«День» — завжди поряд зі своїм читачем…»
Постійним читачам, партнерам та експертам нашої газети цього року ми запропонували відповісти на три запитання:
Світлана ЄРЕМЕНКО, медіа-експерт, керівник проекту з моніторингу регіональних ЗМI, виконавчий директор Iнституту демократії ім. Пилипа Орлика
- 1. Впевнена, що героїчний натхненний і одночасно трагічний 2014 рік стане епохальним в історії України. Адже цьогорічний Майдан – не просто протест проти корумпованої, знахабнілої, антиукраїнської влади. Він ознаменував переділ між минулим і майбутнім України. Під час Майдану і зараз відбувається зміцнення української політичної нації, переосмислення ролі і місця України в сучасному геополітичному просторі. Майдан, а тепер війна на східній Україні стрімко перетворюють нас із просто народу в націю.
2014 -й умістив стільки трагічних подій, переживань, болю і гіркоти втрат, як ніякий інший. Але – і захоплення, радість, ейфорію, злет! Неймовірне піднесення духу, відчуття єдності, високої гідності, непереможності – це не просто високі слова. Це те, що я відчувала під час багатотисячних Народних віче на Майдані. В якусь мить, співаючи гімн, усвідомила: саме тут і зараз міцніє дух нації.
А ще в цьому році стало зрозуміло, що означає «мир». Вірю, що ми вистоїмо, зміцніємо і переможемо.
2. Газета «День» особисто для мене вже давно не просто засіб масової інформації, а ціла інституція, яка проводить багатогранну діяльність для формування в українців самоідентичності, виховання патріотизму, підвищення професійності майбутніх журналістів, підвищення загальної культури. Деякі напрямки роботи, які добровільно звалив на свої плечі колектив редакції «Дня», мали б виконувати співробітники державної інституції на кшталт Гете –інституту, Британської ради, Польського Інституту, Французького інституту у Києві. На жаль, нічого подібного за 24 роки незалежності ми так і не спромоглися створити.
Круглі столи, на яких піднімаються найважливіші для суспільства теми, премія Джеймса Мейса, Міжнародна фотовиставка «Дня», що вже стала подією року, яку з нетерпінням чекаєш – це вже набагато вагоміше, ніж просто журналістика. Як медіа-експерт я підтримую й особливо ціную роботу Літньої школи журналістики «Дня». Впевнено можу сказати, що сьогодні в Україні не знайдеш більше видання, де б стільки уваги, часу, зусиль приділяли майбутнім колегам. А це вкрай необхідно, вважаючи, що фаховий рівень журналістів значно впав за останні роки. Ще для мене особисто важливо, що «День» пропагує читання (рубрика «Українці – читайте» та Бібліотека «Дня»); розповідає про новини театрального життя, художні виставки, забутих живописців. Що на шпальтах видання традиційно присутні історичні матеріали, адже без знання історії не можна будувати майбутнє…
Але якщо говорити про цей звитяжний рік, який увійде в історію України як продовження боротьби за справжню Незалежність, то «День» був завжди поряд зі своїм читачем: на Майдані, біля стели з купкою студентів, яких жорстоко гамселив кийками «Беркут», серед майданівці на Грушевського та Інститутській. Я впізнавала журналістів «Дня» на Майдані, читала в газеті їх хвилюючі і зворушливі розповіді про звичайних українців, які на наших очах ставали героями. Мені запам’яталося дуже сильне, пронизливе інтерв’ю з Джамалою в студії «День-TV». Вразило, що кримська татарка має громадянську позицію і виявилася більшою українкою, ніж деякі заслужені – перезаслужені, але ниці душею, артисти. Неймовірне зворушення і душевний щем викликало фото Івана Любиш-Кірдея «Євромайдан», яке було представлене на фотовиставці в галереї «Лавра» та надруковане в газеті.
