Ірина РАТУШИНСЬКА: «Коли я дізналася, що саме Марчуку докоряють минулим — я не могла промовчати»

Початок на 1-й стор.

Здрастуйте, Ірино Борисівно!

Як і можна було передбачити, ваша стаття «Нестандартний генерал КДБ» наробила галасу в Україні. Її обговорювали і в колах політиків, і просто люди на вулицях. Багатьох змусила вона інакше глянути на постать людини, що працювала i зробила успiшну кар'єру в спецслужбi. В організації, до якої у переважної більшості жителів України стійка і різка алергія. Саме на минулому Марчука будують свої атаки його нинішні супротивники. Сам він у полеміку про це не вступає. Мені й самому хотілося б знати більше. Але Марчук мовчить. Зате його противники кричать, розпалюють себе та електорат (до чого парфумерне, обмилочне слово!) домислами при відсутності інформації.

А тут з'являється ваша стаття. Спокійна, гідно написана стаття про те, що бачили і знали ви самі. Декому вона виявилася не до смаку. Наприклад, газета «Незалежність» у № 286-287 за 29 вересня ц.р. присвятила вашій статті три шпальти. Василь Овсієнко, політзек, уперше засуджений ще 1973 року, член Гельсинської групи з 1978 року, пише так: «Чому тоді предметом політичної работоргівлі обрали І. Ратушинську, а не, скажімо, Раїсу і Миколу Руденків, не Ірину Сеник чи Оксану Попович, не Левка Лук'яненка, Михайла Гориня, Івана Сокульського, Данила Шумука, Івана Кандибу, Івана Геля, Миколу Горбаля (список тоді був ще довгий — і я був у ньому)? На мою думку, тому, що І. Ратушинську справді посадили нізащо. Це було очевидним і для Є. Марчука, якому, можливо, московський хазяїн доручив підібрати підходящий «товар». А щоб хазяїн не запідозрив слугу в потаємних симпатіях до «своїх по роду» — він вибрав І. Ратушинську, яка не була українською письменницею і громадською діячкою... « І далі: «Отже, І. Ратушинська поїхала тоді до Великобританії вчитися в автора знаменитого фантастичного роману Дж.Оруелла «1984» переписувати заново історію ». Тобто, виправдовується така постановка питання тим, що ви, виявляється, «не були українським письменником і суспільним діячем».

Але, насправді, мені було б цікаво взяти у вас інтерв'ю не тільки про Марчука, а й про вас. Якщо ви не проти, це можна зробити електронною поштою. Остаточний варіант інтерв'ю я пришлю вам на звірку.

Отже.

1. Багато хто в Україні чув прізвище Ратушинська, але мало хто про вас знає щось конкретне. Книг ваших у продажу майже немає, відомостей у ЗМІ також. Було б цікаво, якби ви самі розповіли про себе, про дитинство в Одесі.

2. Як ваші вірші та пісні, після «випробувань» у КВК, стали раптом розповсюджуватися по всій країні?

3. Як ви познайомилися з Ігорем Геращенком? З чого почалася ваша участь у дисидентському русі?

4. Як ваші вірші потрапили до КДБ? Як вас «взяли»? Як ви самі відчули, що можете чинити опір тискові цієї машини? Як поводилися при цьому друзі з вашого кола спілкування? Як поставилися до арешту родичі?

5. Загальне відчуття від «зони» (хоч розумію, що двома словами про це не розповісти).

6. Для мене абсолютно неймовірно, що в умовах табору ви зуміли написати стільки віршів, створили ніби ліричний літопис. Що вас підтримувало? Тобто, в ім'я чого, власне, ви прирекли себе на цей шлях?

7. Як ви самі вважаєте, чому при відборі кандидатів на звільнення хтось «угорі» вибрав вас?

8. Перші дні перебування на свободі. Як вам було повертатися до «нормального» життя?

9. Які книги ви написали на Заході? Про що розказували у своїх виступах про СРСР і дисидентський рух? Теми у літературі та в житті, які вас найбільше турбують?

