Григорій ГУРТОВИЙ: «Гукає до нас історія, віки гукають: «Прокиньтесь!» А ми — в дрімоті»
Далекого 1947 року Григорій Гуртовий прибився на Волинь у пошуках хліба. Рідне Запоріжжя потерпало від голоду. В селищі Торчин, що поблизу Луцька, хлопцеві усміхнулася доля: запропонували роботу в райгазеті. Уявлення не мав про журналістику, але писав вірші та непогано малював, тож погодився. Справа виявилася цікавою, хоча й небезпечною. Вирушаючи в села за фактами, щоразу одержував настанову редактора: «Взяв матеріал — негайно передай по телефону, а то вб'ють — інформація пропаде». Не вбили, хоча із «Степановими хлопцями» зустрічався не раз.
Небезпека підстерегла його з іншого боку. 1942 року потрапив в облаву і майже три роки провів у Німеччині в концтаборі. І ось, коли позаду було вже шість років роботи в редакції, ним зайнявся НКВС. «Ты — предатель, на немцев работал. Нет тебе места на советской земле!» І прогнали з газети. У відчаї написав Хрущову та Маленкову — Сталін якраз помер. Лист дивом прорвався до Москви. Енкавеесівці знову: «Відклич свого листа». «Ні! — сказав рішуче. — Нехай розбираються. Я ні в чому не винен». Незабаром поновили в редакції. Паралельно почав працювати ще й у школі — викладав історію та малювання.
Історією захопився ще в школі. В газеті висвітлював історичну тематику. До того ж Луцька земля виявилася щедрою на пам'ятки старовини — почав їх збирати. Поступово цінних знахідок накопичилося стільки, що вистачило на цілий музей. З 1957 року став вести в ньому екскурсії, а 1962, коли у Торчині ліквідовували райцентр, самозахватом «відвів» під свій музей будинок районного суду, що тоді саме вивільнився і стояв пусткою. В цьому будинку Торчинський історико-краєзнавчий музей знаходиться досі.
Три великі пристрасті — історія, педагогіка і журналістика — визначили всеньке життя Григорія Гуртового. Він не шукав їх — вони знайшли його самі. І це було схоже на фатум. Речі старовини мало чого варті самі по собі. Історичними реліквіями вони стають тоді, коли їх споглядають, коли вони вчать і виховують. Саме тому Григорій Гуртовий поєднав музейну роботу з педагогікою. На експонатах свого музею він виховав цілу плеяду самовідданих волинських істориків-краєзнавців, а ще більше — просто патріотів України.
Дарма, що Торчин — провінційне селище, майже село. Тутешній музей сміливо змагається з обласними. Експонатів у ньому — сила-силенна. Вони займають п'ять чималих кімнат і ще навалом лежать у комірчинах. Є серед них не просто цінні — унікальні. Тож не випадково розмова з творцем і незмінним директором цього незвичайного закладу розпочалася прямо в експозиції.
ЗАЗИРНУТИ В МИНУЛЕ
— Григорію Олександровичу, що це для вас було? Робота? Пристрасть? Покликання?
— Спочатку було просто цікаво. Заходжу в село, а там живуть: один сірожупанник, другий синьожупанник, третій у Пітері робив революцію, члени КПЗУ, члени підпільного комсомолу — живі учасники історії. То знайшли якісь камінці, то напівзогнилу соху. Відгомін віків! Почав збирати спогади та всілякі давні речі у свій редакційний стіл. Незабаром вони заповнили всі вільні закутки редакції. Натрапив на так званий «Торчинський маніфест» від 14 червня 1767 року — прямий свідок Коліївщини. Документ закликав народ підніматися на боротьбу проти польської влади, за права українського населення. Отже, гайдамаччина і Волинь захопила. Відтак вирішив збиранням історичних матеріалів зайнятися всерйоз, по-науковому. Одні речі люди самі приносили, інші купував, витрачаючи на них весь гонорар, зароблений за публікації. Таким чином до 1963 року, доки працював у газеті, були зібрані основні матеріали. Та й надалі музей поповнювався експонатами. Ні, то було щось більше, ніж просто захоплення. І мені хотілося зробити щось таке, щоб їх стало більше. Цією ідеєю й жив.
