, проте не психологічного, а швидше рефлексивного, філософського змісту. В цей самий час разом з В. Лемпортом і М. Силісом Сидур засновує групу «ЛеСС», яка отримує вигідні замовлення (зокрема, скульптурне оформлення Варшавського палацу науки і культури). Про перспективного творця пишуть газети, його приймають до Спілки художників, виділяють майстерню. Здавалося б, відкривається блискуча перспектива офіційного визнання і заможної кар’єри.

Проте головне було попереду.

Справжній перелом стався 1961 року, коли художник дивом вижив після обширного інфаркту. Саме тоді повністю проявився зрілий стиль, п’ятий етап, який дав того Сидура, якого знає весь світ.

Дивно, що пережите на фронті зовні ніяк не позначилося: твори перших післявоєнних років життєрадісні і легкі. Побувавши за межею життя вдруге, художник розуміє, що може багато чого не встигнути. Тож інтуїтивно, не знаючи про новітні світові тенденції, наділяє своє мистецтво зовсім іншою, небаченою досі виразною мовою, яка дозволила дослідникам поставити Сидура в один ряд з такими геніями скульптурного авангарду, як Генрі Мур, Альберто Джакометті, Костянтин Бранкузі.

Сидура часто називали радянським Муром (до речі, вони й померли в один рік). Це справедливо лише частково: Вадим Абрамович дізнався про знаменитого британського колегу, коли вже повністю сформував свій стиль; крім того, тут слід говорити про схожість художнього мислення, але вже ніяк не про спадкоємство або наслідування.

Сидур віртуозно використовував порожнечі, простір всередині і поза скульптурами. Його найкращі роботи часто порожні зсередини, або мають отвори в найнесподіваніших місцях; тіла створених ним персонажів неначе неповні, обрубані, прорізані. На відміну від Мура чи іншого українського реформатора скульптури Архипенка, Сидур використовує цей простір, або цю порожнистість набагато драматичніше. Тут і тілесна неповнота в драматичному циклі «Інваліди», і персонажі, що проростають один крізь одного в коханні або в скорботі (у циклі «Після війни»), і грубе зѓвалтування людини бомбою — в Пам’ятнику полеглим від бомб. Часто герой зливається з неживим предметом; інколи це гострохарактерно, іронічно — як у скульптурних групах «Джаз», «Свято», «Сім’я горщиків», інколи — знову ж таки трагічно, як у фігурах «Кулеметник», «Автоматник», «В’язень» — напрочуд точно почуте скульптором «відлуння війни».

Радянська влада з її пристрастю забороняти все і вся, що хоч на йоту відрізняється від соцреалістичного канону, дуже швидко відчула в Сидурі чужого. Повноцінних персональних виставок за життя він так і не побачив, про встановлення монументальних робіт не могло бути й мови (віддушиною було хіба що виконання надгробків за приватними замовленнями), а з 1972 року заборонили також ілюструвати книги та журнали.

Відтоді єдиним місцем, де можна було побачити нові твори Сидура, стає майстерня на вулиці Чудовка (нині Комсомольський проспект), що перетворилася на центр неофіційного мистецтва. Туди приїжджало безліч гостей, у тому числі з-за кордону — від кореспондентів провідних світових видань до вчених — лауреатів Нобелівської премії. Роботи Сидура — в першу чергу монументи в зменшених копіях — потрапляли на Захід і там встановлювалися на площах.

Перша виставка на батьківщині відбулася вже через рік після смерті художника, в 1987 році в Радянському комітеті захисту миру. Того ж року в новому виставковому залі в спальному районі Перово на південному сході Москви відкрилася постійна експозиція, яку 1995 року реорганізовано у Московський державний музей Вадима Сидура.

Вершина його творчості — поза сумнівом, серія пам’ятників. Значну їх частину встановлено в Німеччині ще за життя автора. Про ці фігури можна говорити дуже багато. Волаючий, Пам’ятник концтабору, Пам’ятник тим, хто залишився без поховання, Пам’ятник загиблим у пустелі, Пам’ятник загиблим від насильства, Пам’ятник загиблим від бомб, Пам’ятник загиблим дітям, «Треблінка», Пам’ятник загиблим від кохання, Пам’ятник сучасному стану. «Формула скорботи» — це трагічні просторові парадокси, в них однаково передані і нестерпний біль, і відчуття спустошеності, і якнайглибше співчуття всім загиблим.

Проте Сидур умів і сміятися. Придуманий ним стиль «гроб-арт», не дивлячись на страхітливу назву, багато в чому гумористичний, хоча сам гумор вугільно-чорний. Сидур бере найбуденніший, негодящий матеріал — каналізаційні і водопровідні труби, лопати, дріт, зламаних ляльок, деталі газових плит, мотоциклів та холодильників — і складає з усього цього смішні (у тому числі в грубощі своєї фактури) портрети: «Змова» каналізаційних патрубків у капелюхах а-ля Політбюро, «Залізні пророки» з труб, прасок та іншого металевого брухту, «Труна-люди», зібрані з промислового сміття, які живуть своїм диким життям у дерев’яних ящиках. За технологією виконання це схоже на провокаційні експерименти дадаїстів і післявоєнних «нових реалістів», неодадаїстів, поп-арту — але від ідеології цього перебігу Сидур був украй далекий або зовсім не знав про їх напрацювання, а крім того, там, де західні експериментатори, нехай навіть іронічно, зосереджувались на предметі як головному фетиші суспільства споживачів, Сидур ставив у центр людину.