10. Що спонукало вас виступити зі статтею на захист одного з тих, хто був напряму причетний до КДБ — Марчука? Деякі газети припускають, що вас дуже прохали. Цитата: «... Про що сказала Ратушинська? Про те, що Є. Марчук — противник тоталітаризму, переконаний демократ, український державник, гідний кандидат на вищий пост незалежної України? Та ні. (А як же, напевно, просила і «тиснула» команда претендента...) Ратушинська стримано констатує: не матюкав, згноїти не обіцяв, передав хороші книги, дозволив продуктові передачі» (та ж «Незалежність», 29 вересня 1999 р.).

11. Як склалося ваше та Ігоря життя на Заході?

12. Чому ви повернулися до Росії? Чому — не в Україну, до Києва або Одеси?

13. Як ви ставитеся до того, що серед перших осіб майже всіх держав СНД — багато колишніх членів КПРС?

Не виключено, що вам хотілося б відповісти на зовсім інші запитання або сформулювати їх інакше. Відповідайте так, як вам це здається істотним.

З повагою,
Анатолій ЛЕМИШ

«ІМЕНА ТИХ, КОМУ МАРЧУК ДОПОМІГ, ВІН НE НАЗИВАЄ: ВВАЖАЄ НЕЕТИЧНИМ РОБИТИ ЦЕ БЕЗ ЗГОДИ ЛЮДЕЙ»

Дорогий Анатолію!

Ініціатива написання статті була моя. Спонукала мене до цього публікація в «Літературній Україні» за 5 березня 1998 р. Це було велике інтерв'ю Марії Матіос з Марчуком. Мені у Лондон його привіз хтось із друзів восени 1998 р., з питанням: чи з мого дозволу там згадане моє ім'я. Тоді я і вирішила її написати. Але тоді ми вже пакували комп'ютери. У нас із сім'єю півроку зайняв переїзд із Лондона до Москви. Як тільки наш побут налагодився і я змогла повернутися до роботи, я запропонувала Марчуку написати своє свідчення, якщо для нього це бажано.

Це я повинна була зробити з елементарної порядності. Зрештою, людина поставилася до мене зі всією душею, зробила, що могла, та ще, як я підозрюю, значно перевищивши свої повноваження. А від мене доброго слова так і не почув — аж до нашої телефонної розмови, коли дзвонив у Лондон. Звичайно, коли я дізналася, що саме йому докоряють кагебіським минулим, кому як не мені було свідчити: цей не з катів. Ось те, що я про нього знаю. А з інтерв'ю в «Літ.Україні» я дізналася, що є кому свідчити і крім мене: у Києві, і навіть у Верховній Раді. Імена Марчук не називає: вважає неетичним це робити без згоди людей. Це цілком у його дусі, наскільки я його пам'ятаю. Ще в 1986-му році звернула увагу: не таким частим явищем було дотримання кадебістом етичних норм, щоб його не запам'ятати.

Чому «більш достойні» мовчать — це їх справа. Швидше за все, не хочуть, щоб їх самих запідозрили у співпраці з КДБ, а ця підозра обов'язково прозвучить у політичних «наїздах». Доводь потім, що ти не верблюд: архіви ж не обнародувані! Так що просте свідчення на захист Марчука може дорого обійтися, особливо якщо людина сама займається політикою. Але побоюватися і мовчати можна було завжди, цьому і радянська влада вчила. Для мене це не вихід, але й тих, хто мовчить, не мені судити: я всіх їхніх обставин не знаю.

Чому ламали на «помилувку» так спішно саме Марченка і мене — це вирішувалося у Москві. Марчук не вибирав, кого йому ламати накажуть, він тільки вибирав: виконувати цей наказ чи ні. У Марченка тоді вийшла вже книга на Заході, й у мене також. Уже були публікації у декількох країнах, що мали резонанс. Наше існування неможливо було заперечувати.

Чому український самвидав був там менш відомий — я не знаю. Адже українська діаспора досить велика і заможна. А тільки у 1986-му році Ігор (Ігор Геращенко —чоловік і соратник Ірини. — А.Л. ), українець і самвидавець, намагався дістати хоча б у когось у Києві вірші Стуса — і не міг. Надмірна конспірація? Чи інші причини? Не мені на те відповідати. Я тоді сиділа.

