Леонід Кравчук програв президентські вибори свідомо...
Минуло більше трьох років відтоді як Леонід Кравчук передав свої повноваження Леонідові Кучмі. Поразка Кравчука для багатьох була абсолютно несподіваною. Однак багато хто вважає перемогу Кучми цілком закономірною. Сьогоднішньою публікацією ми хочемо трохи відгорнути завісу над учорашньою таємницею - передвиборною "кухнею" Леоніда Кравчука. Співрозмовник "Дня" Валерій Матвієнко. Доктор філософських наук, дійсний член міжнародної академії інформації, автор десятка монографій, у тому числі таких відомих, як "Технології політичної влади", "Політичний прогноз у прийнятті рішень". В адміністрації Президента Кравчука працював радником із політичних питань і керівником його прогнозно-аналітичної служби.
- Наскільки мені відомо, Ви були одним із керівників і першої, і другої президентських кампаній Л. Кравчука?
- Ви самі того не підозрюючи вже цим питанням торкнулися найважливішої особливості організації і ведення передвиборних кампаній Леоніда Макаровича.
Я справді був одним із... При цьому, якщо в першій кампанії ще був визначений формальний керівник штабу - О. Білорус, то в другій - керівника не призначали взагалі.
- У чому саме причина такого підходу?
- У структурі особистості Леоніда Макаровича.
Він ставився до апарату з великою недовірою, старався тримати його на відстані. Його кредо - всі біди в суспільстві й державі починаються після того, як апарат набереться сили й підімне під себе всіх і вся. Певно, давалася взнаки тривала робота в апараті ЦК.
На першій же зустрічі з керівниками служб адміністрації він чітко визначив рамки дій апарату. Зводилися вони до такого. Апарат тільки обслуговує Президента й жодним радникам, помічникам не дозволяється втручатися в справи Кабінету Міністрів, міністерств, відомств. Ані запрошувати до себе, ані вимагати в них інформацію без команди на те Президента ніхто не мав права. Його головна теза: ви не влада, а апарат, покликаний обслуговувати Президента.
Разом із цим він дуже любив працювати з аудиторією й зазвичай досягав бажаної мети. Плюс до цього прекрасні артистичні дані. Я був свідком розмови двох народних артистів СРСР із Москви. Дивлячись на його спілкування з аудиторією один сказав другому: "Ти подивися яка в нього відмінна артистична школа. У мене таке враження, що він досконало володіє системою Станіславського".
Мабуть, саме тому в передвиборних кампаніях розраховував перш за все на свої власні сили. Нехай не образяться мої колеги, але я думаю, що роль тієї першої команди в перемозі Леоніда Макаровича була мінімальною. Він її виграв передусім за рахунок своїх особистих зусиль, сам-один, незалежно від того чи було б у програмі 5 "Д", чи 8 "Д", чи взагалі не було б жодних "Д", програм і плакатів.
- Не дуже в'яжеться... Рівень його підготовки "вищий за дах". Вся влада в руках. Із матеріально-технічним забезпеченням, гадаю, також не було проблем. І раптом трах-бах приїхали. Президентську гонку програли. Чому?
- Все було не так просто, як описали причини поразки Л. Кравчука журналісти. Вони все звели до чотирьох чинників. Відсутність доброї команди. Серйозні прорахунки в обраній стратегії і тактиці ведення кампанії. Блискуче проведена кампанія з боку команди претендента і, нарешті, "рука Москви".
- Ви можете заперечити?
У Леоніда Макаровича є дуже потрібна для політика якість - він великий реаліст. Усвідомлюючи все, що відбувається, а також майбутні перспективи, він довго вагався, висувати йому свою кандидатуру на другий термін чи ні.
На підтвердження хочу відтворити один епізод.
