Війна й дитинство

Участь у конкурсі взяли 120 фотографів із 37 країн світу. Як повідомляє «Телекритика», цю фотографію дівчинки вже опублікували найвідоміші видання світу, зокрема Time, Washington Post, El Pais, Le Monde, Spiegel та інші.

«У зонах військових дій я працюю з різних причин. Тут усе доведено до крайності. Ви дієте інакше, ніж у звичайному житті. Відчуваєте все по-іншому. Мене приваблює те, як поводяться в цих ситуаціях люди, — цитує «Телекритика» Алеcсіо Роменці. — Іноді виникає відчуття, що ти не серед людських істот. Вояки, схоже, почуваються на арені, де все дозволено. Вони готові вбивати й гинути самі. Як на мене, найгірше доводиться мирним людям. Вони перебувають у передпеклі, їхнє життя перекреслене. Вони борються лише за те, щоб вижити. Коли перед людьми розгортаються такі події, вони повертаються безпосередньо до тваринного стану».

Автор знімку-переможця Алессіо Роменці упродовж своєї недовгої кар’єри працював виключно в гарячих точках. Він народився у невеликому італійському селі Кольє-Сант-Анджело. Професійно фотожурналістикою почав займатися з 2009 року, коли закінчив Римський Вищий інститут фотографії та інтегрованих комунікацій. Фактично відразу після початку кар’єри репортера почав працювати в Єгипті, Палестині та Ізраїлі, а коли дізнався про нові повстання в Сирії, поїхав туди, де і зробив знімок наляканої дівчинки.

На думку журналіста Los Angeles Times Барбари Девідсон, яку цитує «Телекритика», знімок-переможець конкурсу італійського фотографа несе мистецьку вартість, передовсім, тим, що викликає в людей чимало емоцій та передає глибину трагізму збройних конфліктів у наш час. Утім, є й інші оцінки того, якою повинна бути сучасна якісна фотографія на воєнну тематику. Зокрема, фоторепортер Міжнародного інформаційного агентства The Associated Press Єфрем Лукацький, якому доводилося працювати в багатьох гарячих точках, зокрема Секторі Газа, Чечні, Афганістані та Іраку, переконаний, що найбільша вартість знімка полягає в зображенні трагічних реалій війни без прикрас. Та й взагалі, на думку експерта, якісне фото мусить викликати в людях внутрішній душевний спротив, який полягає в тому, що у світі не повинно бути війн. Фотограф вважає, що знімок Алеcсіо Роменці переміг у конкурсі тому, що в фотомистецтві простежується «тенденція до тяжіння своєрідного синтезу елементів документальних фотографій із художніми».

— Фотографія дівчинки з Сирії, яку визнали знімком 2012     року, попри певну глибину та ліризм, на мою думку, не передає всього трагізму війни та не зупинить її, — вважає Єфрем Лукацький. — Можливо, з художньої точки зору це непоганий знімок, але, коли знаєш, що твої колеги працюють в епіцентрі подій — фактично під кулями, ризикуючи своїм життям, щоб зробити дійсно вартісну світлину, а, натомість, у престижних фотоконкурсах перемагають роботи із викривленим відношенням до цих подій, то це, м’яко кажучи, дивує. Кращі фото за версіями таких конкурсів спонукають військових репортерів до думки: навіщо лізти під кулі та ризикувати, коли можна з безпечного місця, з далекої відстані зробити щось схоже і отримати премії та всесвітнє визнання. Мені ця тенденція не подобається. Це нагадує минулорічне рішення конкурсу World Press Photo, коли я сказав, що члени журі просто ніколи не були на війні.

— Отже, жанр воєнної фотографії наразі суттєво змінюється?

— Так. Відомий німецький фотограф Хорст Фаас, дворазовий лауреат Пулітцерівської премії, з яким я підтримував дружні стосунки, перед смертю видав книжку «Реквієм», де надрукував фотографії в’єтнамських авторів, з якими працював пліч-о-пліч, і які загинули, працюючи на війнах. Коли в черговий раз переглядаю цей альбом, то розумію, що саме в ньому вміщені справжні вартісні документальні фотографії! Ці знімки показують реальні страхіття війни, вони спонукають суспільство думати: як зупинити війну. Більшість із репортерів, передусім, ідуть в гарячі точки, щоб своєю роботою, принаймні, спробувати зупинити війну, зокрема, показавши її без прикрас. Зовсім інша справа — фотографія переляканої гарненької дівчинки в кольоровій сукні на фоні військових.

— Але ж страхіття війни не обов’язково передавати лише зображенням надмірної кількості відірваних частин людського тіла та крові...

— Звичайно. Журналіст — не патологоанатом, який досліджує й показує відірвані голови. В жодному разі. Вартість фотографії з війни якраз у тому, щоб передати увесь біль, відчай, смуток та навіть страждання потерпілих на війнах за допомогою художнього підходу до трагічної ситуації. Репортерський знімок стає твором мистецтва, якщо передає трагічну ситуацію художніми засобами. Завжди мусить бути глибина зображеного.

Сьогодні люди не хочуть бачити на фото справжнього трагізму та крові. Мої колеги з The Associated Press проводили спеціальне дослідження з цього приводу. На стрічку новин вони поставили фото, на якому зображена відірвана голова смертника, який підірвав себе «поясом шахіда». Колеги в усіх країнах світу уважно стежили за тим, скільки видань надрукують це фото. Жодне не надрукувало! Люди не хочуть бачити такі знімки. Газети та журнали люди читають, між іншим, і тоді, коли п’ють каву чи їдять канапку. Дійсно, сьогодні простежується тенденція до популяризації фотографій із війни, які піддаються арту, несуть емоційність та ліризм.

— Ви — автор знімку, на якому солдат американської армії розмовляє з хлопчиком під час патрулювання іракського міста Тікріт. Скажіть, чи багатьох дітей вам особисто доводилося зустрічати в гарячих точках?

— На війнах, де б вони не відбувалися, дуже багато дітей та жінок, безпорадних людей старшого покоління. У них часто немає грошей, щоб купити хліба, тому не йде мова про виїзд у небезпечні місця. Війна триває фактично в їхніх будинках. Звичайно, коли журналіст працює в гарячих точках, то бачить, що найбільше страждають саме жінки та діти, й тому вони часто є об’єктом професійної уваги. Також на війнах чимало страждає та гине самих журналістів. Вони працюють не в таких романтичних умовах, як можна побачити в кіно. Кожен розуміє, що може не повернутися додому. Зі своїм людським страхом журналісти борються думкою про результат роботи.