У політичних іграх України я не беру участі. Та й диким було б мені, російській громадянці, радити громадянам іншої країни, за кого їм голосувати. Дай, Боже, ще розуму громадянам моєї країни голосувати, щоб потім не жаліти.

Тепер відповіді на Ваші запитання.

«КОЖЕН ОДЕСЬКИЙ ДВІР — САМ СОБІ ТЕАТР ГУМОРУ ТА САТИРИ»

1. Народилася я в Одесі у 1954 році, в російській сім'ї. Одна з бабусь була полячкою і похрестила мене по-католицькому, але релігійним вихованням не займалася. Заповідям навчала, але я не знала, що то заповіді. Тому, коли я прийшла до свідомої віри, то прийшла у православну церкву.

Батько у мене був інженером, мати — вчителькою. «Щоб ти жив на одну зарплату!» — це про них. Комуналка, «всі зручності» у дворі, вода на нашому третьому поверсі майже ніколи не йде, доводиться бігати з відрами до колонки, іноді найближча, що працює, — за два квартали... Нормальний одеський побут. Цей побут плюс робота забирали у батьків увесь час. Мене якнайраніше намагалися привчити до самостійності. Ще вчили не брехати і не боятися. Коли мене заарештували, може, батьки і пожаліли, що так міцно навчили. А я вдячна: правильно зробили.

Зате книг був повен дім. На всьому економили, проте книги купували. Книгами мене розбалували з дитинства. А на такі витрати, як телевізор, розкачались, коли мені уже було шістнадцять років.

Писати вірші я почала класу із другого. До того — придумувала: здавалося безглуздим корпіти, виписуючи літери, якщо і так усе у пам'яті тримається. В Одесі це нормальне явище. Хто не пише — той малює, хто не малює — той музичить, або в актори йде, або в моряки, або у гумористи. Може, це вода така або клімат. Щось таке, що заохочує пориви душі. Не дарма кожен одеський двір — сам собі театр сатири і гумору. З огляду на цю сатиру і гумор, я розсудливо свої вірші нікому не показувала. Мене «вирахували» вже університетські друзі: я підозріло легко писала тексти КВНівських пісень. Попросили показати решту. Я ламатися не стала. Я і досі дотримуюсь цього принципу: з віршами нікому не нав'язуюсь, а якщо потрібні вони комусь — то будь ласка. Потім, зрозуміло, хтось вірші, які сподобалися, собі переписав, потім друзям показав, а вони передрукували, потім хтось музику підібрав і заспівав під гітару, потім хтось ці пісні на магнітофон записав — ось уже і «самвидав».

2. Я вступила до університету, коли телевізійний КВК заборонили. Пристанищем КВК стали вузи, зокрема, наш фізфак. Одеські «джентльмени» зародилися там. Слава Пелішенко, капітан «джентльменів», Сергій Осташко, Олег Росіїн — усі фізфаківці. Я також там вчилася і була, звісно, у тій же команді. Потім затіяли гуморину, потім її довго і нудно забороняли... Нас оберігали і декан, і ректор: захищали від можливих прикрощів, намагаючись не обмежувати при цьому нашої свободи. Пригадаєш — навіть дивно: довкола радянська влада — крута, аж ложка стоїть. А університетська влада нас ідеологією не діймає, і навіть пишається своєю командою.

3. З Ігорем я познайомилася, коли мені було п'ять років, а йому шість. Наші батьки товаришували і з'їжджалися іноді сім'ями. У Ігоря було тоді три важливих достоїнства: з ним добре було лазити по дахах, він любив грецькі міфи і мав широкі знання про всяких жуків та гусінь. Ми добре ладнали, поки не заходила розмова про те, яке місто краще: Київ чи Одеса? Тут ми були затятими патріотами, навіть дивно, що ні разу не побилися. Та відтоді у Ігоря з'являлось усе більше і більше достоїнств, так що восени 1979 року ми повінчалися. Переїхала я до нього у Київ, квартиру зняти було важко, а надовго молодій парі ще й неможливо, так що до мого арешту ми змінили одинадцять квартир.

