Хроніка "дивної" війни
Спробуймо відповісти на питання: на що, власне, розрахована бурхлива політична активність "Громади"?
Відповідь: на завоювання голосів виборців - слід визнати незадовільною. Незважаючи на звуки переможних фанфар із приводу легкого подолання партією "підписного" бар'єра, її шанси на виборах залишаються доволі проблематичними. Заяви про "потужність, розмах і силу "Громади" залишимо на совісті партійних лідерів. Що стосується даних опитувань про зростання "на 1 - 1,5%" кількості прихильників партії, то коректніше було б говорити не про "зростання", а про "появу", оскільки ще у вересні практично всі опитування не виявили таких прихильників.
Для партії, яка існує вже кілька років (у наш час - партійний довгожитель, майже динозавр) і веде передвиборну кампанію, яка дуже дорого коштує: 1-1,5% (за даними січня, 2 - 2,5%), - результат, м'яко кажучи, вельми скромний. У команді Лазаренка працює кілька цілком кваліфікованих політологів, які не можуть не розуміти, що в тому випадку, коли вони обіцяють своєму патронові блискучу перемогу у виборчому марафоні, їм буде дуже складно після виборів відповісти на запитання Павла Івановича: "На що витрачено мої гроші?" Отже, весь цей галас спочатку був спрямований на інші завдання. Які? Мабуть, на ті, яких досягнуто. "Величезний" шум справив відповідне враження на Президента і на патроновану ним НДП. Свідченням того є запорізький "зрив" Леоніда Кучми (5 грудня), а потім публічна істерика лідерів НДП.
Залякування влади для Лазаренка і "Громади" спрямоване на рішення кількох завдань. Перше завдання очевидне: провокування хвилі у відповідь "антилазаренківської" та "антигромадської" контрпропаганди, яка спочатку сприяла рекламі "Громади" більшою мірою, аніж її власні заходи.
Друге завдання стає зрозумілішим, якщо пригадати основну колізію останнього місяця прем'єрства Лазаренка, - гострий конфлікт між прем'єром і НДП, а також тривалі на кілька тижнів сумніви Президента Л. Кучми: що вибирати і на кого робити ставку. Тоді перемогла НДП, яка здавалася більш організованою силою на відміну від "одинака" Лазаренка, який до того ж, як писала одна впливова газета, не "вмів ділитися...". Після того, як Павло Іванович очолив парламентську групу "Єдність", уся його діяльність, по суті, зводилася до того, щоб довести, що ставка на НДП була великою помилкою і надійніше було б спиратися на нього. Як сказав би Карлсон, який живе на даху: "Малюк, але ж я ліпший за НДП".
Гіпнотизуючи Леоніда Кучму зображенням глухого кута, в який він сам себе загнав, його немов підштовхують до прийняття певного рішення. Подібна тактика не являє собою нічого принципово нового. Зокрема, її описав визнаний фахівець із питань використання психологічного терору в політичній боротьбі: "У заданий момент лавина образ і брехні може впасти на противника, доки в осіб, які піддаються нападкам, не здадуть нерви... Подібна тактика базується на точному врахуванні всіх людських слабкостей, і за її допомогою майже з математичною точністю можна досягти успіху...". Автор цитати - Адольф Гітлер (цит.: У.Ширер. Зліт і падіння третього рейху. - Т. 1. - С. 44).
Тепер зазначимо, що при всьому напруженні взаємних образ поміж "Громадою" і НДП, більше того, незважаючи на цілий ряд обвинувачень, направлених особисто проти нього, екс-прем'єр ніколи сам не висловлювався критично безпосередньо про Леоніда Кучму, хоча Президент не дуже намагається підбирати вирази стосовно свого колишнього фаворита. Гучні слова про незаконну, антиконституційну і згубну для країни діяльність Президента, про підготовку імпічменту і подібні матерії говорить "громадська" молодь: Юлія Тимошенко, Олександр Єльяшкевич і Віктор Омелич. Сам Павло Іванович підкреслено нейтральний і принаймні формально намагається не вступати в суперечності із власними велеречивими заявами про безмежну відданість нинішньому главі держави. Це акуратне, майже трепетне ставлення важко розцінити інакше, як демонстрацію готовності "все пробачити і все забути", повернутися "на білому коні", захистити "гаранта" і захистити його від усіх ворогів.