— На Волині є чимало історичних міст — Луцьк, Володимир-Волинський, Любомль... Тож дивно, що ви створили чудовий краєзнавчий музей у скромному, непримітному селищі.
— Торчин не завжди був таким непримітним, як сьогодні. У давні часи це — чимале місто, з 1540 року наділене Магдебурзьким правом. Поруч — також історичні містечка Білосток, Шепель. У Білостоці, наприклад, було дев'ять церков, у тому числі Софіївська — на подобу Софії київської. Тут жив і працював видатний український художник Йов Кондзелевич. Тут був великий монастир, з 1636 року діяла школа. Багатющий архів, який укладався віками, енкавеесівці вивезли з цього села десь за Урал. Я ще застав частину паперів. Луцька земля загалом — територія, нафарширована пам'ятками старовини. Я дітям кажу: «Наша земля — це багатющий архів. Далеко не все в ньому прочитане. Ви повинні вивчити цей архів, ви повинні дізнатися про те, чого сьогодні не знають великі академіки». Бачили б ви, як загоряються очі в дітей... А я з свого боку зробив посильну працю — ще 1989 року викінчив «Історію міст і сіл Луцької землі». Досліджено майже сто населених пунктів. Об'ємистий рукопис готовий до друку. Але не знаю, чи побачить він світ, адже немає коштів.
— У музеях експонатів переважно не можна чіпати. Ви ж якось зауважували, що цим ваш музей відрізняється від інших.
— Ось бивень мамонта. Ось щелепи тарпана. Череп чотирирогого козлика, який зустрічається лише на Британських островах. Знаряддя праці первісних людей — кам'яні сокири, наконечники стріл і дротиків, шкребки, проколки, рідкісний гігантоліт — камінь, яким розколювали кістки тварин — усім цим речам багато тисяч років. Я не тільки не забороняю брати їх в руки — навпаки, кажу відвідувачам і малим, і дорослим: «Візьміть, потримайте — в них тепло наших далеких предків. Відчуйте його». Це справляє враження. Хлопці тягнуться до давньої зброї, дівчатка приміряють браслетики, які носили їхні ровесниці в часи Київської Русі. Дуже важливо безпосередньо торкнутися своєї історії. Це зв'язок поколінь, зв'язок віків, без якого немає патріотизму. Практично всі експонати нашого музею — іменні, тобто знайдені чи подаровані конкретними людьми. Вони, ці мої добровільні «автори», приходять через десятиліття і запитують: «Чи є ще моя кам'яна сокирка? Чи є моя древня амфора?». Ось вони — є! Відчуття особистої причетності до історії саме по собі виховує громадянина. Люди органічно усвідомлюють, на якій древній землі вони живуть, до якого народу належать.
— Вибачте за поворот, але до вас, мабуть, заходять і ті, хто насамперед усвідомлює присутність тут цінних речей, котрі можна вигідно збути закордонним любителям старовини. Чи Бог милував?
— Скажу відразу: золота в нас немає. Що ж до інших речей, то, як на мене, всі вони цінні. Ось, наприклад, святковий селянський одяг з 1850 року. Навряд чи можна його комусь продати — вигляд не товарний, а для музею — цінність безперечна. Чи ж узяти шматок древньоруської цегли — плінфи з відбитком вовчої лапи. Де ви ще таке побачите? Не кажу вже про рідкісні стародруки, старовинну зброю, прикраси тисячолітньої давності — про них мені справді страшно згадувати. Один мешканець Торчина викопав у себе на городі невеличкий глечик-гаманець, а в ньому — майже тисячу срібних монет з 1480—1540 років. Цей скарб з музею частково вже вкрали.
НА МЕЖІ ЙМОВІРНОГО
— І все ж, Григорію Олександровичу, які експонати свого музею ви вважаєте найціннішими, найбільш унікальними? З історичної точки зору, звичайно.
