Хірург і випадок

Свій ювілей директор Інституту серцево-судинної хірургії імені М. Амосова Геннадій Книшов відзначить у рідних стінах. Серед гостей — співробітники iнституту, яким Геннадій Васильович керує ось уже 16 років, медичні світила, академіки. У своїх тостах вони, напевно, скажуть, що Микола Амосов і Геннадій Книшов — фундатори вітчизняної кардіохірургії. Сьогоднішній іменинник уперше в Україні зробив операцію з аорто-коронарного шунтування при ішемічній хворобі серця. Крім того, на основі його методу в нашій країні стали імплантувати штучні клапани. А завдяки ще одному винаходу Книшова — усувати найскладніші порушення серцевого ритму.

ГЕОЛОГ, ЩО НЕ ВІДБУВСЯ

Проте лікарем Геннадій Васильович став абсолютно випадково. Навчаючись у школі в селі Дебальцеве Донецької області, він уявляв, що буде біологом або — в крайньому випадку — геологом. Вибір був цілком усвідомленим, оскільки все навколобіологічне неймовірно приваблювало Книшова. Саме його ідеєю було створити при школі зоологічний музей і унікальний гербарій. Закінчивши десять класів, майбутній хірург одразу ж відправився до Донецька, де мав намір вступати до Індустріального інституту на кафедру геологічної розвідки. Випадково він зайшов до медичного інституту, на другому поверсі якого його привабила експозиція муміфікованих тварин. Також випадково в коридорі розговорився із завідувачем кафедри біології. Останній, довідавшись про пристрасть Книшова до природних наук, тут же запропонував вступати до медичного. Адже тут також існує кафедра біології, на якій можна залишитися працювати після закінчення навчання.

До вступних екзаменів абітурієнт не готувався. Взяти до рук підручники примусило тільки те, що після першого іспиту із семи його сусідів по кімнаті в гуртожитку залишилося тільки двоє. Проте з 30 можливих балів Книшов набрав 28. На подив його шкільним вчителям і навіть собi самому. Однак розчарування настало вже в перші дні навчання — безліч непотрібних, на його погляд, і нецікавих предметів, замкнений колектив. У результаті Книшов практично перестав ходити на заняття, весь час проводив з колишніми однокласниками, які таки вступили до Індустріального. Наприкінці року рішення було прийнято. Книшов узяв документи та прийшов до Індустріального вступати на намічений раніше факультет геологічної розвідки. Яким же було здивування, коли йому повідомили, що саме з цього року факультет переводять до Новосибірська, ближче до місць, де цю саму розвідку можна здійснювати. Виходу не було — довелося повернутися в медичний. Група, яка складалася з 10 дівчат і двох юнаків, активно взялася за вкорінення Книшова в колектив. Незабаром він став комсоргом групи, згодом — комсоргом курсу. Довелося взятися за навчання, хоча спочатку його набагато більше цікавило дозвілля. Завдяки йому на курсі не залишилося жодної людини, яка б не співала, або не танцювала, або, в крайньому випадку, не декламувала зі сцени вірші. Сам Книшов став солістом естрадного оркестру інституту і навіть їздив із ним на гастролі по інших містах.

Усвідомлення правильності вибору професії прийшло тільки на третьому курсі, коли студентам уже дозволили спілкуватися з хворими. У багатьох «колег» Книшова тоді виникли труднощі: як підійти до пацієнта, що запитати, яке запитання поставити спочатку, а яке — в кінці. Студент Книшов усе це відчував на підсвідомому рівні, й саме після першого контакту з пацієнтом і почалося його захоплення медициною. Під час традиційного розподілу після закінчення вузу за Геннадія Васильовича боролися відразу три кафедри. Перемогла кафедра шпитальної хірургії. Хоча в студентські роки Книшов захоплювався і психіатрією, і гінекологією. Останнім — після того, як на практиці в Маріуполі вперше взяв участь у народженні нової людини.

За чотири роки роботи на кафедрі шпитальної хірургії Геннадій Васильович навчився виконувати практично всі операції. Потім було стажування в США, Англії, Німеччині, зарахування на курс до Амосова. Микола Михайлович запропонував Геннадію Книшову аспірантуру. Що з цього вийшло, Геннадій Васильович розповів «Дню».

— Ви працювали разом із Амосовим протягом 42 років. Чи отримали ви якісь уроки з вашого спілкування?