Якось я завів розмову про майбутні президентські вибори. Він мовчки мене вислухав. Але я бачив, як мої слова його дратують. Потім раптом встав і вийшов із-за столу, чого з ним раніше ніколи не бувало. Говорив різко й трогхи збуджено. Суть сказаного полягала в тому, що всі його умовляють іти на вибори. Але ніхто не знає того, як виводити країну з кризи, яка все поглиблюється. Народові набридло чекати кращого життя. А він не бачить того шляху, завдяки якому можна швидко підняти рівень життя. А закінчив монолог такими словами: "Потрібна нова людина на цьому місці. Вона, на відміну від мене, одержить ще на два-три роки кредит довіри народу. А так що? Ну, виграємо вибори. А що далі? Якщо різко не виправимо економічне становище, мінімум через півроку народ вижене всіх нас із цих кабінетів".
Йому дуже хотілося побудувати за короткий час державу європейського типу з усіма демократичними інститутами, традиціями й високим рівнем життя. Він жив цією ідеєю і вірив у можливість її реалізації, а потім зрозумів - йому це зробити не судилося. Народ хоче все й відразу, настав час нетерпіння. Звідси й усе, що сталося далі.
Я абсолютно переконаний, що в цій президентській виборчій кампанії Кравчук брав участь суто ритуально, а не з метою перемоги. Передусім у цьому він вбачав мету підтримати демократичні перетворення в країні.
- Знаєте, якось не дуже віриться в те, що Ви сказали. Адже ми звикли до того, що від влади добровільно ніхто не відмовляється. А згідно з Вашою гіпотезею виходить так, що Леонід Макарович ці вибори просто здав.
- Чому так не буває? А хіба Леонід Кучма не залишив добровільно, із власної ініціативи, пост прем'єр-міністра, коли зрозумів, що справи в нього не йдуть? А Володимир Гриньов не пішов із посади віце-спікера аналогічним чином?
- Так-то воно так. Але хід Леоніда Даниловича був зумовлений далекосяжними політичними цілями.
- Не знаю. У той час, коли він пішов із поста прем'єра, ми з ним досить часто спілкувалися й відверто розмовляли. Він дуже переймався тим, що нічого не зміг зробити з того, на що сподівався. У той момент він і гадки не мав про те, щоб брати участь у майбутніх президентських виборах. Ця ідея народилася трохи пізніше. До неї, як мені здається, його підштовхнув директорський корпус південно-східного регіону, який був незадоволений політикою Кравчука.
- І все ж Кравчук пішов на вибори. Тому давайте поговоримо про саму кампанію. Почнемо з команди. Чимало політологів уважають, що команда в Кравчука була слабкою.
- Команда Президента - це насамперед ті люди, які роблять державну політику: прем'єр-міністр, віце-прем'єри, міністри, представники Президента на місцях тощо.
Так от, якщо дивитися на команду із цієї позиції, то ми побачимо, що до неї входили: Л. Кучма, В. Масол, Є. Марчук, Ю. Звягільський, П. Лазаренко, В. Пустовойтенко, А. Голубченко, А. Кінах, І. Юхновський, В. Горбулін. І цей список найвпливовіших і найавторитетніших людей не тільки того часу, а й сьогодення, можна ще довго продовжувати. Отже, загалом команда була не слабкою. А головне, були результати.
- Які результати Ви маєте на увазі? Чи раптом не економічні...?!
- Так, саме економічні.
- А як же тоді розцінювати ті масові виступи трудящих у всій Україні, у тому числі шахтарів, металургів на Донбасі. Як на мене, за весь час президентства Кучми не було таких масових хвилювань. А "кравчучки" хіба не тоді народилися?
- Всю силу шахтарських виступів я випробував на своїй власній шкурі. Адже я родом із Донбасу, дуже багатьох на своїй батьківщині знаю.
Однак вдумайтеся в суть основних вимог шахтарів: підвищити зарплату й надати російській мові статус державної. Помічаєте різницю? Йшлося не про погашення заборгованості із зарплатні за кілька місяців, а про її підвищення.
