Ольга ГЕРАСИМ'ЮК: «Народ живе так, ніби йому тут більше не жити...»

Початок на 1-й стор.

— У журналістському середовищі не прийнято говорити про цілі, надзавдання того продукту, який ми щодня готуємо до ефіру та друку. Водночас — глядач і читач сприймає наші «послання» до нього менш буденно, тим паче таку яскраву публіцистичну програму, як «Версії...». Ваша програма робиться про тих людей, яким нестерпно важко живеться в нашій країні. Для тих людей, яким те, що відбувається в країні, болить. І тими людьми, які не можуть залишатися осторонь... А в чому ви, автори «Версій...», бачите свою місію?

— У принципі, у своїй програмі ми не більш, аніж виконуємо професійне завдання, розказуючи «що?», «де?», «коли?», «чому?» І виявилося, якщо давати на ці запитання прямі відповіді, то вже у тебе виходить не «завдання», а «місія».

І визначати її доводиться. Думаю так: своєю програмою ми хочемо зробити те, що показують на телеекрані, адекватним тому, що відбувається в реальному житті. Іншими словами — дати людині сказати по телевізору саме те, що вона сказала тобі в камеру. Хто примушує нас пом'якшувати, переказувати її слова в загальній формі, «зрізати кути» і, зрештою, робити так, що людина ніби і не сказала нічого, а так — пожувала щось беззубим ротом і пішла собі? Хто наказує нам «робити вигляд»?

До мене якось підійшла колега з іншого каналу і сказала: «Я зробила одну програму, ну, зрозуміло, що у мене там все добре, але я тобі розкажу, який там жах твориться насправді! Зроби — ти ж можеш. А мені не можна — ти ж розумієш».

Я, чесно кажучи, не розумію — з яких це пряників я можу, а іншому не можна? У мене, щоправда, запитали — у вас же канадський паспорт, так? Ви й розмовляєте якось по-українськи занадто...

Така виходить нісенітниця. Але ж це ми самі себе привчили замість «помер» говорити «трошки помер». І тому просте уточнення виглядає дисидентством.

Крім того, торкаючись будь-якої теми — нехай це маленька біда в маленькому домі маленької людини, яку звуть ніяк — ти можеш, звісно, «не помітити», що її біда сидить у Києві і переказує гроші на свій рахунок у західних банках. А можеш і помітити. Ось це вже, звичайно, твоя проблема. І тут починається твоя місія.

Вважається, що народ має таку владу, на яку заслуговує. І ніби важко не погодитися. І приклади є в інших, колишніх наших країнах, які розраховували на нас, та плюнули давно. І живуть собі вже, як для нас — то за горизонтом.

Але мене дратують це прийняте у нас постійне пересмикування і кепкування над чудовою ментальністю нашого народу, котрий терпить все покірно, стоїчно і, здається, нез'ясовно. Ось ці спроби намалювати українця як переляканого недоумка-жлоба, якому все «якось воно буде, аби не в морду». Це велике терпіння — унікальне у світі. Його треба цінувати й обожнювати. І це страшний гріх — знущатися над такими біблійно терплячими і безмежно ласкавими людьми. І це вже те, що називається — місія для будь-якої людини: намагатися розвести руками хмари над цим багатостраждальним висміяним народом.

Я знаю людей, які роблять це. І я просто стала в їхній негустий ряд. І взяла із собою друзів.

— Здавалося б, наш час своїм соціальним неблагополуччям просто-таки дає «зелене світло» неполітичній публіцистиці, соціальним телепроектам. Швидше, слід було б чекати навіть певної конкуренції в цих темах. А на практиці — навпаки — за них рідко хто на нашому ТБ береться. Чому?

— Ну, по-перше, тому, що це все ж непросто. Адже ТБ контролюється тими, хто, зазвичай, говорить: «народ любить те» чи «народ не хоче дивитися це», або «народ втомився, йому треба розслабитися, а не дивитися важкі програми». Плювати, що народ, хоча б у проведеному нашим нічним каналом «Проти ночі» опитуванні, голосує за гостру інформацію, в якій відчуває недолік.

З іншого боку, я думаю, все ж, якщо дуже хочеш, то можна. Можна робити такі програми, є люди, які випустять це в ефір. Вони є, як показує практика. Але це шкідливо для здоров'я. Бо якщо хочеш зробити все, як воно є, треба багато плакати, багато тіпати нерви, багато переживати принижень — жити як ті, про кого знімаєш. Це неприємно. Тому я не засуджую тих, хто цього не робить.