— Є у нас спеціальний стенд, котрий називається «Волинські стежки Тараса Шевченка». Ви здивовані. Ви мені заперечуєте: Шевченко не бував на Волині. Ну, на історичній Волині він був — це однозначно. Зокрема, в Почаєві зробив п'ять малюнків. Є дані про його відвідини Кременця і Дубна. Зовсім поруч — Берестечко, про яке він писав. А далі поет поїхав у Ковельський повіт. Це вже нинішня Волинь. Як підтвердження, у селах Секунь та Вербка він зробив замальовки місцевих церков — рідкісних архітектурних пам'яток. Потрапити в ці села він міг лише через нинішній Луцький район.
У 1965 році ми з учнями пройшли по всьому можливому волинському маршруту Тараса Шевченка. Записали чимало легенд і переказів, котрі підтверджують: Шевченко на Волині був. Зокрема, жителька села Городок Ганна Іванівна Крещук, яка померла 1939 року у 104 літ від роду, розповідала, що колись у цьому селі мав маєток польський письменник Юзеф Крашевський. Одного разу осінньої пори до нього приїхав Тарас Шевченко. І вона, одинадцятирічна дівчинка, що служила в маєтку, виносила з будинку кресало, аби господар і гість змогли розпалити свої люльки.
А трохи ближче до Луцька, в селі Лаврів, ще й зараз живуть люди, які в старовинних книгах із розгромленого панського маєтку бачили записи про те, що в будинку сільської корчми одну ніч ночував Шевченко. І навіть називають конкретну дату: 23 жовтня 1846 року.
Так, документів, які підтвердили б перебування Шевченка в наших краях, немає, але непрямих свідчень — багато. Поет був направлений сюди Київською археографічною комісією для дослідження пам'яток старовини, і я вважаю — викинути із Шевченкової біографії волинський шматочок — це був би злочин.
Тепер про самого Крашевського. Він жив тут у 1840— 1848 роках, написав багато оповідань з життя волинських селян. Тут же розпочав свою повість «Хатина за селом», яка чи не найбільше його прославила. У ній письменник відтворив образ усім відомої чарівної циганки Ази. І списав цей образ із реальної циганки, яка справді мешкала на краю села Городок. Під час згаданої експедиції 1965 року ми ще побачили колодязь, із якого циганка Аза колись брала воду. А найголовніше — відшукали особисті речі Юзефа Крашевського — старовинну шафу і величезне дзеркало. Вони в експозиції нашого музею.
І ще один унікальний експонат. Це бойова ракета зразка... 1892 року. Саме так! Нас переконували, що ракети — витвір радянської військової думки. Ми ж, вивчивши знахідку, з'ясували, що ще в середині минулого століття в російській армії були ракетні підрозділи. А перші російські бойові ракети з'явилися одразу після війни з Наполеоном і конструював їх військовий конструктор полтавчанин Олександр Данилович Засядько. У Миколаєві був ракетний полігон, на якому служив Лев Толстой. Чому він ніде не згадував про це? Вочевидь, тоді це була така ж секретна справа, як і сьогодні.
— За вашими словами, музей фактично склався майже сорок років тому. Тоді була інша держава, інша ідеологія. А змінюються часи — повинні змінюватися й музеї. Разом із звичаями.
— Зміни видно з порога. Великий портрет Шевченка власної роботи, Гімн України, коротка інформація про нашу державу. Дещо оновив у експозиції періоду Київської Русі. Колись вимагали: «Ти не князів показуй, а історію трудового народу». Та треба показати й князів — державотворців. Додав матеріалів про колись заборонених Грушевського, Винниченка, Петлюру. Вніс доповнення й до стендів про минулу війну, зокрема про ОУН-УПА. Ці формування неможливо оцінити однозначно. У їхніх рядах були і самовіддані патріоти України, і ті, що чинили криваві злочини проти свого ж народу. Вношу поправки і в польський період. Зібрав матеріали про вчительку Торчинської школи тих часів Ніну Володимирівну Новицьку. Поляки українські школи або закривали, або переводили на польську мову, то вона вчила дітей української мови, співаючи їм українські пісні. Рідкісний зразок патріотизму.
