Як медіа можуть допомагати народу в кризові часи?

Ольга Квасниця - про те, як протистояти хаосу на різних рівнях

Як медіа можуть допомагати народу в кризові часи? Чому останнього тижня виникли панічні настрої в суспільстві? Це природна реакція на можливу небезпеку чи штучно створена? Хто має нести за це відповідальність? Якою має бути реакція на рівні держави, якщо частина медіа свідомо порушує правила? Про всі ці питання ми поговорили з кандидатом наук із соціальних комунікацій, доцентом кафедри зарубіжної преси та інформації факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, психологом, авторкою «Дня» Ольгою КВАСНИЦЕЮ.

СТВОРЕННЯ ПАНІЧНИХ НАСТРОЇВ — ЦЕ СКЛАДОВА ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ

Далі — пряма мова Ольги Юріївни:

— Ми як медійники і фахівці з різних галузей мали би спробувати, зрозуміти, що відбувається, а  відтак виробити спільний алгоритм дій.
Панічна реакція є природною. Питання — ким і для чого ця ситуація виникнення панічних настроїв створюється. Тому що комунікація як процес створення та інтерпретації повідомлення завжди має свою мету. Комунікативне повідомлення розраховане на якусь реакцію на трьох рівнях: когнітивному, емоційному чи поведінковому. Відповідно, якщо в нашому медійному просторі домінують інформаційні повідомлення певного, зокрема негативного, панічного характеру, то фахівці розуміють, на що воно розраховане, але даруйте за таке слово, простий смертний не одразу може це збагнути. Переважно найлегше вибити людину зі стабільного стану через емоційну складову, а це впливає на поведінкову реакцію. Приміром, якщо ми в суботу почули в інформаційному просторі слова, що за 48 годин представники певних країн мають залишити терміново територію України або ж ті, котрі залишаються, мають подбати про певні запаси найнеобхіднішого характеру, то на що впливає це повідомлення? На поведінку! Тут єдиним рятунком мало би бути когнітивне включення, усвідомлення, яке веде до здорового плану дій — як на індивідуальному, так і колективному рівні, тобто держави.

Створення панічних настроїв — це складова гібридної війни, яка дозволяє посіяти страх. Найгірше, що засоби масової інформації в тому числі стають (свідомо чи несвідомо, доволі часто і несвідомо) заручниками чи навіть учасниками, «корисними ідіотами» у цій війні. Бо вони руйнують усталену картину світу людини, і місце людини у тому світі починає бути захитаним. Тут як психолог поясню: коли ставлять запитання: «що буде, якщо почнеться війна?» — то таким чином людину занурюють у ситуацію катастрофізації, у майбутнє, на яке людина не може вплинути, бо її уява вже малює найстрашніший сценарій, а це паралізує вітальні сили організму, вона не може скласти алгоритму дій на «тут і тепер». Наприклад, якщо ми вмикаємо телевізійне шоу, яке розраховане передовсім на розхитування емоційного стану глядача, а не на його емоційну стабілізацію і здорову поведінкову модель, і там чуємо фразу: а що буде, якщо Київ оточать? І експерти кажуть: ні, Київ не оточать, ніхто не дозволить цього зробити. Але ведуча далі починає «нагнітати» і методично повторювати: а що буде, якщо оточать? Фахівці скажуть, що методичне повторення тієї ж самої фрази — це маніпуляція свідомістю. Очевидно, що правильно було б ставити запитання, яке б показало готовність до дії на різних рівнях суспільної організації на випадок війни.

«МЕНІ ДУЖЕ ІМПОНУЄ ПОЗИЦІЯ ГАЗЕТИ «ДЕНЬ»: НЕ РОБИТИ ДУРНИХ ЛЮДЕЙ ВІДОМИМИ»

— Також питання, кого запрошують в експерти. Тут також є рівень відповідальності масмедіа, адже важливо, хто і як створює комунікативне повідомлення. Тут мені дуже імпонує позиція газети «День»: не робити дурних людей відомими. Треба добирати: хто є дійсно експертом, а хто — диванним. Бо, приміром, фахівці з військової сфери висловляться у межах тієї інформації, що може бути в публічній сфері, й скажуть: даруйте, але з огляду на інформацію розвідки, ситуація така і така, вона контрольована (!). Натомість коли цей «маховик» розкручують, то постає питання: чи справді це сприяє стабілізації? Чи навпаки — дестабілізації. Тоді постає питання: кому це вигідно? Заради чого це робиться? Заради рейтингів? На руку ворога?!

