Досвід позитивної диктатури

— Володимире, ваш ліцей «Гранд» відзначив недавно своє 10-річчя справді грандіозним дитячим концертом-карнавалом. Але для дуже багатьох ваша школа передусім — платна, й навчатися тут досить дорого. І діти тут — певного класу?

— Ні, наша школа відкрита для всіх здібних дітей. Тут 25 чоловік навчаються безплатно або майже безплатно. Мізки на місці, душа хороша. Тому знаходимо спонсорів, я за них плачу за рахунок видавничої діяльності. Тут є діти з бідних сімей, але внаслідок вікової інтелігентності їхні батьки, котрі працюють на багатьох роботах, залучають гроші родичів, вони збирають гроші на пристойну освіту дітям. Я знімаю шапку перед такими батьками, але сам не вигадую нічого лякливо нового. Я зростав так само. Моя мама виховувала двох синів сама, працювала на 8-ми роботах, щоб тільки заплатити за музичну, художню школи, гурток фотографії. Якщо батьки не купили чогось, а віддали гроші на освіту — це нормально.

— Але ж багато батьків й однієї роботи не можуть знайти зараз.

— Я не папа Римський і не міністр освіти. До мого завдання не входить створення тисяч хороших безплатних шкіл. Моє завдання як вченого показати, що такий рівень навчання можливий. Не в грошах рiч. Нехай муніципалітет, асоціація банкірів, співтовариство підприємців побудує таку ж, але безплатну школу. Я із задоволенням віддам їм свої технології.

«САМОСТВЕРДЖУЙСЯ ЗА ВЛАСНИЙ РАХУНОК»

— Ваші діти знають ціну грошам?

— Ми їх вчимо користуватися грошима. У нашому суспільстві вважається, що про гроші говорити непристойно. Як заробляти, як витрачати — адже ми про це думаємо, чому ж не розповiсти дітям? Треба вчити, як зберігати не лише свої, а й чужі теж. Ставлення до грошей шанобливе, як до інструменту життя. Вульгарно вдягнену дівчину, котра думає, що вона красуня, ніхто просто не навчив. У юнака немає почуття гумору, почуття небезпеки з тієї ж причини — не навчили. Ми вважаємо, що всього цього і треба навчати в школі. У дорослому житті є цінності, які ми вчимо поважати. — Чи підготовлені ваші діти до того, щоб iти жити й працювати в наше суспільство, чи ж, маючи такий «високий старт», вони вже збираються продовжувати навчання за кордоном, щоб там і залишитися?

— Десять років тому подібні мотивації були досить часті. Зараз наші діти часто їздять за кордон. Кажуть: «Нам там дуже сподобалося. Але ми залишимося тут, щоб тут було так само, як там». Дуже патріотично налаштовані діти.

— Вони у вас орієнтовані на отримання високого суспільного статусу?

— Не обов'язково. Я не виключаю високих посад, але вони передусім будуть чудовими професіоналами, котрі не можуть органічно зробити щось погано.

— Тут вони живуть з 9 до 6 вечора в особливій атмосфері, в колективі. А коли вони йдуть в інші умови?

— Міграція справді існує. Ми знаємо випадок, коли хлопчик пішов до іншої школи, місяць пробув у не найкращому класі, але всі хлопчаки раптом перестали курити. Він нічого особливого не робив. Але став таким стрижнем, такою людиною, котра несе цінності iншого стилю життя.

— У ваших дітей бувають кризи?

— Звісно, але для цього є психологи, котрі не допускають поглиблення кризи, вчать, як вийти з неї. Є діти з дуже неблагополучних сімей. Тато розбагатів, одружився із секретаркою, дитину вчить, але мати цього хлопчика живе дуже бідно. Можна сказати, що дитина, котра вчиться у нас, живе розкішно? Один із загальноприйнятих стереотипів свідчить, що школа і вуз — це підготовка до дорослого життя. А що, в 10 років — це не життя? Я організую в своєму ліцеї не процес, а середовище, яке відповідає реаліям сучасного, сьогоднішнього життя.

