Але залишається вона все ж не менш загадковою, ця чарівна, завжди усміхнена жінка, котра має свій власний, «андієвський стиль» і в творчості, і в манері спілкування, і в зовнішньому вигляді також.

«КОЖНЕ СЛОВО МАЄ КУЩI Й КОРIННЯ, ЩО СЯГАЄ В ГЛИБИНУ»

— Пані Еммо, літературознавці зараховують вас до Нью-Йоркської групи — цього поетичного феномена української діаспори. Однак я знаю, що ви категорично відкидаєте свою причетність до будь-яких угруповань. Що це — намагання зберегти свою творчу суверенність, не вкладатися в жодні схеми чи щось цілком інше?

— Я не раз повторювала, що вся Нью-Йоркська група — це дуже симпатичні люди, мої гарні знайомі. Але означення групою я вважаю довільним. Бо чому, скажімо, я належу до групи, а Олег Зуєвський, чудовий поет, — ні? Чи навпаки. Тим паче, ніяких групових засад я не дотримувалася: ніякої програми не виконувала, на спільні мистецькі критерії так само не орієнтувалася. Я просто Емма Андієвська. Звичайно, я розумію, що простіше щось окреслювати одним словом, одним явищем, але ж це спрощує. Отже, я завжди сама по собі.

Ремарка. Виросла пані Емма на Донбасі в геть зросійщеній родині, де дівчинку свідомо готували «на росіянку» з допомогою гувернанток, хоч мати була козацького роду, батько ж був вдатним ученим-хіміком. Перед війною родина перебралася до Києва, жили вони на околиці, і там Емма потрапила в українську мовну стихію, яка зачарувала її. А ще вона бачила, які українці упосліджені: загострене почуття справедливості визначило її вибір. Перед тим, як до Києва ввійшли радянські війська (це був кінець 43), батька було знищено своїми ж — аби його винаходи не дісталися німцям... Рятуючи дітей, мати вивезла їх на Захід... Тут уже вибір зробили за неї обставини...

— Пані Еммо, ваш модернізм у поезії, прозі та малярстві — це протест проти світу, обставин, долі чи просто необхідність, відгук на потреби часу?

— Що таке потреби часу, власного часу? Кожен, хто щось творить, відчуває, що він прийшов у цей світ — незбагненним чином — і осмислює його. Чи це протест, — я б так навіть не формулювала. Так само, як тепер усі вважають це модернізмом, але дуже багато чого було відкрито ще за бароко, скажімо, в поезіях Гонгори-і-Арготе, Маріїні чи в олександрійських поетів, так званих герметичних, щоправда, трохи інакше. Звичайно, коли вступає в чин масовість, то всі явища трошки інакше виглядають, аж поки за деякий час, відстоявшись, стає зрозумілим, що справжнє — завжди справжнє.

Я мушу ще трохи доповнити ваше запитання. Щодо протесту... Я не дуже протестувала: те, що я робила, викликало протест. А для мене то було зовсім нормальним явищем — тож я би його не окреслювала як протест. Якщо ви швидкі й щось уже побачили, а інший менш швидкий і ще не побачив, — то оце і є та різниця.

— Пані Еммо, ваше бачення й поетичне відображення світу — на межі української фольклорної магії та західного модернізму. Ваш сюрреалізм — це унікальне злиття сюрреалізму західного та українського. Але, на ваше відчуття, що тут виступає домінантою?

— Я ніколи не думала про злиття чогось з чимось чи, скажімо, що є західне, а що українське. Я мушу тільки чітко висловити явище, яке бачу. Інколи воно дуже складно сприймається іншими людьми. Але це зрозуміло: перша реакція на те, чого людина не знає, — відкинути, однак щойно, як вона повертається до цього, то встановлює, що це зовсім не так уже й незбагненно. Мета мого життя — якомога повніше відтворити ту дійсність, яка навколо мене. Її всі бачать, тільки чомусь не помічають...

— Іноді ловиш себе на відчутті, що Андієвська як поет просто бавиться з читачем: звуком, містифікацією, алогізмом, зумисним синтаксичним ускладненням, несподіваною метафорою. Тоді напрошується запитання, чим є для вас мистецтво: грою, втечею в ірреальний світ, в абсолютну дійсність чи способом самовираження?

