Завдяки чи всупереч?

Чому рано радіти із перемог на інформаційному фронті

Нещодавно «День» констатував: Україна дуже сильно збільшила потужності із захисту від інформаційних атак з боку Росії. В статті «Щит та перо» («День», №68-69 від 17 квітня 2021 року) наголошувалося: «Є сфера, в якій Україна за останні 7 років дуже сильно просунулася вперед, і де зміни найкраще відбулися не на папері чи в уявленні бюрократів, а в реальності. Це інформаційна безпека та готовність країни до гібридного протистояння саме в комунікаційної площині. Хоча і тут багато провалів та «недобудов», лінія оборони саме на інформаційному фронті виглядає як найбільш підготовлена до протистояння із кремлівськими гібридними військами».

В наступні дня цю думку підтвердили і спеціалісти, цим повсякденним завданням є протистояння російської агресії в інформпросторі.

Любов Цибульська, керівниця Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки в спеціальній колонці для «Європейської правди» «7 перемог України: головне про інформаційну війну проти Росії у світі» 28 квітня наголошує: «Україні вдається успішно протидіяти Росії інформаційно».

На підтвердження своєї тези вона наводить 7 основних аргументів. Перші шість такі:

1. Вже сім років США та ЄС утримують санкції проти Росії.

2. Наші міжнародні партнери не визнають Крим російським.

3. Україна протидіє російським агентам внутрішньо.

4. Україна гідно бореться в міжнародних судах.

5. Українські фактчекери співпрацюють з Facebook.

6. Увесь світ знає, що малазійський Boing MH17 збила Росія.

Щодо деяких досягнень можна посперечатися, але ось сьомий пункт цього переліку здається стовідсотково справедливим — і найголовнішим. Він звучить так:

7. Риторика щодо Росії тотально змінилася.

Як справедливо зазначає очільниця Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки, «якщо в 2014-2015 роках на міжнародних конференціях та круглих столах називати Росію «агресором» вважалося чимось занадто радикальним, а фраза «українська війна» лунала так, ніби це щось зовсім нормальне, то сьогодні розмови — значно відвертіші та прямолінійніші».

На думку Цибульської, причина в тому, що західні країни за останні сім років отримали свій досвід російської агресії та втручання, проте і саме Україна увесь цей час постачає «унікальну експертизу», тобто обґрунтовані інформацію та аналітику, як про воєнну, так і про інформаційну діяльність Кремля. «Щодня велика кількість людей — як у державному, так і у громадському секторі — роблять усе можливе, аби агресор називався агресором, санкції зберігались, а російські агенти втрачали вплив на українську аудиторію. І якщо ви не помічаєте їхньої роботи щодня, то згадайте, що було сім років тому, і проаналізуйте, як усе змінилося. Так зміни стануть очевидними», — наголошує керівниця Центру страткому та інформбезпеки.

Можна погодитися з цим лише з одним доповненням: значна частина державних інституцій та громадянського сектору всі ці роки робила дуже багато і в «зворотному боці», просуваючи проросійські наративи чи взагалі працюючи в зв’язці із Кремлем.

Можна згадати незчисленні тренінги із подолання «мови ненависті» та із запровадження «стандартів Бі-Бі-Сі» (звісно, псевдостандартів) в навчальних закладах, в тому числі і державних, і в редакціях, на яких «зірки журналістики» вимагали від журналістів — діючих та майбутніх — не називати українських військових «нашими» та забороняли використовувати визначення «герої» по відношенню до бійців Збройних Сил та інших силових структур України.

Наприклад, у 2015 році у Школі журналістики Українського католицького університету відбувся майстер-клас відомої журналістки відомого «незалежного медіа», на якому вислови «терористичні війська» по відношенню до сепаратистських угрупувань та «наші герої» до українських військових вона назвала пропагандою, наголосивши на неприпустимості їх використання.

В 2016 році майбутніх журналістів в Маріупольському державному університеті вчили застосовувати термін «ополченці ДНР/ЛНР» замість «сепаратисти» та «терористи».

Або давайте ж згадаємо мегаодіозну програму «Дві країни — одна професія», яку реалізовувала за підтримки сумнозвісного «Россотрудничества» Національна спілка журналістів України. Варто нагадати, що НСЖУ є не тільки найбільшою, але єдиною професійною, творчою організацією, що об’єднує більшість українських журналістів, але і структурою, що отримує фінансування з державного бюджету України. Окрім участі в проекті «Дві країни — одна професія», Спілка приймала в свої ряди та нагороджувала відвертих пропагандистів Кремля, а нещодавно керівник цієї організації відверто виступив проти закриття пропагандистських каналів «кума Путіна».