По суті, його кращі скульптури ієрогліфічні. Прості лінії, внутрішні порожнечі перетворюють їх на унікальні об’ємні знаки — підхід, невідомий нікому з тих, з ким Сидура порівнюють. Ці літери невідомого алфавіту — або, можливо, цілі фрази, репліки — складають єдиний текст, який можна рекомбінувати і прочитувати знов і знов. Текст про сучасне людство, про кожну людину окремо, про нашу позбавлену єдності епоху.

Сповнений натхнення хлопчисько, який біжить,щоб поглянути на портрет Толстого для своєї скульптури, — це лише один зі зв’язків Сидура з індустріальним, начебто далеким від витончених мистецтв Дніпропетровськом. Вадим Абрамович також згадував, наскільки його зачаровували кам’яні скіфські баби: «Найпершим і незабутнім моїм враженням від архаїчної скульптури був дитячий подив від величезних ідолів, висічених скіфами з сірого граніту і встановлених на курганах в українському степу. Декілька таких статуй стояло перед Історичним музеєм у Дніпропетровську. Я довго розглядав цих скіфських баб, як їх називають в Україні, приголомшений їхньою грандіозністю і спокоєм, розрахованим на вічність... Через багато років це ж враження нескороминущого було головним, основним з того, що я виніс, відвідуючи зали стародавньої скульптури Музею образотворчих мистецтв імені Пушкіна... Вплив на мене єгипетського, ассірійсько-вавилонського мистецтва, грецької архаїки було настільки могутнім і довготривалим, що продовжується до цих пір». І саме ідоли древніх скіфів найбільш відповідали пізнішій сидурівській концепції «динаміки в статиці» — начебто масивна і нерухома, позбавлена будь-яких пластичних надмірностей, фігура насправді повна енергії, внутрішньої напруженості, що перевершує метушню класичного «м’яса» (так скульптор називав парадно-реалістичну скульптуру за зразками Стародавнього Риму). Варто лише поглянути на «Голови сліпих» або на фігури тролів, зроблених ще в 1950 роках, — в них дуже чітко відгукуються виразність і символічна глибина скіфських статуй.

Але й пізніше, в експерименті того ж «гроб-арту», парадоксально вгадуються знайомі риси індустріального ландшафту Дніпропетровська: квартали заводів, безупинне будівництво, гори шлаку і промислових відходів, безсонна робота, виробництво найстрашніших знарядь руйнування на ракетному заводі — й, як підсумок, індустріальна людина, яка живе серед цих некрасивих речей, існує в координатах рукотворної «другої природи» і грається з небезпечною зброєю: чим не гроб-арт?

Сидур був художником ренесансного масштабу. Він залишив після себе понад 500 скульптур, 2000 графічних робіт, збірку віршів, книжку авангардної прози, кінофільм. Його пам’ятники стоять у Німеччині, США, Росії. На жаль, все, що нагадує про нашого великого земляка в Україні, — меморіальна дошка на стіні школи в Дніпропетровську, де він вчився.

Ні пам’ятників, ні виставок, ні музеїв, ні вулиць його імені, нічого, навіть у тому місті, де він народився і виріс, де зробив свої перші кроки в мистецтві, де отримав досвід, який настільки вплинув на його пізнішу творчість. Звернення працівників Дніпропетровського художнього музею в Міністерство культури щодо придбання скульптур Сидура залишилося без відповіді.

Україна не пам’ятає того, хто прославив її на весь світ. Залишається лише сподіватися, що коли-небудь Сидур буде цікавий своїй історичній батьківщині.

Олена Антонова, головний хранитель музейних фондів Московського державного музею Вадима Сидура:

— У тому, що наш музей розташований тут, у спальному районі, в гущавині народу, є особливий сенс. Мистецтво Сидура прийшло до тих, для кого він працював. До нас їдуть із інших міст і країн — знають і пам’ятають про нього. Особисто я люблю однаково і його трагічні, й любовні, еротичні твори — вони відверті, але без щонайменшої ознаки вульгарності. Це могла зробити людина дуже ніжна, ранима і невульгарна.

У мистецтво XX століття Вадим Сидур приніс гуманізм. Так, старе, звичне слово, але воно тут дуже до місця. Воно пасує до всієї його творчості. Любов до людини є навіть у його страшних, трагічних роботах. Він відчуває жах, побачивши біль іншого. Страждання не залишали його байдужим — тому вони не залишають байдужим і глядача. Мені здається, що він помер від інфаркту, не доживши до 63-річчя, оскільки все пропускав через серце. Він співпереживав персонажам своїх робіт. Форми як такі — що спостерігається у багатьох відомих скульпторів — його не цікавили. Він говорив: «Світ без людини мені не цікавий». І це найважливіше.

Ілюстрації з книги: М. В. Сидур «Вадим Сидур. Очерк творчества на фоне событий жизни». Москва, Московський державний музей Вадима Сидура, 2004.

Автор висловлює вдячність керівництву Московського державного музею Вадима Сидура за допомогу в підготовці матеріалу.