У нас не практикується розуміння, що в нас зараз не журналістика мирного часу, ми зараз у часі війни. І тому треба речі називати своїми іменами і, крім цього, відповідати за те, що ми кажемо і як ми це кажемо. Це має дуже велике значення. Медіа дають інтерпретацію поточних подій, вони впливають на картину світу, тобто на світогляд, світосприйняття і світовідчуття людини. Найважливіше — чи ця інформація від журналістів зміцнює нашу картину світу і наше уявлення про себе, чи навпаки — розхитує, руйнує його. Приміром: коли ми чуємо, що в Україну щодня надходить стільки-то тонн воєнного спорядження з різних держав, то обов’язково має йти додатково меседж — «що це зміцнює обороноздатність української армії, відтак ми спроможні дати відсіч ворогу у випадку відкритої агресії». Бо ми почули, прочитали, що зброя надходить. Так, і що? Яке це має значення? Які це матиме наслідки? Чому це важливо?

«ЛЮДИНА НАСАМПЕРЕД МАЄ СТАБІЛІЗУВАТИ СЕБЕ»

— Ви поставили правильне запитання: що можуть зробити медіа, як можна допомогти суспільству, бо це наша місія? З одного боку, ми говоримо про інформування, і тут працює принцип: як ми інформуємо, що і чому ми кажемо, кого запрошуємо. Бо як ми запрошуємо «глашатаїв», які розхитують суспільний емоційний стан, то треба нести за це відповідальність. Кого, з якою метою ми запрошуємо, які це дасть наслідки для нашого читача/глядача/слухача? Бо навіть якщо є найгірший сценарій, то що я можу зробити? Тут є головне питання.

Крім того, важливий просвітній характер ЗМІ. На мою думку, в медіа бракує пояснення поведінки і реакцій людини з погляду фахівців-психологів, щоб людина на індивідуальному рівні розуміла, що відбувається передовсім із нею самою. Велике значення має освітній, соціальний, віковий ценз. Найбільш вразливими категоріями є діти, жінки і люди поважного віку. Тут не йдеться про якесь гендерне упередження, ні. Просто жіноча природа має дещо інший емоційний поріг.

Як психолог, можу сказати, що людині треба на доступному рівні пояснити, що з нею відбувається, коли вона хвилюється. Наш мозок так влаштовано еволюційно, що в стані небезпеки наша реакція має лише три моделі: «бий, втікай або завмирай». «Бий» — активна життєва позиція, позиція боротьби за життя, «втікай» — ми бачимо, хто втікає в разі навіть найменшої небезпеки, а «завмирай» — це віктимна позиція, позиція жертви. (Щоправда, варто уточнити — що кожна із зазначених стратегій поведінки спрямована на виживання. Втім, важить контекст.) Відповідно, що я можу зробити для себе? Є кілька способів, які дозволяють нам стабілізувати себе, а відповідно — світ довкола себе. Якщо я в сім’ї буду стабільна чи намагатимуся себе стабілізувати, значить, я зможу, спробую стабілізувати тих, хто поруч мене. Це буде двоє, троє чи п’ятеро людей. Позавчора в мене була перша лекція в цьому семестрі зі студентами-першокурсниками, дивлюся на дітей, а в них очі перелякані. І перший їхній запит був: а що робити? Вони так і говорять: «Нам усі кажуть, зберігайте спокій, але ніхто не каже, як це зробити» Послання правильне, але за ним має йти алгоритм. Тут, на мою думку, мали б долучитися журналісти і знайти відповідних фахівців, які дають ці лайфхаки — як зберігати спокій. Тобто це означає розуміти себе, свій стан, а відтак діяти. Відповідно що я можу зробити — вести звичний спосіб життя. Попри весь драматизм, у якому ми перебуваємо, я маю звичайний графік життя: встаю, вмиваюся, снідаю, йду на роботу, займаюся дітьми, прибираю... Ця рутина дозволяє відчувати контроль. Бо що таке паніка — це неконтрольованість. А коли я контролюю бодай щось у своєму житті (а я контролюю те, на що я впливаю), це дозволяє мені в цій ситуації почуватися стабільніше. Аніж думками перебувати: «а що буде, якщо» — і нас тут ЗМІ кидають у води тривоги.

