Кирило РУБАНОВСЬКИЙ, який виборов свою незалежність від системи
Кирилові Рубановському з Івано-Франківська 26 років. Від народження хворіє на ДЦП. Недуга виявляється у серйозних порушеннях функцій опорно-рухового та мовного апарату. Попри це Кирилові не бракує друзів та співрозмовників. Спілкуючись із цією людиною, мимоволі перестаєш помічати вади, бо опиняєшся під впливом світла глибокої непересічної особистості.
«ВСІ МИ Є ІНВАЛІДАМИ СОВДЕПУ»
— Кириле, незважаючи на хворобу, ти дуже активно займаєшся професійною та громадською діяльністю. Не секрет, що чимало фізично хворих людей не знаходять в собі сили відстоювати власне право на повноцінне життя. Чому ти вибрав таку позицію?
— Вибрав? (усміхається). Власне кажучи, вибору не було. З ранньої юності мені хотілося залишити слід у цьому світі. Я зростав у сім’ї, де на чільному місці були моральні цінності, понад усе цінувались особисті якості кожного. Від нас вимагали, і я був не винятком, щоб ми насамперед були повноцінними особистостями — і змалку я був оточений мудрими людьми, які не принижували мене жалем та зітханнями, а були наполегливі у вимогах до мене. Пізніше, у спецшколі та технікумі-інтернаті я зіткнувся з усіма «принадами» ставлення до хворих дітей у нашому суспільстві: огидний жаль та презирство, занедбання, налаштування заздалегідь на роль аутсайдера в цьому житті. Я не хотів миритися з цим, дисонанс між тим, чого вчила сім’я і чого «вчила» система, був разючий. У 18 років, коли цей дисонанс набув для мне критичної гостроти, я вирішив діяти, діяти всупереч усталеним звичаям. Покинувши технікум для інвалідів, я пішов навчатися в технікум для «здорових», здобуваючи фах, про який мріяв — фах юриста.
— Розкажи докладніше про свою освіту.
— Будь ласка. 10 років — у спецшколі в Бориславі на Львівщині. Потім рік — у Кам’янець-Подільскому планово-економічному технікумі для інвалідів. Із 1991 року я — в Івано-Франківську, здобуваю омріяну спеціальність. Після отримання диплому технікумівського рівня, я продовжив навчання на юридичному факультеті місцевого університету, який з відзнакою закінчив цього року. Був переможцем Всеукраїнського конкурсу наукових робіт, учасником Міжнародного юридичного форуму з проекту Конституції України, працював від нашого університету в робочій групі зі створення закону про вибори. Нині маю намір здобувати ступінь кандидата юридичних наук.
Такий шлях не був би надзвичайним у якійсь Франції чи Канаді. Але в нас, в Україні, інваліди, на жаль, частіше так і не можуть застосувати свої здібності, не реалізують себе.
— А причина?
— Всі ми, незалежно від наявності групи, є інвалідами, інвалідами совдепу. Нас привчили до думки, що лише справедливий суспільний лад створює підмурки для справжнього особистого щастя кожного, і навпаки, несправедливий режим винен в усіх негараздах громадян. Згадаймо: О. Островський, «Гроза», Катерина вчинила самогубство, бо не мала іншого виходу(!). За цим усім стоїть ідеологія залежності людини від політичної системи, залежності тотальної, з головою. Я, пройшовши вже якийсь відрізок шляху до самореалізації, впевнився: боротися за повноцінне життя та перемагати можна й треба в будь-якій суспільній системі координат.
Ясна річ, суспільство, котре зберегло найгірші прояви «радянської» доби, держава, що повсякдень дискредитує демократію, яку начебто сповідує, і європейські стандарти, до яких начебто прагне — є значною мірою відповідальними за ганебне, навіть для Полінезії, становище інвалідів. Однак у держави та суспільства критиків достатньо. Часто сам інвалід капітулює перед труднощами життя, топиться в озері власних сліз і сліз своїх рідних. Це життя, мовляв, ламає і фізично здорових — що ж говорити, на що сподіватися «нещасному каліці». Таку капітуляцію жoдним «нелюдським політичним режимом» виправдати не можна, це легкодухість, гріх перед Богом.
«НЕ МОЖНА ЖИТИ ТІЛЬКИ ПРОТЕСТОМ»
— Як виникла ідея Товариства молодих інвалідів Івано-Франківська, котре ти очолюєш?