— А що вам дає сили займатися таким проектом?

— Особливих сил і не додається, але є щось, що не дозволяє залишити це заняття. Передусім те, як на тебе дивляться люди. Не можеш їм у вічі сказати: ну все, з мене досить, я їду в Баден-Баден.

— Ви багато їздите по країні, вам пишуть звідусіль. У вас достатньо інформації, щоб говорити про те головне, що зараз визначає загальний стан, настрій жителів України.

— Загальний настрій — пригніченість і відчай. І що мене гнітить — параліч волі, сльози і благання про пощаду, які мене просять «передати там, у Києві». Справді — «що батьки не добудували — ми добудуємо». Такий величезний лепрозорій добудуємо. «Немов у забуте століття зайшов і стоїш. Поблизу в тумані повільно бредуть прокажені...» — писав відомий поет Василь Герасим'юк, чиї вірші тепер вивчають у школі. У віршах це дітям можна. Це ніби образ. Але це не можна говорити. Оскільки цей поет працює на радіо, я слухала кухонну «радіоточку» — та ще й тому, що там залишалося багато програм, які любиш роками, і ведучих, які так цікаво розповідали про культуру, історію, літературу. Сьогодні, щоб все це послухати, треба купити новий приймач і крутити ручки, ловлячи канал, куди це все засунули подалі від людей, яким немає за що купувати приймачі. Та все ж навіть тут, на радіозадвірках, я недавно виявила, що немає більше з нами такої форми як прямий ефір — така чудова інтерактивна форма. Вона явно народу шкідлива. Народу залишили лише «автомобільне» радіо, де можна по пейджеру передати в дорогоцінний ефір «привіт Сірому від братухи» і слухати безграмотне цілодобове базікання якихось дівчат, які не знають ні правил наголосів, ні розділових знаків, ні того, що в їхньому випадку краще мовчки показувати ніжки.

А головне — народ. Він сидить біля замовклих радіоприймачів, основного джерела інформації в країні, звідки тепер тільки «ти моя мишка, я твій котик», біля ТБ-ящика, котрий нерозбірливо показує півтора каналу (коли світло є), не читаючи жодної газети, які так далеко не «залітають». Народ сидить, втягнувши голову в плечі в повній тиші, нічого не розуміючи — і лише пряде вухами, вслуховуючись: звідки фугане. Це без перебільшень.

А ще він навчився на льоту заковтувати бублик за добре виконану команду: «Лежати!» і сидіти, напружено втупившись у наступний. Я думаю про це, граючи зі своїм псом Арчибальдом. І мені хочеться скомандувати: «Голос!». Але я розумію, чого вартий цей «голос» за бублик.

Днями я спостерігала, як одна «хітова» співачка бігла до тих, «за кого» співатиме, уточнювати, де їй виділять за це квартиру...

Народ, словом, живе так, ніби йому тут більше не жити...

— Як часто — і як саме — реагують на «Версії...» офіційні органи?

— Офіційні особи жодного разу не виходили на зв'язок. Жодного разу. У той же час я знаю абсолютно точно, що програма — в зоні пильної уваги офіційних кіл найрізноманітнішого рівня. Приїжджаючи кудись на зйомку, ми завжди відчуваємо великий неспокій місцевої влади, яка «тисне» на людей, до яких ми приїхали: «Як це ви її викликали сюди?», «Чому це вона не зайшла раніше до керівництва?» У одній області за нами стежили, а потім якось разу одна людина, не витримавши, «зірвалася» і підійшла: «Хто вам дозволив їздити по нашій території?» Територія була, між іншим, — село. І людина щиро не зрозуміла, чому нам смішно.

Ми перестали спілкуватися з державними особами. По-перше, вони весь час намагаються втекти і нервують так, що їх жаль. По-друге, держслужбовці ніколи не відповідають на запитання, лише відчайдушно поводять очима, даючи зрозуміти: я б з радістю вам все сказав, але ви ж розумієте моє «положение»... Вони всі чомусь в «положении». Хто їх увесь час?..

Коротше кажучи, з державою говорити немає про що, вона постійно щось ховає під столом. Нам важливо, що все ж, дізнавшись про наш приїзд, «вони» кидаються на «місце пригоди» — і швидко-швидко щось, хоч мінімально, міняють мовчки, ніби й самі, без нас, давно збиралися це зробити. Бояться, коли страшно.