— Але у вас середовище — сприятливе, а те, що за вікном, — це агресивна, жорстока реальність.

— Не треба думати, що десь взагалі є гармонійний світ. Чого ми вчимо? Комунікації. Діти повинні вміти спілкуватися з дорослими, з хворими, бідними, знати, як вчинити, коли не приймають до компанії. Наші діти не курять, не п'ють, не хуліганять, за 10 років жодного випадку такого не було. Голову в інший бік повернуто.

— А куди ви її розвертаєте?

— У творчість. Ми приймаємо дітей за здібностями, не приймаючи тих, у кого низька мотивація, у кого немає бажання й виражених здібностей. Буває так, що дитина в процесі навчання втрачає все, до чого була схильна. Ми вважаємо, що рівень повинен підвищуватися постійно. Якості лідерства — звісно, але є діти, котрим нецікаво бути лідером. Діти повинні знати, що дає лідерство, а ось бути ним чи не бути — це їхнє право вибору позиції. Наші діти в 17 років повинні багато що вміти: працювати з комп'ютером, водити машину, пробувати влаштуватися на роботу, заробити й витратити з толком гроші.

— Ваші діти знають, що таке утриманство?

— Так, ми це постійно пояснюємо. Найголовніша формула нашого ліцею — «Самостверджуйся за власний рахунок». Їм уже нецікаво обговорювати, яка машина в кого з батьків, хто куди поїхав відпочивати. Навіть якщо це й проскакує в неформальному спілкуванні, але думка про здібності, думка однолітків про нього, а не про батьків, їм важливіша.

«Я ВСТАНОВЛЮЮ НОВI СТАНДАРТИ»

— Звичайна школа не дає ніяких уявлень про суспільство. У всьому світі є одна біда — школа дає знання, уявлення про начала наук, але не вміння орієнтуватися в сучасності. Мало хто вигадав нові технології, які пояснюють дитині — а що треба робити, як діяти, застосовуючи знання. Які є негативні якості в будь-якої професії. Основне моє ноу-хау — відвернення уваги від предметів і фокусування уваги на життєдіяльності в середовищі. Я кажу, що певний вік треба проживати повноцінно, кажу, що школа не повинна давати професійної орієнтації. Наша установка: в житті ти можеш поміняти професію п'ять- шість разів, і нічого страшного. У будь-якому разi, якщо щось відбувається, — є можливість спрямувати свої здібності в нове русло. У цьому значенні ми не вивчаємо у нас в ліцеї «Злочин і покарання» або «Анну Кареніну». Людина не має права на злочин, в тому числі — й кінчати життя самогубством. Державного мінімуму в програмах дотримуємось. Але установки — всі позитивні, творчі.

— Чи даєте ви уявлення про величини, авторитети?

— А подивіться на наш журнал «Гранд». Його виданням ми говоримо, що в наших убогих, варварських умовах можемо створювати один із найкращих освітніх журналів в Європі. І все це — своїми руками. Ну, наприклад. У нас у Києві немає жодного дитячого парку. Я не кажу про Діснейленд або Луна-парк. Нікуди дитину повести. Мільйони мам у Києві мучаться одним і тим же питанням: куди повести дитину? Я не можу сам побудувати парк для дітей. Але я продумую проект. І своїм учням кажу: «Справжній парк ми створити не можемо. Давайте спробуємо створити віртуальний». Діти їдуть містом, вибирають майданчик у Гідропарку, проводять геодезичну зйомку, вигадують атракціони, роблять ландшафтну модель. Створюючи таку модель, вони набувають безліч корисних навичок — від роботи з глиною до графічних розробок. 7-8 клас! Другий проект — зняти фільм, за повним циклом виробництва. Вони все це вже вміють. У звичайній школі — загальне невдоволення: діти не хочуть вчитися, батьки незадоволені рівнем розвитку здібностей дитини, вчителі страйкують. Політики — й ті незадоволені ситуацією. Що ж виходить? 4-5 млрд. гривень інвестуються щорічно в освіту, а результат — нульовий. Кому потрібне таке виробництво, в яке вкладають великі гроші без надії на прибуток? За цих умов я вибудував систему освіти, привабливу для всіх — дітей, батьків і вчителів. І начальників, задоволених, що тут усе гаразд.