— Я ніколи не думаю, коли пишу, про читача, також, як і про гру. Мені йдеться про те, щоб відтворити те, що я бачу, як, скажімо, оте складне явище якомога чіткіше втиснути в слова. Для цього інколи потрібні алогізми, але вони мусять приходити не з розуму, а з нутра, тоді вони стоять наче в якійсь додатковій іншій площині й малесеньким ліхтариком освітлюють те, що ви зробили. Найкращою для мене є оця змога реалізувати туманну матерію, розлиту навколо, яка ще не втілилася в думку. Скажімо, реалізувати її, де не конче треба висловлюватися цілком граматично правильно, щоб зайвого не внести. Бо якщо, скажімо, я щось випускаю у своїй поезії, то це означає, що воно цілком не потрібне. Особливо часто це дієслово. І тоді мимоволі той, хто читає, шукає, які дієслова тут можуть бути — і тоді всі значення тих, яких нема, мимоволі, як отой наліт на сливі, є присутні. Це і дає додатковий вимір сприймання якогось явища.

Ремарка. Оригінальна метафора, подана крізь призму сюрреалістичного бачення, робить поезію Емми Андієвської завжди несподіваною. І слухаючи, як вона читає свої вірші, піддаючись магії озвученого нею слова, іноді хочеться погодитися з тими критиками, які радять ставитися до цієї поезії пасивно, піддаючись мовби гіпнозу її слова.

Та обставина, що авторське «я» — деперсоналізоване (тут сповідується, очевидно, принцип улюбленого Малларме. На її думку, те, що він зробив у поезії — це Айнштайнова революція, і всі поети ходять у тих залах, що їх він повідкривав), а ліричне, позбавлене емоційного підгрунтя й підживлення, дає право говорити про поезію Емми Андієвської як про герметичну, а ще — закодовану систему світобачення з ускладненими асоціаціями, багатозначною метафористикою, виразно інтелектуальну, відсторонену, яка «зондує» перехідні, межові стани й реальності.

Для Андієвської немає норм і пут: вона однаково відкидає як дієслівні форми, замінюючи їх багатозначним тире, яке, як правило, «ховає» смисловий код тексту, так і строгу композицію, риму чи взагалі жанр, дедалі частіше звертаючись до сонета. Але в цьому й парадокс сприйняття її поезії: ну як можна пасивно сприймати її рядки, якщо ти мусиш своєю уявою заповнювати ті тире...

— Пані Еммо, уже в самих назвах ваших книжок, як-от «Первні», «Знаки» — простежується прагнення очистити слова від нашарувань цивілізації, повернути їм первісне значення...

— Можливо, в мені залишилося щось дикунське, але мене цікавить коріння кожного слова, саме ядро кожного слова. Бо, скажімо, кожне слово має кущі й коріння, яке сягає в глибину, і що первинніше слово, то глибше коріння. І мені, звісно, лежать найбільше на серці ті, які мають найглибше коріння. Це первісні слова: вода, світло, ріка, вогонь, життя, — вони страшенно насичені. Для мене знак — це якийсь вищий ступінь слова, тобто за тим стоїть намагання побачити все, що тільки можливо в ньому побачити. У мене якесь тотальне мислення: коли я кажу, скажімо, «троянда», то мені бачиться вся її історія, всі її, так би мовити, параметри.

«У МЕНЕ КОМПЛЕКС БОГАТИРСЬКОСТI»

— А чим пояснити те, що ви віддаєте нині перевагу сонету, який потребує високої поетичної самодисципліни? Ось і щойно в Києві у видавничому домі «Всесвіт» побачила світ ваша книжка сонетів «Межиріччя» — друге поетичне київське видання після збірки «Знаки»...

— У мене, як висловився один чоловік, комплекс богатирськості. Те, що дуже важко іншим, для мене найлегше. Я завжди, все життя іду там, де найбільший опір. Усе моє життя — це ходіння крізь стіни.

Сонет вимагає впорядкованої рими. У ньому не все дозволено. І якщо я забираю щось, що мимоволі сковує, і там насаджую вітер волі, то матерія раптом забирає свої бар’єри, і виходить те, що, здавалось, не можна втілити в слова. Мені здається, що кожен творчий процес завершується цим. І в цьому найбільша спонука, найбільша радість.