А страшно їм знаєте коли? Коли їх перестають боятися люди. А ми їдемо, зазвичай, саме з цією метою — підтримати і розширити лави нашого Товариства Боротьби зі Страхом, про який і для якого наші «Версії...» і «Ти не один».

— Не раз ви розповідали у своїх передачах і про бажання чиновників звинуватити журналістів в упередженості. Наскільки це типово?

— Це типово і це є звичайним. І, між іншим, журналістів справді можна звинуватити в упередженості — вони самі дають привід. Їх, журналістів, так багато, і всім так хочеться слави і грошей (можна просто грошей)! Я не знаю прикладів і справжньої журналістської солідарності. Скільки пам'ятаю, збиралися тусовки «особливих» — і так, побухали, порепетували, полюбили один одного, пересварилися, не поділили — і розбіглися. Щось не чула я, щоб і Спілка журналістів заступилася за когось із журналістів. У цій ситуації дуже просто обламувати, звинувачувати і судити тих небагатьох чесних людей, котрі в нашій журналістиці залишаються і чия присутність дає силу.

Зрештою — журналісти бояться. Нема нічого простішого — знайти журналіста повішеним в чужому місті чи у власній квартирі, розстріляним на вулиці, з побитою в підворітті мордою, згорілим, бо йому трапився вибуховий телевізор, посадженим у кутузку, щоб нікого не «згвалтував». Це так просто і типово. Тому що немає такого закону — щоб людини, яка «проти», не задавити. Саме тому питання: чи бути тобі чесним журналістом, чи говорити те, що є насправді, чи захищати тих, хто в небезпеці, — це питання залишається особистою справою кожного.

— І особистою справою тих, хто при владі? Ким, по-вашому, нинішні владні структури бачать народ своєї країни?

— Моя приятелька, та що працює, скажемо так, у Центрі здоров'я, де покращують зовнішній вигляд депутати, бізнесмени-політики, політики- бізнесмени, словом — «ці», як вона їх називає, показуючи чомусь пальці віялом, засмучено сказала мені днями: «Все, можеш розслабитися з виборами, з країною своєю. «Ці» вже все зробили, вони кожного дня розмовляють про те, хто куди переказує гроші, за яким пунктом закону що «обходити». Вони при цьому не соромляться все це говорити при співробітниках клубу, що їх обслуговують — їх начебто немає серед живих, пани безсоромно роздягаються при лакеях — адже не станеш же ти соромитися пса або кішки у власній спальні...

Ось приблизно так нинішні владні структури бачать свій народ. А що ж такого — якщо в країні для будь-кого можна взяти довідку, що він мочиться в штани і тому повинен жити у психушці, якщо нотаріус завірить вам довідку, що ви самі собі двоюрідна бабуся, а від імені небіжчика видасть вам дарчу на квартиру сусіда. Тобто інакше і бути не може, якщо громадяни позбавлені елементарних прав людини і права захищатися. (Про це — одна з наступних наших передач).

— Що може змінити ситуацію?

— Це можуть змінити, ви будете сміятися, тільки чесні люди, яких все одно більше, ніж покидьків. Так говорить Тетяна Семенівна Яблонська, добрий друг нашої програми і соратниця відомого правозахисника Семена Глузмана. Дивлячись на таких людей, смієшся зі своїх дитячих страхів і перестаєш тупотіти ніжками. Чесних людей більше, і вони готові не за копійку, а просто робити роботу, яку добре знають, щоб відстояти чийсь зневажений державою інтерес. Якщо цих людей зібрати — вийде хороша армія, інтелігентська, робоча — не важливо, але компанія людей, які одного разу допомогли один одному і зрозуміли свою силу. Якщо цих людей зібрати — все може у нас вийти...

І ще — якщо відрегулювати «поняття». Наприклад, про те, що життя одної-однісінької простої нікому не відомої людини може бути головною темою дня всієї країни. У такій країні захочеться жити. Це дуже важко закласти в нові голови. Недавно у Москві я сиділа на майстер-класі відомого колись журналіста-міжнародника Валентина Зоріна і слухала, як він ганьбить журналістів НТВ: вони, як вирішив колишній майстер, почали програму новин і тримали 11 хвилин ефірного часу сюжетом про загибель восьми хлопчиків-солдатів у Дагестані. Він обурювався, що вони стільки часу відвели їм і лише на 20-й хвилині випуску повідомили про важливий з'їзд якоїсь партії, назва якої мені особисто нічого не говорить. Він сказав, що це ганьба журналістики.

А я сказала собі, що я б на місці Міткової зробила б точно так само. Я знаю ще людей, які так зроблять. І так можна почати зміни.