«У МЕНЕ ВИРОК БУВ НА ДВАДЦЯТЬ ОДНІЙ СТОРІНЦІ»

Ігор був конструктором першої категорії в Академії Наук. Дисидентські мої кола з нього і почалися: він був підпільним видавцем. Вони з друзями друкували книги фотоспособом, переплітали і запускали до ними ж організованої, розбитої на п'ятірки, підпільної бібліотечної мережі. На фотоматеріал скидалися, хто скільки міг. Самвидавні матеріали нам присилали друзі з інших міст. Не поштою, зрозуміло. Від Біблії до Оруелла і Солженіцина включно. Був у нас і обмін статтями із самодіяльними журналами у Москві та Пітері. Усі свої статті туди ми підписували: ця частина нашої діяльності була відкритою. А також листи протесту проти порушень прав людини (копії — у Кремль, з підписами та адресами). Хто хотів — міг теж підписати. Деякі протести обростали підписами, подорожуючи із міста до міста. А чого тільки тоді не витворялося: одних політичних арештів скільки було. І метушня навколо Польщі, і Афганістан. А це робилося (дивіться газети) «на прохання» і «зі схвалення» радянської громадськості. Так ось, ми не хотіли, щоб нас вважали частиною тієї «громадськості», яка схвалює. Такі протести були, зрозуміло, актом громадянської непокори, і мені вони були інкриміновані в суді. А також авторство статей. А також участь у демонстрації на захист прав людини на Пушкінській площі у Москві. У мене вирок на двадцять одній сторінці, довго все перелічувати.

Ні до яких груп і формальних об'єднань ми з Ігорем при цьому не належали. Що тоді було? Гельсинські групи. Але ж Гельсинська угода була не тільки про права людини. Вона ще й визнавала післявоєнні кордони. Тобто окупацію Прибалтики, наприклад, теж. І не тільки. А це для нас з Ігорем було неприйнятним. Не хотіли ми до групи з такою назвою, навіть якщо вона займається тільки правами людини. Українці-бо, мені здається, можуть наші мотиви зрозуміти.

В літературних колах Києва в мене за ті три роки знайомств було небагато. До офіційних літературних кіл краще було не потикатися: люди обрали собі таку дорогу, а у мене КДБ уже на хвості, навіщо цей хвіст до них приводити? Неофіційні літературні кола — справа інша. Хочу передати привіт Миколі Руденку. І Сергієві Туркулевичу. Івана Світличного уже нема на світі. Зі Стусом ми так ніколи і не перетнулися. З Євдокією Ольшанською я знайома по листуванню і маю надію зустрітися. Та більшість моїх неформальних друзів-літераторів — не у Києві.

4. Не знаю, як мої вірші потрапили до КДБ. Однак зрозуміло, чому ті захвилювалися. КДБ підпорядковувся партії, а які були інтереси партії? Вона ж претендувала на владу у світовому масштабі! Так що і монополію на інформацію намагалася відповідно встановити. Щоб через голови «наших» цензорів — ні-ні! Нема значення, що саме. Непідконтрольна інформація, незалежно від змісту, уже була антикомуністичною. Бо порушувала монополію. Пастернака і Бродського не за політичний зміст шельмували. А за те, що «через голову»: вийшли з-під контролю!

Увесь самвидав, чи то йогівська література, чи то релігійна, чи то марксистська (Леонід Плющ) — підлягав вилову і викоріненню. Я ніколи не займалася політичними агітками у віршах. Прочитайте хоч би ті п'ять моїх віршів, що мені інкриміновані. Проте тоді, у вересні 1982-го, на першому ж допиті слідчий мені сказав: «Ваші вірші конфісковані при обшуках в Одесі, Москві, Ленінграді, Києві, Ташкенті...» А крім того, вони ще й були опубліковані за кордоном. Чесно кажучи, мені стало приємно. Зовсім не думала, що так широко пішло. Мені тоді було двадцять вісім років. Не знаю, коли мене обрали до міжнародного Пен-клубу. Ігор про це мені вже на суді прокричав.

