Сiрiсть замовляли?

Історія ця щоразу спадає на думку, коли з почуття професійного обов’язку дивлюся передачі новин наших телестудій із наче другої шеренги: «ТV-Табачук», «Київ», Київська державна регіональна телерадіокомпанія, НТУ... Ні, вони не на одне обличчя, а на цілих два: ті, в кадрі яких немає майже нічого, окрім «розмовляючої голови» ведучого («Хрещатик», «Київські новини», «За київським часом») і ті, в кадрі яких — суцільні столи, трибуни, мікрофони, диктофони, ручки, блокноти («Итак...», «СІТ»)... Один інформаційний сюжет змінюється іншим, а перед очима міняється лише антураж кабінетів, у яких відбуваються нескінченні засідання, збори, семінари... Так само розділяються і голоси ведучих: на пафосно-піонерські («Київські новини», «Хрещатик») і журливо-кондові («СІТ», «Итак...»).

Чудово, що наші дрібні телевиробники у пошуках власної ефірної ніші уникають тем, які розкручуються передусім представниками телевітчизняного мейнстріму. Однак хіба інформація «другого плану» — у тому числі й міського, обласного, районного масштабу — не вимагає не просто тієї ж міри видовищності, що й новини «першошпальтного» масштабу, а набагато більшої? Аби була «куплена» (помічена) глядачем і рекламодавцем. Чому б, наприклад, про майбутній новий переділ ефірного часу на національних телеканалах, про який розповіли більшість вищеназваних передач «ніяким» закадровим текстом на все тих же безпорадних панорамах «засідалівки», було не «оживити», скажімо, кількома (явно неоднозначними) точками зору зацікавлених сторін, прогнозами експертів стосовно наслідків цього заходу? А скільки каверзної поживи для роздумів і гострих запитань дає, скажімо, матеріал про підбиття підсумків діяльності за N-ний період фондом Держмайна... А як по-різному, виявляється, можна подати інформацію про семінар «Нове покоління. Нова Україна. Нові лідери» — продемонстрували нам канали «1+1», «ЮТаР» і... «Київ». Із сюжету-скоромовки останнього в пам’яті залишилися лише імена Віктора Ющенка та Віктора Пинзеника — вимовлені у контексті запитання про лідерів третього тисячоліття. Зате, скажімо, «ТСН» дала нетривіальні коментарі проблеми учасниками семінару Михайлом Погребинським, Олександром Дем’янчуком, а «Новини» «ЮТаРу» — динамічний власний коментар — із загостреними, оригінальними оцінками ситуації. З репортажу про сесію молодіжного парламенту («Итак...», 30.05) хотілося почути щось не лише з вуст чиновника Валерія Смолія, а й самих молодих людей. Хотілося зрозуміти, що ними, власне, рухає, у чому сенс їхньої структури, і т.д., і т.п. Я вже не кажу, що хочеться і таких «неможливих» речей, як динаміки, непередбачуваності та образності монтажних стиків, розкутості й самобутності ведучих...

Як на мене, цілком природні бажання — але чому вони ігноруються тими, хто мені інформацію постачає? Чому її автори мовби заздалегідь налаштовані на мою цілковиту байдужість, на те, що все почуте й побачене не зачепить ані мого ока, ані вуха, ані емоцій?.. Не кажучи вже про те, що не враховуються ніяким чином загальновідомі закони сприйняття людиною тексту та зображення, за яким нескінченне «бу-бу-бу» на нескінченно-одноманітному відеоряді — це апріорі холостий постріл, цього ніхто ніколи насправді й не побачить, і не почує!

