Анатолій АВДІЄВСЬКИЙ: «Практично ми живемо в ізоляції від власного народу»

Майже 35 років тому ім’я знаменитого хормейстера, народного артиста України, лауреата Шевченківської премії, професора і академіка переплелося з Національним хором ім. Г. Верьовки.

З художнім керівником і диригентом цього славетного колективу Анатолієм Авдієвським ми домовилися поговорити після репетиції. Прийшовши трохи раніше призначеного часу, я тихенько присіла на стілець, почала озиратися. На стінах залу висять більше сотні портретів хористів, написані пензлем співака Василя Завгороднього (першого виконавця популярної пісні про нашу столицю «Як тебе не любити, Києве мій!»). Багато з портретних персонажів — поруч у залі. «Мертвою фігурою ви нічого не зробите, — чути маестро, який вимагає від вокалістів віртуозно володіти голосом. — Більше темпераменту! Співайте весело, піднесено!» І артисти знову і знову починають: «Ой, у лісі, у лісочку...». Та Авдієвський незадоволений: «Ритм, акценти! Співаєте, немов танцюєте. Мажор, мінор, а далі з підскоком — гей-я-я!». І доки не домігся того, що хотів почути, доти не заспокоївся.

Хор органічно поєднує народну і академічну манеру співу. Саме тому має величезний і різноманітний репертуар. Від етнічного фольклору до а капельних обробок класики, а також творів сучасних композиторів.

— Анатолію Тимофійовичу, хор імені Верьовки та ансамбль імені Вірського часто називають символами України. Практично жоден урядовий концерт не проходив без участі цих колективів. А закордонний глядач сприймав їх, як своєрідну візитівку нашої країни. Чи зараз змінилося ставлення до вашого хору — за кордоном і вдома?

— Наші колективи дійсно користувалися й досі користуються великою популярністю. За час існування нашого хору ми відвідали 50 країн світу. Нас сприймали не як екзотику, а як артистів, які відкрили незнану сторінку для шанувальників фольклору — автентичний спів. Це — першооснова, якої не торкнулася рука композитора. Наші хористи демонструють не лише хороші вокальні дані, а й свої сценічні здібності, повний діапазон голосових можливостей. У колективі задіяно всі засоби вокально-музичної виразності, що причетні до розкриття величі, багатства, могутності й неповторної краси української народної пісні.

На превеликий жаль, ми сьогодні більше гастролюємо не вдома, а за кордоном. Наша держава, в силу економічної скрути, не має цілеспрямованих програм, в яких підтримувалися б великі академічні колективи. Тому практично ми живемо в ізоляції від власного народу. Нас добре пам’ятають за кордоном і тому запрошують з концертами. Наприклад, провідна фірма світу «Коламбія Артіс» три роки тому організовувала наші гастролі в Сполучених Штатах Америки. Вони пройшли з великим успіхом, і восени ми їдемо туди знову на три місяці в турне провідними містами Америки. Будуть концерти і у Вашингтоні, і у Нью- Йорку. А до того, побуваємо у Франції, де братимемо участь в одному з фольклорних фестивалів.

— Які, на ваш погляд, повинні бути пріоритети у державній культурній політиці?

— У нас зараз зруйновано не лише сільське господарство та промисловість, а й не цінується інтелект. І саме тому ми в такій скруті. Крім національної української ідеї, яка зараз за формою та змістом розмита, треба чітко сформулювати державну ідеологію, виховувати підростаюче покоління в любові до своєї культури, історії країни, землі. Ви подивіться яким «бур’яном» засіяні осередки масової інформації. На радіо ще якось прориваються якісь паростки. Практично ми відмовилися від традиційної культури. А весь світ тримається саме на цьому. Тільки разом з симфонічними й філармонійними концертами ми можемо зрушити цей важкий камінь з місця. Треба запрошувати найкращих артистів, режисерів, кантiв і їх творчість висвітлювати якнайширше. Треба підтримувати народне мистецтво, яке створювалося завдяки любові до своєї землі.