«Взяли» мене 17 вересня 1982 року. Ми з Ігорем тоді працювали сезонними робітниками у радгоспі «Лишня»: збирали яблука. Через правозахисну діяльність Ігоря з роботи погнали, а моя репетиторська, незалежна від держави, діяльність починалася з жовтня. З нами обіцяли розрахуватися не грошима, а яблуками. Нам залишалося працювати два тижні, коли мене «взяли». Запросили у контору радгоспу, нібито для уточнення чогось-там уранці, перед початком роботи. А звідти вже запхали в білу «Волгу». Ще й, для годиться, зброю показали: арешт особливо небезпечної державної злочинниці. Досі обурює, що яблук, нами зароблених (три тонни!), ми так і не отримали. Радгосп скористався ситуацією, і Ігоря просто послали у нецензурному напрямку. А йому після мого арешту і без того діла вистачало. Експлуатація сезонних бригад була нещадною. Та, немає лиха без добра, на момент арешту я була в ідеальній фізичній формі. Мені тоді одного хотілося: спати. Ну, то у в'язниці КДБ я виспалась.

Я вирішила дотримуватись рекомендації Солженіцина: взагалі свідчень не давати. З першого допиту і до останнього. І два-три тижні психатаки просто погано пам'ятаю: на койках лежати дозволяли, а того тільки мені було й треба. І снилися мені солодкі сни. Там іще експериментували: то «квочка», то одиночна камера. Та завдяки радгоспу «Лишня» я блаженно відсипалася в обох випадках.

Як поводилися друзі? О, я щаслива друзями. Трясли Одесу, вимагаючи проти мене свідчення. І наш фізфак, і консерваторію, і всіх, кого вдалося вислідити як моїх друзів (наші телефонні записники до улову обшуків не увійшли, ми з Ігорем були навчені). Уявляєте радість: півроку слідства, півроку мовчання та знущань в ув'язненні. А зате перед судом знайомишся зі своєю справою (13 томів) — і бачиш: ні ректор, ні викладачі, ніхто з консерваторії, ніхто з друзів, ні сім'я — жодного слова. Трусили й київських, і московських, і пітерських моїх друзів. З тим же результатом.

Зі світських знайомих — так, було. Неприємно згадувати, ну та що візьмеш зі світських знайомих. Сказали, як велено, що я погана людина. Нерадянська. А я хіба прикидалася радянською? Моєї нерадянськості й так цілком вистачило на сім років суворого режиму плюс п'ять років вислання.

Рідним, звичайно, від мого арешту було мало радості, але трималися вони гідно.

Родина

Ненавистная моя родина!
Нет постыдней твоих ночей.
Как тебе везло
На юродивых,
На холопов и палачей!
Как плодила ты верноподданных,
Как усердна была, губя,
Тех — некупленных и непроданных,
Обреченных любить тебя!
Нет вины на твоих испуганных —
Что ж молчат твои соловьи?
Отчего на крестах поруганных
Застывают слезы твои?
Как мне снятся твои распятые!
Как мне скоро по их пути
За тебя — родную, проклятую —
На такую же смерть идти!
Самой страшной твоей дорогою —
Гранью ненависти и любви —
Опозоренная, убогая,
Мать и мачеха, благослови!

1977 р., Одеса

(Один із віршів І. Ратушинської,
що стали приводом для її арешту й засудження)

5. Загальне відчуття від зони: брешеш, не візьмеш! Ще загальне відчуття: як мені пощастило щодо товаришок по ув'язненню! Детальніше я вже писала. Ця книжка називається «Серый — цвет надежды». Там же ви знайдете відповідь на шосте запитання.

«Я НЕ ВИННА, ЩО ГОРБАЧОВУ НАТЕРЛИ ВУХА МОЇМ ІМ'ЯМ»

7. Мені «за декілька віршів» дали термін сім плюс п'ять. Нікому з жінок після сталінських часів за політичною статтею такого терміну не давали, перевірте. Ні націоналісткам зі стажем, ні членам Гельсінських груп. Чому? Це ви комуністів спитаєте. Мені й на думку не спадало цікавитися, чому комусь дали строк менший, ніж мені. І, до речі, тоді чомусь ревнощів до такого мого «рекорду» ніхто не виявляв. Що ж тепер ревнувати, через сімнадцять років?

