Сумний «ювілей»

Цього року виповнюється такий собі «ювілей» — десять років тому Міністерство освіти, очолюване Дмитром Табачніком, вилучило з шкільних навчальних програм вивчення творчості Уласа Самчука, зокрема його роману «Марія». Робилося це під «благовидним приводом». Мовляв, твір «Марія» депресивний, погано впливає на психіку дітей. Насправді, причина була в іншому. Деясять років тому, коли Україною керував московський васал Віктор Янукович та іже з ними, активно в нас насаджувався «русскій мір». Самчук же письменник, який у своїх творах показував нутро радянської влади, яка, на його думку, мала витоки в російській ментальності. До того ж це письменник виражено україноцентричний. Не даремно його «пасли» радянські спецслужби протягом тривалого часу. А в 1957 р., коли вийшов друком Самчуковий роман «Темнота», в якому чи не вперше в світовій літераторі розповідалося про систему Гулагу, в радянській Україні почали з’являтися публікації, де «розвінчувався» цей автор.

Табачніка давно вже нема в Україні. Він благополучно перебуває за кордоном, живучи на відпрацьовані свого часу тридцять російських срібняків. Але, схоже, його справа щодо Самчука живе й перемагає. У шкільні програми письменника так і не повернули. Хоча в нас вивчають менш талановитих радянських письменників. І це при декларованій декомунізації й євроінтеграції. А Самчук же один із найбільших українських проєвропейських письменників.

Знаходяться різного роду проросійські підспівувачі, які розповідають про різні «гріхи» Самчука. Мовляв, він був німецьким колаборантом — і це при тому, що нацисти позбавили його можливості редагувати газету «Волинь» й кинули до в’язниці. Розповідають ще про «Самчуковий антисемітизм». Хоча в його публіцистичних статтях й близько немає ніяких антисемітських моментів. А у його знаменитій трилогій «Волинь» зустрічаємо вияви співчуття до євреїв.

Громадськість уже не раз зверталася до Міністерства освіти, щоб повернути Самчука до шкільних навчальних програм. Але чомусь (?) ніякої позитивної реакції немає. Все залишається так, як і є.

Можливо, десятиліття «без Самчука» — цього вже достатньо. І його творчість мала би зайняти належне місце в шкільних програмах. Тим паче, що ця творість багатогранна, цікава й повчальна для українців — особливо в часи нинішні.

ТВОРИ ПРО СИЛЬНИХ ЛЮДЕЙ

1927 р. молодий Самчук, не бажаючи жити в Польщі й служити у Війську Польському, втік до Німеччини. А звідти в 1929 р. прибув до Праги, столиці Чехо-Словаччини, яка водночас була й «столицею» української еміграції.

Проживаючи в Чехо-Словаччині, Самчук пов’язав свою долю з діяльністю Організації Українських Націоналістів (ОУН). Формально він її членом ніби не був, але фактично став її функціонером. Брав активну участь у студентському націоналістичному товаристві «Зарево», із 1937 р. очолював секцію митців, письменників та журналістів у Культурній референтурі Проводу українських націоналістів. Письменник друкувався у виданнях, які випускали націоналісти, зокрема в згадуваному «Літературно-науковому віснику», редагованому Дмитром Донцовим, який вважався ідеологом українського націоналізму, а також у часописах «Сурма», «Самостійна думка». Виконуючи певні завдання націоналістів, Самчук відвідав чимало європейських містах — Париж, Берлін, Рим, Відень, Дрезден, Флоренцію, Венецію тощо. Водночас перебуваючи в цих культурних центрах, знайомився з пам’ятками європейської культури. Із «провінційного хлопця» він перетворився в «культурного європейця» з широким світоглядом. 

Ідеологія українських націоналістів мала чималий вплив на Самчука. Особливо це помітно в деяких ранніх його творах, зокрема в «Месниках» та згаданому «Саботажі УВО». Також письменник спілкувався з Донцовим, а також відомими діячами ОУН Олегом Ольжичем та Оленою Телігою. Та все ж не можна говорити, що Самчук повністю поділяв націоналістичні ідеї. З часом він дистанціювався від націоналістів, намагаючись зайняти «надпартійну» позицію, вважаючи, що треба працювати на українську ідею й утверджувати українську державність, висуваючи на перший план у цій справі конструктивних людей.

