МЕНЮ

Справа не в питаннях...

Лариса ВОЛОШИНА
13 вересня, 2019 - 12:09
Українська журналістика почнеться з того, що професійний цех припинить видавати шоу за аналітику, а запрошену масовку за людей, чия думка є вкрай важливою для суспільства

Прес-конференція Олега Сенцова та Олександра Кольченка стала приводом для чергового самовикриття журналістської спільноти. «Це дно!», «Українська журналістика — R.I.P», — писали журналісти, критикуючи роботу своїх колег. Але ось у чому справа. Українська журналістика — це кінь у вакуумі, який існує в межах викривлених уявлень про свободу слова та стандарти професії. У вільному світі все геть по-іншому. Може, тому він — тобто цивілізований світ — так не схожий на нашу буденність?

ВІДМІННІСТЬ ПЕРША. ЖУРНАЛІСТ МОЖЕ БУТИ ПРОВОКАТИВНИМ, ЦИНІЧНИМ ТА ІСТЕРИЧНИМ

Згадаємо загальносвітове протистояння медійних персон з медійними трупожерами. Світові медіа рясніють фото та відео, відзнятими папараци. А носи і щелепи працівників жовтої преси щедро прикрашені синцями дяки від об’єктів їхньої цікавості. Завдяки цьому кадри, що викривають таємні зустрічі, сумнівні зв’язки, вади та залежності топ-персон, вичищають світові еліти не гірше, ніж вибори. Ті, хто має гачки, поступається місцем незаплямованим. І все завдяки тому, що скандальне фото одразу ж потрапляє в ефір, через що фігурант змушений давати пояснення. Чиновники бояться за державний кошт придбати лампочку, а лідери політичних партій подають у відставку через необачну розмову з російською подругою. Це не погано та не добре. Таке життя. А тепер згадаємо цькування автора фото нічної вечері відомого мільйонера та відомої журналістки. Чи були питання? Або відео, що розповідає як відомий антикорупціонер знайомив майбутнього голову Офіса з незалежним керівником антикорупційного відомства. Як повела себе спільнота? Зробила вигляд, що це просто особисте життя, яке до професійної діяльності фігурантів не має жодного стосунку. Завдання папараци здобути компромат. Але респектабельна журналістика розставляє акценти. Саме журналісти пояснюють суспільству, чому скандальна інформація — це ознака більш небезпечного для демократичного суспільства явища.

ВІДМІННІСТЬ ДРУГА. ПОЗИЦІЯ — ЗАПОРУКА ЖУРНАЛІСТСЬКОГО УСПІХУ

Більшість журналістів чомусь впевнена, що в них не має бути власної позиції. Якщо виходити з такої логіки, то журналіст — це той, хто не цікавиться світом, не має ідеалів та переконань. У такій редакції ідеальний журналіст — це безмозкий найманець на кшталт «що новий господарь бажає?». У нього немає ніякої можливості відрізнити факти від фейків. Саме тому постановочне кіно від «95 кварталу» розбирається на цитати, наче воно інтервью. В результаті цей всеїдний медіакадавр згодовує публіці цитати, які не мають жодного стосунку до позиції Президента. Розкрити позицію спікера можливо лише тоді, коли сам маєш чітку позицію. Це рятує журналіста від претензій на істину в останній інстанції.

Сподає на думку невдалий вислів американського радіоведучого Раша Лімбо, коли він прокоментував виступ студентки університета Джорджтауна Сандри Флюк. Мова про те, що дівчина захищала рішення Обами включити жіночу контрацепцію в обов’язкову медичну страховку. Про що Лімбо сказав: «Ну, як ви назвете ту, хто хоче, чоб ми платили їй за секс? Як би ви назвали таку жінку? Ви назвете її хвойдою, повією чи ще як», — заявил він. Так от, міс Флюк та інші фемінаці, давайте домовимося: якщо ми будемо платити вам за контрацепцію і, таким чином, ми будемо платити за секс, ми хочемо мати щось натомість. І я скажу, що саме. Ми хочемо, щоб ви розмістили відео онлайн, щоб ми всі могли подивитися», — добавив він. Звісно, за останнє Лімбо довелося вибачатися. До речі, Раш Лімбо один з найвідоміших у Америці консерваторів, що ніяк не робить його порушником журналістських стандартів про «поза політику». Його позиція ідеологічно відрізняється від позиції опонента. Саме тому публіка має можливість почути аргументи та зробити висновки.

