Задуми й наслідки

У чиїх інтересах насправді проводиться децентралізація?

Я давно надзвичайно скептично ставився до так званої децентралізації. Це ставлення посилювалося тим, що я багато років проживаю в одному маленькому населеному пункті на Київщині й бачу перетворення, так би мовити, в натурі.

Є в мене підозра, що децентралізація проводиться в інтересах місцевого начальства, а зовсім не людей. На останніх як не зважали, так і не зважають, коли вже тут говорити про громадський контроль за діяльністю влади. Я нещодавно абсолютно випадково дізнався, що наше містечко перевели до іншого району, дізнався, побачивши нову табличку на будівлі місцевої адміністрації. Жителям навіть не вважали за потрібне повідомити, але ж це важлива для населення подія. Звичайно, тривалий час мучили сумніви — може, це я один такий старий, буркотливий резонер? Може, всі інші в захваті від децентралізації та її наслідків?

Але ось дивлюся на каналі «1 + 1» програму «Право на владу» й чую, як Міхеїл Саакашвілі заявляє, що «децентралізація перетворилася на створення системи місцевих царьків». Абсолютно згоден, спостерігаю це сам, багато говорив і писав, що є небезпека перетворення децентралізації на феодалізацію України, на створення потужної бази сепаратизму в українських регіонах. Розмови про передання повноважень на місця почалися ще за Порошенка. Мабуть, таким чином, хотіли поділитися владою з місцевими кланами й заслужити їхню прихильність. Але яка радість простому українцеві, що красти тепер більше будуть на місцях, а не в центрі? Відомий медіа-діяч пан Мартиненко сказав, що нині відбувається децентралізація корупції. Крім того, на його думку, на нас чекає конфлікт між децентралізацією й вертикаллю. Але ж ідея, взагалі, була добра. Але як часто у нас хороші ідеї в процесі їх втілення перетворюються на свою протилежність... Оголошувати вільність ОТГ (об’єднаних територіальних громад) без формування інституту префектів це означає дати потужний імпульс відцентровим силам у країні.

Ми ще можемо лише гадати, як усе це спрацює у прикордонних регіонах України, там, де компактно проживають різні етнічні групи й де деякі не найдружніші нам держави теж спробують скористатися плодами децентралізації. На каналі «Еспресо-TV» обговорювали діяльність Президента. Намагалися зрозуміти, чому його рейтинги після помітного падіння знову почали зростати. Ну, чому рейтинги падали — зрозуміло. І учасники дискусії навели багато яскравих і переконливих прикладів.

Екснардеп Руслан Кошулинський розповів, що Зеленський не хоче знімати з посади шефа офісу Президента Андрія Єрмака, а це значить, що ніхто з партнерів на Заході не говоритиме з Україною довірливо. І після провалу операції по «вагнерівцям» жодна західна спецслужба не співпрацюватиме з нами.

А професор Олексій Гарань покритикував Зеленського за його ставлення до складної ситуації навколо Бабиного Яру. Як відомо, глава держави дав «зелену» вулицю російсько-олігархічному (недалекі від Путіна російські олігархи Хан, Фрідман та інші) проєкту меморіалізації, а не українському державному проєкту.

Хоча шеф СБУ Баканов дав відгук про «токсичність» для України російського проєкту...

Але дискутанти не наважилися сказати правду про причини зростання рейтингів Зеленського. Так, Зеленський політично «б’є» Порошенка. Особливо це був сильний удар, коли закрили телеканали Медведчука. Смішно слухати дитячий лепет прихильників Порошенка про те, чому це не зробив п’ятий президент. Мовляв, не можна було закрити антиукраїнські телеканали напередодні виборів, не зрозуміли б... Порошенко не наважувався завдати удару по внутрішньому ворогові. А Зеленський наважився. Порошенко не наважувався заткнути пащу нахабній антиукраїнській пропаганді. А Зеленський наважився.

Тонка, обережна й хитра політика Порошенка закінчилася тим, що він перехитрив сам себе.

Але ж Порошенко, який висунув гасло «Армія — мова — віра», міг і діяти в такому ж, тобто рішучому стилі.

Але не наважився...

На каналі «Україна-24» Євген Кисельов з гостями говорив про події в Білорусі, що було актуалізовано арештом білоруського опозиціонера Протасевича. Що ж, Лукашенко дедалі більше зміцнюється всередині Білорусі й дедалі слабшає перед Путіним. Це природний наслідок провалу мирного народного повстання. Не можна нескінченно ходити з прапорами, не переходячи до рішучих дій. На що вони сподівалися? Що Лукашенкові стане соромно й він віддасть владу? Такі методи політичної боротьби діють лише там, де є більш-менш пристойна влада. Там, де вона абсолютно непристойна, можна досягти успіху тільки дуже жорсткими зусиллями.

До речі, наші пісні й танці на Майдані в 2013-2014 рр. закінчилися б точно так само, як у сусідів, якби не сміливі дії радикалів, яких клянуть наші ліберали. Якби не їхня атака на режим Януковича, то він міг би перебувати при владі досі, а Україна, можливо, називалася б «Південно-Західним федеральним округом»...

Біда білорусів, що у них не виявилося радикалів. Вони не змогли стати молотом і тепер перетворилися на ковадло. Якщо вже ти почав революцію, то треба йти до кінця. Або взагалі не починати...

На каналі «Еспресо» здивував наш політолог Дубов. Він закликав Україну не брати участі в міжнародних санкціях проти режиму Лукашенка. Мовляв, якщо скривдимо мінського диктатора, то отримаємо ще 1200 км російського кордону. Дубов або безмірно наївний, або відстав від життя. Білорусь уже давно є частиною союзної з Росією держави. Росія робить у Білорусі все, що заманеться. Якщо генштаб Росії прийме рішення завдати удару по нашій країні з території Білорусі, то Лукашенко ніхто ні про що не питатиме, можливо, його навіть не поставлять до відома. Такою є реальність, яку у нас в Києві, як це часто буває, не хочуть бачити.

Нещодавно, в Україні відзначали День морської піхоти. Цей рід військ був заснований 1918 року за гетьмана Павла Скоропадського.

На 5-му каналі з цього приводу екскомандувач ВМС адмірал Воронченко дав інтерв’ю. Звичайно, ведуча запитала в адмірала, учасника подій 2014 року, про його бачення тієї ситуації. Воронченко сказав: «Якби були реалізовані всі плани генштабу Збройних Сил України, прийняті в січні 14-го, зокрема перекидання сил з материка на півострів, то ще питання: відбулася б російська окупація Криму чи ні». Я вже чимало чув думок від серйозних людей, які повністю спростовують активно пропаговану Олександром Турчиновим і його прихильниками ідею про безнадійність і фатальну приреченість України 2014 року. Адмірал висловив переконання, яке автор розділяє: «У будь-якому випадку Крим доведеться відвойовувати».