ВОЛИНЬ — КРАЙ КОЗАЦЬКИЙ
— Григорію Олександровичу, ви дивуєте свого відвідувача мало не кожним стендом. Ось знову: «Волинь — край козацький». Козацький край начебто Запоріжжя...
— Отож воно! Вважається, що козацтво скрізь по Україні ходило, а Волинь обійшло. У мене документи: перший реєстр козацький 1581 року. 74 волиняни поіменно. Засновник Запорізької Січі, перший гетьман український Дмитро Вишневецький-Байда. Я доводжу, що він — п'яте коліно від боярина Федька Несвіцького (із села Несвіч Луцького району), котрий у часи князя Свидригайла відіграв значну роль у боротьбі за Волинську землю. Галшка Гулевичівна, котра 1615 року віддала у Києві свій будинок під братську школу, яка згодом стала Києво-Могилянською академією. У довіднику «Енциклопедія Києва» сказано, що вона киянка. Це не так. Вона народилася в селі Затурці Локачинського району на Волині. А перше велике козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського? 1592—1593 роки, знову ж таки на Волині. Северин Наливайко також наш. До речі, я знайшов «сина» повстанської козацької часини. То був 12-річний Федько Гулевич із села Воютин. Він утік із Осторозької школи в загін Наливайка, щоб воювати проти поляків. 1648 року через наш край пройшли загони Максима Кривоноса і його сина Дмитра Кривоносенка. У селі Білосток досі збереглися козацькі криниці, козацький шлях: тут стояли козаки Білоцерківського полку. Та що там казати! Одне наше село Уляники дало трьох козацьких полковників — Григорія, Івана і Данила Гуляницьких, а село Ружин — чотирьох керівників великих селянсько- козацьких загонів Михайла, Богдана, Кирика та Остафія Ружинських! Власне, все це я описав у своїй праці «Волинь — край козацький». Вона також чекає видавця. А розпочав я її із розповіді про дідового прадіда Карпа Гуртового, який 1772 року був полковником Самарської паланки.
— Цікаво, коли ж зародилося на Волині козацтво? Є у вашій праці відповідь?
— Відповідь дав ще польський історик XVI століття Матвій Стрийковський. У своїй «Хроніці» він пише: козаки волинські, козаки подільські, козаки литовські. І вказує дату іх появи: 1143 рік. Чому про них нічого не сказано в наших літописах? Тому що вже тоді було упереджене ставлення до людей, в яких жив дух волі. Найяскравіше він проявився 1648 року. Це була українська національно-визвозвольна революція. А Переяславська Рада стала переходом від орла одноголового до орла двоголового. Привид порятунку і нове ярмо. Прикро чути, що хтось там, у нашому парламенті, закликає людей до нової Переяславської Ради. Це в нашій історії вже було, і ми бачимо наслідки. Цар і його чиновники розглядали Україну як завойовану територію. Козака навіть у московську церкву не пускали, тому що «смраден человек без брады». Чи розумно нехтувати досвідом історії?
ЗАРАНО МИ ЗРАДІЛИ УКРАЇНІ
— Григорію Олександровичу, ваше ставлення до нинішніх українських політичних партій?
— Десять років тому, коли виник Рух, я став його членом. Під час ГКЧП мене вигнали з роботи зі школи. Першого ж дня московського заколоту в нашому районі, як і по всій Україні, були складені списки тих, хто підлягав арешту. Увечері зателефонував мені хтось невідомий і сказав: «Підіть на декілька днів з дому. Вас мають заарештувати». І назвав ще два прізвища, кого також просив попередити про те ж. Я більше здивувався, ніж злякався: нічого ж не робив проти держави! Хіба що говорив про Україну. Так хіба це злочин? А пізніше, як і всі інтелігентні люди нашої області, з Руху вийшов. І тепер не хочу в жодну партію.