3. Справді, 2014 рік – це цілий світ! Цікаво, що відлік минулого року в моєму особистому календарі йде не з 1 січня, а з 21 листопада – дня не підписання угоди про асоціацію і початку Євромайдану. Саме в цьому році вперше в житті я пережила дивовижне відчуття від того, що зовсім чужі люди увійшли в мій дім, у моє життя, в моє серце, немов рідні. В один із ранків цієї нескінченно довгої зими я просто заціпеніла біля комп’ютера. Нервове напруження останніх днів далося взнаки. Я плакала: загинув перший з Небесної сотні – вірменин Сергій Нігоян. Він був молодшим від мого сина…
Наприкінці квітня цього року вийшла книжкова серія Літературної агенції «Банкова-2», започаткована Спілкою письменників, куди увійшло 32 видання. Серед них і «Похід через засніжений перевал» – антологія кращих соціальних оповідань ХХІ сторіччя. Приємно, що в антологію увійшло і моє оповідання «Терикони під літаком». В цьому році я планувала видати книгу оповідань, яка вже підготовлена до друку, але Майдан, події в Криму та війна Росії проти України відсунули творчість на другий план. А на перший вийшли професійна діяльність, допомога волонтерам, переселенцям.
Справді, у цьому році «з журбою радість обнялась»… Надзвичайно прикро і боляче, що у цьому році пішов з життя й один з моїх найкращих друзів, директор «Донбасс-Опери» Василь Рябенький. Як справжній капітан, він до останніх днів залишався в театрі. На всі вмовляння дружини та друзів, відповідав, що не може залишити колектив, бо це буде зрадою. І ще він не міг залишити сам театр, якому присвятив багато років свого життя, де було поставлено стільки блискучих прем’єр, фестивалів, конкурсів. Василь був надзвичайною людиною, всім допомагав, підтримував. Завжди знаходив потрібні слова, почуття гумору ніколи не зраджувало йому. Шкода, що влада не потурбувалася проте, щоб евакуювати найкращий оперний театр України, можливо, тоді трагедії не сталося б…
Взагалі, хочу наголосити, що не розумію людей, які пропонують відрізати Донбас. Їм варто давати собі звіт, що за Донецькою і Луганською областями можна втратити і Одеську, Харківську, Запорізьку, Миколаївську, Херсонську. І ще маємо усвідомлювати, те, що люди на Донбасі такі, як вони є, винні ми всі: влада, суспільство, журналісти, митці. І зараз потрібно виправляти помилки, допущені за всі ці роки, щоб зберегти країну цілісною.
Нещодавно мала нагоду ще раз пересвідчитися, які ж чудові у нас люди. Довгий час я намагалась витягнути з Донецька колишню журналістку, редакторку і патріотку Катерину С. В її будинок вже двічі потрапляв снаряд. Першого разу розвалився перший під’їзд будинку, вдруге – пощастило:снаряд застряв у даху і не зірвався. За будинком у посадці , майже під вікнами її будинку, терористи розмістили гради.Дитячий садочок перед будинком зовсім зруйнований ще з перших днів війни. Кожного дня Катерина ризикувала життям, але не могла виїхати, бо не мала коштів, щоб знімати житло. І тоді я написала про неї у фейсбуці. Більше сотні людей розповсюдили інформацію про Катерину. І відразу ж посипались пропозиції з різних куточків України. Через кілька днів я відправила Катерину у Яремчу до гостинної пані Лідії, яка відізвалася однією з перших. Ще одне життя врятоване.
У 2014 вийшла нова книга мого улюбленого письменника Володимира Даниленка «Грози над Туровцем». Під час презентації, яку я вела, зал Книгарні «Є» був вщерть заповнений. Подумала: якщо книги в такий важкий час виходять, їх читають, а письменники мають стільки шанувальників, значить життя продовжується. Свою рецензію на книгу Даниленка в газеті «День» я закінчила такими словами:«Історія знову дає українцям шанс побудувати нову, справді незалежну, Україну. Сьогодні їй як ніколи потрібні люди розумні, чесні, мужні та вірні своїй Батьківщині.»
Такі, як ми з вами. Після Майдану та надривного дзвону Михайлівського собору в набат ми маємо осягнути: майбутнє України залежить від кожного з нас.