— Існує думка, що зараз молодь здебільшого слухає іншу музику і не дуже цікавиться хоровим співом та народною піснею.

— Молодь (не вся, але значна її частина) не має стрижня, коріння якого саме у фольклорі, яке і йде від родини, від батьків. Вона зараз зорієнтована на шоу-бізнес. Це музика одного дня. Я не проти естрадного мистецтва, а проти сірості й халтури, якi сьогодні насаджуються. Але, з іншого боку, наш колектив постійно омолоджується. Ми проводимо прослуховування й відбираємо тих, хто нам потрібен. Свіжа кров, нові імена, нові голоси роблять колектив кращим. В студію і фольклорний ансамбль теж приходить дуже багато молоді. І така тенденція — не тільки в нас. Я підтримую творчі зв’язки з усіма талановитими фольклористами, керівниками професійних хорових колективів, навчальних закладів — ми обмінюємося піснями, щоб був приток свіжих творів у репертуарі. Наприклад, на російськомовній Миколаївщині Омелян Шпачинський створив прекрасний український хор, а Анатолій Затурян — Прибузький. Нещодавно я повернувся із Сум — Слобожанщини. Яка потрясаюча, запашна Україна, таке розмаїття пісень. Я там проводив майстер-класи з хорового співу. Скільки молоді, яка й на дискотеки ходить і співає народну музику. Україна є володаркою найбагатшого фольклору в світі. У нас в архівах на полицях зберігається понад 300 тисяч українських пісень. Це співати — не переспівати. У мене є видання Вільної академії наук (Нью-Йорк) — 13 томів, що вмістили в собі шедеври українського мелосу, все те, що вийшло друком за будь-який період, починаючи від збірника Максимовича, виданого у ХVIII столітті, до сьогоднішніх днів. Два томи «Українські пісні Пряшівщини» (колишня Чехословаччина) і Словаччини, де мешкають українці. Твори українських канадців, бразильців, американців і європейців. Наприклад, у Голландії Візантійський хор співає пісні виключно українською мовою. Серед хористів немає жодного етнічного українця. Співаки полюбили нашу пісню — знайдіть ще один такий феномен у світі. А у нас дуже часто українці, від’їжджаючи в інші світи, відмовляються від своєї культури й мови.

— У вас великий викладацький стаж: 20 років ви професор Педагогічного університету імені Михайла Драгоманова. Наскільки змінилося студентство?

— 1949 року ще хлопчиком я підзаробляв (родина в нас була великою — п’ятеро дітей, а я — найстарший), працюючи концертмейстером у містечку Дальник біля Одеси. Потім був учителем співів та музики в загальноосвітній школі № 58 міста Одеси. Педагогіка мене завжди приваблювала. Я переконаний, що там, де дітям прищеплено любов до народної пісні, вони не зраджують їй усе життя. Це свого роду наркоманія — якщо напився першоджерельної чистої води, то сурогати вже не сприймаєш.

Сьогодні студентство може реалізувати себе безперешкодно. Коли я створював хор «Льонок», працював у Черкаському народному хорі, і навіть вже в хорі імені Верьовки, то довго ходив у свиті молодої людини, яка не має досвіду і багато людей мене повчали. І не помітив, як раптом став досвідченим майстром і двічі академіком.

В університеті ім. М. Драгоманова на музичному факультеті готують викладачів музики та художньої культури. На жаль, мої проекти щодо музичної освіти в загальноосвітній школі, в які ввійшов і закордонний досвід, досі не реалізовано. За радянських часів існувала так звана концепція Дмитра Кабалевського, що базується на трьох китах: це пісня, марш і танцювальна музика. Я її вважаю псевдонауковою і примітивною. Візьміть лише нашу українську обрядовість. Побутовий чи календарно-святковий цикл. Скільки вони мають нюансів! Втиснути їх у поняття «марш» чи танцювальну музику неможливо. Послухайте думи — це ж імпровізації, дійство. Виконавець не просто володіє грою на інструменті, а ще й цілою філософією. Бунін описав це в оповіданні «Псалом», де сліпий кобзар, співаючи про сирітку, викликав сльози у слухачів. А потім ще й сказав: «Люде, якщо зустрінете сирітку — не зобижайте її!» От вам і українська ідея!