Бо що буде, якщо оточать Київ? Даруйте, всі до Львова не переїдуть. Львів — не рукавичка, як на те пішло. Тут і посольства, і консульства хочуть переїхати, й ІТ-компанії, до мене зверталися мої студенти, котрі працюють у провідних київських виданнях і казали, що в них уже розглядають варіанти переїзду редакцій до Львова. Що це є? Це втеча, це не є активна життєва позиція, що її має займати людина. Тоді в нас є наступний крок — як я можу стабілізувати себе і свої емоції? У кожної людини це дуже індивідуально, що залежить від структури особистості, освіти, соціального рівня тощо. Для когось помічною є техніка вишивання, а комусь помічною буде молитва. Кажуть, що на війні невіруючих немає. Тому що це сила надії, це мобілізація організму і водночас це стабілізація себе.

«ІНФОРМАЦІЙНИЙ ДЕТОКС»

— Тож людина насамперед стабілізує себе. Далі ми робимо інформаційний детокс. Тобто ми орієнтуємося в інформаційному полі й звужуємо його. Інформаційний детокс — це коли ми вибираємо інформацію, ми перевіряємо її, обираємо одне-два надійні джерела. Доцільно орієнтуватися на офіційні джерела. Бо навіть якщо умовно СNN чи будь-яке інше провідне українське чи закордонне ЗМІ передає, що за «анонімними джерелами відбудеться наступ 16 лютого», то за цими «анонімними джерелами» хтось стоїть, так не буває, і журналісти мали би уточнювати ці нюанси. Суть завжди в деталях. Так само люди мали б перевіряти інформацію — чи варто їй довіряти? Для того, щоб повірити — треба перевірити!

Рішення зробити 16 лютого Днем єднання України було вдалим ходом держави. Бо це дозволяє об’єднати суспільство, побачити, що люди єдині. Це працює на ірраціональному рівні, це дає відчуття духовного єднання, можливості інтеграції на рівні конкретних кроків. І це, знову ж таки, дозволяє стабілізувати суспільство. Суспільство бачить, що ми не є кожен сам на себе полишений. Я не сам/сама — Україна єдина — світ з Україною!

Інша річ, що тут би треба було на рівні державних і приватних структур, організацій, областей і міст формувати, умовно кажучи, службу довіри, телефони гарячої лінії тощо. Щоб людина могла знати, що робити, куди звертатися: «у випадку, якщо» у нас формується територіальна оборона. І коли ти даєш послання, що людей, готових брати в ній участь, кілька мільйонів, це вже стабілізує. Відповідно до результатів нещодавнього соціологічного опитування (https://www.radiosvoboda.org/a/ukrayintsi-hotovi-voyuvaty-proty-rosiyi/31617077.html), приблизно 30 відсотків громадян України готові йти воювати, а це десятки мільйонів! То ця інформація має бути домінантною, тому що вона говорить про те, що ніхто здаватися не буде! Ми маємо активну життєву позицію.

На локальному рівні, як-от університет, міська рада, лікарня тощо — наразі бракує інформації «що робити, якщо» ще не сформовано оцієї мережі умовної «гарячої лінії», куди б людина могла звертатися. Поки це все розпорошено.

