"Великі вибори" не залишають шансу Леонідові Кучмі
Обрання парламентом Центральної виборчої комісії стало фактичним початком "великих виборів" (парламентських і президентських) 1998 - 1999 рр.
Більшість аналітиків прогнозує перемогу лівих на парламентських виборах, відрізняючись лише в оцінках масштабів цієї перемоги. Такий підсумок, зрозуміло, не є секретом і для президентської адміністрації, і вона заздалегідь до нього готується. Цілком очевидно, що як до виборів, так і деякий час після них задля мобілізації всіх некомуністів використовуватиметься теза про "червону загрозу". Зазначимо, що успіх цього гасла після виборів залежить лише від лівих. Якщо в них вистачить глузду не формувати свого уряду, "загроза" зависне в повітрі й адміністрація черговий раз і, очевидно, остаточно втратить довіру некомуністичних сил.
А втім, для нинішньої адміністрації неприйнятний??? будь-який із можливих варіантів розвитку подій. Це пов'язано насамперед із тим, що майже одразу після парламентських виборів почнуться президентські вибори. Наприклад, той самий лівий уряд, діяльність якого напевно буде дуже руйнівною, справді спроможний змусити об'єднатися антикомуністів. Можливо, якби президентські вибори не починалися так скоро, центром такого об'єднання і став би Кучма, але 1998 року цим центром напевно буде вже інша особа.
Розпуск новообраного парламенту (або визнання виборів недійсними за результатами процесу в Конституційному Суді) також не вирішує проблеми. Певна річ, такий захід підірве позиції конкурентів Кучми на президентських виборах, позбавляючи їх парламентської трибуни, але одночасно змусить їх мобілізуватися, що за рік до виборів буде їм дуже корисно. При цьому Президент буде позбавлений усіх сьогоднішніх союзників і попутників. Розпуск парламенту може бути корисним адміністрації лише за умови, що одночасно будуть перенесені президентські вибори на більш пізній термін, проте це малоймовірно із двох причин. По-перше, розпуск парламенту, а тим більше перенесення президентських виборів призвело б до серйозного конфлікту із Заходом. Нагадаємо, що Єльцин, провівши таку операцію 1993 року, призначив вибори вже через три місяці (згадаймо, до речі, й результати цих виборів). При цьому Захід значно м'якше ставився до російського президента, ніж до лідера дедалі більш сумнівної у своєму русі до капіталізму України.
Друга, можливо, навіть важливіша причина не розпускати парламент полягає в тому, що внаслідок цієї процедури зникне винний у тому, що "в нас нічого не виходить". Відповідальність цілком ляже на Президента, а досвід правління Леоніда Кучми з 1993 року надійно засвідчує, що найбільше він боїться саме однозначної відповідальності. Той же досвід свідчить і про те, що коли Президент і наважиться на такий героїчний крок, то все одно не зуміє скористатися своїми повноваженнями, а тим більше змінити ситуацію у країні на краще.
Найімовірніше, перемога лівих і придбання довгоочікуваного і стовідсоткового ворога у вигляді "червоного" парламенту буде подарунком для адміністрації в тому значенні, що зовні політична ситуація буде цілком звичною. Рік, який залишається до президентських виборів, мине у традиційних спортивних заходах - вільній боротьбі навколо уряду (Президент вносить - парламент "рубає" - уряд працює в режимі "в. о.") і законодавчому пінг-понзі (парламент ухвалює - Президент накладає вето - парламент його долає - Президент накладає вето тощо).
Правда, із часом адміністрація подивовано виявить деякі нюанси в роботі з парламентом. Майже напевно "напівпартійні" вибори значно зашкодять "індивідуальній роботі" з депутатами, яку практикують нині. Працювати ж легально адміністрація просто неспроможна. Нарешті, теоретично можлива революція, яка докорінно змінить засади всієї української політики, а саме: ухвала поправки до Конституції, яка чітко визначає становище уряду. Нагадаємо, що з 1992 року невизначена відповідальність уряду призводить до ситуації "ненавантаження" відповідальністю президентів, що дозволяє їм спокійно керувати, але майже напевно гарантує поразку на наступних виборах. "Напівпартійні" парламентські вибори призведуть до того, що та чи інша партія, здобувши вплив у парламенті, захоче не просто "поставити" свого президента, але й зробити правління цього президента успішним. Для цього має бути дана відповідь на питання: "Хто керує країною?", - а отже, має бути чітко й однозначно визначено механізм призначення й відповідальності Кабінету Міністрів. У розв'язанні цієї проблеми можуть зійтися інтереси як лівих, так і центристів. Варіантів рішення може бути два: президентська республіка, коли президент сам формує уряд, котрий не може відправити у відставку парламент, або парламентська республіка, коли Кабінет повністю залежить від Верховної Ради, а президент стає номінальною фігурою. Парламентська модель, зрозуміло, не влаштовує партії, які вже сьогодні мають своїх кандидатів у президенти (наприклад, Громаду й СДПУ(о), зате вона влаштовує комуністів, які мають "непрохідного" кандидата, але в разі внесення таких змін до Конституції отримають свій уряд вже при новому президенті (що докорінно відрізняється від уряду при президентові, який іде).
Остаточне вирішення "урядового питання" залежить від співвідношення цих двох таборів і від стану справ у лівих: якщо вони домовляться про єдиного кандидата (наприклад, Мороза), то цілком можуть проголосувати і за президентську модель.
Що стосується нинішнього Президента, то йому явно не позаздриш. Парламентська республіка усуває Кучму від прийняття рішень (сьогодні він приймає їх коли хоче, а коли не хоче - каже, що не може) й різко зменшує його "силу", а отже, й шанси на виборах. Президентська республіка змушує очолити уряд, дії якого навіть за умови цілковитої адекватності й рішучості не встигнуть дати якогось помітного результату. Якщо навіть у системі відносин уряд - президент - парламент усе залишиться як є, то це теж не врятує Президента, адже результатом цього "як є" і незадоволені виборці.