Очільник іншої поважної медійної структури — Комісії з журналістської етики — у 2015 року брав участь у телемості «Донецьк-Київ» на проросійському пропагандистському каналі, поїхавши для цього... в окупований Донецьк. При чому він не обмежився участю в трансляції. Після повернення з «ДНР», цей справді дуже авторитетний для багатьох медіадіяч взявся агітувати за ведення прямих переговорів із терористами. «Я виступаю за те, щоб наше керівництво публічно і без посередників вело переговори з представниками невизнаних республік», — написав метр української журналістики в своєї колонці в виданні «Новое время» у вересні 2015 року. Точно за кремлівськими темниками, які з того часу не змінилися.

Ще один спогад — як, знов таки, «зірки журналістики», діючи в рамках кремлівської кампанії, накинулися на флагманський проект із протидії російської дезінформації, StopFake, звинувативши керівників авторитетної фактчекінкової структурі... ну звісно ж, у фашизмі.

Тому, насправді, успіхів в інформаційній сфері України вдалося досягти не стільки завдяки нашому «офіційному визнаному» «громадянському суспільству» чи сталої медіаспільноті, а відданості та патріотизму окремих інформаційних активістів, іноді не дуже публічних і часто взагалі не «з тусовки» київських зірок журналістики.

Чи можна чекати, що тепер, коли підходи щодо оцінки дій Росії в інформаційної сфері Української держави — і світу загалом — змінилися, ворога вже можна називати ворогом, а героя — героєм, зміниться і пріоритети та авторитети українського громадського сектору? Бо не дуже віриться в тотальні успіхі і стали перемоги на інформаційному фронті, коли люди, що закликали до переговорів із терористами, вимагали використовувати термін «ополченці» та відверто співпрацювали з Кремлем, і не відмовилися від своїх помилкових тверджень та дій, залишаються авторитетними та впливовими діячами української медійного середовища.

Завдяки чи всупереч?

Завдяки чи всупереч?

Чому рано радіти із перемог на інформаційному фронті

Нещодавно «День» констатував: Україна дуже сильно збільшила потужності із захисту від інформаційних атак з боку Росії. В статті «Щит та перо» («День», №68-69 від 17 квітня 2021 року) наголошувалося: «Є сфера, в якій Україна за останні 7 років дуже сильно просунулася вперед, і де зміни найкраще відбулися не на папері чи в уявленні бюрократів, а в реальності. Це інформаційна безпека та готовність країни до гібридного протистояння саме в комунікаційної площині. Хоча і тут багато провалів та «недобудов», лінія оборони саме на інформаційному фронті виглядає як найбільш підготовлена до протистояння із кремлівськими гібридними військами».

В наступні дня цю думку підтвердили і спеціалісти, цим повсякденним завданням є протистояння російської агресії в інформпросторі.

Любов Цибульська, керівниця Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки в спеціальній колонці для «Європейської правди» «7 перемог України: головне про інформаційну війну проти Росії у світі» 28 квітня наголошує: «Україні вдається успішно протидіяти Росії інформаційно».

На підтвердження своєї тези вона наводить 7 основних аргументів. Перші шість такі:

1. Вже сім років США та ЄС утримують санкції проти Росії.

2. Наші міжнародні партнери не визнають Крим російським.

3. Україна протидіє російським агентам внутрішньо.

4. Україна гідно бореться в міжнародних судах.

5. Українські фактчекери співпрацюють з Facebook.

6. Увесь світ знає, що малазійський Boing MH17 збила Росія.

Щодо деяких досягнень можна посперечатися, але ось сьомий пункт цього переліку здається стовідсотково справедливим — і найголовнішим. Він звучить так:

7. Риторика щодо Росії тотально змінилася.

Як справедливо зазначає очільниця Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки, «якщо в 2014-2015 роках на міжнародних конференціях та круглих столах називати Росію «агресором» вважалося чимось занадто радикальним, а фраза «українська війна» лунала так, ніби це щось зовсім нормальне, то сьогодні розмови — значно відвертіші та прямолінійніші».