Звичайно, такий строк справив враження на всіх, хто займався правами людини в будь-якій з країн. Та й Пен-клуб своїх у біді не кидає. Та ще й прямо з нашої зони вийшли «Хроника Малой зоны» та три нові збірки моїх віршів. Очевидно, вони також справили враження. Я про це нічого не знала, я в основному в карцерах час проводила. Якщо Горбачову моїм ім'ям натерли вуха, я за те не відповідаю. Я тоді із зони писала відкриті листи в Президію Верховної Ради СРСР, вимагаючи негайного звільнення ВСІХ політв'язнів. За це мене відправляли в черговий карцер, але копії цих листів все одно нелегально йшли через дріт у самвидав і за кордон. І були опубліковані, так що це можна перевірити. І пересвідчитися, що я ніколи не мислила категоріями «хто більше гідний звільнення, хто менше». Так що навряд чи я найбільш підходяща людина для міркувань на такі теми.

«Я ВИСТУПАЛА ЗА ЗВІЛЬНЕННЯ ВСІХ ПОЛІТВ'ЯЗНІВ»

8. Перша інформація на свободі: всі мої друзі ще за дротом. Відповідно, перше відчуття: передих, про який я, по слабкості людській, мріяла, мені не світить. Перше інтерв'ю по телефону (зателефонували з Англії та з Америки в той же день) — про це: ні, я не переживаю «почуття глибокої вдячності» до Горбачова. Немає чого водити хороводи навколо перебудови, поки не звільнені ВСІ політзеки. Їх катують, їх треба спасати, поки вони живі. Ось список їхніх імен: довгий-предовгий. Перший телевиступ в Англії, на наступний день після прибуття, — про те саме. На зустрічах з Тетчер і Рейганом — про те саме. На всіх виступах, прес- конференціях, зустрічах з політиками — про те саме. В Англії, Америці, Канаді, Німеччині, Франції, Італії, Коста-Ріці, Австралії, Новій Зеландії — про те саме. І перша моя книга в прозі «Серый — цвет надежды» — про те саме. І під час отримання літературних премій — про те саме. Дещо одноманітно для поета? Що ж, вірші я їм теж читала. Ті самі, в таборі написані.

Повільно, ой, як повільно скорочувався список. І не мені було скаржитися на відсутність передиху. Володимир Буковський на той час уже скільки років цим без канікул і відпусток займався, не скаржився. І Юрій Ярим-Агаєв з його «Центром за Демократію» (вони й мали найповніші списки). І Анатолій Корягін, і Анатолій Щаранський, ледь звільнившись, хіба з іншого почали? Тому що всі знали: там, за дротом, передиху не дають.

Так що я погано пам'ятаю побутові емоції після звільнення. Перші дні важко було з великою кількістю кольорів, запахів, звуків. Відвикла. Ще треба було звикати до ходьби. Квартал-другий — і я починала задихатися. Важко було, прокидаючись, зрозуміти: де я. Але поряд був Ігор...

З Тетчер зустріч у нас з Ігорем була під ялинкою, ми прилетіли в Лондон перед Різдвом. Вона мені — яка сучасно мисляча людина Горбачов, я їй — про політзеків: от, мовляв, і підніміть це питання з цим сучасно мислячим, а ось і список імен у гарній теці. Дещо надто напористо, але вона зрозуміла.

З Рейганом ми зустрічалися двічі. Він, виявляється, полюбив мої вірші, коли я ще сиділа. Їх переклали англійською, а йому трапилося прочитати. Так що він просто особисто образився: чому поета, та ще й жінку, так ще й з таким терміном тримають у в'язниці! У нього є старомодне, як для теперішніх часів, американське уявлення: жінок, мовляв, треба захищати насамперед. Він з Горбачовим з цього приводу мав розмову, хоч американцеві прізвище «Ратушинська» вимовити важко: треба спершу потренуватися. Він з великим гумором розповідав, як тренувався: особливо з наголосом йому було важко.