— Ваш колектив завжди співав і виконував те, що хотів? Чи цензурний пресинг відчувався в репертуарній політиці?

— Ще років двадцять тому колядки-щедрівки на сцені не можна було виконувати. Нам доводилося викручуватися і слова «Бог народився» замінювали на «Ясен світ засвітився». У 70-ті секретар Київського міськкому партії звинуватив мене в націоналізмі. Дійшло до бюро міськкому. Вони вимагали від мене, щоб ми в репертуар включали не лише українські пісні, а й твори союзних республік. А я навів аргумент, що хор ім. П’ятницького виконує лише російські народні пісні й це нікого не дивує. Наш колектив називається Український народний хор. Не єврейський, не татарський. Я його так назвав? То перейменовуйте: Хор пісень народів СРСР чи народів світу. Я напишу заяву й піду з колективу. Бо в мене не буде творчого устремління. Хоча в цій ситуації я можу почуватися як вареник у сметані: напишу листи своїм колегам у інших республіках, вони пришлють мені по дві-три свої найкращі пісні і — ніяких проблем. Та хто такий хор піде слухати? Невже ми краще виконаємо естонську чи киргизьку пісню, ніж вони самі? Так я їх переконав.

Хоча в нас є традиція. Коли ми їдемо на гастролі, то завжди готуємо спеціальний номер — пісню країни, яка нас запросила. У нас є навіть платівка «Пісні народів світу». Наприклад, зараз у нашому репертуарі з’явилися мексиканська «Кукуруку Палома» та венесуельська «Степова душа».

— Як ви вважаєте, у нас можливі великі фольклорні асамблеї на зразок акцій Співочого поля країн Прибалтики?

— Ми прагнули зробити щось подібне. Я виходив з ініціативою про проведення таких фестивалів ще за радянських часів. Стукав у всі двері. Нарешті наше перше Співоче поле народилося на Тернопільщині. Це була грандіозна подія, яку люди сприйняли з величезною радістю. У фестивалі брали участь колективи майже з усіх регіонів країни. Потім це повторилося у Полтаві уже в меншому обсязі — не було спеціальної будови, і ландшафтних резонаторів. І зрештою на схилах Дніпра у нас є своє Співоче поле. Що ж до відмінності наших акцій від прибалтійців, то виявляється різний менталітет. Для них це був один із політичних актів, який об’єднував народ на терені своєї музичної культури. Вони співали пісні своїх авторів, народні пісні. Право на участь у такому заході виборювали впродовж чотирьох років: спочатку проводили регіональні конкурси, потім відбирались кращі з кращих, які й виступали на Співочому полі. Саме на цих заходах вони відчували, що вони вільний народ, який не втратив своєї самобутності, ідентичності. Так і сталося. Після проголошення незалежності, вони стали дійсно суверенними державами. А ми, на превеликий жаль, про себе цього сказати не можемо!

— Довгий час ви були членом Комітету з Шевченківських премій. В пресі висловлювалося багато нарікань з приводу його роботи.

— За часи Радянської влади Шевченківський комітет був інституцією, яка підкорялася відділові ідеології ЦК КПУ. Хоча громадянська позиція членів комітету не дозволяла вільно почувати себе політичним функціонерам, але тиск був. І це, в якійсь мірі, перенеслося на сучасну діяльність Комітету: чиновники прагнуть нав’язати свою волю, похитнути позицію ліворуч чи праворуч. Залишилась тенденція нагороджувати митців посмертно, бо, як і раніше, часто за життя людину «клюють» і лише після смерті возвеличують.

— Але ви на це не можете пожалітися: ви досить молодою людиною очолили відомий колектив. Як він зустрів вас, коли ви прийшли до хору Верьовки?