Але я не хочу акцентувати на тому, що не зроблено, натомість прагну зосередитися на тому, що можна зробити в корисний спосіб. Наша критика має бути насамперед конструктивною. Тому я бачу це як об’єднання всіх зусиль на кожному рівні з запитанням: що я конкретно можу зробити. На індивідуальному рівні — це критично мислити, вентилювати емоції, стабілізувати себе, працювати, жити, поповнювати свої емоційні ресурси. Спосіб у кожного свій — чи я проводжу час із рідними, чи читаю книжку, чи займаюся спортом тощо. У кожного своє «що я для себе можу зробити». Бо за мене ніхто цього не зробить. І так щоденно. Водночас не дозволяти людям, котрі сіють паніку, робити останнє.

Нам бракує меседжів, які б стабілізували. За словом «зберігайте спокій» має йти алгоритм, що робити конкретно. Наприклад: панове, не знімайте грошей із банківських рахунків, ми будемо змушені тоді запровадити ліміти, щоб банківська система могла функціонувати. Розумійте, що це є гібридна війна. Нас будуть бити на всіх фронтах.

«ЗМІ У ЗБЕРЕЖЕННІ ЗДОРОВОГО ГЛУЗДУ МАЮТЬ ЧИ НЕ НАЙВАЖЛИВІШУ ФУНКЦІЮ»

— ЗМІ у збереженні здорового глузду мають чи не найважливішу функцію. Адже працюють із масовою свідомістю. Залишатися стабільними, не розхитувати уявлення людини про себе і про державу, про її силу, про можливості армії. Якщо є приблизно пів мільйона ветеранів, які готові воювати, то про ці речі треба говорити. Говорити треба про ті речі, які дозволяють зрозуміти, відчути, що будуть вжиті усі необхідні заходи для того, щоб вирішити проблему.

У ситуації невизначеності, коли є загроза, коли людина відчуває небезпеку і втрачає контроль, вона потребує таких заходів. Що нас стабілізує: інформація, що в нас оточать Київ, чи що щодня надходить багато тонн зброї, яка дозволить дати відсіч ворогу? Людина тоді чує: так, навіть якщо буде війна, будемо воювати.

Ми мусимо називати речі своїми іменами. Це не криза, не конфлікт, а відверта війна глобального характеру, тому що змінюється глобальний світоустрій. Ведеться колосальна дипломатична робота, про неї мало хто знає, і тут журналісти мали би бути пильнішими. Мені дуже заімпонувала свіжа публікація посла України в Японії Сергія Корсунського на «Радіо Свобода», де він сказав цікаву річ: коли було кинуто меседж посольствам світу евакуйовуватися з України, «інформація подавалася настільки масовано, що крізь неї неможливо було розгледіти критичну думку, наприклад, щодо відсутності планів евакуації посольства і громадян Китаю, ряду європейських держав, персоналу представництв ООН і ЄС». Але для того треба мати глобальне мислення. Тобто бути в системі координат і розуміти, як функціонує цей світ. Бо якщо приватна компанія нідерландських авіаліній дала клич не залітати в повітряний простір України, то це лише одна компанія. Тоді журналісти мали би вчасно сказати: так, є такий факт, але водночас зверніть увагу, що компанії таких і таких авіаліній далі продовжують літати над Україною.

«ПІД ЧАС ВІЙНИ МИ ПОВИННІ ЧІТКО РОЗУМІТИ, ХТО Є ХТО»

— За часів війни мають діяти закони часів війни. І якщо держава видає комусь певні ліцензії на мовлення, то мають бути обумовлені правила гри. Ми опираємося на закон. Якщо його порушено, то за цим мають іти санкції. Зло має бути покарано, інакше воно буде помножене. Ми можемо пригадати, як світ зреагував на дії Росії щодо Грузії і Криму — зло не було покарано вчасно.