— Незважаючи на те, що про вашу творчість чимало писали критики, вона й далі залишається загадкою. Може, тому одні нею захоплюються, інші відверто кажуть, що не розуміють її. Одна із статей навіть так називалася — «Як читати поезію Емми Андієвської». То як читати, слухати вашу поезію?

— До речі, мій єдиний критик — це мій дзвіночок усередині мене. Цей дзвіночок безпомилковий, він далеко ліпше за вас скаже, що є справжнім, а що ні.

А щодо вашого запитання, очевидно, можна сприймати на око. У мене слухові моменти дуже сильні, але вони тільки складники. Для мене взагалі слух, рима, дисонанс, — все, що складає якусь часточку поезії, — це лише незначні допоміжні знаки, а справжнє — між ними. Отже, в мене дуже велику роль відіграє й око. Чому ж хтось із читачів мене не розуміє? Тому що виходить з якихось певних зафіксованих критеріїв, і тому інші критерії, які не вкладаються у цю рамку, звичайно, незрозумілі. Але якщо людина стане трохи осторонь і неупередженим оком гляне на це, і хай воно на неї вплине — то дуже швидко зрозуміє, про що йдеться. Непорозуміння походить, зазвичай, від нашого упередження. І мені здається, хто завдасть собі труду трохи заглибитися, зовсім легко може те подолати.

ЛАБIРИНТ ЯК СИМВОЛ ЛЮДСЬКОГО ДУХУ

— Поряд із поетом Андієвською існує ще й Андієвська — прозаїк. Ваші романи «Герострати», «Роман про людське призначення», «Роман про добру людину», як і той, над яким ви нині працюєте, «Лабіринти», — це спроба філософського осягнення світу й людського призначення в нім?

— Це так... Перший — «Герострати» — фактично філософський роман. Написаний у двадцять один рік. А хто ж не грішить роздумами про вічне у двадцять один рік? Тільки я мала змогу видати його дуже пізно, зате читала в багатьох аудиторіях, тож багато хто тут на Заході знали цей роман. Я взагалі люблю читати ще неопубліковані та найновіші речі. Я переписувала «Герострати» п’ять разів, але в мене не було ні друкарочки, ні якихось янголів, які б це робили, отже треба було самій це робити, і я собі сказала, що так я вже більше не писатиму. Я писатиму кожне речення як остаточну версію. Таким способом я писала «Роман про добру людину», який за чотири роки мені виспівався, як Довженкова «Земля», а «Роман про людське призначення», на жаль, забрав десять років, там майже п’ятсот персонажів, і оскільки всі нотатки роблені в голові, то потрібно було особливе зосередження, щоб це втілити, оскільки фактично на творчу працю припадає мало часу, отже її треба дуже інтенсивно вести.

У цих двох романах мені особливо хотілося написати про українську людину. Це моя поема про українську людину, затоптувану, якій нема ніде місця, скрізь вона тільки ходить і вибачається за те, що вона ще існує на цій землі. А я змалечку була на боці скривджених. У моєму полі зору були тільки найбільш кривджені українці. Тому я так прикипіла серцем до українського, хоча якби хотіла, то могла її писати німецькою, чи англійською, чи навіть французькою мовами, а про російську то вже й не кажу — очевидно.

Ремарка. Емма Андієвська є досить несподіваною й у короткому жанрі: оповіданні, притчі, новелі, казці, — що завжди мають глибокий підтекст, уже в самому задумі закодовану в ірраціональні шати житейську мудрість, спостережене явище чи закономірність, а то й філософську тезу.

— Але чи є для вас різниця між поезією та прозою?

— Для мене поняття прози діаметрально протилежне поезії. Бо в поезії я дуже багато опускаю. У прозі в мене граматично правильно виписане до кінця речення — без жодних відхилень. Так я хотіла показати, що без відхилень можна передати найскладніші стани-площини. Це, звісно, теоретична сторона. А конкретно також там багато й фантастики, яка виходить із зовсім конкретного, бо фантастика, яка віддаляється дуже далеко, вона без тіла й нічого не означає. Вона мусить бути з кров’ю і тілом, тоді людина вірить у ту фантастику. Це дуже близько мені особисто, і я намагаюся це так і втілити. Я сподіваюся, що мене будуть читати.

— Все ж кілька слів про новий роман, над яким ви працюєте...