— Було 30 претендентів на цю посаду. І коли мене призначили художнім керівником, то всі були здивовані. Навіть пішли чутки, що в мене є родичі в родині Володимира Щербицького. Але це — неправда! Батько й мати — позапартійні, за фахом — ветеринарні лікарі. Я народився в селі Федварі Знам’янського району Кіровоградської області. Під час голодомору село майже повністю вимерло. Батьки зуміли виїхати на Одещину і працювали у радгоспі. Музичних університетів батько не закінчував, а співав так, що йому могли позаздрити найвидатніші виконавці. Своїм янголом-охоронцем вважаю Григорія Верьовку. Він запросив мене стати своїм асистентом. Бо бачив, як я працював з хором «Льонок» на Житомирщині, і запам’ятав. Наприкінці 1962 року Микита Хрущов проголосив: «Досить танцювати й співати за державний кошт». Це гасло почули лише наші українські керівники. Ліквідували майже всі народні хори, ансамблі танцю й, навіть, під цю гребінку потрапили камерні та симфонічні оркестри. Міністерство культури «Льонок» не захищало, бо він був створений не з їх ініціативи, а з розпорядження першого секретаря обкому Михайла Стахурського, який, до речі, дуже любив народну пісню. Пам’ятаю нашу з ним розмову, коли я щойно розпочинав роботу в «Льонку»: «Ви закінчили Одеську консерваторію. Так зробіть такий ансамбль, щоб співаючи нашу поліську пісню, ми спромоглися розігнути спину всьому народові, який не може стати на повний ріст, гарбаючись у бідній пісковій землі.»

Коли ми вперше виконали «Цвіте терен», то на мене прийшов донос у відділ культури, що я розвожу церковщину. Так сприйняли спів а капела. Зовсім не розуміючи, що співати без музичного супроводу — вершина хорового співу. Тільки втручання секретаря обкому погасило цей конфлікт. Але коли прийшов циркуляр про закриття колективу, то він зумів залишити лише 36 осіб. Я відмовився працювати на руїнах ансамблю. І став безробітним. Підзаробляв, читаючи лекції в музичному училищі. Бідував. І тут раптом дзвоник від Г. Верьовки із запрошенням приїхати до Києва попрацювати в нього асистентом. Саме тоді доля посміхнулася мені.

— У вашому колективі працювало багато чудових солістів, але одна з найяскравіших зірок — Ніна Матвієнко. Чому вона пішла з хору?

— Так, певно, розпорядилася доля. У Ніни дуже багато добрих рис. Родом вона з села Неділище Житомирської області. Коли прийшла до студії, то спочатку не пройшла прослуховування: виконувала пісні з репертуару Людмили Зикіної, а голосок у неї невеличкий і викладачам не сподобалася. Я вирішив сам переконатися й запропонував Матвієнко заспівати на вибір будь-яку народну пісню. Ніна була дуже схвильована і, дійсно, гарний вокал не показала. Але в неї було таке душевне виконання, така закоханість у пісню, що я вирішив ризикнути і запропонував дати їй шанс попрацювати у студії. І не помилився. 1967 року ми вперше в історії нашого хору брали участь на виставці «ЕКСПО» в Канаді. А потім виступали в Мексиці. Виступ нашого колективу викликав тріумф. Пісня «Лелеченьки», коли Ніна заспівувала «З далекого краю...», зачаровувала слухачів. Концерт перетворився на емоційно-трагедійний сплеск, коли публіка і сміялася, і плакала, і підспівувала. Емігранти після концерту не відходили від наших акторів. Вони цілували одежу, запрошували до себе в гості. До речі, після цього в мене були неприємності з КДБ. Довелося вдома писати пояснення.