Перед зустріччю працівники його апарату натякнули, що варто нам виявити бажання — і Президент надасть нам американське громадянство (радянського громадянства нас позбавили навздогін, коли ми були з візитом в Англії). Але ми делікатно загубили цю тему «за підкладкою». Одна річ — дружні відносини з Рейганом (ми дійсно просто подобаємося одне одному). А зовсім інше — громадянство на все життя. А ну, як і до війни дійде? У якому ми тоді будемо становищі?

Інша зустріч була перед його поїздкою до Москви. Теж, звичайно, зі списком у гарній теці. Під час тієї поїздки він блискуче витяг з в'язниці Петра Рубана. Просто зробив вигляд, що не знає, що Петро ще не звільнений. І в Москві заявив, що хоче влаштувати прийом для радянських дисидентів. Ось, мовляв, список запрошених, і він буде неприємно вражений, якщо комусь з них завадять увійти в американське посольство. Петро Рубан був тоді в карцері, із запаленням легень. Його вмить відвезли в Київ: звільнений за місцем проживання, ніяких перешкод не чинимо, добирайся, як знаєш. Петро — людина залізна: в постіль не впав, а поїхав-таки в Москву. Так з температурою на прийом і прийшов. Говорити про політзеків. Петро був тоді не один звільнений, але хвилювалися ми найбільше за нього: запалення легень у карцері — це вірна смерть, тут кожен день був на рахунку. Рейган це розумів і провернув цю справу з ковбойською хвацькістю.

9. Тема, яка мене найбільше хвилює і в житті, і в літературі, — це що всі ми — спадкоємці мінного поля. Так і називається роман, який я зараз закінчую. Це мінне поле національних образ і претензій, історично цілком обгрунтованих, але в наш час уже зациклених намертво: в усіх є підстави ображатися на всіх. Навіть у шотландців на нігерійців. Як повинні почуватися діти, наприклад, українців, росіян, євреїв і поляків? Якщо вони надумаються товаришувати — чи не звинуватять їх у зраді своїх народів? Якщо вони успадкують ворожнечу — то чи не почне мінне поле вибухати одночасно в усіх місцях, у всіх під ногами? Коротше, тема вендети на національному рівні: що з цим робити?

«ОГУЛЬНО НЕ ДОВІРЯТИ ЛЮДЯМ «ЗА КАТЕГОРІЯМИ» — НЕ ДЛЯ МЕНЕ»

11. На Заході ми намагалися скористатися можливостями, наданими ситуацією. Попрацювала я два роки в Нортвестернському університеті в Америці. Потім переїхали до Англії: вона нам до душі здалася все-таки ближче. Об'їхали навколо світу. Побували в двадцяти, здається, країнах. Купили будинок у Лондоні. Я писала книги: виявилося, що це саме по собі більш ніж достатній заробіток. Ігор зайнявся бізнесом. Паралельно він закінчив Гілдхоллський університет за фахом ювелірний дизайн. Із молодості це було його хобі — робити всілякі красиві штуки. Мав дві персональні виставки. Потім ми всерйоз зайнялися моїм лікуванням. Народження наших двійняток якраз підвело риску під гонками із часом. Але ми й не мали наміру назавжди залишатися в Англії, знали: прийде час повертатися.

Трагічного відриву від своєї культури ми не відчували: з немовлятами, звісно, нікуди не поїдеш — зате до нас приїздили часто. Кімната для гостей не була порожньою.

Виповнилося синам шість — і час було зайнятися переїздом. Публікуватися в різних країнах я й з Москви можу, нормальне повернення додому.

12. Чому до Москви, а не до Києва або Одеси?

Бачите самі, що коли я до самого арешту жила в Одесі та Києві й аж ніяк не личаки плела, а займалася й літературною діяльністю, й правозахисною досить успішно, щоб мене в Києві за це посадити, а потім, на Заході, займалася політв'язнями, й українськими на рівних із іншими — цього все одно не вистачає, щоб поставитися й до мене на рівних. Бо я — росіянка, й вірші, й романи пишу рідною мовою? Це було Ігоря рішення: Москва. В Росії нікого не обходить, що Ігор — українець. Він свій усе одно. Й я також. І наші діти. А українську вони знатимуть: батько за цим пригляне.