На думку Цибульської, причина в тому, що західні країни за останні сім років отримали свій досвід російської агресії та втручання, проте і саме Україна увесь цей час постачає «унікальну експертизу», тобто обґрунтовані інформацію та аналітику, як про воєнну, так і про інформаційну діяльність Кремля. «Щодня велика кількість людей — як у державному, так і у громадському секторі — роблять усе можливе, аби агресор називався агресором, санкції зберігались, а російські агенти втрачали вплив на українську аудиторію. І якщо ви не помічаєте їхньої роботи щодня, то згадайте, що було сім років тому, і проаналізуйте, як усе змінилося. Так зміни стануть очевидними», — наголошує керівниця Центру страткому та інформбезпеки.

Можна погодитися з цим лише з одним доповненням: значна частина державних інституцій та громадянського сектору всі ці роки робила дуже багато і в «зворотному боці», просуваючи проросійські наративи чи взагалі працюючи в зв’язці із Кремлем.

Можна згадати незчисленні тренінги із подолання «мови ненависті» та із запровадження «стандартів Бі-Бі-Сі» (звісно, псевдостандартів) в навчальних закладах, в тому числі і державних, і в редакціях, на яких «зірки журналістики» вимагали від журналістів — діючих та майбутніх — не називати українських військових «нашими» та забороняли використовувати визначення «герої» по відношенню до бійців Збройних Сил та інших силових структур України.

Наприклад, у 2015 році у Школі журналістики Українського католицького університету відбувся майстер-клас відомої журналістки відомого «незалежного медіа», на якому вислови «терористичні війська» по відношенню до сепаратистських угрупувань та «наші герої» до українських військових вона назвала пропагандою, наголосивши на неприпустимості їх використання.

В 2016 році майбутніх журналістів в Маріупольському державному університеті вчили застосовувати термін «ополченці ДНР/ЛНР» замість «сепаратисти» та «терористи».

Або давайте ж згадаємо мегаодіозну програму «Дві країни — одна професія», яку реалізовувала за підтримки сумнозвісного «Россотрудничества» Національна спілка журналістів України. Варто нагадати, що НСЖУ є не тільки найбільшою, але єдиною професійною, творчою організацією, що об’єднує більшість українських журналістів, але і структурою, що отримує фінансування з державного бюджету України. Окрім участі в проекті «Дві країни — одна професія», Спілка приймала в свої ряди та нагороджувала відвертих пропагандистів Кремля, а нещодавно керівник цієї організації відверто виступив проти закриття пропагандистських каналів «кума Путіна».

Очільник іншої поважної медійної структури — Комісії з журналістської етики — у 2015 року брав участь у телемості «Донецьк-Київ» на проросійському пропагандистському каналі, поїхавши для цього... в окупований Донецьк. При чому він не обмежився участю в трансляції. Після повернення з «ДНР», цей справді дуже авторитетний для багатьох медіадіяч взявся агітувати за ведення прямих переговорів із терористами. «Я виступаю за те, щоб наше керівництво публічно і без посередників вело переговори з представниками невизнаних республік», — написав метр української журналістики в своєї колонці в виданні «Новое время» у вересні 2015 року. Точно за кремлівськими темниками, які з того часу не змінилися.

Ще один спогад — як, знов таки, «зірки журналістики», діючи в рамках кремлівської кампанії, накинулися на флагманський проект із протидії російської дезінформації, StopFake, звинувативши керівників авторитетної фактчекінкової структурі... ну звісно ж, у фашизмі.

Тому, насправді, успіхів в інформаційній сфері України вдалося досягти не стільки завдяки нашому «офіційному визнаному» «громадянському суспільству» чи сталої медіаспільноті, а відданості та патріотизму окремих інформаційних активістів, іноді не дуже публічних і часто взагалі не «з тусовки» київських зірок журналістики.

Чи можна чекати, що тепер, коли підходи щодо оцінки дій Росії в інформаційної сфері Української держави — і світу загалом — змінилися, ворога вже можна називати ворогом, а героя — героєм, зміниться і пріоритети та авторитети українського громадського сектору? Бо не дуже віриться в тотальні успіхі і стали перемоги на інформаційному фронті, коли люди, що закликали до переговорів із терористами, вимагали використовувати термін «ополченці» та відверто співпрацювали з Кремлем, і не відмовилися від своїх помилкових тверджень та дій, залишаються авторитетними та впливовими діячами української медійного середовища.