Адже варто було б хоч трохи оригінальніше творцям подібних програм поворушити мізками — і глядач міг би «під шумок» живих, неказенних сюжетів, цілком покірливо проковтнути і нескінченні триразові «ура, ура, ура» Олександру Омельченку у передачах КДРТРК і «Києва» (у вигляді, скажімо, повідомлень про поздоровлення останнього мером Парижа чи зворушливих привітань Сан Санича подружжя пенсіонерів по телефону. ТБ при цьому, вочевидь, випадково опинилося якраз у них удома!). І коментарі Олександра Мороза до всього на світі (їх любить НТУ і «Студія TV-Табачук») не виглядали б такими нав’язливими... Адже можуть же, скажімо, на «ЮТаРі» обставляти не менш наполегливі коментарі — але вже Павла Івановича Лазаренка — подачею різних точок зору, як, скажімо, 9 червня у сюжеті про черговий провал виборів спікера, причому діаметрально протилежних, і навіть безпосереднім записом перестрілки в кулуарах між Морозом і Павличком — чого, до речі, більше не зробив жоден із каналів. Ідеологічна блешня, зроблена так професійно, заковтується на сто відсотків. Так само, як на тлі таких сірих програм ледь не новим словом, свіжим струменем виглядає популістський стиль Вадима Долганова в дусі «Окон Роста», коли він розпиває у кадрі шампанське з О. Омельченком (на честь Дня Києва) або ж наповнює сумку сіллю, цукром і сірниками як ілюстрація небезпеки «лівого» спікера... Принаймні, видно, що автори цих програм чогось хочуть, «достукатися» до глядача прагнуть, що їх щось у власній професії іще хвилює...

До речі, ще один момент: у жодній зі згаданих програм «Києва», КДРТРК, «TV-Табачук» я не помітила якогось збою, зміни раз і назавжди взятої інтонації, позиції (від імені кого...), коротше, Інтриги... Так що й тут панування основних телеканалів: скажімо, подивишся, що «ТСН» раптом несподівано скупо, а «УТН» уже дуже просторікувато дають інформацію про арешт чиновників із російського Держкомітету — і думаєш: а чому так? Кому це вигідно? Або почуєш, як у «Вістях» на ICTV (від ТВО «Вікна») несподівано сміливо відгукуються про Валерія Пустовойтенка — і також не дає спокою думка: яку нову гру розпочав Сергій Тигипко?

Будь-який професіонал на ТБ знає: безликість на екрані створюється виключно байдужістю, бо, в принципі, з будь-якого «г», за наймінімальніших технічних засобів, можна зробити «цукерку». Якщо за це нормально заплатять? Або коли підстьобують власні амбіції? Талант? А може, й те, і інше, й третє — плюс смак до хорошої роботи, не халтури, який, між іншим, є однією з якостей, що відрізняють професіонала від не...

Закидів щодо халтури багато було виказано (у тому числі й автором цих рядків) на адресу шоу Матвія Ганапольського «Давайте обговоримо». Та ось нинішнього вівторка вельми зрілою вийшла передача на тему «Українське кіно: між минулим і майбутнім». Було репрезентовано досить широкий спектр проблем і думок, і була навіть деяка подоба дискусії. Шкода, що наша закостеніла звичка неодмінно все «округлити», звести до деякого примиряючого, підсумовуючого знаменника не дозволила цю дискусію показати саме в тій гостроті, на яку вона заслуговує. Адже питання про те, чи змінилася в українському кіно ідеологія соціалізму ідеологією націоналізму (сторонами, що сперечаються виступали Юрій Іллєнко та кінокритик Олександр Рутковський) надзвичайно своєчасне. Так само, як не висмоктано з пальця протистояння двох різних поглядів на національне кіно (і його естетику) таких митців, як той же Іллєнко і В’ячеслав Криштофович, Роман Балаян... На жаль, прагнення авторів програми охопити весь нюанс теми відволікло їхню увагу і від абсолютно конкретного діагнозу як економічного, так і загальнокультурного стану українського кінематографу, який на прикладі сухих цифр і довершеному знанні всіх технологій прийняття тих чи інших урядових рішень готова була поставити замміністра культури України Ганна Чміль. Адже іноді трапляється, що один нетривіально мислячий і вболіваючий душею за результат (а не лише за власне крісло) чиновник робить для суспільства набагато більше, аніж занурені у власну самодостатність і боротьбу амбіцій «творці». Шкода, що таких чиновників не так уже багато — у тому числі й на нашому ТБ, у тому числі, схоже, і серед його офіційних спонсорів і неофіційних «кураторів».