— Чому?
— Вони не впливають на життя суспільства. Після компартійних часів в Україні взагалі нічого принципово не змінилося. Колишній перший секретар нашого райкому КПРС — нині голова райдержадміністрації. В його команді — колишні секретарі, заввідділами, інструктори. Хіба що трохи молоді додалося замість тих, що пішли на пенсію. Секретарі обкому — так само на високих державних посадах або ж директорами банків та власних фірм. Результат? Суджу по нашому маленькому Торчину: цегельний завод — зруйнували, птахофабрику — зруйнували, побуткомбінат, лазню, фотографію — практично всі підприємства знищили. Приміщення школи — пам'ятник архітектури — розбирають і продають цеглу. Як депутат селищної ради звернувся до голови райдержадміністрації: порятуйте завод, на ньому ж 300 чоловік собі на хліб заробляють! Відповідає: «Мертвого з могили не піднімають». А хто його зробив мертвим? Телефонують з редакції райгазети: «Гришо, на території колишнього цегельного заводу садять ліс — напиши гарну замітку». Кажу: «Хлопці, я можу написати, але не про ліс, а про злочинців, які руйнують нашу державу».
— За незалежну Україну вісім років тому проголосувала у Верховній Раді також партноменклатура. Вона ж досі залишається при владі. І замість розбудови — руйнація. Чим це можна пояснити?
— Був я на місці колишнього концтабору в місті Різен, де свого часу провів майже три роки, бачив колишніх фашистів. Їх ніхто не судив, не переслідував, їм дали можливість: живіть і працюйте. Але не на керівних посадах! У нас на таких посадах повсюдно ті ж самі «колишні». СРСР був їхньою державою — вони її будували. Незалежна Україна, за яку вони вимушено проголосували, — держава не їхня. Вони її не будують! Радянська партноменклатура була зацікавлена в тому, щоб скомпрометувати саму ідею незалежної України. Задумано це було ще за часів президента Кравчука. Той задум і сьогодні успішно реалізується. Газети ж про те, що сталося — мовчать.
— Ну, багато з них ще пишуть про реформи, які начебто проводяться. І маніпулюють цифрами та соціологічними даними. Завдання — показати, що влада працює, що робить багато чого доброго.
— Авжеж. Ось у нас іде газифікація селища. Для виконання робіт найняли комерційну структуру. Величезні гроші вона дере із людей. І це видається за благо, за досягнення. Тим часом пенсій не платять, заробити ніде. Нас двоє старих — городи стережемо. Не матимемо сил обробляти городи — пропадемо. Вага того доброго, що робиться (а воно ще й підмальоване), набагато менша від того злочинного, що вже зроблено. Ні, просто стояти в опозиції до нинішньої влади мало. Але й страшно називати імена злочинців, тому що їх багато і вони могутні. Вони у всіх керівних сферах. У нас тут одна людина скаржилася — захищалася. Вночі приїхали, вирубали двері і вчинили погром. Ця людина звернулася в міліцію, а там їй прямо кажуть: краще мовчіть, бо вас не зразу вб'ють, а будуть довго мучити. Хіба допустимо таке чути від органів влади?
— Отож багато хто і згадує з сумом минулі часи: тоді проста людина принаймні могла кудись поскаржитися, навіть добитися елементарної справедливості.
— Минулому нема вороття. Комуністична ідея красива, але на її теми можна хіба що писати казки та розказувати їх дітям. На мою думку, треба і зліва, і справа взяти найкраще, а всю гидоту відкинути. Ми, люди, розуміємо, що таке добро і що таке зло, постійно приміряємо їх до своєї шкури. Радянська освіта була високоякісна і безплатна — добре, медицина — також. Нині зайдеш у лікарню — там дивляться у твою жменю. Багато чого треба було залишити з радянських часів. А взагалі-то, у нас радянської влади не було — була партійна влада, партійна диктатура. Вона у всьому пронизувала нас. І ця партійна диктатура залишається зараз. Ось були у нас збори на підтримку Кучми. Не поставиш підпис — не працюватимеш на своїй посаді. Власне, підписи ставили за явку, а взяли їх — на підтримку Кучми. 654 підписи так поставлені.