Тобто держава як інституція має важелі впливу, інакше вона — не держава. Треба розрізняти поняття «свободи слова» і прав та обов’язків під час війни. Розрізняти те, що зміцнює державу, суспільство, дозволяє йому вижити, і те, що його розхитує. З плюралізмом і правом свободи вибору я згодна, але питання вибору чого, якої інформації, якого ЗМІ, яка інформація має домінувати в інформаційному просторі: та, яка дозволяє державі вижити під час війни, чи та, яка цю державу руйнує зсередини? Бо так можна дійти до легалізації Russia Today. Це не що інше, як інформаційна війна, розрахована на те, щоб посіяти хаос, паніку і тотальний страх. Де є паніка, хаос і страх, то і завойовувати не треба, самі капітулюють, тому що будуть потребувати контролю, упорядкованого укладу життя. Чому свого часу Гітлеру чи Муссоліні вдалося прийти до влади? Тому що люди потребували впорядкованого життя, і це найгірша ситуація, коли є ризик приходу диктатури. Незнання історії дає свої наслідки.

Це дуже тонка грань. Нам не можна плутати свободу слова, плюралізм із відвертою інформаційною війною деяких каналів на знищення держави, і називати це «вільною журналістикою». Якщо щовечора добирають «експертів», політиків «п’ятої колони», які зранку до ночі говорять про те, яка погана Україна, сіють сумнів і паніку, то для того є органи державної влади, які зобов’язані реагувати згідно із законом.

Тут є підміна понять. З одного боку, ми говоримо, що є свобода слова і відповідно ми маємо право вести мовлення. Згодна. Але тоді постає питання: а що і як ми говоримо? Відповідно до чинного законодавства, інформація, яка руйнує наш суверенітет і територіальну цілісність, не має бути в медіа. Я не кажу про те, що треба впадати в крайнощі, однак ми повинні чітко розуміти, хто є хто. Ворог у личині свободи слова все одно є ворогом. На війні речі слід називати своїми іменами. Тільки так ми зможемо дійти до якогось здорового консенсусу. Інакше суспільна система розпадеться.

Знову ж таки, ця «п’ята колона» працює на певну цільову аудиторію, не на людей свідомих, інтелектуальних, які перевіряють інформацію або ж, побачивши, що це неконструктивне політичне ток-шоу, вимикають його. Ця інформація розрахована на тих, хто не ідентифікований — не має національної/політичної ідентичності, тобто розуміння, того, хто я — українець, громадянин Української держави. І тут не йдеться про мову. Йдеться про те, чи є розуміння, що є держава, в якій я живу і в якій є мої діти, і я хочу, щоб вони жили в мирній, правовій, демократичній державі.

Треба знати, хто є власниками медіа. Бо це прямо чи опосередковано впливає на контент, а відтак на свідомість аудиторії. Анонімних джерел не існує, для того і є Служба безпеки України, що має виконувати свою роботу.

«НАМ ТРЕБА ВЧИТИСЯ ЖИТИ В УМОВАХ ПОСТІЙНОЇ ЗАГРОЗИ»

— У політиці протягом майже 30 років, починаючи від Кучми і закінчуючи Януковичем, не йшлося про зшивання держави, а навпаки — про її постійний розкол на мовному, на релігійному ґрунті з метою розбудови кланово-олігархічної системи. Чи це була інтеграція держави? Та ні. Якби це було так, то ми б не мали тієї ситуації, в якій опинилися. В якій інтеграція, ідентифікація, готовність стати членом НАТО відбувається, дозріває щойно в часі війни. Нам треба вчитися жити в умовах постійної загрози, як це є в Ізраїлі. Напевно, нам зараз в інформаційному просторі потрібні приклади, як держави світу давали собі раду у випадку загроз. Як маленька Фінляндія, яку очолював Маннергейм, дала відсіч Росії на початку ХХ століття, відстоявши свою незалежність у майже безнадійній ситуації, як Ізраїль живе впродовж десятків років в умовах постійної загрози. Потрібно напрацьовувати, інформувати і втілювати конструктивні алгоритми взаємодії держави зі своїми громадянами. В Ізраїлі майже кожний громадянин проходить військовий вишкіл. Там людей навчають, як бути у випадку війни. Значить, і нам доведеться цього вчитися. Бо інакше треба капітулювати, на що і розраховує «п’ята колона». І відповідно комунікаційну лінію вибудовувати на зцілення, на дію, а не на розвал. Звернімо увагу, що слово «надія» — це передовсім про ДІЮ, покладатися на дію! Надіятися і діяти.