До кінця грудня ситуація дещо змінилася. Виявилося, що зібрати (або принаймні представити) необхідну кількість підписів узагалі не є проблемою в Україні. Перший "переляк" в навколопрезидентських колах минув, і кампанія проти "Громади" та її лідера набула більш осмислених форм. Головними темами стали виявлені, за повідомленнями Генпрокуратури, незаконні закордонні рахунки, пов'язані з діяльністю Лазаренка, та його дуже гарна державна дача, знову ж таки за твердженням Генпрокуратури, абсолютно незаконно приватизована екс-прем'єром. Відповідь не примусила себе чекати. 10 січня Павло Іванович пообіцяв найближчим часом опублікувати рахунки на будівництво дачі вартістю $28 млн. і площею 3,2 тис. кв. м. Особливо чудово, що П. Лазаренко так і не назвав замовника такого грандіозного будівництва, зазначивши тільки, що "іншої особи в державі, хто б зміг зробити це, немає, вона одна".
Не будемо гадати, хто б це міг бути, однак цілком очевидно, що заява Павла Лазаренка була "психологічною атакою" на цю саму "особу ". За кілька днів наступ було продовжено: 16 січня керівник тимчасової слідчої комісії ВР Євген Смирнов (позафракційний депутат, який входив до складу групи "Єдність" у жовтні - листопаді 1997 р.), з парламентської трибуни зачитав доповідь про численні порушення, виявлені внаслідок перевірки законності надання й використання коштів на капремонт київського ПК "Україна". У прийнятій постанові Президентові було рекомендовано, крім іншого, звільнити з посади прем'єр-міністра В. Пустовойтенка і ряд інших чиновників.
Численні заяви НДП і деяких громадських організацій, які гнівно засудили парламентське рішення, мабуть, не принесли заспокоєння команді Пустовойтенка. На черзі була акція, яка явно свідчить про цілковиту втрату почуття реальності. 29 січня міністр інформації Зиновій Кулик розпорядився припинити випуск "найлазаренківської" газети - "Правди України", поставивши українських журналістів і політиків перед необхідністю виступити проти такого зухвалого зневаження свободи преси і закону про друк. При цьому майже всі, засуджуючи свавілля уряду, не намагалися приховати свого негативного ставлення до "постраждалого за правду" видання. Скандал швидко перемістився в парламентський зал і ось що примітно: зажадавши притягнути до кримінальної відповідальності всіх винуватців "рішення" стосовно "Правди України", пан Лазаренко назвав багатьох (передусім З. Кулика), але черговий раз не згадав ані словом про главу держави.
І ось тепер висунуто давній аргумент: замах на Президента та ще і прем'єра. Далі може піти лише обвинувачення в державній зраді в особливо великих розмірах. (Обмовлюся, що автори публікації у "Фактах" не називають Лазаренка, а лише описують лиходія-замовника. Якщо виявиться, що йшлося про іншого "високопоставленого відставника" - Віталія Масола або, наприклад, Ігоря Юхновського, заздалегідь перепрошую.)
Це "дивна" війна, в якій політики найвищого рівня оперують аргументами на рівні 5 мільйонів гривень або ж 28 мільйонів доларів, витрачених на дачу. Головним наслідком "розбирань" стало обнародування безпрецедентних фактів корупції у вищих ешелонах державної влади (правда, ще не доведених у судовому порядку). Уже лунають голоси: народ стомився, час припиняти. Цілком можливо, що "високі ворогуючі сторони", довівши один одному паритет своїх сил і можливостей, підуть на замирення. Один з учасників конфлікту, судячи з усього, саме цього й домагається. Нескладно уявити основні сценарії від цілковитої капітуляції або "пакту про нейтралітет" - до повернення Павла Лазаренка для якоїсь особливої місії.
Напевно, проблема все-таки не в тому, як сваряться Леонід Данилович із Павлом Івановичем або як вони помиряться. Стараннями найвищих державних чиновників Україна стрімко перетворюється на авгієві стайні, вичистити які тепер було б важко й самому Гераклові.
Випуск газети №:
№22, (1998)Рубрика
Nota bene