ВІДМІННІСТЬ ТРЕТЯ. СКАНДАЛЬНІСТЬ — НЕ ПОРОК

Традиція нарочитої цнотливості в ефірі, якою спекулюють українські журналісти, походить від дикторів радянського періода. Начьос, краватка, комсомольський вогник в очах — все це пасує для того, щоб зачитувати з аркуша політику партії та звітувати про надої. Реальні ведучі час від часу бовтають зайве. Напружений темп ефіру неможливий без ляпів, обмовок і відвертих дурощів. Але такою є ціна. Вільний світ давно визначив, що свобода слова поширюється також і на суб’єктивну думку журналіста. Ба більше. Прискіпливість, жорсткість, готовність ставити незручні провокативні питання вітається публікою та колегами. Тут хочеться навести як приклад ізраїльського радіоведучого Габі Газіта, який у своїй програмі на радіо «Без перерви» розпікає політиків, чиновників та активістів. Фактично — це 10 хвилин суцільного ору та чортихання в ефірі по мотивах ізраїльського політичного процесу. Крім того, Газіт вважається цинічним інтерв’юером. Серед останніх його витівок — скандал щодо зневаги до жертв сексуального насилля. Під час інтерв’ю з адвокатом Талі Готлібом, коли обговорювалася тема сексуальних домагань та строків давності по цих злочинах, Габі Газіт сказав: «Припускаю, що і я 50 років тому погладив жінку по м’якому місцю». Звістно ж, він отримав на горіхи від жінок-колег. Зав’язалася довга мережева дискусія. Тим не менш програма «Газі Газіт» отримала нагороду в 2008 році, як найкраща програма розмовного жанру. Також Газіт отримав подяку від президента Ізраїля в зв’язку з його діяльністю щодо захисту прав інвалідів. А у 2006 році  Асоціація «Омец», яка бореться проти корупції та за рівність перед законом, вручила йому відзнаку.

Є ще один момент, на який звертають увагу в контексті минулої прес-конференції політбранців. Дурні питання про борщі, котлети, творчі плани та таємницю числа «42». Але дурість у медіа теж не табу. Згадаємо «Між двома папоротями» — ток-шоу, організоване коміком Заком Галіфіанакісом. От хто довів ідеотизм до досконалості, знущаючись над статусними гостями. Ось кілько питань, які Зак поставив Хіларі Клінтон: «Ви працюєте секретарем. Скільки знаків друкуєте на хвилину і яку каву п’є президент Обама? Таку, як сам — слабеньку?» або «Добре, уявимо, що ви стали президентом. А якщо ви завагітнієте, ви підете в декрет на дев’ять місяців. Хоча, яка різниця? Країна і так котиться в ...». У цій програмі посеред спічу кандидата на посаду президента США від демократів Зак Галіфіанакіс перервав гостю словами: «Якщо вже ви заговорили про економіку — то я мушу зробити перерву на рекламу від нашого спонсора». І тут у ефір поставили передвиборчій ролик Трампа. «Навіщо ви мені це показали?», — спитала Клінтон. «Тому що він добре заплатив нам. Біфштексами».  В Барака Обами, який тоді був на посаді президента і прийшов до  Галіфіанакісу в ефір, комік спитав: «Як вам бути останнім чорним президентом?», на що одразу отримав у відповідь: «А як вам бути журналістом, який у перше і в останнє говорить з президентом?». Чи можна уявити, що українські VIP-и у відповідь на образи, відповідають, жартують та корчать гримаси, коли їм не вистачає слів? Вони ж не якісь там американці. Еліта вільного світу розуміє, що для розумної людини дурновате питання — це найкращій спосіб показати своє почуття гумору та характер. До того ж не прийти на запрошення означає прослити боягузом, який ховається від вільної преси. От тільки «Між папоротями» — це шоу. Спеціальний формат, в якому ніхто не робить вигляд, що зараз на екрані відбувається серйозне обговорення ситуації в країні та світі. Українські шоу, де в темі та в частці всі — від власника телеканалу до гостьового редактора — це імітація аналітики. Саме тому дурощі тут усе більше нагадують згвалтування мізків глядачів у особливо збоченій формі.

Бути рівною світовим трендам українську журналістику може зробити як раз те, з чим вона несамовито бореться. Вітчизняна інтерпретація свободи слова перетворилася на стримувач для всього небанального, яскравого, щирого в професії. Скількох українських журналістів звільнили з роботи через різке слово? Скількох засудили за шкоду честі та гідності людини, яка не може пережити, що в ефірі її назвали «Євген», а він «Євгеній»? І що? Ми досі спокійно спостерігаємо, як талант, сміливість впізнаваний стиль витискається на маргінез. То чи варто дивуватися, що «простий народ»хоче знати, які на смак табор котлети? Наші ефіри, що мурахи, засиділи голови, що говорять. Тож річ не в питаннях, а в відповідності інституту вітчизняної журналістики, притаманному їй гонору. Просто спікери трапилися справжні. І дурь кожного стала помітна.

Якщо б українські редакції запрошували в студії особистостей, там не залишилося б місця для найманців, що віщають програмні тези замовників. Страва все ж таки не лише в нефахових журналістах, а й у гостях, форматах, незаангажованих експертах. Українська журналістика почнеться з того, що професійний цех припинить видавати шоу за аналітику, а запрошену масовку за людей, чия думка є вкрай важливою для суспільства. Потрібно припинити брехати в великому, щоб не ганьбитися в малому. Тоді з’являться і ефіри, і перегляди, і президент, який приходить у незручний для нього ефір. Тому що інакше він втратить будь-яку довіру суспільства.

• ГОЛОС ІЗ «ФЕЙСБУКУ»

Oleg Sentsov

Коментар навздогін прес-конференції. Дуже дякую її організаторам, Українському дому й усім журналістам, які взяли участь у заході. Щодо рівня запитань, то сам формат прес-конференції передбачає їх широту та деяку поверхневість, тому запитання були або стандартні, або дещо нісенітні. Це одна з причин, чому я не люблю інтерв’ю: запитують про якусь банальщину або, навпаки, намагаються копирсатися в тебе в душі, як у власній кишені. Кожен журналіст запитував про те, про що хотів запитати, і я готовий віддати все що завгодно за це їхнє право, як і за право «простого народу» писати про мене гидоту. Бо свобода для мене — найдорожче на світі. Всім добра!