Що ж до тієї команди, яка перебуває біля Президента в приміщенні адміністрації, то вона ні за нашого часу, ні нині не робила й ніколи не робитиме політичної погоди. Люди, працюючи в тому приміщенні, завжди залишатимуться лише обслугою, нехай і високооплачуваною, нехай і наділеною основними атрибутами влади. Ніхто з них, доки перебуватиме в тому будинку, свою політичну лінію вести не буде. Найбільше, що їм судиться, - політична інтрига.
- Які кроки команди Кравчука, на Ваш погляд, у президентській кампанії були помилковими?
- Прямих грубих помилок я не можу назвати. А от низку програних ситуацій, котрі істотно вплинули на загальний відсоток голосів проти Леоніда Макаровича, - можу.
Ситуація перша. Верховна Рада дуже хитро "відрізала" від Президента його районних, а потім і обласних представників. Дуже сильно це позначилося в сільських районах, де люди звикли робити те, що їм накажуть начальники. Більшість сільських представників Президента вважали, що Леонід Макарович кинув їх напризволяще. Л. Кравчук не став нічого робити, аби змінити сформовану негативну думку. Внаслідок цього відсотків 60 із них вели пропаганду проти свого безпосереднього шефа. Тут було втрачено приблизно 2 - 2,54 млн. голосів.
Ситуація друга. Телевізійні дебати між діючим Президентом і кандидатом приблизно за тиждень до виборів. Ми чудово розуміли - теледебати дуже вигідні Леоніду Кучмі. Досить обережно намагалися відрадити Л. Кравчука від участі в цьому заході. Але були й такі порадники, які переконували його в протилежному. Аргумент був простий: "Леоніде Макаровичу, Ви сильніший". Але в цьому випадку спрацьовував "закон парадоксів". Адже що сильніше Кравчук заганятиме в кут Кучму, то більше співчуваючих буде в претендента. Зрештою так і сталося. Респектабельний, поважно-упевнений в собі Президент на тлі втомленого, із запалими очима, ще й в темному светрі кандидата явно програвав в очах пересічних людей. І з кожною хвилиною, проведеною на телеекрані, втрачав і втрачав сотні тисяч голосів.
- А чи були такі акції, на які Ви дуже розраховували, але вони або не спрацювали, або їх не вдалося здійснити?
- Взагалі, так. Причому досить багато. Та я зупинюся лише на двох із них.
Наше головне завдання на останньому етапі передвиборної гонки полягало в тому, щоб довести південно-східному виборцеві, що Кравчук аж ніяк не націоналіст, а патріот своєї країни, свого народу й що він із великою повагою і турботою ставиться до цього якнайважливішого промислового регіону України. У зв'язку із цим ми планували здійснити дві дуже серйозні акції.
По-перше, провести в Дніпропетровську масштабну нараду промисловців і підприємців України й Росії, на якій обговорити питання про поліпшення економічних відносин між двома державами. У її роботі мали взяти участь із російського боку Віктор Черномирдін, а з українського Леонід Кравчук. Нарада мала тривати три дні, природно, російською мовою і широко висвітлюватися в засобах масової інформації Південного Сходу.
Все було підготовлено. Але в останній момент В. С. Черномирдін попросив, щоб Леонід Макарович його участь у цьому заході узгодив із Борисом Єльциним. Спочатку Кравчук погодився це зробити, а потім, не пояснюючи причини, категорично відмовився. У результаті нарада не відбулася. А ми на неї дуже розраховували.
По-друге, в Донецьку - виїзне засідання Кабінету Міністрів із питань відродження Донецько-Криворізького регіону. Над розробкою комплексної програми майже рік працювали десятки вчених і практиків. За півтора місяці до другого туру вона була готова. Причому не тільки на папері, під неї вже було підведено відповідну фінансово-економічну базу. Засідання планувалося провести за безпосереднього керівництва Кравчука. Але він відмовився брати участь у цьому заході й усе було зіпсовано.