— Задоволені начальники? І у вас не було конфліктів із чиновниками?

— Жодної скарги, тільки нагороджують грамотами. Я створив стандарт. Мені кажуть: «Це дорого коштує». Це коштує стільки ж, як і державна школа. Джерела фінансування інші.

— Вам довелося за ці 10 років поборотися?

— Ні, не було з ким. Просто робив справу. Йшов до влади, пояснював: «Не обманюю, все прозоре. Якщо це не треба суспільству — закриваю тут же» і знаходив розуміння. Ніхто не сказав «ні».

Ось, наприклад, щоденник. Мільйони батьків і дітей його ненавидять. Тому я роблю корисний щоденник — захоплюючий і приємний, книгу життя на рік. Я вигадав, а вчителі з дітьми зробили. Тепер ми отримали держзамовлення й наступного навчального року такий щоденник отримають всі першокласники Києва від мерії міста. А ми ще робитимемо щоденник для всієї країни. Я не тільки розповідаю про хороше, показую його, але й вчу — як це зробити. На відміну від дітей звичайних шкіл, наші діти живуть сьогодні. Тому що всі предмети, які викладаються по-старинці у звичайних школах, закінчуються початком ХХ століття. Все, що в нашому сторіччі сталося, у школі навіть не згадується. Відтворюється покоління людей, котрі знають все, але тільки до нашого часу. Те, що пов'язано з клонуванням, Інтернетом, комунікаціями, що зараз розвиваються, — від цього наші діти не відсторонені. Звичайна школа дає знання, які можуть використовуватися щонайкраще в 40-річному віці. А до того часу світ зміниться. Чому звичайна школа погана? Тому що всередині — це «чорний ящик», де існує хаос. А тут — все впорядковане. Наше шкільне життя — це з'єднання 22 підсистем, тому людям дуже подобається працювати в ситуації, коли все зрозуміло, логічно, й чого можна чекати від того чи іншого. Результат — потрібен усім, а ми працюємо, щоб він був у кожної дитини найкращим. За це й платять батьки такі великі гроші.

— Наскільки ваші діти важко переживають новітню історію?

— Це ми з вами мучимося від конвертації валюти. А для дітей — це як легка хитавиця, шторм у 2-3 бали, в якому вони виросли. Вони не знають, що таке штиль, а виходять в океан, готові до справжньої бурi. Ми думаємо над проблемами, а вони — знають, що робити, орієнтуючись безпомилково. Діти зараз набагато випереджають вчителів. Учитель — тепер не глашатай істини. За моєю теорією, не вчитель повинен навчати, а середовище. Яблуньку не можна поливати 7 разів на день, і добривами засипати, й підгортати постійно. Загине. Хороший садівник знає, що й коли, створюючи умови. Щоб була морозостійкою й плодоносила, а не гинула. Коли ми ремонтували цю будівлю, я вже тоді пішов на те, щоб тут були ідеальні туалети. Коли вони виростуть, знатимуть, що повинно бути чисто й добре скрізь. Якщо вони живуть в азіатських туалетах, в бруді, клопах і павутинні — вони зростають у такому стандарті життя.

— У картинах Ель Греко і Веласкеса гранди — іспанські аристократи — з дуже складним внутрішнім життям. А яке воно у ваших дітей?

— Коли ми повезли групу дітей до Дрезденської картинної галереї до Німеччини, нам надійшла відповідь від музейних працівників. Уперше за всю історію галереї з'явилася організована група дітей зі 100 чоловік, котрі не галасували, не кричали й нічого не руйнували. Я був вражений тим, що музейники це помітили, відзначили, похвалили.