— Микола Михайлович мав на мене сильний вплив, оскільки він був дуже сильною людиною. По-перше, він навчив мене критично ставиться до всіх подій, фактів. По- друге, я перейняв у нього демократичне ставлення до начальства: головне — не догоджати і зберігати гідність. По-третє, завдяки Амосову я дуже невибагливий: треба користуватися тим, що є. Але найголовніше — це робити свою справу. Коли я був заступником Амосова з науки, у нас були іноді серйозні розбіжності. Він вважав, що я роблю не зовсім те, що треба. У той же час, дотримуючись його ж порад, я продовжував робити свою справу. І коли приходила комісія, до мене ніколи не було претензій.

ЗАХВОРЮВАННЯ, ЯК І ІСТОРІЯ, ЦИКЛІЧНІ

— Уже багато років серцево-судинні захворювання — одні з лідируючих причин смертності в нашій країні. Чи існує в цьому випадку українська специфіка чи це тенденція загальносвітова?

— Ця проблема існує в усьому світі. В Україні, наприклад, серцево-судинні захворювання стають причиною смерті в 61% випадків. Сьогодні ми переживаємо те, з чим зіткнулися розвинені країни десь у 60-х роках минулого століття. Адже циклічність характерна не тільки для історії, а й для захворювань. Наприклад, раніше інфаркт міокарда вважався дуже рідкісним явищем. Разом з індустріалізацією та зростанням стресових чинників він став зустрічатися частіше. Однаково як і атеросклероз, а також ішемічна хвороба серця. У 1960-ті роки в США мені довелося спостерігати пік серцево-судинної захворюваності. Тоді стали розробляти всілякі профілактичні програми: скажімо, виробники продукції почали приділяти підвищену увагу до калорійності їжі та вмісту в ній холестерину. Спортсмени взялися за популяризацію активного дозвілля, почала розвиватися мережа спортивних клубів. У 70-ті роки з’явилися перші операції з шунтування, навчилися досліджувати коронарні судини. Результати не примусили себе чекати — через 10—15 років настав різкий спад серцево-судинної захворюваності. На мій погляд, сталося це тому, що до проблеми підійшли комплексно, хоча, варто сказати, самі американці — нація нездорова. Судіть самі: там роблять більше мільйона операцій на рік тільки на коронарних судинах.

Україна йде в цьому відношенні американським шляхом. Харчування стає все калорійнішим і «холестериннішим», стресів — усе більше, віддають перевагу автомобілям, а не пішим прогулянкам.. Але медицина розвивається, і ми поступово прийдемо до того, що кожна людина після 50 прийматиме аспірин, а після 60 ви не зустрінете того, кому б не робили шунтування. Проте операції — процедура дорога. Тільки країни з добре розвиненою страховою медициною могли їх пустити на потік. Та й то — операції на серці практично розорили страхові компанії Німеччини. Там із пологового будинку (при потребі, зрозуміло) тут же клали на операційний стіл, масово оперували ревматичні вади, ішемічну хворобу, ставили клапани навіть 80—90-літнім. Держава на це йшла, оскільки знижувалася смертність. Немолоді також були не проти оперативного втручання — не даремно ж вони все життя платили медичну страховку. Українська економіка не дозволяє, звичайно, повністю повторити західний шлях. Але в цілому ми в плані серцево-судинних захворювань практично нічим не відрізняємося. Єдине, що, за моїми спостереженнями, — після Чорнобиля в Україні різко почастішали випадки інфекційного декардиту, що напряму пов’язано зі зниженням імунітету українців. Але за кількісними та якісними показниками ми оперуємо це захворювання найкраще в світі. Крім того, зараз йде на спад захворюваність на ревматизм. Що стосується вроджених вад, то їх число стабільне — близько шести тисяч на рік. Оперуємо, щоправда, тільки близько двох тисяч — інші випадки або не підлягають хірургічному втручанню, або ми його ще не навчилися здійснювати. Залишається ще ішемічна хвороба серця, яка вимагає чималих капіталовкладень.

— Яка собівартість середньої за складністю операції?

— Як відомо, в Україні у вартість операції не входить заробітна плата. А медикаменти в середньому коштують дорожче, ніж на Заході. У результаті, щоправда, собівартість операції у нас набагато нижча, ніж, скажімо, в Європі. Наприклад, у минулому році ми зробили чотири тисячі операцій і витратили 20 мільйонів гривень. Тобто виходить, що одна операція в середньому «потягла» на 5 тисяч гривень. На Заході ж менше, ніж за 5 тисяч доларів, їх не буває.

— Виходить, що сьогодні бюджетне фінансування все ж задовольняє потреби сфери?