Повертаючись до того періоду, я можу сказати єдине. Під час другої передвиборної кампанії Леонід Макарович якось дивно - загадково обійшов стороною Південно-Східний регіон. Хоча ключ до успіху лежав саме там, а не в Західних і Центральних регіонах.
- Одразу по обранні нової Верховної Ради України ширились наполегливі чутки про те, що Кравчук підготував указ про скасування дострокових президентських виборів.
- Леонід Макарович - законослухняний. Його прагнення буквально в усьому дотримуватися букви закону часом навіть стомлювало.
Окрім цього, Л. Кравчук протягом усього свого президентства категорично відкидав будь-які дії, які могли так чи інакше вступити в суперечність із законом.
- Ваші слова не в'яжуться з тими закидами Леонідові Макаровичу про порушення законів, які так рясно друкували наші українські газети.
- Головна особливість української преси того періоду полягала в тому, що можна було зпаплюжити будь-яку людину, в тому числі й Президента, знаючи, що виливши на нього брудну брехнею, жодним чином за це не відповідатимеш.
Я добре пам'ятаю випадок, коли нікому невідоме і ніде не зареєстроване агентство Рух-Прес опублікувало в газеті "Независимость" допис про те, що радник Президента В.Симоненко, облаштовуючи собі квартиру, привіз із Італії мармурову ванну, мармурові унітази і раковини, позолочені крани тощо. Загалом, цілковита нісенітниця. Обуренню Симоненка не було меж. Він першим з апарату Адміністрації Президента подав на газету в суд. Суд не став цим займатися, оскільки не міг вирішити, хто відповідач. Газеті інформацію дав Рух-Прес, а таку організацію як юридичну особу ніде не було зареєстровано. Місяців зо три це тяглося і закінчилося нічим.
А Леоніда Макаровича в той час "кусали" буквально всі газети. Причому із злістю і безпідставно. Але він на всі ці статті намагався не звертати уваги. Принаймні зовні, а що там було всередині, важко сказати. І нам, хто з ним працював, радив робити так само. "Терпіть. Час такий", - це його постійні слова на будь-який бруд у засобах масової інформації. І хоч скільки його штовхали на репресивні заходи щодо окремих газет, які зарвалися, він був категорично проти.
- Ми дещо відволіклися від основного питання. Таке враження, що Ви хочете ухилитися від прямої відповіді на нього.
- Навпаки. Я хочу прояснити ситуацію. А вона виглядала так. Одразу після виборів нового складу Верховної Ради 150 новообраних депутатів підписали листа-звернення до Леоніда Макаровича із проханням про скасування рішення старого складу щодо проведення дострокових президентських виборів. Було це на початку квітня 1994 року. Питання було всебічно вивчене апаратом із залученням провідних учених-юристів України. Висновок був однозначним: для скасування того рішення є всі законні підстави. Справді, й відповідний указ було підготовлено. Але коли справа дійшла до Леоніда Макаровича, то він сказав приблизно таке: "Указ підписувати не буду. Хоч воно й законно, але люди мене не зрозуміють. Скажуть, що я за будь-яку ціну чіпляюся за владу. Таким робом остаточно підірву довіру народу не тільки до себе, а й до інституту президентства загалом".
- Що Ви, політолог, думаєте про можливість розпуску Президентом як нинішньої, так і майбутньої Верховної Ради?
- Спостерігаючи за входженням у владу багатьох відомих політиків, я сфомулював для себе закон політичної висоти. Суть його полягає в тому, що чим вище, тим обережніші мають бути дії. Це як у житті. На півметровій висоті ми хвацько пройдемо і по жердинці. Коли ж піднімемося на триметрову висоту, то вже йтимемо повільно й обережно п'ятдесятисантиметровою дошкою. А на двадцятиметровій висоті йти страшно і метровим настилом, якщо немає огородження. Так і хочеться лягти і повзти... Приблизно те ж саме і в політиці.
Людина, яка отримує в руки таку величезну владу, як президентську, дуже скоро змінюється. Безмежно велика влада - це страшна ноша. Ноша величезної відповідальності: за сказане слово, за прийняте рішення, за народ, за державу, за майбутнє своїх близьких...