— А як ви добираєте для всього цього вчителів?

— За конкурсом. Але навіть тих, кого відібрали, ще рік або два навчаємо нашої системи, технологій, укладу життя. Вчителі приходять до нас зі своїми програмами, вони повинні вже знати — що тут робити. Нам потрібні хороші вчителі — ми оголошуємо постійно конкурси.

— У ваших учителів є якесь стажування, підвищення кваліфікації?

— Так, на будь-які курси, які їх цікавлять, вони можуть піти. У нашій школі вони не мають обмежень ні з підручниками, ні з комп'ютерами. Вони реалізовують усі свої творчі можливості. Як у фігурному катанні: є обов'язкова й довільна програми. Між викладачами йде змагання за контракт. Вони змагаються, і якщо все чудово роблять — я тільки підвищую їм зарплату. Проїзні, харчування, путівки — все це є. Працювати в «Гранді» не лише престижно й почесно, а й цікаво. В учнів — рейтингова система. Колектив — то команда однодумців, яка розуміє, що тут робиться й чому. Деякі відторгаються, як чужорідне тіло, але це — неминуче.

«МИ ЗАЙМАЄМОСЯ ПРОСВIТОЮ»

— В останньому номері вашого журналу «Гранд» ви починаєте свою традиційну вступну статтю з огляду «неправд про українців», намагаючись сперечатися зі стереотипним уявленням українців про себе ж.

— У цьому м'якому кліматі агресивних, недобрих людей бути не може. Найголовніше — ми працьовиті. «Кулаки» з'явилися тут, мій дід в Одеській області, на сухих грунтах, у степу, під пекучим сонцем, збирав 70 центнерів пшениці з гектара, а зараз ми ледве до 30 дотягуємо. До нього приїжджали вчитися з Голландії. І, незважаючи на всі причитання істориків, — абсолютно бідних людей тут завжди було мало. Тому я взявся трошки розхитати ці міфи, щоб про нас, українців, краще думали.

— Так, але у вас є одна теза, з якою важко погодитися: ми, українці, повільні, й це — нормально.

— Ні, не так. У нас країна вийшла повільна. Є чотири види темпераментів, і ми, українці, найбільше схожі на флегматиків. Це не гірше, ніж сангвініки чи холерики. Такий спокійний темп і уклад життя — він хороший. Хтось говорить «треба підганяти реформи». Але реальні зміни — це не якась теоретична економіка, а психологічна адаптація. Люди, крім того, щоб зрозуміти, повинні спробувати щось зробити. Сьогодні Україні 8 років, значить, у неї досвід другокласника. Він не гірший за десятикласника, він просто проходить певний етап розвитку. Те, що відбувається в Україні, треба правильно подати. Що б ми не говорили — хорошої української продукції з'являється все більше й більше. Візьмімо, наприклад, Польщу, на яку ми так часто посилаємося. Перші 10 років там масовано продавалася продукція західних фірм. Але поступово поляки навчилися робити правильно свій, національний продукт, почавши використовувати нові технології. Тепер вони перейшли на самозабезпечення. В Україні поки що ми не можемо робити власне, оскільки не знаємо, як це робити добре. Немає технологічних навичок і вміння.

— А ви впевнені, що нам дадуть, дозволять взяти чужі технології й розпочати їх перетворювати на національний продукт?