Я вважаю, що в нашому хорі Ніна Матвієнко відбулася як співачка. В неї був гарний репертуар. На той час у нас відбувався ренесанс української культури. Сергій Параджанов відзняв «Тіні забутих предків», наш хор почав виконувати колядки і щедрівки. Дуже зросла популярність колективу. Ніна почала виступати окремо, і в неї з’явилися «зоряні» замашки: могла не з’явитися на репетицію, запізнювалася. В неї характер непростий. На перший погляд, тендітна, невеличка жінка, сором’язлива, але ж така вперта: могла відмовитись виконувати пісню, підбурювала дівчат бузувати. А ви не забувайте, в які часи ми працювали й іноді на кін треба було щось віддати. Наприклад, написав Ігор Шамо на замовлення Міністерства культури пісню про Волгоград, бо ми збиралися туди на гастролі. В ній були такі рядки: «І роси падають в траву, і роси падають в траву, гарячі роси падають в траву, як сльози матері Росії». Співачка вперлася і не хотіла співати «Росії». Я її розумію, але ж це замовлення і ми, коли співали, то «Росія» в нас виходила «в росі». Таких суперечок у нас було чимало. Неприємності і в неї, і в мене були після того, як прийшов лист у ЦК, котрий сповіщав, що наша солістка вінчалася в церкві. Мене, як члена партії, тягали всіма кабінетами. За часів свого правління Володимир Івашко вимагав суворо покарати Ніну Матвієнко. Тодішній міністр культури Сергій Безклубенко вліпив мені догану й передав слова першого секретаря ЦК КПУ: «Що він там дозволяє собі виступати з критикою лінії партії. Викличте його й скажіть, хай співає собі мовчки». Хоча Івашко не любив Матвієнко, але вона й квартиру отримала, і звання.

В хорі дуже важливий ансамбль. Тут усі рівні. Якщо хтось «тягне на себе ковдру», то ламає гармонію співу. В мене 55 артистів мали звання заслужених і народних. Часто-густо ми виступали без своєї солістки, бо вона їздила сама на зарубіжні гастролі. І останні роки нашої спільної праці фактично лише формально була в складі хору. Ми з Ніною не сварилися. Коли вона написала заяву, то розплакалася. Може, і я трохи невірно повівся, не знайшов дипломатичних слів і кожен з нас пішов своїм шляхом.

— Чи вважаєте ви, що ваш хор — це родина?

— Так. Це родина. Зараз у нас 150 артистів: хор, балет, оркестр. У кожного свій характер, проблеми. Стараюся тримати руку на пульсі й до великих конфліктів нічого не доводити. При бажанні всі справи можна вирішити. Я, на відміну від Григорія Верьовки, більш жорстка людина. Бо вважаю, що керівник повинен відповідати за все.

— Ваша дружина довгий час була солісткою колективу. Як ви з нею познайомилися?

— Я був уже асистентом у Григорія Гурійовича, коли так склалися обставини, що був змушений їхати в Черкаси, очолювати народний хор. Перша наша зустріч з Майєю Пантелеймонівною була для мене не дуже веселою. Я ставлю травневу програму. Все йде нормально, а одна гарна молода танцюристка не виконує моїх розпоряджень. І я її попросив піти з репетиції. Це була саме Майя. Через декілька днів ми відверто поговорили, потім почали зустрічатися, а згодом і побралися. Зізнаюся чесно, що характер у неї залишився з перчиком і досі, хоча ми разом з 1963 року.

— У вас є інші захоплення, крім музики?

— Люблю малювати — портрети й пейзажі. В мене багато друзів серед художників. Найближчий товариш — директор Національного музею України Михайло Романишин (він уже, на жаль, помер). Ми з ним ходили на етюди. Він працював професіонально, а я — як аматор. Одного разу підходить до нас дід і, звертаючись до мене, каже: «Мабуть, ви його вчитель. Може намалюєте мого коня? Я вам сулію самогону поставлю». Річ у тім, що Михайло робив лише начерки, а вдома завершував роботу. А я вимальовував кожну деталь. І тому, коли дід подивився наші роботи, то в мене побачив квіточку, а в нього лише штрихи. Ще в мене є велика колекція фотоапаратів — майже 400 екземплярів — від лейки до найсучасніших. Перший з’явився ще 1945 року. Люблю фотографувати. Якби не хоровий спів, то може я став би фотографом.