Я припускаю, що хтось із оточення Леоніда Даниловича дуже піклується про своє майбутнє і тому може всіляко підштовхувати його до вживання таких екстраординарних заходів, як розпуск Верховної Ради або запровадження надзвичайного стану.
Але головна відмінність радника від Президента полягає в тому, що радник не має жодної відповідальності за свої поради. А Президент відповідає навіть за неправильні поради свого помічника.
І не може не розуміти Леонід Данилович, як політик № 1 Української держави, що будь-яка надзвичайщина автоматично може призвести до серйозних деструктивних дій у країні. Не може не розуміти й того, що для здійснення цієї дії треба бути дуже впевненим у тому, що тебе підтримає в цьому більшість і що є сили, на які можна спертися.
І найголовніше: потрібно бути абсолютно впевненим, що це рішення принесе позитивні результати в поліпшенні рівня життя і у виході з економічної кризи...
Тому до подібних розмов політиків, ба навіть до подібних висловлювань чиновників із президентської адміністрації я ставлюся не більше як до форми психологічного тиску на опозицію та опонентів.
- Від сьогоднішніх проблем хотілось би повернутися до минулої передвиборної президентської кампанії. Чи відчували Ви можливість програшу, ачи були абсолютно впевнені в перемозі?
- Початок 1994 року ознаменувався різкою зміною політики, передусім Кабінету Міністрів, до роздавання кредитів. Зросли вимоги до директорів щодо їх використання. Почалася активна боротьба з інфляцією. Працювати стало набагато важче. Тоді й народився пропагандистський стереотип про те, що Кравчук в економіці нічого не розуміє і вникати в неї не хоче. Промисловість йому "до лампочки". За Схід у нього душа не болить. Усе, що там виробляється, віддається Західній Україні. А він сам - справжнісінький націоналіст.
І було прийнято рішення робити ставку на свого колишнього колегу. Вони були переконані, що із приходом Л.Кучми знову повернуться держзамовлення та інші колишні штучки. А влада і вплив у той час у директорів були величезні.
Великий внесок у перемогу претендента вніс, хоч як дивно, Іван Плющ. Він дуже хотів стати Президентом. І що найцікавіше, був абсолютно переконаний у перемозі. Однак якось Леонід Макарович із приводу його походу по президентство напівжартома- напівсерйозно сказав буквально так: "Іване Степановичу, я не пророк, але абсолютно впевнений: уся твоя участь у цьому передвиборному марафоні, щонайбільше, закінчиться депутатським кріслом у Верховній Раді в останньому ряду на останньому місці".
Так воно, зрештою, і сталося.
Однак саме він значною мірою вніс розкол у команду Л.Кравчука, підтягнувши до себе низку віце-прем'єрів, міністрів, регіональних керівників. Ну і достатньо приклав руку до того, щоб відсікти од Кравчука сільських керівників, у тому числі і його представників у районах.
- Яку із проведених акцій команди Кучми Ви можете назвати найсильнішим ходом, який значно вплинув на результат виборів?
- Тут я буду однозначним. Унесення за кілька днів до другого туру голосування до порядку денного пленарного засідання Верховної Ради питання про пароплавну компанію "Бласко".
Три дні тривало обговорення цього питання. І більшість виступаючих, а їх було не менше як 40 - 50 осіб, били в одну точку: П.Кудюкін і Л.Кравчук продали торговий флот України, Кравчук головний мафіозі і т. ін., і т. ін., все в тому ж руслі. Цифри і факти вигадували чимдалі страшніші. Брехня лилася рікою.
Удару по авторитетові Леоніда Макаровича було завдано дуже серйозного. Коли ми після цього засідання зробили "вимірювання" громадської думки, то побачили, що від Кравчука відвернулося не менше як 5 - 8% виборців-пенсіонерів. Причому часу на те, щоб хоч якось виправити ситуацію, вже не залишилося...