— Уперше за весь час існування ми отримали 23 мільйони гривень на медикаменти. У результаті за перше півріччя ми зробили на півтори тисячі більше операцій, ніж за аналогічний період минулого року. Якщо так піде й далі, в 2004-му ми зробимо не чотири тисячі, як у минулому році, а шість тисяч. Притому, що нам ще й вдалося знизити летальність на 0,6%. Для одного інституту такий ККД дуже високий, недаремно ми входимо до п’ятірки найбільших клінік Європи. Але для масштабу країни такого числа хірургічних втручань дуже мало. Щорічно Україна потребує 35 тисяч операцій на серці. Робимо ж усього 8 тисяч: 4 тисячі — наш інститут, стільки ж — 15 центрів кардіохірургії, які існують сьогодні в країні. Що ж до грошей, то щоб задовольнити потреби серцевої хірургії, сьогодні необхідно 60—70 мільйонів гривень на рік. У принципі — не так вже й багато, але наш бюджет, зрозуміло, такого тягаря не витримає.

ЯК ВИЛІКУВАТИ МЕДИЦИНУ

— Можливо, наповненню вашої скарбнички посприяло б введення загальнообов’язкового медичного страхування?

— Ні, на даному етапі цього не буде, оскільки не працює економіка. Щоб заплатити страховку, має бути гідна зарплата, багатьом підприємствам треба вийти з «тіні». Страховикам до того ж ще знадобляться час, щоб накопичити гроші. Адже в усьому світі страхують людей, коли вони здорові. Тобто людина, по суті, сама заробляє на своє лікування у разі хвороби. А в Україні ще існує проблема: як навчити працювати на майбутнє — адже більшість живе виключно сьогоднішнім днем. Ось, наприклад, коли у нас не було бюджетного фінансування, приходили до мене представники різних страхових компаній і пропонували тут же застрахувати наших пацієнтів. Мовляв, хворі платитимуть їм гроші, а вони — брати собі від суми лише 10—15%, а інше переказувати на рахунок інституту, неначе ми працюємо зі страховими компаніями. Хіба це страхова медицина? Швидше — перекачка грошей. Зараз абсолютно зрозуміло: держава не в змозі повністю утримувати охорону здоров’я і якусь частину витрат повинен взяти на себе пацієнт. У той же час, коли ми намагаємося побудувати капіталістичну державу, Конституція приймалася в якомусь соціалістичному пориві. Освіта безкоштовна, медицина безкоштовна... Звичайно, якби рішення депутатів тоді було іншим, це викликало б хвилю невдоволення. Але в результаті держава не в змозі повністю забезпечити фінансування, а до зарплати населення не включені витрати на ту ж медицину та освіту. Звичайно, рішення Конституційного Суду у справі «про платність та бесплатність» медицини не могло бути іншим. Але в результаті грошей у клінік немає, а хворі не мають можливості за себе заплатити, оскільки не мають права брати гроші. Свого часу вирішили створити фонди. Пацієнт вкладає гроші, фонд переказує їх лікарням, а ті ніби роблять усе безкоштовно. Потім цей механізм заборонили.

— Ви бачите, як можна сьогодні вирішити цю проблему?

— Зараз можна було б впровадити та узаконити змішану форму фінансування. Будівля, фахівці, обладнання — від держави, а медикаменти та витратні матеріали повинні купувати самі пацієнти або підприємства, що піклуються про здоров’я своїх співробітників. Якщо грошей немає — ми б зробили операцію безкоштовно, за рахунок тих, хто дозволив собі заплатити за неї. Так, клапан або оксигенатор коштують дорого, але якийсь відсоток людей міг би заплатити за них у касу гроші та отримати квитанцію про сплату. Якщо операція пройшла блискуче, то частина цих грошей могла б залишитися у нас. За них ми б прооперували тих, хто не може заплатити за лікування. Якщо операція не відбулася або обійшлася дешевше, то за бажанням пацієнта, ми можемо йому повернути частину грошей.

— Мабуть, варто б ще активніше було зайнятися роздержавленням медицини. Недавній приклад — поява в столиці першого в Україні приватного пологового будинку.

— Приватна медицина в наших умовах може бути прибутковою лише в тому випадку, якщо створюватимуться невеликі приватні кабінети, клініки. Що стосується пологового будинку, то він буде явно прибутковим — одного разу вклавши гроші на його обладнання, можна одразу ж покрити всі витрати, адже собівартість пологів — максимум 200—300 гривень. Із серцевою хірургією так просто не вийде. Тільки одна установка може коштувати до мільйона доларів. Так що сьогодні в Україні приватні центри кардіохірургії будуть або абсолютно нерентабельними, або вартість операції в них буде 40—50 тисяч доларів.