У Празі Самчук зустрівся з дівчиною, яка на тривалий час стала його любов’ю й відіграла певну роль у житті письменника, коли він переживав творчий злет. Це — Марія Зоц (1909—1994). Її життя могло би стати сюжетом для захопивого роману чи серіалу. Народилася вона на Наддніпрянщині, неподалік Золотоноші. В неї було троє братів, які воювали в 1918—1920 рр. в різних арміях — у білогвардійській, уенерівській та гетьманській.  У 1925 р. вона, завдячуючи старанням свого старшого брата Юрія, виїхала до Праги. Там здобула середню освіту й познайомилася з Самчуком. Далі студіювала фармацевтику в Карловому університеті. Пізніше — працювала за фахом.

Хоча молоді люди не уклали ні цивільного, ні церковного шлюбу, вони прожили у взаєморозумінні й любові близько дванадцяти років. Марія взяла на себе матеріальну сторону забезпечення, тим самим давши можливість Самчукові зайнятися літературною працею, яка, за великим рахунком, великих доходів не приносила. Схоже, ця жінка відіграла помітну роль у написанні Самчуком найбільш резонансного його твору — роману «Марія», події якого розгорталися на теренах Центральної України. У тих краях Самчук, пишучи цей твір, ще не був. І з центральноукраїнськими реаліями його знайомила Марія. До того ж у творі використані деякі факти, що стосувалися Марійчиних родичів. Зрештою, не випадково ж головна героїня твору іменується Марією. Так він своєрідно «увіковічив» свою кохану. Схоже, Марія Зоц стала своєрідним прототипом героїні одного з перших романів Самчука «Кулак». Вона також має ім’я Марія. І тут — можна так зрозуміти — певним чином описуються відносини між молодими Самчуком і його коханою. Хоча не можна говорити, що Марія Зоц — це Марія Гофман із «Кулака», яка підставляє свого коханого. Також ім’я Маруся має одна з героїнь Самчукового роману «Чого не гоїть огонь». Ймовірно, Марія Зоц стала прототипом також однієї з героїнь роману «На краю часу», де ведеться мова про українських емігрантів у Празі в 30-і роки. Правда, Самчук не зміг опублікувати цей твір, але читав уривки з нього на зібраннях українців у діаспорі в 60-ті роки. А ще письменник присвятив Марії свою знамениту «Волинь», де вказав: «Тій, що першою читала цю книгу, що її переживала і любила, — Марії Зоц з пошаную присвячую. Автор».

Пізніше письменник, коли вже розлучився з Марією, так писав, згадуючи добрим словом про цю свою любов: «Різні за фахом, різні за вдачами, різними життєвими інтересами, ми жили, пов’язані лише випадковою долею. Якась невідома сила хотіла нас одного разу звести, щоб потім лишити нас у довгій, безнастанній боротьбі, а разом у глибокій, сливе трагічній пов’язаності, ніби два бігуни однієї плянети. Бачу її молоденькою дівчиною з сірими схвильованими очима, з наснажливою, пристрасною мовою... І разом з тим її доля захотіла, щоб вона зустріла і пов’язала себе з людиною, приреченням якої є не бути дома, не мати громадянства, не мати практичного фаху, писати книги українською мовою і нічого з них не мати, бути ізгоєм на тлі величезного, бурхливого, багатого світу».

Марія й Улас розлучилися під час Другої світової війни. Зоц так і не доїхала до Рівного, де перебував Самчук під час німецької окупації України. Тоді в письменника з’явилася нова любов — Тетяна Прахова-Чорна (1903—1990). Марія доїхала до Львова, де знайшла роботу в аптеці. З приходом радянської влади Марію все ж не кинули до в’язниці. Можливо, радянські спецслужби сподівалися, що Самчук захоче повернутися до своєї колишньої коханої й вони його арештують. Однак цього не сталося. Тоді Марії запропонував серце Давид Рахуба, котрий, як і вона, походив з Центральної України. Він служив у радянській армії, був комуністом. Марія думала, що його до неї спеціально підіслали. Настирливі пропозиції Рахуби вийти заміж відкидала. Зрештою, аби відстав від неї, запропонувала таке: вийде за нього заміж, якщо вони повінчаються в церкві. Для комуніста це було неприпустимим. І все ж він пішов на таке. Очевидно, кохав Марію. Сама ж Марія, попри зраду Самчука, продовжувала його кохати. Уже, будучи старенькою, пригадувала, що під час вінчання перед її очима стояв образ її коханого. Вона й далі продовжувала зберігати Самчукові фотографії. При чому робила це потаємно від чоловіка й дітей, яких вона народила від нього. А таких було троє — двоє дівчат і один син. Сімейство Рахуб (Марія взяла чоловікове прізвище) змушене було виїхати зі Львова. Вони перебралися до Центральної України. Там Марія й жила, часом згадуючи Самчука.

Продовження