- А які труднощі, на Ваш погляд, чекають команду Кучми на майбутніх президентських виборах?
- Почнімо з того, що кампанія претендента і кампанія діючого Президента - це дві великі різниці. Діючий Президент обтяжений важкими гирями невиконаних передвиборних обіцянок, масовим невдоволенням людей життям, безробіттям, корупцією, розгулом злочинності та іншими "принадами" сучасного буття.
Ну, а коли ще на хвилинку уявити собі політичну картинку новообраної Верховної Ради, де опозиція може мати до 60 відсотків місць плюс мери Південно-Східного регіону, які можуть у більшості своїй стояти на позиціях парламенту; та й від директорського корпусу і широких трудящихся мас чогось доброго чекати не можна; і що ще важливо, у громадській думці вже майже сформувався стереотип, що Леонід Кучма обов'язково має програти президентські вибори, - то стає зрозуміло, що люди, котрі тримають носа за вітром, і "болото" відреагують по-своєму.
- Для діючого Президента все безнадійно?
- Та ні, чому ж. У будь-якій ситуації є вихід. Але кожний вихід має свою ціну: моральну, економічну, історичну, зрештою.
- Що Ви розумієте під ціною?
- Я маю на увазі два шляхи для досягнення мети - переобрання на другий президентський термін.
Перший шлях силовий. Оголосити надзвичайний стан, заборонити на деякий час діяльність партій, політичних рухів, розпустити парламент і відсунути на кілька років президентські вибори. І за цей період спробувати щось змінити на краще.
Але політик такого масштабу, як Л.Кучма, не може не уявляти для себе наслідків такого кроку. І не може не замислюватися над тим, ким він увійде в історію...
Другий шлях цивілізовано-популістський. Він досить реальний, але вимагає одного - фінансового запасу приблизно у 2,5 - 3 млрд. доларів США. Політична технологія реалізації цього проекту досить проста. Народ давно чекає і сподівається, що Президент візьме на себе управління економікою країни. Причому найбільш поширені ці настрої в Південно-Східному регіоні.
У руслі цих побажань Президент за 3 - 4 місяці до проведення президентських виборів робить велемовну заяву про те, що йому набридло терпіти бездіяльність прем'єр-міністрів і що він бере управління економікою на себе. Цей крок буде прийнято народом під бурхливі оплески. Він дасть людям нову надію на поліпшення життя. Далі починається виплата пенсій і зарплат. Причому для Західного регіону це необов'язково. Важливо почати це робити на Південному Сході. Окрім того, можна скласти таку схему, що навіть виплати 30 - 40 відсоткам населення створять враження різкого поліпшення.
Ну, а далі справа техніки. Засоби масової інформації доведуть все до логічного завершення. І перемогу буде гарантовано. Єдина проблема: де взяти 2 - 3 млрд. доларів?
- Усього лише. Як послухаєш наших депутатів і "борців" з корупцією, то в нас тіньові ділки крадуть мільярдами. А Президент не зможе знайти таких грошей на святу справу? Адже гроші все одно підуть людям.
- Я не зовсім уявляю сьогодні можливості Президента. Але вважаю, що ця цифра для України дуже велика. Я б навіть сказав майже непідйомна. Адже в нас весь бюджет країни становить 21 млрд. гривень.
- А як Ви оцінюєте можливість допомоги з боку західних держав?
- Судячи з матеріалів західної преси й особливо американської, США почали переглядати свої позиції щодо колишніх країн Радянського Союзу.
Падає їхній інтерес до Росії і значно зростає - до України. Сьогодні вони нас вивчають як можливого стратегічного партнера. А це вже дуже серйозно. Отже, можна надалі чекати і серйозних вливань в економіку України.
Питання тільки в одному: влаштовує їх постать нинішнього Президента і та загальна ситуація, що склалася у країні, чи ні. Звідси можлива стратегія і тактика: діяти до виборів чи після.