— Як ви ставитеся до позиції більшості українських журналістів у передвиборній кампанії? Що, на вашу думку, спонукає багатьох брати участь у маніпуляціях громадською думкою? По суті, в кампанії брехні?

— Власне, такі й журналісти, яка у них країна. Якби їм не давали грошей, не годували бутербродами з ікрою, не катали на гарній машинці — мовляв, хочеш таку? — вони були б чесними людьми, тобто писали б те, що думали. Адже брехати просто так, безкоштовно — немає сенсу. Саме для цього один пан вигадав таку річ, як спокуса.

Мені шкода цих людей. Їм потім ще якийсь час і самим жити на цій землі, де вони собі трохи хотіли «замутити», їм носити каламутні окуляри, негарні обвислі черевця, набиті ікрою... Їм вчити своє дитятко: «Ти повинен зростати сволотою, тому що твій татусик таку влаштував тобі батьківщину». А потім дитинка віднесе синє таткове тільце, яке нічогісінько не забрало з собою в могилу, як розраховував, — у спільну землю, де всі рівні. А може й не віднесе. Бо ж тато хотів, щоб він був сволотою...

— Чи цікавлять вас рейтинги «Версій...»? Адже вони непорівнянні з рейтингом «мильних опер», скажімо...

— Не дуже. По-перше, рейтинги теж формують певні люди — і вони не завжди відображають істинні інтереси глядача. Так, я маю на увазі і цифри, що навмисно «створюються» — адже в нас немає сфери, куди не просочилася порча.

Скажімо, до сих пір усюди, куди б ми не їздили, згадують і скучають за «Проти ночі», закритою нами два роки тому. Це говорить нам про те, що не така вже вона була «для вузького кола», як нас у цьому переконували цифри.

Однак ми справляємося регулярно про рейтинг, яким би він не був. Ясно, що він непорівнянний з «милом». Але ніхто й не порівнює. Є диференціальні рейтинги для такого роду програми, що виходить в такий-то час (і ще багато різних нюансів)...

Та найцікавіше те, що рейтинг «Версій...» буває досить високий — настільки, що, в принципі, можна ризикнути і порівняти з чимось, що «народ любить».

— Суспільство вже готове чути правду про себе і про тих, хто ним керує?

— Якщо знати, що власне справжньої правди немає, а є безліч різних правд і кожен шукає свою, то можемо стверджувати, що суспільство вже бачить і чує одну з безперечних правд — про те, в якому стані воно зараз перебуває, маючи таке бездарне телебачення. У жахливому, потворному, я б навіть сказала, «образливому для людської гідності» стані. Напевно, за це нас і карає Вищий Суддя — адже не можна так розпускатися і вошивіти. Суспільство хоче чути іншу правду? Про себе і про того, хто сидить на його зігнутій шиї? Воно повинне акуратно (щоб не вбився паразит) цю шию розігнути і сказати тим, хто ним керує: «Нумо, помовчи трохи, а то як виберу на виборах». Суспільство взагалі просто повинно бути, щоб чогось хотіти і могти.

ДОВІДКА «Дня»

Ольга Герасим’юк. Народилася на Полтавщині 1958 року в сім’ї вчительки і механіка. Закінчила середню школу із золотою медаллю. За рекомендацією тодішнього «Комсомольского знамени» як переможець спеціального конкурсу вступила до Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка, який закінчила із червоним дипломом.

Далі 17 років працювала в друкованій пресі («Комсомольськое знамя» — «Коза» — «Независимость», журнал «Людина і світ», УНІАН). П’ять років тому почала працювати на телебаченні в програмі «Післямова» (ТК «Нова мова»), з 1996 року — автор-ведуча ТРК «Студія 1+1», де був здійснений проект «Проти ночі» (диплом Національної ради з питань радіо і телебачення) і нині — «Версії». (Лауреат «Золотої ери України-99», двічі лауреат євразійського телефоруму в Москві, диплом МВС Росії в Міжнародному телефестивалі «Правопорядок і суспільство», Гран-прі міжнародного фестивалю «Екоефір-99», організованого ТАСІS, Гран-прі телефестивалю ВООЗ у Лондоні, лауреат телефестивалю «Єдиний світ-99» у Лондоні).

Стажувалася в США: US News&World Report; Gannett News Service (Вашингтон), Голландії, працювала стрингером у Бі-Бі-Сі.

Заміжня (чоловік — поет Василь Герасим’юк), син — сімнадцятирічний Руслан.