13. Радянським Союзом, у тому числі й силовими структурами, правили комуністичні олігархи. Дуже вузьке коло. Погано правили, довели економіку до потворного стану. Все на розоренні — а в когось грошей відразу багато. Можна, приміром, потихеньку скуповувати газети. Можна й телеканали. Прибирати до рук контроль над ЗМІ й дурити народ, чергуючи брехню з телесеріалами, рекламами й прогнозами погоди. На це треба дуже багато грошей. Але їх можна й з-за кордону отримувати, звідти заплатять. І дуже добре заплатять, якщо притиснути до нігтя своїх виробників. Тоді в іноземних фірм конкурентів не буде, й Росія перетвориться на величезний ринок збуту: краса!

Я сподіваюся, що в Росії вистачить розуму розібратися, хто бреше, а хто свій народ у кабалу продавати посоромиться.

При цьому мене не хвилюватиме, чи була ця людина раніше членом КПРС. Дуже багато хто був: і вчителі, й лікарі, й спортсмени, й військові, й письменники. Я сама обрала інший шлях, але їх не суджу: знаю, так менше заважали працювати.

Іноді буває важко розібратися, хто чим займався. Огульно судити легше. Але й безглуздіше. Дивишся на колегу, який був членом Спілки письменників, і випускали його за кордон, і книжки друкували — за бурхливої уяви що можна запідозрити? Спілка письменників була під дбайливим наглядом партії — хто цього не знає? Але були такі, як Лесючевський, і такі, як Микола Руденко. Лесючевський — зрозуміло, репутація його виходила далеко за письменницькі кола: інквізитор із ініціативою. Микола — також зрозуміло, він у таборі та в засланні здоров'я втратив. А ті, хто ні тим, ні іншим не прославилися? А відомі лише своїми книгами? Їх ми будемо, за презумпцією невинності, визнавати порядними людьми, поки не доведено протилежне? Чи будемо такими вважати тільки політв'язнів — так би мовити, з гарантією бездоганності? Що, мені не товаришувати з Василем Аксьоновим або Беллою Ахмадуліною бо їх і за радянської влади друкували? Так це була б уже параноя! Василя позбавили радянського громадянства, а Беллу навіть зі Спілки письменників так і не розкачалися вигнати. Ну, так уже кожному поталанило. А поводилися обидва порядно. Завжди. Я тільки ці імена називаю, бо інакше мені й за тиждень би не дописати.

Загалом, огульно не довіряти людям «за категоріями» — це не для мене. Я краще, якщо вони балотуються у владу, прочитаю їхні передвиборні програми — раз. Постараюся відстежити, чи помічено їх у брехні — два. Й чи фінансує їх хто, а якщо так, то хто саме. Зіставлю, й знатиму, хто є хто на сьогоднішній день. І голосуватиму відповідно. Для мене це важливо, в Росії (як і у вас в Україні) все зараз залежить від майбутніх виборів. Схибимо — кісток не зберемо. Не схибимо — перспективи величезні, бо величезний потенціал. А як буде країні — так буде й мені.

Ірина РАТУШИНСЬКА

ДОВІДКА

Ірина Ратушинська опублікувала п'ять книг прози й понад десять збірок віршів. Роман про перебування в мордовській зоні «Серый — цвет надежды» (1987 р.) витримав 15 видань на Заході 10 мовами. Тільки 1994 року опублікований в Україні у приватному видавництві. Роман «Одесситы» (1996 р.) виданий у чотирьох країнах. В Україні не опублікований, як і інші її романи. Вiршi Ратушинської виходили більш ніж у 17 поетичних антологіях видатних поетів світу. Лауреат шести престижних літературних премій світу, зокрема й Темплтоновської премії, якою в країнах колишнього СРСР, крім неї, був нагороджений тільки О. Солженіцин.