— Цей новий роман — не знаю, коли я його допишу — це концепція вивершення людського духу, символом якого є лабіринт — тільки не в тому розумінні, що це заплутане, а навпаки — це максимально досконала, викінчена світобудова, яка пересічній людині, котра не стоїть десь вгорi і не може бачити цього ідеального, бездоганного розпланування, здається просто лабіринтом. Це загальна концепція, але там багато різних і часових, і змістових площин. А взагалі ми всі дуже боїмося хаосу, і тому намагаємося розкреслити весь світ у зрозумілі кожному рамки. І кожний, хто щось вторить, пробує якомога повніше передати оте бачення свого світу.

Ремарка. Емма Андієвська якось призналася, що вона усвідомлює те, що її публіка зовсім неширока. Їй, зрозуміло, цікаво писати для людей, котрі знаються на тих речах, що й вона. Але якщо є бодай один читач — тоді все гаразд.

— Пані Еммо, неважко помітити, що вас над усе цікавлять езотеричні речі. Чому?

— Я змалечку цим переймаюся. Та, зрештою, це не може не цікавити, бо це наше буття, це основа. Ми так коротко на цій землі — прийшли й скоро відходимо — й не цікавитися таким кардинальним питанням — трохи дивно. У збірці «Тарок» дуже багато різної езотерики, тільки, звісно, це не як сухий матеріал, а як уже тільки самі полиски. Хто цікавиться тим, той побачить, а хто ні — буде думати, що то матафора. А воно те й те.

«У МЕНЕ ОКО ЗАВЖДИ РОЗДIЛЯЛОСЯ НА СЛОВА Й БАРВУ»

— Розкажіть, чим є для вас малярство.

— Малярство мене цікавило змалечку. Тільки це грошовий бік справи. Бо щоб малювати — треба купувати дорогі фарби, полотно, мати час. Але я давно малюю, першу виставку мала в Мюнхені 1956 року, потім не було грошей займатися тим. Врешті після того, як моїх сто картин десь пропали не з мого недбальства, то я дуже розсердилася і вирішила малювати інтенсивніше. Річ у тім, що в мене око десь там на дні завжди розділялося на слова й барву, отже тепер я можу малювати, розмовляючи. Тепер я дуже інтенсивно малюю. Я просто мушу малювати: в мене ось там, у підшлунку, зберігаються всі картини, які тільки треба «витягти» пензликом, і я це намагаюся робити. Виставок мені справді не бракувало. Публіка в Німеччині тепер не дуже купує, то зиску це не приносить, зате задоволення... Вислів у творчості — це не просто хліб, а повітря, без якого я задихнулася б.

Ремарка. Емма Андієвська створила понад шість тисяч картин. Мала чимало виставок у Мюнхені, в Америці, в Канаді, останніми роками часто має вернісажі в різних містах України: Києві, Харкові, Івано-Франківську, Львові. Проілюструвала свою збірку сонетів «Архітектурні ансамблі» та збірки «Знаки» й «Тарок». Важко позбутися враження, що її малюнки перегукуються з її поезією — настільки це зримі вивершення підсвідомого, ірраціонального. То неповторна гра уяви, дитяча безпосередність, вигадливість, своєрідна колористика, де колір (то малиновий, то густо-фіолетовий, а то раптом — золотий!) несе своєрідне символічне навантаження, де щільність, лінія, площина відкриваються в якомусь іншому вимірі. Часом ці малюнки сприймаються, мовби якісь «підказки згори», якими ми не є, але якими могли б бути, якби доросли до світосприймання художниці. Одне можна сказати безперечно: якщо ти вже хоч раз поринув у самобутній малярський світ Емми Андієвської, який мовби накладається на її світ поетичний, доповнює, розширює його, а то, може, й закодовує його, тебе назавжди візьмуть у полон своїми незбагненними чарами її чудернацькі, не зрідка кумедні, але завжди смислово місткі персонажі.

«Я СВОЮ УКРАЇНУ НОШУ, ЯК СЛИМАК СВОЮ ХАТКУ»

— А як почуваєтеся ви як митець у вільному західному світі?