— Мене завжди приваблювала громадська робота, я брав участь в антикомуністичному русі 80—90-х. Але імперія розпалася, потрібно було міняти форму похоронної команди на одіж будівника, не можна жити лише протестом. Справжнє задоволення, як на мене, відчуваєш, тільки творячи щось. Я обрав ниву, яка мені близька — рух інвалідів. Громадські організації росли тоді швидше, ніж гриби після серпневого дощу, але в їх розмаїтті я не знаходив місця для себе й собі подібних — хворих, проте молодих людей, які лише починають жити, мають мрії про майбутнє, яким хочеться, щоб воно було успішне, змістовне. Коли зібралася ініціативна група з таких людей, ми утворили свою спілку. Досвіду майже не було, аналогів також ми не бачили, проте було бажання діяти, бо ніхто не хотів «гнилою колодою по світу валятися». Нам хотілося принести у середовище молодих інвалідів оптимізм, бажання жити й радіти. Сьогодні в мене є і особистий досвід боротьби із закомплексованістю, суспільними забобонами, який я хочу донести до своїх товаришів з організації, і досвід громадської роботи, яким я охоче ділюся з лідерами руху інвалідів з інших міст.
— Скільки членів у вашому товаристві, чим конкретно воно займається?
— Облік молодих людей, що мають інвалідність, у нашій державі не веде ніхто. За нашими підрахунками в Івано-Франківську — понад півтори тисячі молодих інвалідів. Нині в товаристві задіяно близько ста осіб. Ясна річ, ми плануємо значно розширити коло своєї діяльності. Кістяк товариства — це його актив, 20—25 осіб. Людей не так багато, а справ, проблем, що потребують вирішення — чимало. Ми кілька років здійснюємо програму трудової реабілітації, до якої входять курси фриволіте, вишивки та мережки. Збиралися в літніх таборах для молодих інвалідів у чудовому куточку наших Карпат, організуємо спортивні змагання. У наших планах — курси комп’ютерної освіти, видання творів молодих інвалідів, регулярні зустрічі з цікавими людьми, які ми вже започаткували. Постійна турбота — це захист конкретних прав конкретних людей. Адже часто людина сама не знає, що гарантує їй закон, не може вибороти своє право. Допомагаючи людям, я намагаюся дати їм навички юридичного самозахисту.
Ми співпрацюємо з Обласним центром соціальних служб для молоді (як на мене, це — єдина структура, що реально опікується молоддю-інвалідами), іншими громадськими організаціями. Наші друзі — дівчата й хлопці з Республіканської християнської молоді, «Пласту». Останнім часом налагоджується досить цікава співпраця з об’єднанням «Нова Україна» та його головою Валентиною Юрків. Після років ігнорування з боку місцевої влади, нині налагоджуються конструктивні стосунки з міським самоврядуванням, є постійні контакти з мером Зиновієм Шкутяком.
— Є й інші навантаження?
— Я член Республіканської Християнської партії. Ця організація привабила мене спрацьованою молодою командою і своїми пріоритетами: християнська мораль, національна ідея, приватна ініціатива. Окрім того, надаю юридичну допомогу господарським структурам і приватним особам. Цього року я обраний депутатом Івано-Франківської міськради.
«МОЇ ВИБОРЦІ
ВИТРИМАЛИ ІСПИТ»
— Твоя перемога на виборах для багатьох була несподіванкою. Як це сталося?
— Скажу відверто: ці вибори були дуже важливими для мене. То був екзамен, який мав показати, чи може людина з фізичними вадами органічно ввійти до соціуму, стати громадським діячем, дати іншім повірити в неї. Це був своєрідний іспит і для моїх виборців, яким належало зробити прямо-таки нелегкий вибір: доручити представляти свої інтереси на рівні міського самоврядування інвалідові, якому щодня доводиться переборювати чимало особистих труднощів. І я дуже пишаюся тим, що мої виборці цей іспит витримали. Перші мої контакти з виборцями не були надто плідними: люди часто просто відмовлялися говорити, зустрічатися, виявляли відверту неприязнь (на зразок: «що, серед здорових не знайшлося достойних»). Та коли ми з командою через листівки та розповіді донесли до кожного інформацію про мій шлях, про те, чого я вже досяг, і про моє соціальне кредо, — люди охоче пішли на контакт, я щодня чую слова підтримки, деякі підходили й пропонували особисту допомогу у виборчій кампанії. Гаслом моїм було: «Переможемо на цих виборах разом», моя програма не містила випадів «проти», в ній були лише тези «за». Я постійно був на окрузі, проводив 120 — 150 коротких індивідуальних бесід за день. Це забирало сили та одночасно давало наснагу. І ось — перемога.