Бояться всі. Страх — це нормальна реакція людини на небезпечні ситуації. Тут також є пояснення, чому людина «заточена» насамперед на негативну інформацію. Це еволюційно. Мозок постійно зчитує: безпека чи небезпека. Одна річ, коли небезпека реальна, а інша — коли її нагнітають, тобто небезпека гіпотетична, але вона тоді відволікає людину і вводить у стан паніки, а відповідно це розраховано на певну поведінкову модель — паніки, розрухи. Починається хаос. А хаос треба впорядковувати.

Відповідно ЗМІ мають пробувати впорядковувати цей хаос, у якому ми зараз живемо, де інформаційна складова є, на жаль чи на щастя, провідною, бо вона може бути як деструктивною, так і конструктивною. Якщо запитати військових, тих, хто зараз безпосередньо на сході України, то вони кажуть, що «тут не так страшно, зараз усе спокійно». А таких меседжів бракує. Натомість чуємо, що 16 лютого буде мало не гаплик. Навіть якщо буде наступ, то тоді має бути алгоритм: окей, ми робимо те і те, кожний на своєму місці й рівні. У нас армія готова на стільки-то відсотків, укомплектована, щодня прибуває допомога. Світ буде реагувати. Світ не допустить Мюнхена-2, я в цьому впевнена. Інакше буде кінець укладу, який функціонує після Другої світової війни. Тому що це буде право сили, а не сила права.

«КОНКРЕТНИЙ ПЛАН ДІЙ: ЩО Я МОЖУ ЗРОБИТИ ДЛЯ СЕБЕ, СВОЇХ РІДНИХ, СВОЄЇ ДЕРЖАВИ»

— Попри те, що пахне війною, ми мусимо розуміти, що пахне і весною. І мусимо розуміти, що ми можемо зробити, щоб жити далі. Конкретний план дій: що я можу зробити для себе, своїх рідних, своєї держави. Можу бути в територіальній обороні — піду в територіальну оборону. Не можу — значить, просто стабілізую себе на рівні хати і не сію паніки. Світ облетіло фото старшої пані з Маріуполя, яка прийшла на такий вишкіл. Цей приклад і має бути меседжем, що, допомагаючи комусь, людина допомагає собі. Згадаймо Майдан: що робили пенсіонери — лід розколювали чи бруківку. Вони не могли допомогти інакше, але хотіли бодай щось зробити, тому що йшлося про систему цінностей, цінність свободи, майбутнє дітей демократичної, а не тоталітарної держави.

Власне в Україні зараз і тестується майбутній світовий уклад — яка система переможе. Світ не може і не буде залишатися байдужим. Там, де буде протидія, активна життєва позиція, вітальні сили переможуть. Інакшого виходу немає: або боротися, або загинути. І тут тільки питання, що ми робимо як медійники і яка інформація має домінувати.

Крім того, важливим є момент мирного життя. Все-таки війна ведеться заради чого — заради того, щоб ми повернулися до мирного життя. Якщо є театр, нехай люди туди ходять. Не варто драматизувати, мовляв, який зараз може бути театр? Це нормально, таким чином люди себе стабілізують. Та зрештою, цей театр поїде зі своєю прем’єрою в зону бойових дій. Саме так і відбувається. Щоб підтримати дух і військових, і цивільних людей. Треба робити грамотний посил — ми маємо зберігати звичний уклад життя. Не відкладаємо життя на потім, після війни. Ні, ми живемо в часі війни, ми ж живемо тоді, коли падає дощ, гримить грім, злива.

Я залишаюся оптимісткою. На тому рівні, де я можу стабілізувати людей, як-от у взаємодії зі студентами, я роблю це. Тому що це маленький «острівець», який буде стабільний, і він зможе збільшуватися. А це означає, що в притомному стані можна бути значно кориснішим що собі, що суспільству.