— У західному світі можете писати про все, що завгодно. Але те нікому нецікаво. Тобою не опікується жодна творча спілка. Я не могла пережити й години з літературної праці — хіба що писала би бестселери спеціально для якоїсь публіки, але тоді я була б змушена підроблятися під ту публіку, а це для мене неприйнятно. Бачите, мені спілка ніколи нічого не видавала, всі свої твори я мусила видавати власним коштом, коштом українців, які мені жертвували гроші. Скажімо, видання збірки «Риба і розмір» мені цілком зафондували маляри. Роман «Герострати» мені видало видавництво «Пролог» десь аж через два десятки років після написання, й інші романи вийшли спершу в цьому видавництві, а вже затим — в Україні. Отже, про якісь гонорари не могло бути й мови, бо на Заході книжки друкувалися й роздаровувалися — і в тому був увесь сенс моєї праці...

— Отже, ми вийшли на проблему вибору...

— Ця проблема повсякчас стоїть перед митцем, хоч би в якому світі він жив. Скажімо, я жила і в дуже великих достатках — мене до десятилітнього віку виховували, як Будду в палаці. Жила і в холоді, і в голоді, і тепер, аби багато встигнути, мушу вставати о п’ятій годині ранку й працювати. Але за все це я вдячна долі. Колись Хемінгуей сказав, що щасливий той письменник, який пережив бодай одну війну. Це, безперечно, має той сенс, що письменник мусить побувати в межових ситуаціях — тоді він може пізнати, яким він є насправді. Одна справа — декларувати, інша — бути. Зрештою, Тичина — геніальний поет, а як його заламали! Не кожен може бути Стусом. У випадку Стуса збіглася відважна людина й справжній поет — це не завжди йде в парі. Наше щастя, що маємо такий приклад.

А щодо вибору... Я вважаю, що сутність людини формується залежно від її вибору. Неправда, коли кажуть, що людина не має права вибору — вона його має повсякчас.

— Перебуваючи на чужині, чи відчуваєте ви органічний зв’язок з українською материковою культурою, літературною зокрема?

— Я свою Україну ношу, як слимак свою хатку, в ній живу — інакше б я пішла в інші культури, як багато хто з-поміж дуже талановитих людей. Оскільки я не пішла, то, звичайно, все, що діється в Україні мені просто проходить крізь серце. Я хочу, щоб Україна була реальна, сильна, позбулася всіх проблем, які її мордують. Бо тоді самореалізація гарантована. Інакше — сили знову будуть розпорошені. А я можу існувати і в пустелі.

— Пані Еммо, ви досить часто приїжджаєте в Україну, якою вона вам бачиться сьогодні?

— Звичайно, одразу впадає в око те, що на наших розкладках лежать переважно російськомовні книжки, а в кіосках — переважно російська періодика, довкола чується лише російська мова. Дуже добре знаю, що українська книжка, українське книговидання — буквально на грані виживання. А якщо точніше — в стані гоніння. І це в так званій самостійній Україні! Якби було накладено мито на російську пресу, одразу б з’явилося більше українського. Потрібно, щоб влада була українською. Якби уряд був міцним і сприяв українізації, а народ якби знав, що влада твердо хоче українського — одразу б усі перейшли на рідну мову.

— Якими бачаться вам перспективи української літератури? Чи має вона можливість стати відомою в світі?

— Я, наприклад, абсолютно переконана, що українці, попри те, в якій ситуації вони перебувають, ще створять надзвичайні речі, — дещо вже справді створено, тільки для того, аби воно прозвучало, потрібна міцна держава. Але я абсолютно переконана, що українці мають колосальну творчу потенцію. Думаю, все, що з’являтиметься варте уваги в українській літературі, зацікавить і Захід. Вірю, що в Україні з’являться шедеври.

Під час якоїсь із наших минулих зустрічей пані Емма розповіла таку бувальщину — як ілюстрацію до того, що нове завжди сприймалося спочатку насторожено, неохоче. Перед її вікном на моріжку водилося дуже багато шпаків. і раптом на цей моріжок із якогось відкритого вікна влетіла канарка, і всі шпаки, вражені її яскравістю, ходили навколо неї. Письменниці з вікна чулося їхнє невисловлене формулювання: такого не може бути, а якщо воно є, то це загроза нашому існуванню. Той, хто творить, вважає Емма Андієвська, озираючися на це несприйняття натовпом, ніколи не створить чогось нового. Він мусить бути адекватним лише самому собі.