— Кириле, мені відомо, що в серпні ти їздив до Києва, де брав участь у Світовому конгресі українських молодіжних організацій. Яку мету ти перед собою ставив у цій поїздці?
— Це вже не вперше я беру участь у подібних заходах. Наприклад, торік я приїжджав до Києва як делегат Конгресу української молоді. Цього разу безпосередньою метою моєї участі в Конгресі було налагодження контактів і пошук співпраці в молодіжному русі напередодні виходу організації молодих інвалідів на загальноукраїнський рівень. Ще в грудні минулого року наше Товариство виступило з ініціативою створення Всеукраїнської асоціації молодих інвалідів. Це, на нашу думку, має бути молодіжне об’єднання, адже всі ми, попри свої недуги, молоді, й нам так само, як і іншим дівчатам та юнакам, притаманний запал, бажання яскравого, цікавого життя. Словом, ми впевнені: потрібно збирати інвалідів України під гаслами молодості та оптимізму, і немає об’єктивних підстав, які могли б зашкодити цьому. І я переконаний, що це нам вдасться. Нещодавно я познайомився з киянином Борисом Лисянським, який одним пальцем на комп’ютері набирає часопис інвалідів (інші пальці в нього не працюють), і хоче об’єднати довкола себе таких, як він. Із такими людьми наша справа просто приречена на успіх!
Всеукраїнська асоціація дозволила б представляти та захищати інтереси більшості молодих інвалідів на загальнодержавному рівні. Статус би змушував по-іншому дивитися на наші громадські структури. До того ж, є речі, які доступні лише загальнонаціональним асоціаціям — тут уже починається суто українська специфіка. Скажімо, на заснування підприємства з податковими пільгами може розраховувати чомусь лише організація із всеукраїнським статусом.
«Я НЕ ПЕРЕКЛАДАТИМУ НА ІНШИХ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ»
— Ти готовий очолити Всеукраїнську структуру молодих інвалідів?
— Тут читач повинен сказати: «А, так ось де собака заритий. Цей малий робить структуру під себе». Та він не буде правий відсотків на 85. Створюючи всеукраїнську асоціацію, я не палаю бажанням посісти місце її голови. По-перше, я не киянин, а центром громадського та державного життя безперечно є Київ. По-друге, в мене безліч інших справ, і я навряд чи зможу суміщати їх із таким відповідальним навантаженням. Та коли ситуація вимагатиме долучення моїх знань і досвіду в громадському русі — я не перекладатиму на інших відповідальність за успіх справи.
Сама ж асоціація існує поки що в форматі ідеї, генерального плану. Я говорив у Києві з головою Українського національного комітету молодіжних організацій Володимиром Рябікою, молодіжним лідером із Львова, народним депутатом України Юрієм Криворучком — їх зацікавила ідея, вони зголосилися допомогти. Що з цього вийде — розповім у інтерв’ю хоча б через півтора року.
— Що допомагає тобі переборювати труднощі, що дає тобі наснагу в таких нелегких умовах життя?
— Насамперед — це люди, які зростили мене й заклали все те позитивне, що є в моїй історії — мама та бабуся. Вони мене ніколи не жаліли, спонукали до праці над собою. Бабуся мені ще змалку читала про Маресьєва, спортсменів Юрія Власова та Валентина Дікуля, президента Рузвельта — людей, які перемогли хворобу, примусили інших захоплюватися ними. Діяльну підтримку моїх рідних я відчуваю щодня, і мені дуже болить, коли я їх чимось засмучую, а буває й таке.
Джерелом наснаги для мене є й люди, які мене оточують, яким адресовані мої почуття. У часи мого навчання в Кам’янці-Подільському до мене прийшло перше кохання. То було почуття без відповіді, але своєю неприступністю Наталя, так звали мою кохану, зробила більше, ніж могла б зробити, потураючи моїм почуттям. Я отримав потужний стимул, боротьба за любов стала для мене школою самовдосконалення. Не здобувши коханої, я здобув упевненість у собі, зміцнив силу духу, а це також немало. І нині кохання, яке зі мною, теж допомагає мені «триматися на плаву».
Та, безперечно, першоосновою свого світосприйняття я вважаю віру в Бога. Я — глибоко віруюча людина, яка зараховує себе до православної церкви. Думаючи про муки Ісуса Христа, вчуся не ухилятися від свого особистого хреста, любити життя й любити людей незалежно від обсягу благ, які від них отримуєш.
№194 10.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