— Уже є такі приклади. Візьміть соки чи воду, навчилися будувати, ремонтувати, користуючись хорошими матеріалами. Меблі, продукти харчування, ресторани, супермаркети вміємо організовувати так, щоб людям було приємно. Повинна визріти критична маса, але не в сенсі ленінської «масовості», а накопичення позитивного досвіду. Я не вірю, що це вийде у всіх, у кожній галузі спершу щось зроблять одиниці. У мене є «теорія малих справ», коли людина дрібницю доводить до досконалості. До мене в ліцей, наприклад, приїздять делегації, дивляться, ми їм даємо свої програми. На одному з круглих столів фонду «Відродження» я висловив ініціативу, щоб допомогти середнім сільським школам країни. У фонду є гроші, а в нас — технології. Якщо просто давати гроші на село — вони пропадуть, підуть «за іншими статтями». Якщо голу технологію — немає зацікавленості. Тому під кошти фонду ми навчаємо у себе провінційних учителів. Спеціально для цього ми створили пакет програм, провели кілька семінарів, зібрали із забутих Богом сіл тих, кому це цікаво. Справді — «мотивовані» викладачі, котрі хочуть щось зробити. Для них приїзд до нас, навчання, житло, харчування, книги, підручники, методики — абсолютно безплатні. Й ось така спільна діяльність уже дає свої плоди. Й усі виграють: фонд віддає гроші на потрібну справу, ми поширюємо свої методики, а провінційні школи отримують те, чого їм ніхто інший не може дати.

— Ви адаптуєте методики для сільських шкіл?

— Рiч не лише в методиках. «Гранд» сьогодні — це школа третього тисячоліття. Це не тільки предмети, а й середовище, в якому перебуває дитина. Тут організовано справжнє, повноцінне життя.

— Ви себе відчуваєте командним центром?

— Я себе сам таким створив. Я реалізовую свої ідеї за допомогою людей, котрі поділяють мої переконання. У політиці — були приклади позитивної диктатури. У Римі, за імперії, а ось коли прийшла демократія — все розвалилося. Зараз обговорюють приклад із Піночетом. У спорті — тільки диктатура тренера дозволяє стати олімпійським чемпіоном. У цьому випадку я не є директором ліцею. Я — учений, підприємець, котрий вигадав цю систему. Але також я організував видавництво з чудовими книгами, журнал, на який звернули увагу іноземні фахівці — «Нью-Йорк Таймс», «Рідерс дайджест», Колумбійський університет. Один німець мені сказав: «Якщо у вас, в Україні, є такий журнал, отже, українців можна сприймати серйозно». Я пишу книги, у мене є колекція пірамідок, одна з найбільших у світі, принаймні альтернативи поки що в книзі рекордів Гіннесса їй не знайдено. Моя школа бізнесу навчає дорослих людей. Там навчалося тисяч п'ять людей. Вони приходять зі своїми ідеями, ми їх навчаємо й сприяємо втіленню їх у життя, допомагаючи на першому етапі й кредитами. По суті — займаємося просвітою. Люди поділяються на ідеологів і «делателей» ( не плутати з діячами). Я побудував своє життя на розвитку здібностей, що згодом, у суспільстві, стають новим продуктом. Я беруся за безнадійні справи. Сьогодні мало хто в Україні може похвалитися, що в недержавному секторі він працює 11 років. Я — із породи «делателей». Ще 20 років тому я напланував 163 пункти, які треба втілити. Уже 117 виконав. Вершини — немає, є різноманітність. Нас учили, що можна стати чемпіоном із боксу, з бігу. А «слабо» стати чемпіоном свого власного життя? Люди фокусують свою увагу на відцентрових силах, а треба — доцентрових. Треба розширювати свій життєвий простір, робити себе особистістю, формувати структуру свого життя так, як тільки сам її розумієш.

ДОСЬЄ «Дня»

Спiваковський Володимир Михайлович — президент міжнародної корпорації «Гранд», кандидат економічних наук, автор понад 50 наукових робіт з економіки України та нових технологій в освіті, серед яких — бестселер «Якщо хочеш бути багатим і щасливим, не ходи до школи», автор телепрограми «ИКС — история крупных состояний», видавець нового покоління підручників в Україні, засновник і головний редактор ілюстрованого журналу «Гранд». Виступав з доповідями на всесвітніх конгресах з освіти, член Південно-Східного департаменту ЮНЕСКО. Вільно володіє англійською, хобі — шахи, колекціонування.