— До речі, нині чинний Президент видає за свій найголовніший козир те, що в державі панує мир та спокій, що Україну визнав практично весь світ, що Україна як держава — є.
— Україна є — добре. Але Україна — жебрачка. Як Шевченкова Катерина-покритка. Або ж як те «одне-однісіньке під тином сидить собі в старій ряднині...» Така сьогодні Україна. Ім'я держави є, вона суверенна, визнана, а нас, її народ, перетворили в жебраків. Привозять нам лахи з-за кордону. Хіба ми вже такі останні? Люди гордого козацького роду, великого славного родоводу — і щоб ми користувалися отим чужим, поношеним чи роздутим від мінеральних добрив? Завезли до нас, у Торчин, картоплю з Польщі — вона за кілька днів уся перегнила. Та у нас своєї картоплі хоч греблю гати! Фрукти в наших садах щороку пропадають — нема куди здати. Невже не можна таких простих справ регулювати державною політикою? Нас жорстоко пограбувала держава 1992 року, але все одно ми зраділи Україні. І прапору її, і гербу. Та коли роздивилися... Все старе і все гребе під себе.
— Пам'ятаєте? Саме тоді президент Леонід Кравчук наголошував: у незалежній Українській державі не повинно бути якоїсь однієї, державної ідеології. Це, мовляв, було б недемократично. Тепер зрозуміло: це було не що інше, як відмова від національної ідеї, що практично є фундаментом держави, котра будується.
— Зараз у нас багато говориться про відродження національних традицій, національної пам'яті, національного духу і т.д. Вочевидь, все це у нас ще попереду. Тим часом гукає до нас історія, віки гукають: «Прокиньтесь!» А ми — в дрімоті.
— Нашою летаргією й користуються. Це ж ми їм дозволяємо бути при владі. Кожного разу, вибираючи, робимо найгірший вибір.
— Чому так? Ви знаєте, щось загубилося у нас. З українців зробили націю, котра звикла дивитись лише на кусень хліба і з благоговінням — на тих, хто цей кусень дає. Своєю працею я й намагаюсь нагадати, хто ми є. Одна полячка мені так сказала: «Я згодна картопляними лушпайками харчуватися, аби Польща була». У нас цього духу немає. Мало цього духу. Взяти хоча б голод 1933 року. В моїй Корніївці померло півтори тисячі душ, у тому числі мій дідусь, бабуся, двоє сестричок, родичів до сорока чоловік. Я пишу в Корніївку листи, згадую про це, а мені відповідають: ми сумніваємося, що у нас був голод. І сумніваються вже російською мовою. Ось як ми розгубили свою українськість . Хто ж принесе нам пробудження? Їхали якось у «маршрутці» й обговорювали кандидатів у президенти. Люди переважно міркують так: залишиться Кучма — ще низку нікому не потрібних указів видасть, Симоненко — до Москви потягне, Мороз, Ткаченко — туди ж, Вітренко — неврівноважена, несерйозна людина, крикуха вулична, Удовенко — дипломат, внутрішньої політики не знає, Костенко — молодий, красивий (одна жінка показала його портрет і каже: «Ви подивіться, як гарно у нього краватка зав'язана!»), але цього для президентства мало. І прийшли ми в тій розмові до одностайної думки: нам потрібен генерал. Генерал Євген Марчук. Ми ще добре його не знаємо. Дехто говорить: а, він теж із колишніх. Та великий його плюс уже той, що він знає всіх злочинців. І оскільки у нього генеральське мислення і воля генеральська, він зможе підняти Україну. А Кучмі треба сказати: якщо ти хоч трохи патріот України, якщо ти шануєш цю землю і якщо у тебе залишилось хоч трохи совісті, ти повинен відмовитися від претензій на другий президентський строк. Наш древній і славний народ вартий кращої влади і кращого життя.
